Ірігоєн озирнувся.
— Оце, певно, і є форт?
Медіна тільки кивнув, бо саме піднімав на спину валізу.
Лейтенант і хлопчик рушили майданом на вулицю, в кінці якої піднімався сірий зубчатий частокіл. Лейтенант проходив повз індіян, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч. Хлопець же, навпаки, так поводив навкруги очима, що вони мало не вилазили з орбіт. Він був схожий на батька, такий же тендітний, мав таку ж білу шкіру і чорне волосся. Брови у нього були насуплені.
— Тату, чому у них нема справжнього одягу? Навіть чобіт.
— Нехай це не турбує тебе, Амаро.
Деякий час ішли мовчки.
— А чому індіяни сидять просто на землі? Вони такі недотепні, що не можуть зробити собі стільця?
— Я сказав уже: нема чого про них турбуватися.
Медіна, який з валізкою на плечах ішов слідом метрів за два від них, прискорив ходу.
— Якби вони захотіли, то зробили б стільця. Тільки їм більш до вподоби сидіти на ковдрах. А розум у них, як у лисиці. Вони…
Чорна, старанно зачесана голова повернулась, блискучі очі глянули на Медіну так невдоволено, що слова застряли йому в роті.
— Ви добре знаєте індіян, — холодно мовив лейтенант.
Медіна знов одстав кроків на три, бо враження було таке, наче йому прочитали положення з статуту про те, що підлеглий мав право говорити в присутності офіцера лише тоді, коли до нього звернуться. Щось схоже на злість закипало в ньому.
— Від них смердить, від цих індіян, — виголосив Амаро і дивився тепер прямо перед собою, ніби його ображало те, що він побачив раніше.
— Так не слід казати, Амаро.
Напівдорозі до форту вони зустріли двох солдатів напідпитку. Вони порозстібали коміри сорочок всупереч статуту і голосно співали, що ще більше порушувало статут, співали про вродливу дівчину, до якої збирався повернутися вірний солдат по закінченні своєї служби. Солдатам не дозволялося так поводитись — в інший день вони й не посміли б, але сьогодні була неділя та ще й базар, і навіть капітан Васкес, що нелегко щось пробачав, дивився на це крізь пальці. Солдати, захоплені піснею, не помітили Медіни, не кажучи вже про двох цивільних, що йшли попереду. Лейтенант щось буркнув. “Яке безладдя”, — почулося Медіні.
IV
На письмовому столі капітана лежали службові папери, доставлені з учорашньою поштою, листи — по один бік, порожні конверти — по другий. Газети за останні тижні і солдатська пошта лежали окремо.
Перед столом виструнчився лейтенант Ірігоєн. Сьогодні він був у формі, і в якій: зшитій на замовлення; начищені гудзики сяяли на темно-синьому сукні маленькими сонцями. А чоботи — теж, зрозуміло, зроблені на замовлення — схожі були на блискучі труби. Вигляд у лейтенанта був такий, наче він зібрався на парад у столицю. А насправді сидів у канцелярії невисокого за чином офіцера в крайньому, далекому форті на кордоні з індіянами.
Власне кажучи, на рукавах мундира у нього мали б уже блищати золоті капітанські зірки. Вони добре пасували б до сивих скронь, і ще більше до імені Ірігоєна. Але на рукавах не було навіть двох зірок обер-лейтенанта, а тільки одна-єдина відзнака просто лейтенанта, які десятками виходять щоліта з військового училища. Ірігоєн у свої тридцять дев’ять років закінчив саме його. Васкес прочитав про це в особистій справі, яка надійшла з поштою, прочитав також, що лейтенант Сергіо Ірігоєн прибув на кордон добровільно, хоча склав екзамен з відзнакою і вже завдяки цьому, а не тільки своєму імені, міг вибрати зручніше і перспективніше місце служби. Ні, він уявляв собі лейтенанта не таким, зовсім не таким.
Ірігоєн стояв струнко, носки чобіт на відстані точно двадцяти сантиметрів один від одного, шаблю притиснув зігнутою лівою рукою до ноги, праву руку витягнув по шву. І Медіна, котрий привів його, теж стояв струнко, стрункіше ніж завжди, і мав кумедний вигляд. Він випнув уперед груди і втягнув живіт. Васкес не полюбляв такої надмірної військової дисципліни, він більше покладався на слухняність.
— Вільно, — сказав він. І до Ірігоєна: — Сідайте. Медіна полегшено зітхнув. Ірігоєн трохи ослабив напружені м’язи.
— З вашого дозволу я постою, капітане.
— Як вам завгодно.
Мабуть, цей молодчик надає певної ваги суто службовому тонові. Ну, гаразд. Де в чому Васкес згоден поступитися лейтенантові. Для нього це не має значення. Він не суперечив би й молодому зухвалому хлопчиську, якого, власне, чекав.
— Добре доїхали?
— Дякую, стерпно.
Капітан з-під густих брів розглядав довгасте бліде обличчя з вугільно-чорними очима.
— Чув, з вами хлопчик?
— Так точно.
Для цього Ірігоєна, либонь, кожне слово було коштовністю, з якою він розлучався неохоче.
— Ми помістимо його до якогось поселенця, у сім’ю щоб він не нудьгував без матері.
Васкесу здалося, що обличчя Ірігоєна порожевіло, хоча не був у цьому певен.
— Дякую, капітане, про це я вже подбав. Будь ласка, ознайомте мене з моїми обов’язками в Лейквені.
Васкес знизав плечима. До цього молодика не підступити.
Капітан стисло, сухо змалював лейтенантові становище форту, його значення як єдиного захисту прикордонних земель від пеуенчів, необхідність перешкоджати їх об’єднанню з молучами, згадав, що вчора на базарі не бачив жодного пеуенча і тому вважає найважливішим, невідкладним завданням з’ясувати, чи не замислили вони чого і якщо замислили, то що саме.
— У цілому ми непогано виконуємо свої обов’язки. За останні десять років у нашому районі не було жодної серйозної сутички, подекуди бували тільки дрібні перестрілки, та й то давно.
Обличчя лейтенанта пересмикнулося.
— І все-таки життя тут не таке, як у столиці, — вів далі Васкес, — далеко не таке, якщо хочете знати мою думку.
— Я чекав цього. Дозвольте запитати?
Васкес кивнув.
— Як ви довідаєтесь, що діється у пеуенчів?
— Сьогодні ввечері пошлемо дозор під командуванням капрала Медіни. Він приведе одного чи двох полонених, і від них дізнаємося, що там заварюється.
— Прошу вас поставити мене па чолі дозору.
— Що? — Васкесу здалося, що він не дочув. — Друже, ви ж тут усього кілька годин!
— Я знаю індіянський кордон. — Обличчя лейтенанта знову судорожно пересмикнулось. — Мій рід має землі в цій провінції, і я кілька років жив тут. Службовий статут категорично вимагає висилати важливі дозори під командуванням офіцера.
— Так, але…
— Я наполягаю на своєму праві.
Васкеса вразило зухвальство лейтенанта. Нагадав йому статут і вже з самого початку суперечить його наказам. Вся антипатія, яку він відчув до лейтенанта ще до знайомства з ним, піднялася в ньому. Хоча Ірігоєн не був схожий на того, якого уявляв собі капітан, та виявилося, він не кращий, а швидше гірший. Справді, тримався він так, ніби вже був комендантом форту. Ну, що ж, може її варто послати цього молодчика з дозором, може, він стане менш зарозумілий.
— Гаразд, коли вам так заманулося. Вирушати о двадцятій годині. Взяти провізії на п’ять днів і змінних коней. Капрал Медіна піде з вами як провідник. Попереджаю: якщо справа кінчиться кепсько або ви не приведете принаймні одного “язика”, відповідальність лягає на вас! Зрозуміло, пане лейтенант?
— Так точно!
Капітан Васкес почекав, поки за Ірігоєном зачинилися дворі. Потім, все ще сердитий, знову взявся розбирати пошту.
“Тепер не війна, — заспокоював він свою совість. — Можна послати й нову людину”. Він опанував себе і заходився уважно читати листи.
Це була звичайна абищиця: запитання скарбника, чому протягом тижня було підковано аж двадцять п’ятеро коней; відмова на його прохання відкрити у форті санітарну станцію; претензія до останнього реєстру складу гарнізону, де єфрейтор Альварес, проведений під номером двадцять третім, виявився під номером двадцять другим.
Боже, невже отим канцелярським жеребцям справді нема чого робити? Вони, певно, діставали якесь задоволення, псуючи йому кров.
Важливою державною справою для них було те, що витрачено на десять підків більше, ніж заплановано, що єфрейтора занесено до реєстру під іншим номером; а те, що його форт захищає всю провінцію, настільки мало обходило їх, що вони не дозволили навіть створити санітарну станцію. Хворих на лихоманку чи дизентерію доводиться відправляти у фургоні до найближчого госпіталю за сімдесят кілометрів і це тутешніми дорогами. Та найобразливіше те, що оті писаки втричі швидше просуваються по службі, ніж такі, як він. їм присвоюють чини підполковників та генералів, а він залюбки вийшов би на пенсію хоча б майором.
Васкес скривився, ніби в рот попало щось гидке, і взяв газету. “Його превосходительство президент республіки заявив, що на кордоні з індіянами панує спокій і порядок”. Заголовки на першій сторінці повідомляли про щорічний банкет з приводу національного свята. Його превосходительство, говорилося в інформації, двічі покуштував традиційного куриного супу, а його дружина була в чорній шовковій сукні і з’їла одну тарілку супу. А десь, майже в кінці, бо це було не так важливо, як туалет пані президентші, повідомлялось і про індіянський кордон. Васкес глузливо посміхнувся. Мабуть, його превосходительство був не дуже компетентний у цьому питанні. Він краще розумівся на супі з куриці, ніж на пеуенчах.
Васкес гортав газету. “Ширяться чутки про плани французів щодо інтервенції в Мексіку”, — читав він. Справді, французи хотіли поставити королем Мексіки якогось австрійського ерцгерцога. Капітан уже чув про це. Диявольщина! Якихось п’ятдесят років тому Південна Америка боролася за свою незалежність проти Іспанії, а тепер, здається, французи не знайшли нічого кращого, як перетворити увесь континент на свою колонію. Кілька років тому їхній флот мало не захопив перуанське узбережжя. Вони намагалися проникнути всюди. Біс їх знає, що вони готують.
“Французькі військові кораблі входять через Магелланову протоку в Тихий океан”, — читав Васкес далі. Магелланова протока була вузьким морським шляхом на самому краї Південної Америки, між Атлантичним і Тихим океаном. Тепер обидва французькі крейсери вже, певно, проходять уздовж чілійського берега на північ, до Мексіки. Значить, їхня несподівана поява має зв’язок з цією історією. Добре, що Мексіка далеко. Тисячі кілометрів, які відділяли її, до деякої міри заспокоювали, але з другого боку хотілося бути там і добре намилити шию панам французам.
Та Васкеса непокоїло інше. Кожному сорочка ближче до тіла, ніж мундир, а його сорочкою тепер були пеуенчі, мундиром — молучі, а пани французи всього-на-всього шинеллю. Племена арауканців справді завдавали йому досить клопоту. Пан лейтенант теж, певно, зрозуміє це відразу, коли поїде сьогодні ввечері з дозором. А втім, він, може, зрозуміє це й задовго до зустрічі з першим індіянином.
Васкес забув про листи, газети і знову задумався про сорочку, мундир і про все, що стосувалося цього. Медіна не виявляв особливої симпатії до пана лейтенанта, і був, безперечно, однієї думки з усім гарнізоном. Капітан Васкес знав своїх людей і приблизно міг уявити, що вони казали про Ірігоєна. Задоволена усмішка з’явилася на його обличчі, коли він уявив собі, скільки засобів мають солдати, щоб перетворити життя начальника в пекло. Так, пан лейтенант, напевне, дещо зрозуміє.
V
Медіпа супроводив лейтенанта Ірігоєна, коли той оглядав форт. Він стояв струнко, за статутом на крок позад офіцера і вказував дорогу. Комусь іншому Медіна розповідав би щось про Лейквен, давав би якісь поради. А з Ірігоєном обмежувався тим, що на його короткі питання відповідав так само коротко.
Пан лейтенант мало чим цікавився: розкладом чергувань, кількістю гарнізонної команди, санітарним станом тощо. Тим, що він бачив, Ірігоєн, видимо, був невдоволений. Він так приглядався до форту, ніби купив його і тепер починав догадуватися, що надто переплатив.
На коней він глянув мимохідь, зате нагримав, що стайня як слід не виметена. Він відмовився зійти на частокіл:
— Накажіть, будь ласка, спершу полагодити драбину, я звідси бачу, що прогнили щаблі.
Не виявивши в зброярні ніяких порушень, він тільки невдоволено буркнув. Медіна потай вилаяв коня, що наклав купу перед дверима стайні, тесляра, що все ще не замінив кляті щаблі на драбині, начебто нема твердого дерева, а найбільше лейтенанта, якому ніби подарували форт. Солдати вишикувалися, коли Медіна і лейтенант проходили повз них, і віддавали честь, але робили це якось неохоче і надто повільно. Лейтенант із столиці, знатний пан, — гм, гляньте-но.
В канцелярії Ірігоєн з годину порпався в трьох десятках наказів, невдоволено зазначив, що кілька з них не підписав сержант, і, зморщивши лоба, мовчки вислухав пояснення Медіни, що сержантові тепер не до писання.
Останнім пунктом їхнього обходу була гауптвахта, невеличка дерев’яна халупа у найдальшому кутку форту.
— Скільки тут людей? — спитав Ірігоєн, коли Медіна відчинив халупу. Мабуть, він сподівався побачити там з двадцять солдатів, посаджених на хліб та на воду і до того ж прикутих ланцюгами.
— Жодного, пане лейтенант, тільки два торговці зброєю, яких спіймав сержант Моралес. Через кілька днів ми відправимо їх до округи.
— Жодного? То тут, виходить, чудова дисципліна.
Медіна промовчав. Новий лейтенант не тільки не подобався йому, він просто починав ненавидіти його.
Обидва контрабандисти сонно бликнули на них із своєї солом’яної підстилки. Побачивши офіцера, вони пожвавішали.
— Це все неправда, пане капітан. — Товстун поспіхом обтрусив солому з піджака, щоб по можливості мати пристойніший вигляд. — Несправедливо поводитися з нами ’ так безцеремонно.
Ірігоєн оглянув його з голови до ніг і нічого не відповів.
У тонкого був практичніший розум.
— Ви відправляєте нас? — звернувся він до Медіни.
— Ні, деякий час ви посидите в цьому готелі.
На скарги товстуна Медіна не звернув уваги.
— Сором, — пробурмотів той, — нацьковувати індіянина на християн.
— Індіянина? — насторожився Ірігоєн.
Товстун відчув здивування в голосі офіцера і запалився надією.
— Атож, індіянина, і до того ж у військовій формі. В своєму житті я ще не бачив такого. В цьому форті одному червоношкірому вірять більше, ніж двом християнам.
— Справа тут не в довір’ї. Ми затримали вас за те, що ви продавали зброю, от і все. — Медіна повернувся до Ірігоєна. — Сержант Моралес — молуч, пане лейтенант.
Ірігоєн зблід. Він пильно подивився на Медіну і вперше втратив аристократичний вигляд.
— Пане капітан, — знову почав товстун, — я присягаюся…
Та Ірігоєн розправив плечі, повернувся і важкою ходою вийшов надвір. Медіна старанно замкнув обковані залізом двері.
— Вони не повинні відправляти нас до округи, поки… — пролунав з-за дверей голос тонкого.
Кінця речення Медіна не розчув. Йому треба було доганяти Ірігоєна, який майже біг подвір’ям.
“Чому їм так хочеться лишатись у форті?” — промайнуло в голові Медіни, однак він не замислився на цьому, бо насамперед думки його були біля лейтенанта.
— Моралес — порядний індіянин, — наздогнавши Ірігоєна, почав запевняти Медіна всупереч своєму рішенню не говорити й слова по своїй волі, — найпорядніший з усіх, відомих мені.
— Я знаю індіян, капрале, — перебив його Ірігоен. — Звичайно, ваш Моралес бездоганний штабс-сержант, такий же бездоганний, як і все у форті, тільки нехтує канцелярськими справами, так?
Медіна почервонів і промовчав.
— Покажіть мені ще раз, що у вас за коні. Чи нема для мене? Хоча ви не здивуєте мене нічим.
Вони повернули до стайні. У Медіни повільно визрівав план. Він покаже цьому панку, ох, і покаже.
— У нас є всякі коні, але для початку ви, може, візьмете смирного?
— Мені потрібен швидкий кінь: сьогодні ввечері я їду з дозором.
— Слухаюсь.
Медіна повів Ірігоєна до стійла вороного, до розбишаки. Кінь уже втомився грюкати копитами об дошки. Він глянув на двох людців, що з’явилися на дверях. Кінь не видавався смирним, але на що справді здатний, одразу сказати було важко; принаймні Ірігоєн того не помітить, сподівався Медіна.
— Ось справжній рисак, може, дикуватий, але для доброго вершника саме такий, як треба.
Медіна наголосив на слові “доброго”, і Ірігоєн попав у пастку.
— Звеліть вивести його!
— Але попереджаю: він необ’їжджений, пане лейтенант.
— Звеліть вивести його! — Цього разу наказ прозвучав різко.
— Слухаюсь!
Медіна покликав двох солдатів, наказав їм зав’язати коневі очі і вивести на подвір’я. Він застеріг лейтенанта принаймні двічі, ясно сказав йому, що кінь дикий. У найгіршому випадку йому дадуть прочухана, але справа варта заходу. Та й земля м’яка — пан лейтенант, напевно, не матиме синців та гуль. А полетить носом у багнюку, то це буде саме те, що треба.