Батьки нічого не зрозуміли, натомість розгнівалися ще дужче. Вона кепкує з них? До чого тут брови? І вони знову сипнули на неї віршованими докорами, де цього разу римувалося: «бридко», «видко», «гидко», «стидко».
З подругами і приятелями теж поспіль неприємності. Подруги, приміром, люб'язно запрошують її:
А вона вдячно відповідає:
Подруги, певна річ, знизували плечима, відверталися й не хотіли більше знатися з нею, бо не розуміли, що вона замість «підведу» хотіла сказати «підійду».
Зустрівши подругу в новій сукні, Катеріна поспішала зробити їй приємність, сказати, що в своєму чепурному вбранні вона просто чарівна; але натомість у неї виходило:
Поступово всі стали уникати її, сердешна дівчина дуже страждала від цього. Нарешті батькам увірвався терпець. Одного дня мати, почувши, як розмовляє Катеріна, не витримала:
Катеріна зайшлася плачем і приголомшена вибігла на вулицю. Це слово «схибнулась» болісно різонуло її. Адже вона нормальна, розумна, добра, серце її сповнене любові до батьків, друзів, до кожного з людей. Чому ж ніхто її не розуміє?
Якась жінка, побачивши, що дівчинка гірко плаче, зупинила її й запитала:
Катеріна, схлипуючи, відповіла:
Вона збиралася сказати замість «перчина» «причинна», а замість «нахиляюсь» «помиляюсь».
Але жінка, звісно, цього не знала й, подумавши, що в дівчини не всі вдома, відвела и до лікаря.
Лікар оглянув хвору й попросив, щоб вона сказала: «тридцять три». Катеріна відповіла одразу, правда, на свій лад: «Носа втри!»
Звичайно, лікар подумав, що вона кепкує з нього, але ж їй таке й на думку не спало. Дівчинка сподівалася, що цей чудовий лікар її нарешті вилікує, і тому сказала:
Лікар скипів: це вже занадто — назвати ветеринаром такого славетного лікаря, як він. Крім того, що рими не полум'яні, а, навпаки, препогані, вони ще й глузливі, знущальні. У Віршограді, батьківщині ґречної й чемної розмови, це був такий величезний злочин, якого навіть не можна осягнути розумом. Тому лікар попросив поліцейського доставити Катеріну додому й передати батькам, що її слід влаштувати в виправний будинок, на поетичне перевиховання.
Катеріна пручалася дорогою й намагалася пояснити поліцейському, що ж, власне, скоїлося:
Поліцейський аж підскочив. Звідки ж йому було знати, що «мушкет» — просто «дефект», а кажучи «з нього бити», Катеріна мала на думці «говорити». Впевнений, що має справу із злочинницею, він надів їй наручники і замість того, щоб відвести дівчинку додому, привів її у в'язницю.
Двері камери зачинилися, і Катеріна, залишившись сама, довго плакала. Ніхто її не розумів, ніхто не любив, а тепер ще й замкнули в цих холодних стінах; під тягарем великого відчаю серце її стислося і зробилося маленьке-маленьке.. Як тільки їй дозволили написати батькам, вона передала їм таку записку:
Прочитавши ці рядки, батьки жахнулися, бо в доньки прокинулися ще й людиноненависницькі інстинкти, тож, звісно, автомата вона не отримала (так само, до речі, як і адвоката, якого насправді просила). А потім у них з'явилася надія, може, хоч у в'язниці Катеріна набереться розуму; в усякому разі, нема чого хвилюватися, адже сама пише, що мусить насмішити їх (а не засмутити), отже, не вбачає нічого серйозного в своєму становищі. І вони навіть не знали, що Катеріну віддали до суду.
Суддя, відомий поет, — у нього чудові блакитні очі, — спитав підсудну:
Катеріна, приклавши руку до серця, урочисто поклялась:
У залі всі почервоніли. Прокурор зірвався на рівні ноги:
Але хто ж образив суд? Катеріна лише звернулася до пана судді. Вона хотіла тільки справедливості й тому крикнула:
Катеріна хотіла сказати «хвала» і «трибунал», а натомість ще більше розлютила прокурора. Його промова була безжальна й немилосердна:
Бідолашна Катеріна скам'яніла. Сто років ув'язнення! За що, чим же вона завинила? І дівчинка заволала, а рима й цього разу її підвела:
Що це вона верзе? Тепер Катеріна вже нарешті зрозуміла, як її підводять рими: «в неволю» замість — «на волю».
Помилки доводили її до розпачу, вона ще дужче розгублювалася й робила дедалі більше помилок, усі дивилися на неї з неприхованим обуренням. Прокурора аж розпирало од зловтіхи: це запекла злочинниця, до того ж цілком позбавлена поетичного чуття, що вважалося чи не найбільшою провиною в Віршограді. І тільки суддя все пильніше прислухався до слів Катеріни.
Цей чудовий поет мав надзвичайне чуття до віршування та рим; він обмірковував і зважував кожне слово цієї дивної підсудної, котра, хлипаючи та заїкуючись, верзла вже справжнісіньку нісенітницю:
Пильно глянувши на Катеріну великими блакитними очима, суддя досить різко урвав її:
Катеріна принишкла; крізь сльози побачила, як підвівся суддя, щоб оголосити вирок. «Сто років крамниці!» Але якої крамниці? В'язниці, їй загрожує сто років в'язниці, а може, й справжньої каторги!
Серед тиші, яка запала в залі, урочисто пролунав голос судді:
«Ой лишенько, — подумала Катеріна, — які ще докази її провини треба шукати цьому балді, тобто цьому судді?» А суддя, знайшовши статтю в Кодексі поетичних законів, продовжував:
Тільки великий поет міг здогадатися про вроджену ваду Катеріни і про те страхіття, в якому вона постійно перебувала. Всі присутні, і прокурор теж, почервоніли: вони ледь не припустилися жахливої юридичної помилки, і тільки тому, що їм забракло поетичного чуття!
Катеріна неначе на світ народилася: яка велика людина цей суддя, який великий поет! Зворушена, розчулена, вона послала йому поцілунок рукою: адже стає так легко, коли тебе нарешті розуміли. Від щирої душі вона виголосила:
Але цього разу ніхто не обурився і навіть не засміявся: всі зрозуміли, що вона насправді хотіла сказати — вона завжди тепер буде гарною.
Від цього дня всім нещастям Катеріни настав край. Батьки розуміли, як вона їх любить, і самі полюбили її ще ніжніше, адже їхній донечці довелося зазнати багато лиха. У Катеріни — Дівної Рими, як її стали називати, з'явилося багато друзів: усім дуже подобались її поетичні вільності, її запрошували гратися, танцювати, звали на прогулянку, а вона радо приймала запрошення. Усі дуже її любили, а це підтверджувало старе, хоч уже трохи забуте поетичне правило Віршограда: краще мати поезію в серці, ніж на язиці.
СВАВІЛЬСК
Місто поліцейських
У «Підручнику зразкового поліцая» записано: «Всі жителі міста поділяються на:
1) в'язнів (тобто обвинувачених і засуджених);
2) тих, хто ховається від правосуддя (обвинувачуваних, але ще не заарештованих);
З) тих, хто притягався до судової відповідальності (обвинувачених, засуджених і тимчасово звільнених до наступного арешту);
4) підозрюваних (усі без винятку, хто ще перебуває на волі).
Щоб житель Свавільська перейшов з тимчасового становища «підозрюваного» на певне й остаточне становище «в'язня», слід якомога швидше ухвалити йому вирок. Збираючи проти нього потрібні докази, зразковий поліцай повинен:
підслуховувати його телефонні розмови;
перевіряти листування;
не спускати його з очей;
контролювати з допомогою вірних та проникливих шпиків, що той читає, говорить, думає, бачить уві сні.
Якщо завдяки зазначеним заходам, — а вони продиктовані виключно інтересами безпеки, — не вдається звинуватити підозрюваного, це свідчить лише про надзвичайну спритність злочинця. В такому разі вагання зайві: його треба арештувати, висунувши проти нього брехливі звинувачення. Підданий інтенсивному допитові третього ступеня, заарештований сам щиросердо скаже все, що ми хочемо від нього почути.