— Антон?.. У нас у селі був один дяк, його теж звали Антон. А ви не з попівського роду?
— Наскільки знаю, в нашому роду не було попів.
— Справді?! — Ієремія прикинувся здивованим. — А в нас у селі чоловіків називають Йон, або Васіле, або Ієремія, як я, чи Хараламб, як мій двоюрідний брат. Антоном звали тільки дяка…
— Де ти навчився так добре стріляти? — спитав Антон.
— У Грівіці, там ми мали досить куль і турецьких фесок, у які можна було цілитись скільки завгодно. А зараз, тільки-но взяв у руки рушницю, то ніби відчув себе її братом…
При цих словах Антон пильніше глянув на нього. Чоловік поряд з ним був, сказати б, довготелесий, аби не такий плечистий, зате голову мав маленьку, таку собі пташину голівку з гострим носиком, з близько посадженими оченятами, то хитруватими, то насмішкуватими. Одягнений він у драні полотняні штани, зашнуровані до колін ремінцями від постолів, зверху на ньому лата-ний-перелатаний морський одяг, який не пасував ні до штанів, ні до овечої шапки на голові.
— А з мушкетом ти що робиш? — знову спитав Антон.
— Так собі тримаю, хай і в мене буде сяке-таке майно. Я сторожував з ним в одного боярина за Братешом.
— А що ти вмієш робити?
— Я корабельний тесля, пане, але після війни не можу знайти роботи. Раніше приходили турки, греки, і я вистукував молотком на їхніх баркасах собі трохи грошей. Або в Тулчі робив човни для рибалок. Тепер греки приходять рідко, бо вони, здається, налякані, а турки — ті трохи розсердились на нас.
— А читати, писати, рахувати вмієш?
— Якраз стільки, щоб люди не казали, ніби я зовсім дурний.
Антон помовчав якусь часину, потім обернувся до нього й спитав напрямки:
— Слухай, Ієреміє, ти не хочеш піти зі мною? Наскільки я розумію, тобі нічого тинятися в цьому місті!
— І в іншому теж, пане. Куди ми вирушаємо?
— Та… на край світу…
Ієремія мимоволі стишив кроки і, збивши шапку на потилицю, почухав голову.
— А це не задалеко? — спитав він, скоса глянувши на свого сусіду, побоюючись, чи той не глузує з нього.
— Далеченько, то правда! — твердо відказав Антон Лупан.
Однак Ієремію ця відповідь тільки розпалила, і він відчув, як у нього засвербіло скрізь — і в серці, і в мозку, і на тілі.
Здогадавшись про його стан, Антон Лупан задоволено усміхнувся, а по якімсь часі спитав, просто так, між іншим:
— На морі ти був коли-небудь? Боїшся його?
— Боюсь?.. От, їй-богу, не знаю… Але море знаю. Два роки був теслею на турецькому кораблі і ходив скрізь — до Стамбула, в Салоніки, ми доходили навіть до Пірея.
Антон захоплено стрепенувся, обличчя його проясніло. Цей чоловік випробуваніший, ніж він підозрював. Тепер тим більше не можна випускати його з рук, бо другого такого не знайти.
— А ти часто п'єш? — випитував він його далі.
— Та де там, пане! — Ієремія глянув на нього. — Навіть у свято ні… Ось тут приключилась одна клята історія…
— Що за історія? — спитав Антон.
— О, історія! У Суліні є один пройдисвіт, мій двоюрідний брат Хараламб, він теж корабельний тесля. Вдома у нас нема власної землі, і ми ще маленькими прийшли до міста навчитися якогось ремесла… Тепер він у Суліні, як я вже казав, працює цього літа на верфі, тобто лагодить кораблі австріякам, бо він не тільки тесля, а ще й коваль, прекрасний майстер, ох, жаль, що нема в нього клепки в голові! А коли настала відлига, це десь тижнів три тому, його ніби лихоманка вхопила, закортіло йому женитися і край. Інакше, каже, піду світ за очі, брате, або повішусь, бо я так більше не можу! Чи не ошаленів він часом? «То одружуйся в Суліні!» — кажу я йому. А він, бачте, дуже перебірливий. У Суліні жодна не припала йому до душі, отож йому треба в Галац, там є між ким вибирати! «Та хто ж за тебе піде, ти, придурку? Чи не бачиш, що ти голодранець?..» Та що там довго балакати, пане! Я наймав кімнатку в одного водовоза, людини заможної: у нього мурований будинок, комори, хліви, повітки, а найголовніше — дві водовозні бочки, в які він запрягає по парі арабських коней. А тому пройдисвітові, моєму двоюрідному братові, тільки-но він прийшов до мене, запала в очі Гіочіка, донька водовоза, дівчина з посагом, з золотими сережками і вродлива, вродлива збіса, повненька, кругловида, мов квіточка. А треба сказати, що й він, Хараламб, парубок показний, не такий довготелесий та кістлявий, як я, хоч мій батько і його батько — рідні брати. Дівчата, коли бачать його, чманіють з першого погляду, не зважають, що він голодранець. Отож і водовоз не мав що вдіяти… Вони справили йому новий одяг і нові чоботи, такі, зі скрипом, — одне слово, нарядили його, як не був наряджений ніхто в нашому роду. Переселився Хараламб у їхній будинок і жив там, як сир у маслі, три тижні… І саме на сьогодні призначили весілля… Але, бачте, десь удосвіта, годині о третій, Хараламб смикає мене за рукав і каже: «Ієреміє, я йду! Чуєш, як свистить? Згори спускається німецький корабель…» — «Ти збожеволів?» — «Ні, але з мене досить. Чуєш, віддай їм весільний одяг і чоботи, бо вони на мене малі…» А він міг би, пане, піти одягнений по-людськи, а не в своєму дранті… Удень вони спохопилися, що жених пропав, здійняли галас та крики, і водовоз викинув мене надвір з мушкетом і з торбою, а більше я нічого й не мав, не буду брехати. Нібито я винен у всьому, нібито я спокусив його дочку!.. Ось так, пане, й сталося, що я тиняюсь по базару…
— Інакше кажучи, сьогодні тобі ніде переночувати! — сказав Антон Лупан.
— То пусте, я йду з вами не тому, що мені ніде переночувати! — відповів Ієремія обурено.
За такими балачками вони непомітно дістались до порту. Антон ще здалеку побачив повіз та візника, який дрімав, але спершу подався до судна, пильно придивляючись до нього. На палубі — ні душі. Вітрила сяк-так згорнені на реях, скрізь валялися бухти канатів, що свідчило про недбальство екіпажу, з носового люка пахло смаженою бараниною.
Ієремія теж підійшов, жадібно вдихаючи пахощі.
— Але ж ви мені не сказали, як і куди ми вирушаємо, пане! — обізвався він, витягуючи шию до люка.
— Герасіме!.. Ісмаїле!.. Ви оглухли, негідники? — почувся розлючений голос, і на палубі з'явився капітан, тягнучи за собою якийсь тюк, але ніхто не вийшов йому допомогти. З кубрика чувся сміх і веселі вигуки.
— Гуляєте за мої гроші! — вигукнув капітан, безсило лютуючи. — Ну, стривайте, ось прийдемо в Пірей, я вам покажу!
Ієремія не дуже дослухався до тих криків, тим паче, що розумів не всі грецькі слова, а слухав Антона Лупана, який розповідав йому про майбутню дорогу. Потім сказав, дивлячись якось скоса:
— Я не знаю, де ця країна, але з ваших слів виходить, що туди треба йти цілий рік.
— А може, й два!
— Та що ви кажете?
Ієремія був радше цікавий, аніж переляканий, і вже дивився не скоса, а прямо, і в очах його виблискували іскорки.
Капітан, оскільки ніхто з команди не прийшов йому допомогти, сам-один посунув до трапа, тягнучи за собою тюк. Антон Лупан жваво привітав його, заступивши дорогу:
— Добрий день, капітане Яні!
Капітан виплюнув сигару з зубів.
— А ти звідки знаєш, що я капітан Яні?
Незнайомець на причалі хитрувато усміхнувся йому:
— Варто тільки глянути на вас, то одразу побачиш, що ви капітан. Та ще й який капітан! Я, правду кажучи, навіть подумав, що ви можете бути власником великого вантажного судна.
Кір Яні надувся, розправив груди, глянув орлом. Потім сплюнув, прикидаючись сердитим.
— Мені не треба великого судна, братику. Мені краще бути капітаном на власному кораблі!
— А оцей прекрасний корабель ваш?
Та одразу збагнувши, що передав куті меду, не дав йому оговтатись, бо капітан міг би й справді розсердитись. Він назвав його Яні — так звалися всі капітани з архіпелагу. Отже, швиденько постарався перемінити мову на інше й сказав:
— Ви, мабуть, ідете в Пірей, капітане Яні. Так?
— Хай і так… А що вам до того?
— Я хочу, щоб ви взяли двох подорожніх…
— А куди вам треба, братику?
— До Стамбула, а може, й далі…
Капітан витріщив очі. Дивно, що так ошатно одягнений молодик хоче мандрувати на його судні, коли за два-три тижні можна дочекатися пасажирського корабля. Якщо в нього є гроші, а це відчувається, то навіщо поспішати? І раптом йому сяйнула думка: «Він натворив біди, вчинив шахрайство або, може, навіть убив когось і хоче якомога швидше сховати кінці… Це поважна птиця, треба скористатися нагодою та обскубти її гарненько!» А вголос відповів, намагаючись бути стурбованим:
— Так, братику, брати тебе чи не брати? А якщо я вклепаюся з тобою в халепу?
Антон Лупан зрозумів хід його думок, але не вважав за потрібне щось з'ясувати перед ним, — хай думає, що хоче.
— Ну, кіре Яні, кажіть, скільки це коштуватиме?
— Харчі мої?
Ієремія знову ковтнув слинку, — з люка почулося, як зашипіла баранина, видно, її перевертали на мангалі.
— Так, харчі ваші, кіре Яні!
Капітан дістав нову «Гавану» й відкусив кінчик.
— Ти спатимеш у моїй каюті — п'ять ікосарів[3]. Він спатиме на палубі — два ікосари. Іншого місця в мене нема.
— Де він спатиме, побачимо потім. Отже, така ваша мова: сім ікосарів — і по руках.
Капітан зачудовано закусив сигару: «Треба було сказати двадцять, а може, навіть двадцять п'ять ікосарів. Ну й віслюк же я!» Але вже пізно, капітан мусить дотримувати слова, якщо він капітан.
Візник з Ієремією перенесли скриню на палубу, і тепер два подорожні могли вирушати в дорогу.
Капітан поспіхом спустився в каюту, швиденько замкнув шафи й шухляди, показав пасажирові, де той спатиме, а сам зібрався до міста.
— Коли ми вирушаємо, кіре Яні?
— Якщо буде попутний вітер, то завтра в обід!
— Ну, Ієреміє, пора пересвідчитись, чи справді той баран такий смачний, чи тільки здається.
І вони обидва попрямували до носового люка.
— Добридень, палікари![4] — гукнув Антон Лупан з порога. — Зичу вам смачного, бо, бачу, маєте біля чого поратись. Здається, ви роздобули чудового барана!
— Просити до столу! — сказав один чоловік із екіпажу, почервонівши, мов парубчак, бо саме він вибирав і смажив барана.
Це був корабельний кок і водночас помічник стернового Ніл Жіфер Ісмаїл, людина років сорока, дрібненький, але жилуватий, як і всякий моряк, з кругленькою головою, з жовтим від природи, а не від якоїсь хвороби обличчям, з настовбурченими під носом-картоплиною вусиками, ніби він сердився на весь світ.
— Та невже! — вигукнув стерновий, не обертаючись до прибулих. — Аби я не залишив його на Червоному морі, то з голосу міг би сказати, що це Антон Лупан!
При цих словах він повернув голову і ледь не вдарився об стелю, бо був майже вдвічі вищий, ніж Ісмаїл.
— Свята прародителько, та це ж таки він! — вигукнув, то бліднучи, то червоніючи. — Звідки ви тут, пане? Невже з нечистим злигалися?
Антон Лупан пильно глянув на нього і прояснів на обличчі:
— Невже це ти, Герасім-контрабандист із роду шахраїв і дурисвітів?
— Так, це я, пане, ви можете кричати скільки завгодно, я тут не боюсь нікого. То в Порт-Саїді я попросив би говорити тихше: мені дуже не подобаються арабські в'язниці.
Вони потиснули один одному руки, потім щиро обнялися, як двоє давніх друзів після довгої розлуки.
— Братове, — почав Герасім, тепер уже грецькою мовою, обернувшись до своїх, які здивовано витріщили на них очі. — У сімдесят восьмому році я й мій брат Панаїт були в Порт-Саїді на арабському кораблі…
— І переправляли гашиш! — урвав його мову Антон Лупан.
— Але то був лише приробіток, пане. Не міг же я вдовольнятися тими десятьма піастрами на місяць, які платив мені жаднюга-капітан.
— Сідати обідати! — ще раз запросив Ісмаїл новоприбулих.
Люди з екіпажу посунулись на лавах обабіч столу, вивільняючи місце для гостей. Ієремія залишив торбу біля трапа, але з мушкетом не розлучився, так і сів, тримаючи його під лівою рукою.
— Як я вже вам казав, братове, — вів далі Герасім, — це було в сімдесят восьмому році, ми чекали в Порт-Саїді вантаж до Бербери. Стоїмо біля причалу, а довкруг нас снують безліч суден та баркасів — і турецьких, і грецьких, і арабських. А народу на причалі видимо-невидимо — купці, носії, моряки, роззяви, жебраки. Біля нас пришвартувалася шхуна якогось Гусейма, а в цього Гусейма була сестра, Аднана, яку він бив щодня. Чому він бив її і навіщо возив із собою по морях — хто міг знати? В арабів не так, як у нас, не спитаєш, не вивідаєш, а коли подивишся трохи довше, ніж слід, то можеш одержати ножаку в горлянку… Отож одного ранку Гусейм знову взявся чубити свою сестру. Дівчина не плакала, тільки скрипіла зубами та виблискувала ненависно очима: видно, горда, хоч з вигляду й дитина. Ми ж на це навіть дивитися не ризикували. Тільки поглядали краєчком ока та мовчки лаялись. А одного разу якийсь молодик, бачте, ніби глузд стративши, зупинився на причалі, почервонів, потім метнувся на трап, скочив на палубу і одним ударом кулака в щелепу звалив араба за борт, мов тюк. Жаль, що поблизу не було жодної акули; витягли люди цього мерзотника!.. І той юнак, який зробив це, ось він, перед вами.
Усі повернули голови до гостя й почали з цікавістю розглядати його. Бо кожному, хто подорожував там чи хоч чув із розповідей про тамтешні звичаї, це видасться неймовірним. Ієремія, хоч і не все зрозумів з грецької мови, теж витріщив очі на Антона Лупана, забувши навіть про барана. Виходить, новий його пан — людина, яка стрічається не щодня. Тепер він був радий, що пішов разом з ним, бо ще донедавна думав, що вночі, попоївши смаженої баранини, він тихенько дасть драла, адже це йому нічого не варто.
А Герасім тим часом вів далі, розпалюючись:
— Звістка про те, що хтось побив Гусейма, миттю розлетілася по всьому порту. Був там один старий, я вже забув, як його звати; він тримав лавку на причалі — у нього можна було знайти й каву, і тютюн, і бурштин. Люди вважали його дуже мудрим, казали, що він веде свій родовід від пророка. От той старий і сказав: «Тільки аллах має право карати правовірних. Але якщо знайшовся гяур, що побив Гусейма, то браво йому! Гяур — витязь, і його повинні шанувати всі!» Отак сказав старий, і так воно й було. Ім'я Антона Лупана стало відоме на всьому Червоному морі…
Слухачі були в захопленні. Ієремія набундючився, ніби це говорилося про нього самого. Скільки він мріяв зустрітися з людиною шанованою й відважною!
— Але скажіть-но, пане, яким вітром вас прибило сюди? — спитав Герасім, знову заговоривши по-румунськи. — Років два тому я чув, що ви стали помічником капітана на голландському кораблі. А дехто твердив, ніби будуєте залізниці в турків.
— Будував я й залізниці, був і помічником капітана, маю навіть диплом капітана… А з якого ти роду-племені — грек чи румун, бо я й досі не знаю? По-нашому говориш, ніби народився в Румунії…
— Він грек, пане, з-під Пірея, — підскочив Нікола, другий стерновий.
Герасім похнюпив голову і засоромився, мов дитина.
— Ви йдете з нами, чи я неправильно зрозумів? — спитав він по якімсь часі.
— Ні, ти зрозумів правильно. Піду з вами до Стамбула або до Пірея, буде видно… Я хочу придбати корабель…
Почувши це, Герасім спитав, бо серце старого морехода загорілося:
— І куди ви думаєте йти? Скільки морів проорете?
— Багато!.. — відповів Антон Лупан.
— Пане, — правив своєї стерновий, — я спитав не тому, щоб спитати. Ви ще добре не знаєте мене, але прошу вірити мені, бо я не базікало. Тож подумав: може, вам потрібен стерновий.
Антон окинув його довгим поглядом і сказав:
— Звісно, потрібен буде, і якщо ти згодний, то кращого мені й шукати не треба. Тільки б знайти корабля для такого керманича!.. А де зараз Панаїт?
— Брат мій?.. Царство йому небесне! Замучили пірати рік тому.
— Шкода! Дуже порядний чоловік був…
Увечері другого дня «Пенелопа» прибула до Тулчі, а наступного дня вітер перемінився на західний, і завдяки йому корабель кіра Яні в полудень підійшов до Суліни.