— Люба Донателло, — мовив голос цього разу, — тобі справді бракує вогника, який запалює в серці наймогутніші почуття.
«Це правда, — зненацька для самої себе подумки визнала Донателла. Цього разу вона навіть не кинулася од несподіванки на цей голос, так глибоко вразили її слушність сказаного, любов, якою були проникнуті слова. — Голос каже правду: мені треба когось любити».
А справді, чому б не мати завжди поруч себе найближчих і найдорожчих тобі людей? Це ж залежало тільки від неї. І замість з'ясовувати, хто це говорив, дівчинка взяла фарби й заходилася малювати на великих полотнах на повен зріст свою сім'ю, яку в неї так рано забрала доля. Натхнення їй дали давні мініатюри, створені батьками, своїх же батьків вона відтворила в уяві й намалювала їх вродливими, молодими, розумними, такими, якими вони назавжди залишилися в її серці. Тепер вони знову були вдома, виписані на полотні з такою любов'ю, що, здавалося, ось-ось зійдуть зі стіни й заговорять з нею.
А чому б не мати ще бабусю й дідуся? Але Донателла пам'ятала їх геть невиразно, тому зобразила так, як їй хотілося, — сивеньких, з добрими життєрадісними очима, з мудрим виразом на лагідних зморшкуватих обличчях.
У Донателли ніколи не було сестри чи брата, але ж вона так мріяла про них. Брат — той старший від неї, високий та дужий, людина, котрій цілком довіряєш. А сестра хай би була й менша за неї, така собі пустунка, маленька шкода, але ж така люба. Й вони всі з'явилися на полотні, такі, якими вимріяла їх Донателла. Вона ще хотіла мати друзів — певна річ, художників, які б іноді відвідували її, розвіюючи тугу. Тож і намалювала чималу компанію, всі вони веселі, дотепні, ну й, звісно, всі без винятку шанувальники її таланту. Коли Донателлі хотілося, щоб друзі завітали до неї, то діставала з комірчини їхні портрети, а так само портрети сестри й брата, — розставляла їх довкола свого кріслечка. А часом збирала всю родину на прогулянку до «лісової» кімнати й чудово проводила з ними час.
Відтепер, дякуючи пораді голосу, вона не була самотньою.
Як чудово бути художницею: адже можна відтворювати таку прекрасну дійсність, котра ніби правдивіша за справжню.
Одначе Донателла відчувала якесь неясне невдоволення. Все, що оточувало її, було досконалої краси. А вона сама?
Утворені нею пейзажі й люди на портретах просто чарівливі, і серед усієї цієї краси Донателла почувала себе ніби неповноцінною. Не те, щоб вона була негарна на вроду, зовсім навпаки, але вона звичайне собі, ну зовсім звичайне дівча і напевне не могла бути така гарна, як ті, кого змалювала з величезною любов'ю й хистом.
Чим більше думала про власну звичайність, тим більшої зазнавала гризоти. І вже почала сердитися на таємничий голос: навіщо отак піддурив її? І хоч цей голос був дуже приємний, врешті-решт він належав комусь, хто так і не наважився глянути їй у вічі; може, вона потрапила в пастку, хтось із неї просто пожартував?
— Більше не слухатиму його, — вже вкотре пообіцяла Донателла, — проте якщо він знову наважиться заговорити зі мною, я змушу його зізнатися, хто він.
І от одного дня, немовби здогадавшись, що Донателла ніяк не діждеться почути його, тихий голос пролунав знову:
— Не журися, Донателло! Кожен, хто дивиться на себе захоплено, стає вродливим.
Яка ж то дурниця — вважати себе за нещасну, а головне — не йняти віри цьому розумному й милому голосові. Його слова, по-справжньому жагучі слова, набули для Донателли найважливішого сенсу. Треба тільки глянути на себе тими ж пристрасними очима, якими вона вбирала красу життя. Ось що мав на увазі голос і саме це й підказав їй. А як це зробити? Дуже просто: треба тільки написати автопортрет.
І вона створила його: зобразила такою, якою хотіла бути, якою уявляла в мріях. Погляд ясних очей допитливий, на обличчі жадібно-пристрасний вираз, який з'являвся тоді, коли вся поринала в роботу, малюючи щось прекрасне. Автопортрет вийшов такий чудовий, що Донателла, мов заворожена, дивилася на нього. У чомусь був він схожий на портрети батьків, рідних, друзів: вона на ньому така ж прекрасна, як усі вони, змальована такими ж поетичними барвами.
Донателла навіть не помітила, як промайнула ніч, весь час милувалася автопортретом, дедалі більше захоплюючись ним. А вранці, глянувши на себе в дзеркало, відчула себе так, ніби її хтось покривдив.
— Он яка я, — тихо промовила дівчина. — Справжня Донателла — ота, в дзеркалі. Вродлива, але геть не схожа на ту, що мріялась мені. Ой лишенько, все це тільки омана, все не справжнє— природа, яку я малювала, портрети батьків, друзів, геть усе.
Вона ладна була будь-що віддати, аби справді бути такою, як на автопортреті; тоді все інше також стало б справжнім та правдивим, а вона б і далі жила у мирі та злагоді серед своїх неповторних лісів, біля моря, разом із батьками й друзями.
Всім серцем Донателла прагнула, щоб отой приємний тихий голос знову з'явився й прошепотів якусь мудру пораду: тільки він міг допомогти їй. Але цього разу вона вже не дуже намагалася дізнатися, хто він такий; дивувалася тільки, як йому вдалося так глибоко зачепити її серце, так осяяти її своїм світлом Він справді чарівний, цей голос. Донателла нетерпляче ждала його, мало не вголос кричучи.
— Де ж ти? Чому більше нічого не говориш? Ти мені так потрібен, бо я така нещасна. Озовися!
І от, нарешті, голос знову пролунав серед тиші.
— Дурненька, — почав він з відтінком прихильного докору. — Мистецтво може все, воно дужче за дійсність, правдивіше за всяке дзеркало. Художник, митець здатний перебороти будь-які суперечності життя. Запам'ятай це: ти сильніша за всіх.
Це вже якийсь ребус. Ні, зараз вона нічого не збагне з того, що сказав голос. Але в ньому вчувалися жартівливі нотки, — так дають лукаву пораду.
Авжеж, тут якась заковика! Ну й дурненька, відразу не здогадалася! А це ж так просто! Як завше, голос повідав їй чистісіньку правду: вона таки сильніша за всіх, сильніша за всяке дзеркало, сильніша за дійсність. Донателла взяла палітру, пензлі й намалювала автопортрети на всіх дзеркалах у домі. Тепер, навіть дивлячись у люстро, вона бачитиме себе такою, якою хотіла бути. Нарешті все довкола неї набуло єдиного гармонійного зв'язку; все прекрасне: і вона, і її серце, де панують тепер спокій та мир.
— Дякую, — обізвалася, просяявши, Донателла. — Віднині я справді житиму в світі мистецтва.
Відтоді Донателла більше не чула загадкового голосу. Але не переймалася тим, бо знала його таємницю. Вона зрозуміла, що говорив з нею голос мистецтва, який брався з самої глибини її серця. Адже мистецтво — це справжня чарівність, навіть певна ілюзія, омана, але та омана робить життя легшим і прекраснішим.
Не один мене спита:
Бувальщина чи казка
Мандрівка в ці міста?
Трохи те, а трохи те,
Трохи марення пусте,
Трохи правдонька свята.
Варто уявити
Місто десь отак —
І воно поволі Справді вироста.
Знаю певно,
Що таємно
Всі вони існують
Достеменно.
Роздивись на ті міста,
Вигадай ще нові,
Дивні та казкові, —
Бо тобі з них вибирати
Те, що будувати,
У якому вікувати.
Всі ж лихі і темні
Без найменшого жалю
Із планети позмітай.
І рукою
Хай твоєю поверта
Мужність, чесність,
Правота.