Підняти вітрила! - Тудоран Раду

Раду Тудоран

ПІДНЯТИ ВІТРИЛА!

Роман

^©

_{Перекладено за виданням: Radu Tudoran. Toate pinzele sus! Editura Ion Creanga, Bucuresti, 1980}

_{Скорочений переклад з румунської МИКОЛИ ЧИЩЕВОГО}

_{Художник ВІКТОР ХОМЕНКО}

ЧАСТИНА ПЕРША

ВОРОТА ЛЕВАНТУ

РОЗДІЛ І

У КОЖНІЙ КОРАБЕЛЬНІЙ КАТАСТРОФІ Є ТАЄМНИЦІ…

У середині березня 1881 року грецький корабель «Пенелопа», навантажений добірною пшеницею з Береганських степів у Румунії, спускався по Дунаю до Суліни, щоб далі вийти в море і взяти курс на Пірей.

Капітан кір[1] Яні Гініс, спритний торговець і досвідчений моряк, був хрещений усіма бурями грецького архіпелагу. І тільки в цій подорожі він, здається, трохи помилився. На початку грудня «Пенелопа» натрапила в Бреїлі на ранню кригу і ледве пробилася крізь неї до місця зимівлі в протоці Мачін. Коли зважити, що корабель, який стоїть при березі, дає не прибуток своєму господареві, а, навпаки, самі лише збитки, стане ясно, чому на чолі капітана з'явилися три нові глибокі зморшки.

Кригу треба оббивати з обшивки корабля щодня, ба вона може розтрощити судно, а ці поганці, члени екіпажу, сидять у теплому кубрику, жеруть смажену баранину та бенкетують за твої гроші!

— Гей, Ісмаїле, Марулісе, Ніколо, Герасіме! Пильнуйте хоч трохи за кригою, бо недалеко до біди!

Одначе негідники не дуже беруться до роботи, а тільки скалять великі, мов у коней, зуби, вичищені за зиму об смажену баранину. Двадцять баранів купив їм кір Яні та ще чотириста п'ятдесят хлібин — як тут не схопитися за голову!

Але з горем-бідою перебули вони несподівану зимівлю, і тепер корабель, полишивши позаду лихі пригоди, ішов униз, до моря, до архіпелагу, де квітнуть апельсини й лимони.

«Пенелопа» — судно не дуже велике, радше баркас, — як називав його сам капітан, коли вдавав із себе надто скромного, — з двома щоглами, воно могло взяти на борт десь вагонів із п'ять вантажу — саме стільки на ньому було зараз пшениці. Під цією вагою корабель глибоко осів у воду, так що борт стирчав назовні всього лиш долоні на чотири, — невеличкі хвилі можна долати відважно, а з штормом краще не зустрічатися. Та за майже двадцять років плавання капітан жодного разу не помилявся. Він умів очікувати холодний вітер і заздалегідь ховатися в портах від негоди, навіть якщо випадало подовжувати собі дорогу на дні або й на тижні…

Дув західний вітер, і корабель з великим вітрилом на одному борту, з малим — на другому ішов жваво, розраховуючи прибути до Суліни на третю годину по обіді.

Капітан сам став до стерна, бо, хоч вітер і попутний, у цьому вузькому рукаві він не ризикував довірити судно комусь із команди.

Яні Гініс — чоловік хирлякуватий, з невеличкою голівкою, з відвислими щелепами, зате з напрочуд жвавими маленькими оченятами. Одягом він не вирізнявся з-поміж капітанів-земляків, тобто, носив чоботи з короткими халявами, поверх чобіт — штани із сірої парусини, розкльошені внизу на лікоть, підперезані в поясі поверх смугастого светра широким ременем, поцяцькованим срібними цвяшками. У прохолодну пору року, як оце зараз, такий одяг доповнювався короткою курткою з грубого сукна, — вона і тепло тримала, і не сковувала рухів; на лисій, мов турецький гарбуз, голові, стриміла голуба шапочка з пухнастою китичкою, що метлялася на вітрі, і жодної прикраси — ні позолочених ґудзиків, ні пришитих якорів, ні інших брязкалець, які виказували б у ньому справжнього морського вовка.

Але на відміну від усіх капітанів світу, кір Яні курив не люльку, а сигари, мов лорд чи великий купець, на подив портових роззяв. Не зважаючи ні на кого, він пихкав собі й отримував двоє задоволень одразу — від куріння й від жування, бо поки половина сигари згоряла, другу половину він зжовував, смакуючи гіркий тютюн.

Ось і зараз капітан димів сигарою й жував її водночас, не випускаючи стерна з рук, а вітер підхоплював дим і ніс його до кубрика, де він перемішувався з клубами диму, що виходив з люка. Весь екіпаж смажив під палубою на вугіллі придбаного в Тулчі справжнього доброджського барана, ніжного й жирного, яких не знайдеш навіть у Стамбулі. Це був уже двадцять перший за нинішній рейс, і кір Яні, який оплатив їх усі, ледве стримувався на саму згадку про них.

Зате одна думка втішала його — на носі судна, зіпершись ліктями на парапет, незрушно стояв незнайомець, випадковий подорожній, і кір Яні не міг відвести очей від його потилиці. Поряд із ним на голих дошках палуби розвалився якийсь чоловік, схожий на волоцюгу, з торбою за плечима, затиснувши поміж колін мушкета — спав, чи тільки дрімав, чи внюхувався в запах смаженої баранини.

Ці люди не були членами екіпажу, отож треба пояснити їхню появу на «Пенелопі».

Того дня, коли «Пенелопа» пришвартувалася до старого молу в Галаці і капітан вирішив затриматися тут до завтра, бо в нього були справи до співвітчизників у місті, бухарестський поїзд привіз по недавно відкритій новій лінії і висадив на ще не добудований перон одного пасажира. Це був чоловік років тридцяти чотирьох, трохи вищий середнього зросту, з чорними іскристими неспокійними очима, з каштановим волоссям, з різкими рисами обличчя.

На відміну від інших пасажирів вагона першого класу, одягнених у чорні рединготи, з накрохмаленими комірцями, наш молодик був у зручному коричневому костюмі, у гольфах і в черевиках із широкими носаками. Коли сусіди по купе з великою гідністю одягали чорні літні плащі, він зняв із вішака пелерину і недбало взяв її під пахву, схопив невеличку жовту валізу, відчинив двері купе, що виходили надвір, і вискочив на перон раніше, ніж зупинився поїзд. На пероні він одразу метнувся до багажного вагона, звідки невдовзі носії почали витягати скриню з латунними замками, оковану металевими пасами.

— Обережно, пильнуйте, щоб нічого не побилося!

На велетенській скрині, яку знімали з багажного вагона, було написано:

— Куди нести скриню, пане? — спитав один із носіїв.

— Знайдіть повіз — і в порт. А я прийду туди пізніше, — розпорядився подорожній.

Перекинувшись кількома словами з машиністом, наш подорожній пішов через пагорб до міста, ніби йому було геть байдуже до вантажу.

Візник, якого знайшли носії, спантеличено знизав плечима, — йому ще не доводилося бачити таких подорожніх, у яких явно не всі вдома, — смикнув віжки і рушив у напрямку порту.

Біля пристані саме швартувався грецький корабель, і капітан у збитій на потилицю шапочці лаявся з екіпажем, кусаючи від досади сигару. Двоє людей, стрибнувши на берег, повільно затягували швартови на причальних кнехтах.

Антон Лупан тим часом добирався до міста, але думки його були не про скриню. Чим ближче підходив він до бюро пана Якомакі, де був уже кілька місяців тому, то дужче охоплювала його тривога. Правду кажучи, він і не сподівався почути кращої звістки, ніж минулого разу.

Латунний дзвіночок, підвішений знадвору, розігнав недільну дрімоту в конторі, і служник, молодий хлопець, що сидів за кривоногим столиком у кутку приміщення, скочив на ноги.

— Де кір Якомакі? — спитав відвідувач.

Хлопець, не відповівши, кинувся до бічних дверей і крикнув кудись угору по сходах:

— Кіріє!.. Кіріє!..

Під важкою ходою заскрипіли сходи, і перед гостем постав сам кір Якомакі в атласних капцях із загнутими носками, в чорній святковій свитині із золотою прошвою, в підбитій соболиним хутром, в одній руці він тримав чотки, а в другій — довгий ебеновий цибух, якого Антон уже бачив минулого разу.

— Прошу вибачити, кіре Якомакі, якщо я завадив вам, — почав він, дивлячись на цибух і на чотки. — Я вже був у вас торік у листопаді. Чи нема новин за цей час про П'єра Ваяна або про його корабель?

Кір Якомакі здивовано глипнув на нього, як дивляться на божевільного, потім звів руки до неба, а кущуваті вуса настовбурчились на повному, гладенько виголеному обличчі, видаючи роздратування, яке він, людина терпляча й добре вихована, намагався приховувати.

— Ти питаєш про той баркас, який загинув п'ять років тому під час війни? Постав на ньому хрест, як це зробив і я!

Купець узяв з полиці давню реєстрову книгу, розкрив її і ляснув долонею по пожовклій від часу сторінці.

— Глянь сюди! — сказав він. — Товар вирушив із Стамбула третього квітня одна тисяча вісімсот сімдесят сьомого… Маслини, олія, рис, кава, апельсини, лимони — сім вагонів… То щастя, що воно не оплачене, інакше я пішов би з торбами!

І, показавши на дві перехрещені лінії на списку неодержаного товару, кір Якомакі знову підняв до неба чубук та чотки:

— Постав хрест, братику, як це зробив і я!

Антон Лупан не сподівався іншої звістки, але він не міг так просто поставити хрест на житті людини, як це зробив кір Якомакі на семи вагонах товару, що затонули в Чорному морі або їх викинуло хтозна-де на берег.

Вийшовши з контори кіра Якомакі, Антон швидко подався Князівською вулицею в порт, слушно розміркувавши, що візник не чекатиме надто довго.

Була неділя, година друга по обіді, і багато міських жителів упереміж із слугами, з солдатами у піхотній формі, з залізничниками та з дітьми ішли туди, звідки чувся галас.

За кількасот метрів ліворуч відкрився велетенський пустир, простилаючись аж до моря. Тут високо здіймалися в небо гойдалки, мов літаючі риби, поволі підіймались і м'яко опускались полиці чортового колеса під настрашені або втішні вигуки публіки. У натовпі метушилися продавці лимонаду, медяників, фісташок, халви й рахат-лукуму.

Антон зупинився, глянув на це юрмище і всміхнувся. Пробігши поглядом по натовпу, він помітив ятку і за мить уже проштовхувався туди, знову забувши про візника в порту.

На ятці, складеній у зруб із обаполів, угорі біліла вивіска, на ній кремезний піхотинець, скинувши рушницю до очей, стріляв услід туркові, що тікав; феска з турка злетіла, шаровари на ньому ззаду були порвані. Вхід до ятки закривав довгий прилавок, біля нього стояли лікоть до ліктя багато стрільців, затято поливаючи кулями фігурки, вишикувані під стіною в глибині, але ті стояли непорушно, на велику радість господаря ятки та його дружини, огрядної вусатої молодиці, які жваво перезаряджали зброю, щоразу хапаючи монетки.

З протилежного боку до ятки проштовхувався якийсь цибатий обірванець з торбою через плече та з іржавим мушкетом під рукою. Біля прилавка цибатий поклав свої пожитки долі, понишпорив у кишенях, знайшов монетку, яку вусата молодиця вихопила в нього з руки, взяв заряджену рушницю, сперся ліктями на дошку й невпевнено почав вибирати цівкою фігури в глибині.

— Яку збити? — спитав він нарешті басовито.

— Наречену, дядьку, збийте наречену! — закричали діти, які тислися за спинами стрільців.

Чоловік пошукав поглядом наречену, підняв рушницю і, здається, не цілячись натиснув на спуск. Залунала галаслива музика катеринки, пікколо-флейт та бубонців, і наречена, під руку з офіцером-уланом, рушила, ковзаючись по похилій рейці, до глядачів. Діти від радості почали стрибати, плескати в долоні й кричати. Інші стрільці криво усміхнулися.

Вусата молодиця кинула невдоволений погляд своєму чоловікові, потім подала влучному стрільцеві заряджену рушницю. За тодішнім звичаєм, забутим сьогодні, той, хто влучив один раз, мав право вистрілити ще раз безплатно; якщо він влучав десять разів підряд, а таке траплялося не щодня, йому належав приз. І, нарешті, якщо стрілець зіб'є всі цілі, не схибивши жодною кулею, йому, крім того, належало по одному золотому полу[2] за кожні десять фігур. Отже, він міг швидко розбагатіти, але такого, ясна річ, не траплялося майже ніколи.

— А зараз яку фігуру збити? — знову спитав обірваний стрілець.

— Ведмедя, дядьку, ведмедя! — закричали діти.

Чоловік прицілився, і ведмідь важко впав під звуки катеринки. Знову залунали дитячі вигуки. Решта стрільців, все ще недовірливі, поклали рушниці й витріщились на обірванця. Антон Лупан несамохіть ступив крок уперед.

— Коваля, коваля! — збуджено закричали діти.

Чоловік прицілився, сухо тріснула дошка, в яку впилася куля, коваль з червоним обличчям і рудими вусами заходився бити по ковадлу.

Вусата молодиця скрипнула зубами і кинула вбивчий погляд на свого чоловіка. Той рішуче підійшов до стрільця.

— Ну, досить! — сказав він, забираючи в нього рушницю.

Натовп запротестував:

— А то ж чому? Хай стріляє! Це його право.

Власник ятки криво подивився на глядачів, зиркнув на жінку, теж скрипнув зубами, але не мав що вдіяти.

І так під радісні вигуки дорослих і дітей після пострілів упали заєць; олень, кабан, лисиця, почав рухатись човен по озері, а пожежник привітав присутніх помахом пожежного шланга.

Коли впала десята фігура, люди почали кричати:

— Приз, пане! Приз!

Власник ятки нагнувся до скрині в кутку, підняв віко, витяг звідти гіпсову статуетку, яка зображувала чи собакововка, чи дике порося, і з досадою поставив на прилавок.

— Ну, а тепер геть звідси! — гаркнув він.

Але натовп запротестував, і власник вимушений був поступитися.

— Перепілку, дядьку! — закричали діти. — Прачку!.. Садівника!.. Овечку й барана!..

Стрілець збив усі цілі підряд, не промахнувшись жодного разу. Вусата жінка кудись зникла й не з'являлася більше.

Після десяти пострілів стрілець одержав ножик з багатьма лезами, на якому локомотив випускав дим із труби. Потім ще десять пострілів — і всі фігурки були збиті.

— Пол! Пол! — закричали люди.

Власник ятки дурнувато стояв по той бік прилавка.

— Нема в мене зараз! Хай прийде ввечері, я тоді йому дам!

Натовп почав ревти:

— Е-е, не крути, пане! Забирати — то ти знаєш, а віддавати…

І хоч як власник відмагався, врешті-таки вимушений був викласти золоту монету…

Переможець узяв її, подивився з одного боку, з другого, спробував на зуб, потер об порваний рукав, нарешті поклав до кишені і знову простяг руку до рушниці.

Антон Лупан, не відводячи погляду від влучного стрільця, підійшов до нього й поклав руку на плече. Це саме та людина, яка йому вкрай потрібна…

— Ходімо зі мною, хлопче! — сказав він тоном, що не допускав заперечень.

Але обірванець вагався, дивлячись на фігурки в глибині.

— Я зачиняю, не можу більше! — гаркнув власник ятки.

Антон стиснув за руку стрільця, тягнучи його за собою.

— Ходімо, і ти матимеш більше, ніж один пол!

Переконаний не словами, а рішучим тоном, чоловік затримався лише для того, щоб забрати торбу й мушкет, які лежали долі, гіпсового собаку й ножика з локомотивом.

Коли вони проштовхались на край пустиря, де людей було менше, Антон спитав:

— Як тебе звати, хлопче?

Той хотів був буркнути: «А тобі яке діло?», але, підвівши очі, побачив таку щиру усмішку, що відчув себе переможеним.

— Ієремія, — відповів довірливо.

— А мене Антон Лупан.