Педрільо спаленів. Став червоний наче помідор і не міг глянути на солдатів, бо тепер вони неодмінно сміятимуться з нього. Медіна подав руку і підтягнув хлопця вгору. Сидів Медіна широко і міцно, двохсотфунтова колода і найкращий друг батька Педрільо, а трішки й друг Педрільо. Мундир і кепі Медіни висіли на стовпі. Сорочка обтягала його мускулисте засмагле тіло. Він був темношкірий, майже, як індіянин, але тільки “майже”.
— Треба ставитися з повагою до такого високого недільного візиту, — сказав він, скалячи зуби, і біля його темних очей з’явилися тисячі дрібних зморщок. — Ти прийшов вибрати собі коня?
— Якщо можна. — Педрільо нахилився і почав роздивлятися кінські спини. Коні були всіх мастей, шерсть, під якою випиналися м’язи і сухожилля, виблискувала. Просто під ним солдат, обливаючись потом, чистив білого коня. Кінь, форкаючи, повертав голову і притискував солдата крупом до стійла.
— Якого хочеш?
— Оцього, — відповів Педрільо і показав на білого коня, хоча й знав, що то кінь комендантів.
— Ну, це ти облиш! — Солдат ляснув коня долонею по крупу, і той злякано вдарив копитами.
— Буде тобі прочухан, якщо старик тебе заскочить, — попередив Медіна солдата.
Той підвів червоне, мокре лице:
— А якщо ця тварюка мене затовче, то прочухан буде тобі.
— Прочухана мені не буде. — Медіна знову повернувся до Педрільо. — Вибрав комендантового коня. Непогано, далебі, непогано. Навряд чи є прудкіший за нього. Ти знаєш, у цього коня свої примхи. Візьми краще оту кобилу каштаново-гніду. Вона теж бігає хутко і має такий хід, що сидітимеш на ній, як на гойдалці.
Позад них так шалено загрюкало в стіну, що Педрільо, злякавшись, мало не впав.
— От, диявол, знову товчешся? — вигукнув Медіна. — Цього ми тобі не простимо.
У стійлі стояв високоногий, чорний, як вороняче крило, кінь. Він був брудний — шерсть і грива у клоччі, — але в очі впадало інше: сила, швидкість і над усе — дикий норов. Кінь був коротко прив’язаний, він раз по раз люто сіпав міцний ремінь і косив на Медіну налитими кров’ю очима. Після кожної невдалої спроби звільнитися він шалено грюкав у стіну.
— Ох ти, любенький, — пробурмотів Медіна і схопив Педрільо за руку. — От розбійник, якого й світ не бачив. Проте він справжній діамант для того, хто зуміє його приборкати.
— Ну й спробуй, ти ж розумієшся на цьому, — порадив солдат, що саме почистив білого коня і взявся за іншого, буланого.
Медіна не удостоїв його відповіддю.
— Це, либонь, якийсь дезертир. Інакше він не підпустив би до себе людини. Так буває з кіньми, які були свійські, а потім здичавіли. Ми спіймали його в ущелині. На рівному місці він полетів би од нас, як птах. Зійшли потом і кров’ю, поки завели його до стайні.
— Хто ж об’їжджатиме його? — Педрільо з сумнівом роздивлявся широку спину жеребця.
— Може, запросимо когось. — Медіна прицмокнув язиком. — Кінь вартий того. На ньому можна позмагатися наввипередки з поїздом. Та, гадаю, твій батько з ним справиться. Донині він об’їжджав усіх коней.
Вороний поводив очима, повними люті і страху, і так кресав задніми копитами, що з балок летіли тріски.
— А, тобі хочеться, дияволе, втоптати мене в землю, га? Не вийде. — Медіна показав на довгий широкий шрам на ляжці коня. — На нього нападала пума. Їй-богу, кепсько їй довелося. З цим молодцем жарти погані.
— Капрала Медіну до капітана! — пролунав од дверей голос ординарця.
— Гаразд, гаразд, іду! — Медіна по-недільному ліниво сповз на землю, натягнув мундир, кепі і поплентався з стайні. З нагрудної кишені виглядала люлька. Справді, настрій у нього був цілком недільний.
Педрільо лишився на перегородці і мовив до вороного:
— Не крути очима, чорний. Це тобі не допоможе, а у форті не так уже й погано. Якщо гарно поводитимешся, то, гляди, станеш капітановим.
— Цій тварюці ніщо не допоможе, — пробурмотів солдат, що раніше чистив білого коня. — Це — розбійник. Взяти б револьвера та бахнути, щоб не підвівся більше.
За кілька хвилин повернувся Медіна. Червоний, мундир у бездоганному порядку, застебнутий на всі гудзики.
— Чого кликали? — спитав солдат.
— Старий нагримав: “Ви наче п’яний, друже! Опорядіться!”— Медіна виліз нагору до Педрільо, однак не скинув ні мундира, ні кепі.
— А чого?
— Лютий страшенно. Здається, новий лейтенант приїжджає. Мені наказав привезти його. Мабуть, якийсь жовторотий, інакше старий не лютував би так. — Він глянув на вороного. — Я щиро зрадів би, якби панові лейтенанту порадили оцього розбійника. На знак подяки за прочухан, якого я маю через нього раніше, ніж він з’явився тут.
Медіна подивився на солдатів.
— Мерщій, вам ще треба почистити й себе, а тоді — в церкву! Коні нехай лишаються тут.
З форту Педрільо пішов до Алехо. Однак дома його не застав. Мати Алехо — кирпата жінка з великими червоними руками і мільйоном веснянок на обличчі — сказала, що він, либонь, пішов перевіряти сильця на кроликів, які вчора поставив. Педрільо глибоко втягнув у себе запах, що долинав з будинку, мати Алехо засміялась і винесла йому шматок пирога парайа, такий великий, що він схопив його обома руками, аби втримати. Потім побіг до Млинової річки, та Алехо, мабуть, справді перевіряв сильця, бо його ніде не було. Педрільо послухав разом з солдатами месу в маленькій дерев’яній церкві, а коли знову вийшов на майдан — там було повно індіян.
Вони сиділи навпочіпки, розклавши перед собою на великих хустках свої скарби: чорні глиняні кухлі і миски, срібні браслети і оздоби, ковдри, мішечки насіння араукарії, на смак майже таке, як каштани, різьблені дерев’яні тарілки і безліч інших речей. Чоловіки сиділа наче мідні ідоли. На них були барвисті накидки, що звисали до стегон, ноги обгорнуті вовняними ковдрами, і, здавалося, наче вони в штанях. На ногах блищали срібні шпори. Чоловіки спокійно стежили за натовпом білих, курили люльки і не турбувалися про покупців. Вони покладалися на жінок, але їхні вуха не пропускали серед галасу і торгів жодного слова, і вони добре чули, що саме пропонували за кожну річ міські покупці у пристойних чорних костюмах. Індіянки кивали чи похитували головою, у вухах у них гойдалися сережки, на грудях дзвеніли прикраси. Жінки були вдягнені так само, як і чоловіки, тільки на шиї ще висіли важкі срібні ланцюги і волосся було заплетене в коси. Зрештою, зійшовшись у ціні, покупці вантажили все, що виторгували, у свої великі фургони.
На одному кінці майдану стояла прип’ята до кілочків худоба. Кожен арауканець привів на базар двох-трьох овець або коней. Отут чоловіки торгували самі, адже худоба це не те, що крам, і торгівля нею не ганьбить чоловіка. Та вони не галасували і не торгувались, як білі, а трималися так, ніби все це їх мало обходить. Був тут і Курро. купував вовну, розмовляли арауканці з ним по-іспанському, ніби він теж був білий, а не молуч. Пеуенчі, які приїхали на базар, також ніколи не зверталися по-арауканському ні до Педрільо, ні до його батька.
За кілька десятків метрів далі, на лужку, індіяни грали в м’яча, били кривими дерев’яними палицями по невеликій кульці, силкуючись загнати її на поле противника, бігали один за одним, спритно крутилися по траві. Тут вони ніяк не скидалися на лінивих ідолів. Голі, тільки в стегнових пов’язках, вони галасуючи ганялися за м’ячем, і їхні спітнілі коричневі тіла виблискували на сонці.
Ще жвавіше було трохи далі, де грали в серсо. Арауканці сиділи верхи, ніби вросли в коней, навіть у білих солдатів так ніколи не виходило. Дехто повис на вигнутій шиї коня, дехто стояв в одному стремені, припавши до боку тварини, так що з другого боку його й не було видно, і двометровими бамбуковими списами проколювали манюсінькі барвисті кружальця, що висіли на дереві. Індіяни щось різко вигукували, коні піднімали хмари куряви, і кожен був схожий на Епонемона, бога війни, що одним ударом свого дрюка вбивав тисячу ворогів.
Глядачі захрипли од крику, а індіяни силкувалися перевершити один одного у швидкості їзди і якомога ризикованіше повиснути на своєму коні. Білі реагували по-різному: у одних були задумливі, у інших кислі, а то й зовсім похмурі лиця, однак більшість захоплено кричали і аплодували. Кожному вершникові і глядачеві приготували смажену баранину з червоним перцем і сидр. Базар був такий, як і годилося йому бути.
Педрільо подивився на гру в м’яч, на змагання вершників, одержав теж шматок м’яса і склянку сидру. А тоді подався назад на базарний майдан, де все ще йшла торгівля і покупці з міста походжали так, ніби скрізь, де вони проходили, було брудно.
Педрільо попрямував до лавки Курро. Там теж ішла торгівля, всюди сиділи та стояли чоловіки з склянками вина, і підручний Курро, маленьке, капловухе хлоп’я, роботи мав по горло.
— Залізницю прокладуть аж до кордону, — повідомив співбесідникам пан Манрікес. Він відчував особливе піднесення і був певен власної гідності, бо вже не зовсім впевнено тримався на ногах. — Я читав у газеті.
— Хай їй чорт, тій залізниці, — вигукнув дон Мартін, батько Алехо. — Мені любіше віз та пара добрих коней.
Дон Мартін і сьогодні надягнув свого старого капелюха і високі, завжди в гною, чоботи на шнурівці.
— Ясна річ, якщо прокладуть залізницю, то тобі хоч кукурікай! — вигукнув хтось, і всі засміялися. Дон Мартін фурманував.
— Якщо прокладуть залізницю, то мені житиметься добре. Впрягатиму своїх коней, інакше поїзд з місця не зрушить.
— Залізниця — це перемога білої людини над природою, — відкарбував пан Манрікес.
Якийсь час Педрільо прислухався до суперечки, а потім знову побіг до місця розваг. Отже, залізниця — це перемога білої людини над природою. Наступного року він піде до школи в місто, де навчають усього. Там він навчиться будувати залізниці і мости, по яких начебто їздять, навчиться будувати високі, до хмар, будинки з каменю і тисячу інших речей. Чиєю перемогою буде тоді залізниця, га? Коли б він тільки знав, яка вона.
Він зустрів на базарі капітана Васкеса, а також капрала Медіну, що сердився, чекаючи на поштову карету, в якій мав прибути новий лейтенант, і жалкував про дорогоцінну, марно витрачену неділю. Та у Педрільо не було для них часу, бо гра в серсо ще не закінчилася.
Поштова карета запізнилася майже на три години. Коли вона звернула на вулицю селища, сонце вже було низько, незабаром з високого флагштока мали спустити прапор — на тому закінчувався базарний день. Капітан Васкес бачив, як під’їжджала карета, однак удав, що не помітив, повернувся і пішов уздовж рядів індіян. Зустрічатися з паном лейтенантом сьогодні йому не хотілося. Можна відкласти й на завтра. Він оглядав ланцюжки й пряжки, ковдри і дерев’яні миски, дивився на байдужі, наче мідні обличчя і, подумавши, що Моралес сподівається цивілізувати оцих людей кількома мішками посівного зерна, скептично скривив рота. І сто років тут не допоможе!
Капітан Васкес ще раз пройшов поміж рядами. Всміхаючись, слухав, як хрипів покупець, торгуючись за півдесятка ковдр. Однак індіянин тільки хитав головою. Ні, він не хоче ні двох срібних монет, ані півтори. Всюди сиділи знайомі індіяни, і капітан кивав їм. Вони відповідали на вітання тільки очима. Дивлячись, як вони сидять, можна подумати, що кожен важить тисячу тонн, і здавалося, їм важко навіть поворухнути головою.
Нелегко було відрізнити представників одного племені від іншого, особливо тоді, коли вони по-святковому вдягнені. Капітан зморщив лоба. Сьогодні, здається, на базарі тільки молучі, кілька гостінос, але, наскільки він міг пригадати, — жодного пеуенчі. Звичайно, тут могли бути пеуенчі, яких він не знав. І все-таки це дивно.
Капітан, не звертаючи уваги на торги, уважно придивлявся навколо, пильно приглядався до облич, ніби хотів прочитати думки цих людей. На краю майдану він майже наштовхнувся на Курро, який тягнув невеличкий візок з вовною.
— Добридень, пане капітан, — Курро був чемний індіянин. Він зупинився і скинув капелюха.
Васкес не гаяв часу на передмови.
— Ти бачив сьогодні хоч одного пеуенчі?
— А чому ж ні, пане капітан. Тобто я так думаю.
— Ти думаєш! — У голосі Васкеса чулося нетерпіння. — Проведи мене до будь-якого з них.
Коли б тільки можна було щось помітити по цих індіянських обличчях, навіть по обличчю Курро.
Вони ходили добрих десять хвилин, поки знайшли пеуенчів. Спершу натрапили на двох жінок, але ті були самі. Їхні чоловіки не пішли з ними, сказали жінки, бо нездужали. Розмовляючи, індіяни одводили погляд, намагалися не дивитися на Васкеса. Капітан ставав усе похмурішим. Нарешті він і Курро зупинилися біля старого, з яким була і його дружина, що складала вже свій небагатий срібний товар.
— Спитай його, де поділися інші пеуенчі, молоді, — наказав Васкес.
Старий відповів іспанською мовою, неохоче, затинаючись.
— З’явилися гірські леви, вбивали овець і лошат. Чоловіки на полюванні.
— Спитай, відколи це пеуенчі стали такі погані мисливці, що всі йдуть на полювання, аби убити кількох пум. — Він намагався використати Курро як перекладача, але старий знову відповів по-іспанському, ніби Курро тут і не було. Пеуенчі вперті, як віслюки.
— Не кілька левів. Багато. — Старий так само, як і жінки, майже не дивився на Васкеса. Погляд його був спрямований на шпиль церкви, ніби саме там він читав свої відповіді.
— Спитай його, чому це тільки на землях пеуенчів з’явилися гірські леви. Спитай, чому молучі не на полюванні.
Старий удав, ніби не зрозумів, і все дивився на церковний шпиль.
— Одні хворі, інші — на полюванні, — пробурмотів Васкес глузливо.
На майдані Курро побачив тільки одного пеуенча, та її то літню людину, не воїна.
— Молодь не прийшла. Це недобре, Курро, дуже недобре. Прислухайся, може, щось почуєш.
Курро все-таки був арауканець. Він чимало узнавав, хоча індіяни й не довіряли йому.
— Гаразд, пане капітан. — Курро теж був стурбований, наскільки взагалі може бути стурбований індіянин.
Васкес пішов додому. Він ішов повільно, і, щоб не переходити майдан удруге, звернув в обхід через поля. Сонце осявало пампу, гори, покриті темним лісом, скелі і сніг на їхніх вершинах. Тихо і мирно було серед природи. В долині стояв форт, великий, сірий, на вигляд неприступний. Але мир був оманливий, і впевненість, яку давав форт, була дуже доречна. Може, саме в цей момент десь за обрієм знялася буря, але Васкес не знав, звідки і з якою силою налетить вона.
Капітан так замислився, що забув про Медіну і нового лейтенанта. В дорожній куряві лишилися сліди його чобіт, важких, незграбних військових чобіт. Та за кілька хвилин вітер замів їх.
На центральному майдані з даху поштової карети скинули мішки з поштою, виходили пасажири, і Медіна шукав лейтенанта. Здається, проста річ знайти його серед п’яти, точніше чотирьох з половиною пасажирів. І все-таки лейтенант знайшов його сам.
Спершу з карети вийшли два поселенці, потім незнайома жінка і нарешті чоловік років сорока з хлопчиком віку Педрільо, певно батько й син. Медіна чекав, що зараз з’явиться жовторотий лейтенант. Він навіть підійшов до карети і заглянув усередину, але там нікого не було.
— Лейтенант Ірігоєн, — раптом промовив хтось поряд.
Біля Медіни стояв чоловік з хлопчиком. Власне, чоловік був не низенький, а тільки здавався таким через свою тендітність. На довгастому блідому обличчі горіли темні очі, а чорне, бездоганно підстрижене волосся на скронях уже посивіло. Вій був у костюмі, які носили тільки городяни, а на руці, яку подав Медіні, блищав масивний золотий перстень.
Побачивши лейтенанта, що здавався генералом у цивільному одязі, Медіна від подиву роззявив рота.
Він був настільки приголомшений, що мало не схопив простягнену руку. Однак схаменувся і коротко відрапортував:
— Капрал Медіна, черговий, пане лейтенант! — і тільки тоді обережно, дуже обережно, щоб не зробити боляче, потис кінчики чотирьох білих пальців. Отже, вітання було далеко не молодецьке, і враження від нього склалося не дуже приємне. Медіна помітив, як у лейтенанта іронічно опустилися куточки губів.
— Зараз візьміть поки що валізку, — вказав Ірігоєн на валізку. — Решту багажу принесете згодом.
— Слухаю, лейтенанте.
Медіна оглянув валізу. В неї можна було б вмістити обмундирування всього полку. А цей панок ще каже про “решту багажу”.