Прожектор освітив обличчя людини-автомата.
Знайшов до чого прискіпатися! Шкіра з вигляду була якраз ніби справжня, винахідник передбачив на ній навіть пори і кілька веснянок.
— Ти впевнений, що така шкіра засмагне?
— Не знаю, — пробелькотів Клоріндо. — Щиро кажучи, я про це не думав.
— От бачиш! Твій витвір не зовсім такий, як людина. Твій автомат постарішає? В нього посивіє волосся? Він з роками зсутулиться?
І про це Клоріндо не подумав.
— Я виправлю помилки, я ще попрацюю над ним, побачиш, у мене все буде гаразд.
Мудрос похитав головою:
— Може, це тобі і вдасться, але навряд чи ти впораєшся з основною вадою — зробити так, щоб твоя машина мислила й діяла, як жива людина, без чиїхось вказівок.
— Це нездійсненно! — вигукнув Клоріндо. — Таку машину винайти неможливо!
Великий Інженер натиснув кнопку, й Клоріндо, освітлений яскравим променем прожектора, відчув себе в ролі обвинуваченого.
— Чому ти сумніваєшся в тому, що я сказав? — суворо спитав Мудрос.
— Неможливо придумати машину, котра діяла б самостійно! — затявся на своєму Клоріндо.
— Неможливо? Такого слова нема в Автоматії.
— Зізнайся, ти просто хапаєшся за будь-яку зачіпку, аби тільки не визнавати мого винаходу. Я тобі не вірю!
Мудрос іще дужче спохмурнів, та в його очах було більш суму, ніж невдоволення.
— Вір мені, Клоріндо, — мовив він. — Наука здатна творити таке, про що ти навіть не підозрюєш.
— Ти прискіпуєшся до мене! — закричав Клоріндо, мало не плачучи. — Я вважав тебе за найпершого мудреця Автоматії, а ти злий і заздрісний. Так, так, ти заздриш мені, заздриш моєму винаходові!
— Дуже шкодую, але тепер я змушений показати тобі, що ти помиляєшся, — відповів Мудрос, неохоче натискуючи одну з кнопок.
На стіні засвітився величезний екран, і Клоріндо побачив незнайому лабораторію, а в ній з десятеро якихось дідуганів, котрі не зводили очей із сплячого хлопчика. Клоріндо здалося, що ніби він знає хлопчика в ліжку, хоч фільм, судячи з усього, був дуже давній. Через поганий звук доводилось напружувати слух, щоб розібрати слова людей на екрані, та й дідугани розмовляли слабкими, тремтячими голосами.
— Іншого виходу в нас нема, — промовив один із них.
— Спробуємо, — погодився другий і розбуркав хлопчика. Прокинувшись, той сів, протер оченята. Всі позирали на нього вичікувально. Хлопчик спустив ноги з ліжка, підвівся, привітався з дідуганами й попросив їсти.
Перед ним поставили тацю із сніданком. Хлопчик їв, а старі не зводили з нього очей, неначе перед ними відбувалося чудо. Хоча сніданок — звичайнісіньке печиво та кава з молоком.
— Ось вона, втіха! — вигукнув один.
— Так, — підхопив інший. — Наша остання втіха.
Мудрос натиснув кнопку, екран згас, і в залі знов запанувала півтемрява.
— Що це означає? — спитав Клоріндо. — Я нічогісінько не второпав. Правда, цього хлопчика я вже ніби десь бачив, він когось нагадує мені.
Мудрос натиснув чергову кнопку, і прожектор висвітив його обличчя.
— Це ти! — впізнав Клоріндо. — Ти в дитинстві!
— Так, — підтвердив Мудрос. — Цьому фільмові понад півсторіччя.
— Але при чому тут мій винахід?
— Ти й досі не збагнув? Я вирішив показати тобі, наскільки він недосконалий. А ті старі, яких ти бачив на екрані, справді великі винахідники.
Що мав на увазі Мудрос і чому в його очах з'явилося стільки болю?
— Що вони винайшли? — спитав Клоріндо.
Мудрос відкинувся на бильце крісла, наче хотів злитися з темрявою.
— Вони винайшли мене.
Стоячи посеред зали, яскраво освітлений прожектором, Клоріндо вп'явся поглядом у Мудроса, котрий ледь виднівся в темряві. Хлопець чітко чув кожне його слово, але мозок відмовлявся усвідомити почуте.
— То ти... — пробелькотів Клоріндо.
— Атож, я — машина, найкраща із будь-яких моделей механічної людини. А вони, — Мудрос тицьнув пальцем в бік темного екрана, — всі вони давно померли. Це були останні люди в Автоматії.
У Клоріндо голова пішла обертом. Чи не приверзлося це йому?
— Останні? Та що ти говориш? Їх же он скільки!
Мудрос ствердно кивнув.
— Ти глузуєш з мене, — продовжував Клоріндо. — Я людина, жива людина, і моя мати — теж, і тато...
Мудрос мовчав, але відповідь можна було прочитати в його погляді, невтішному, як сама журба.
У Клоріндо підломились ноги, кімната попливла, здавалося, ніби світ увесь пішов перевертом.
— Я, — пробелькотів він, — я...
— Так, так само, як і всі. В Автоматії давно вже не лишилось жодної людини. Але щоб створити ілюзію, ніби життя триває, останні люди винайшли механічну людину. Я. був першим екземпляром. Тепер ти знаєш, що я маю на увазі, коли кажу про досконалу машину, цілком подібну до людини...
Механічна людина, яку створив Клоріндо, стояла в кутку непорушно, мов манекен. Вона була жалюгідна, і Клоріндо чудово це розумів. Досить побіжного погляду, щоб переконатися: то машина. Але це вже не обходило його.
Мудрос тим часом вів далі:
— ... Та машина мислить, діє, відчуває самостійно, і ніхто її до цього не спонукає. В машини росте борода, вона старішає і вмирає, коли закінчується визначений для її існування термін, — усе, як у справжніх людей. Але ми зостаємось машинами — я, ти, всі. Автоматія — місто науки, де всі щасливі... — Він з гіркотою всміхнувся. — І все ж ми — лише автомати, як і оті, що ними самі користуємось. Ніхто цього не знає, крім мене. Коли б інші дізнались про це, вони мало не збожеволіли б від горя. Тільки я, єдиний, хто несе в собі цю муку... А тепер і ти теж. Та ніхто не повинен знати цієї таємниці, і тобі не вдасться поділитися нею з іншими.
Мудрос натиснув кнопку, і всі двері залу автоматично зачинилися.
— Що ти замислив? — стрепенувся Клоріндо. — Хочеш убити мене?
Лежачи в ліжку в кімнаті, сусідній з залою Великого Інженера, Клоріндо чекає розряду електронних променів, які назавжди зітруть те, що він почув.
Але поки що він знає: людей уже нема, існують лише машини. І він теж машина — така сама, як пральна чи друкарська, як холодильник чи телевізор, тільки досконаліша.
А стрілка на циферблаті все біжить. Залишилось двадцять секунд, дев'ятнадцять...
І любі тато з мамою — теж лише машини. Оті теплі ніжні вуста, що цілують його кожного вечора, — то тільки пластмаса або ще хтозна-що. А батькові очі, такі світлі й розумні, — не що інше, як фотоелементи. Усмішка за столом, коли всі втрьох обідають, — лише електронні імпульси.
«Що це зі мною? Я плачу?» — питає він себе.
Мудрос—той, ясна річ, ніколи не плаче: слізьми нічого не зарадиш. Він володар таємниці, тим-то він і приречений на вічний смуток.
«Дурнику, ти ж бо не людина, то навіщо плакати? Це ж просто смішно: адже машини не плачуть».
Клоріндо дивиться на стрілку: десять секунд, дев'ять... Ще аж вісім секунд агонії.
«Я всього лиш машина, автомат! Безглуздо, смішно так мучитись. Навіщо я катуюсь? Це ж думки машини, міркування мого геніального електронного мозку. Яке безглуздя — мордуватися, наче людина, не будучи людиною!»
Стрілка продовжує швидко рухатися. П'ять секунд, чотири... Розряд електронних променів — і по всьому. Смерть? Якоюсь мірою — так, адже він повернеться додому, нічого не пам'ятаючи. Мудрос пояснив йому: він, Клоріндо, житиме, як жив раніше, тільки забуде все, про що сьогодні дізнався.
По дорозі додому він стріне знайомого.
— Привіт, Клоріндо.
— Добридень, Россі.
Вони стануть, трохи погомонять:
— О, ти був у Мудроса! Ти помітив, який він сумний? Чому б це?
Але їм ніколи не дізнатися, чому сумує Мудрос, так само як не дізнатися ніколи, що вони — машини. Дві секунди...
«Тато, мамо, у мене для вас сюрприз! Я був у Мудроса! Показав йому свій винахід — цю механічну людину. Він мене дуже хвалив і порадив лише дещо змінити...»
«Браво, Клоріндо, молодець, — похвалять сина батьки. — Працюй, може, він видасть тобі патент».
Але зараз, протягом секунди, Клоріндо знає, що ніколи не створить такої досконалої машини, як він сам.
Мине остання секунда — і він не зможе згадати нічого. Забуде, що він машина, і знову стане щасливим, , як усі в Автоматії.
Таки справді Автоматія — найкраще місто в світі.
РАФАЕЛІЯ
Усі художники
Порада: коли ви потрапите до Рафаелії, не ходіть по місту з фотоапаратом. Бо всі вам співчуватимуть, як співчували б математикові, котрий заходився вирішувати задачу з алгебри за допомогою рахівниці. Коли вам до вподоби панорама міста або якийсь його закуток і ви хочете мати його зображення на згадку, не надумайте фотографувати; намалюйте картину або принаймні зробіть ескізний начерк олівцем. Так уже заведено в Рафаелії. Коли хтось каже: «Хочу зробити твій портрет», то він намалює його пензлем на полотні, і буде той портрет такий завбільшки, як маленька фотокартка. Навіть на посвідчення особи тут наліплюють не фото, а чарівні мініатюрні автопортрети, писані олією. Прекрасне, кажуть, у Рафаелії (а що прекрасніше від краєвиду, квітки, зображення людини?), не можна вловити таким примітивним приладом, як фотоапарат: прекрасне схоплюють оком, уявою, а не об'єктивом.
І ще одна порада: не даруйте малюкам-рафаельцям брязкалець, ляльок чи ведмедиків. Вони на них і не глянуть. Тутешні дітлахи ще з колиски мріють розмальовувати альбоми — або ж стіни — паличками кольорової крейди. Ось ці палички і є першим подарунком, який вони отримують. Пізніше їм дарують кольорові пастельні олівці. Потім акварельні фарби, а в шість років вони одержують олійні фарби та пензлі. У першому класі починають не з паличок, а вчаться малювати справжню картину. У школі не влаштовують іспитів з нудним опитуванням та письмовими творами на задану тему. Наприкінці навчального року до школи приходять мистецтвознавці і прискіпливо оглядають виставку намальованих учнями протягом року картин; це переважно прекрасні роботи, тим-то на більшості з них з'являються таблички з написом «продано».
Ви, мабуть, гадаєте, що в Рафаелії всі тільки те й роблять, що малюють. Ні, там уміють і розважатися. Щонеділі, наприклад, перед деякими будинками можна побачити великі черги. Думаєте, рафаельці вирішили подивитися кіно чи виставу в театрі? Зовсім ні! Ці заклади взагалі ніхто не відвідує: усі хочуть побувати в художніх галереях. Але щоб потрапити туди, треба замовити квитки щонайменше за місяць, точнісінько, як на персональну виставку славнозвісного майстра.
А діти мають багато ще й інших утіх та розрад. Як усі діти на світі, вони пристрасні колекціонери. Але навіть чути не чули, що можна збирати марки чи етикетки, — вони колекціонують лише невеличкі картини, — малюнки та репродукції. А який широкий обмін! «Я тобі репродукцію Пікассо, а ти мені — два естампи Ґуттузо». «Книга про Рафаеля за повну серію листівок Караваджо».
Царство кольорів, а надто фантазії та натхнення, Рафаелія чи не найяскравіше, найрадісніше місто на світі. Тут можна побачити будинки, пофарбовані в усі кольори — червоний, блакитний, зелений у жовту смужку та багато інших, з бузковими балконами, пурпуровими дахами; бруківка й тротуари викладені мозаїкою. До того ж вітражі у вікнах кожного будинку створюють чарівну гру світла. На всіх вулицях іскряться барвисті афіші. Реклама? Звичайно! Але ж не якогось прального порошку чи маслинової олії; рафаельці — серйозні люди, і коли вони рекламують, то, звісно, тільки твори мистецтва, розвішуючи на стінах їх досконалі копії. І взагалі, як же весело та хороше жити серед оцих надзвичайно приємних людей. Всі ніби схибнулися на барвах, побачили б ви тільки, яких кольорів одяг у рафаельців. І це тому, що так вони звикли висловлювати свої почуття: коли людині сумно, вона виходить з дому у строгому перлово-сірому костюмі; коли весело — в жовтому піджаку в червоний горошок, — а взагалі кожен одягається так, як підказує фантазія і почуття. А на карнавалі, коли в місті панує великий маскарад художників, усі в масках та багатобарвних костюмах арлекінів; це просто вирування кольорів — здається, ніби всі люди одягнулися в веселку.
Як Донателла потрапила у світ мистецтва
Єдина донька батька-матері художників, Донателла рано зосталася сиротою. Очі в Донателли ясні, лагідні й допитливі до всього красивого. Вона дивилася на світ та навколишню природу очима мисливця: кожен її погляд жадібно вбирав у себе, мов губка воду, краєвиди, усмішки людей. Вона полювала на красу, бо тільки нею й жила. Донателла була справжньою громадянкою Рафаелії, отже, мала душу художниці і мріяла жити тільки у світі мистецтва.
Самотня й несмілива, Донателла подовгу бувала вдома за книжками або за мольбертом. Та коли відкладала книжку або пензля, її очі не тільки не мали на чому відпочивати, а навпаки, у неї ніби відбирало зір: похмурі та безбарвні стіни навпроти боляче засліплювали її. То були стіни в'язниці, і що може бути гірше — вони заступали їй небо, барви навколишнього світу.
Одного разу, коли Донателла особливо страждала, бо не могла побачити бодай щось на злиденній стіні, вона аж кинулась від чийогось тихого голосу:
— Краса життя може бути скрізь, навіть тут.
Голос вимовив ці слова хоч і дуже лагідно, але настійливо, як доброзичливий порадник. І відлуння голосу ще довго перекочувалося в кімнаті.
Трохи перелякавшись, Донателла озирнулася: нікого не було.
— Хто ти? — спитала вона. — Хто це говорив?
Ніхто не відповідав. Донателла обійшла весь дім: ні, нікого. Звідки ж лунав цей голос, відгомін якого вже встиг затихнути?
Дівчинка повторила сама до себе: «Краса життя може бути скрізь, навіть тут». Таємничий голос не додав більше нічого, але значення слів ясне й так. Маленька художниця одразу здогадалася. Голос сказав правду: природа, якої так бракувало їй, може вступити в дім. Досить лише позбутися цих огидних мурів. Вона завзято заходилася покривати фресками всі стіни помешкання. Чим завзятіше малювала, тим більше їй здавалося, ніби окреслює довкола себе якісь чудодійні кола. Стіни кожної кімнати розступалися, ніби відходили й зникали, а кожне зачароване коло все більшало й більшало. І ось це вже не помешкання, а мальовничий куточок живого світу.
Таким чином у її помешканні з'явилися гірський краєвид, море, лісова місцина. «Гірська», «морська» й «лісова» кімнати— називала їх дівчинка. Вони були так прекрасно розписані, що в «гірській» кімнаті ви відчували смолистий запах сосен та студений подих альпійських верховин; у «морській» на вас дихав солоний вільний вітер, розвіваючи вітрила ген на обрії; нуртувало життя в хащах «лісової» кімнати: ось на якусь мить зупинився полохливий зграбний олень, а там щось хитрує вперта лисиця.
Тепер Донателла жила вже не в замкненім світі свого дому, а в безмежнім царстві природи.
Та все. ж вона почувала себе самотньо: тільки природи було замало. Чогось ще бракувало, тому туга гризла душу. Дівчина вже встигла забути про той таємничий голос, коли несподівано — а їй тоді було дуже сумно — знову його почула.