Команда Польдо виграла з рахунком 7 : 0, причому всі сім м'ячів забив саме центр нападу. Глядачі ринули на поле вітати форварда. А біля входу до роздягальні на щасливого футболіста чекав ставний, добре вдягнений чоловік, він поклав руку на плече Польдо й промовив:
— Я вже про все домовився. Наступної неділі ти гратимеш у «Люксі».
У команді, яка очолює турнірну таблицю вищої ліги! Та про таке щастя в сімнадцять років жоден футболіст і мріяти не може!
Раптом Польдо згадав стареньку в чорному. Невдячний, він ледь не забув про неї! Кинувся на трибуни, потім до виходу, питав перехожих, та все даремно: ніхто її не бачив, вона зникла, наче у воду впала.
— А я так хотів подякувати їй, — зітхнув хлопець. — Вона подарувала мені бутси, а разом з ними й щастя... І яке щастя — грати в «Люксі»! — Польдо подумки вже бачив себе в червоно-зеленій футболці, в якій він вийде на поле Центрального стадіону міста перед очі ста тисяч глядачів! «Я — гравець екстра-класу, — подумав він. — Перукар нічогісінько не тямить у футболі...»
Не минуло й місяця, а Польдо, центр нападу, що в кожному матчі забивав по чотири-п'ять голів, вже став найзнаменитішим футболістом у Спортограді: про нього писали всі газети, брали інтерв'ю тележурналісти, керівники інших команд пропонували «Люксові» за форварда сотні мільйонів.
Польдо переїхав у розкішну квартиру, придбав найдорожчу машину — червону з зеленим — і замовив кращому в місті кравцеві кілька дюжин костюмів. Грошей він не рахував: скільки одержував, стільки й витрачав. Лише подаровані бутси пильнував як зіницю ока. Грав він лише в них, впевнений, що саме вони принесли йому щастя. Правда, про бабусю Польдо, опинившись на вершині слави, забув, як забув і про підручники з механіки, що припадали пилом на шафі. А згодом почав пропускати тренування.
— Так не годиться, — бурчав тренер. — Кожен гравець повинен підтримувати спортивну форму. І ти теж.
— А я не просто гравець, як усі, — огризався Польдо. — Я майстер екстра-класу. Я сам, навіть без тренувань, щогри приношу команді перемогу.
І тренер дав йому спокій — адже щонеділі на трибунах яблуку ніде було впасти, улюбленець публіки Польдо забивав голи один за одним, а глядачі нетямились від захвату.
По полю центральний нападаючий «Люкса» не бігав, а літав, його ноги в м'яких чорних бутсах не знали втоми, встигаючи до кожного м'яча, і гарматним ударом посилали його вперед або приборкували спритним дотиком фокусника. Захисники, півзахисники, воротар ніби збожеволіли: вони нічого не бачили, крім цих диявольських бутсів, що всюди встигали за м'ячем і робили з ним на зеленому килимі поля все, що хотіли, аж поки він не затріпотить у сітці воріт.
— Польдо, ще гол! — вимагали глядачі. І якщо Польдо був у доброму гуморі, то забивав черговий гол на замовлення. Справді, щоб зробити це, йому варто було тільки подумати.
З роками слава його зростала. Спортоград, міст чемпіонів, ніколи ще не знав такого видатного майстра шкіряного м'яча. Люди не пропускали жодного матчу з участю Польдо, і власті змушені були встановити для вболівальників графік відвідування стадіону.
Тепер Польдо забув, що колись хотів вивчитися на механіка, більше того — згадавши про це, червонів од сорому. Забув він і про бабусю в чорному, зате добре пам'ятав подаровані бутси. Після кожної гри дбайливо витирав з них пил, змащував найдорожчим кремом, чистив щіточками.
Та одного разу після гри, коли він забив шість голів, Польдо помітив на одному з бутсів дірочку. Вірніше, розірвався шов, але все одно Польдо засмутився дужче, ніж коли б у нього самого виявили невиліковну хворобу.
Він кинувся до найкращого в місті шевця й пообіцяв озолотити його, якщо після ремонту бутс буде як новий. Вправний швець зробив усе мистецьки, і все ж відтоді після кожної гри Польдо стурбовано оглядав бутси, чи не з'явилася на них, бува, нова дірочка. Невдовзі це стало для нього справжньою мукою: незважаючи на дбайливий догляд, бутси розповзалися від матчу до матчу. І то й не дивно, адже він уже десять років незмінно грав у них, тепер верх розтріскався, підбори стерлися, шви дедалі частіше розходилися.
— Тут уже нічого лагодити, — безпорадно розводили руками шевці. — Шкіра геть струхлявіла. Чому ви не купите собі нові бутси?
Та Польдо не слухав їхніх порад. Скільки б не коштувало лагодження цих бутсів, він не гратиме в інших! Завдяки майстрам-шевцям бутси послужили йому ще два роки, але тепер на них гірко було дивитися.
Тим часом Польдо відчував, що його знамениті ривки по центру стали набагато повільніші, а удари послабшали. Він почав забивати щонайбільше по два-три голи за матч.
«Невже все в бутсах? — дивувався він. — Доки вони були нові, я грав, як бог».
Не довіряючи більше шевцям, Польдо взявся сам за бутси. Він дістав найкращі посібники з шевцювання і просиджував над ними цілими ночами, та ніщо не допомагало: шви розходилися, і під час гри бутси щомиті могли злетіти з ноги. Щоб цього не трапилось, довелося прив'язувати їх до ніг додатковими шнурками.
Голи Польдо все ще забивав, але вже не так блискуче, як раніше. Газети і вболівальники винесли одностайний вирок:
«Польдо великий футболіст, але його золоті часи минули».
— Вони ще побачать, на що я здатний! — Польдо лютував. — Мені б тільки дістати такі ж бутси, і я знов заграю всім на подив.
Він. обійшов усі крамниці, фабрики, майстерні Спортограда, але таких бутсів ніхто ніколи не шив і навіть не бачив.
Тим часом старі бутси трималися на ногах лише завдяки новим латкам та поплутаному мереживу поворозок, нагадуючи взуття пустельника, який тридцять років перебув на безлюдному острові. І все ж годі було й думати про те, щоб викинути їх: це однаково, що викинути власне щастя.
Але цей день таки настав. Однієї неділі, повертаючись до роздягальні, Польдо відчув, що йде босоніж. Глянув — бутсів уже справді нема, волочаться лише два хвости шнурків і поворозок та кілька клаптиків зотлілої шкіри. Ніщо вже неспроможне було надати цьому дрантю первісного вигляду.
Невже кінець? Він ледь не завив від люті й розпачу, але швидко отямився.
— Забобони! — І він спересердя шпурнув у піч усе, що лишилося від щасливих бутсів. — Я гратиму в будь-яких бутсах не гірше, ніж раніш!
Не гаючи часу, Польдо побіг до крамниці й купив з дюжину пар бутсів найкращої моделі. Коли ж наступного разу вийшов на футбольне поле, то відчув, що на ногах мовби свинцеві колодки.
«Це мені тільки здається, — втішав він себе подумки. — Звикну. Все буде гаразд».
Та тільки почав грати, як похолов: м'яч від його ноги описав вигадливу дугу і приземлився в ногах у суперника. Вперше за всю свою дивовижну кар'єру центральний нападаючий «Люкса» дав неточний пас. Над виповненими вщерть трибунами зойкнуло: «Ох!»
«Це нерви. Треба взяти себе в руки, — подумав Польдо. — Хто не помиляється? Головне — виправити помилку; зараз я відберу м'яча в того півзахисника і вдарю по воротах. Це буде красень-гол!»
Ще тиждень тому він. за кілька стрибків наздогнав би суперника й заволодів би м'ячем; та цього разу Польдо не тільки не наздогнав його, але змушений був спинитися, відчуваючи, що задихається. Ось тобі й маєш! Не встиг він отямитись, коли хтось із товаришів по команді, заволодівши м'ячем, дав пас своєму центрові нападу. Польдо славився вмінням зупиняти м'яча. Тож і зараз він підняв ногу, але м'яч, замість м'яко опуститися поруч, відскочив од бутса до суперника.
На трибунах несамовито свистіли. Для Польдо це наче ляпас за ляпасом по обох щоках.
«Це все через нові бутси, чортяка б їх забрав! — подумки виправдовувався Польдо. — В них боляче ногам».
Він кинувся до роздягальні взути інші бутси, але й це не допомогло. Щоразу, тільки-но м'яч потрапляв до Польдо, він втрачав його. Десятирічний хлопчисько — і той, певне, грав би не гірше.
Польдо ладен був крізь землю провалитися: «Кляті бутси!» Усе через них — і ці не підходять!»
Він знову подався до роздягальні й перевзувся, але грав і далі погано. Боляче було дивитися на знаменитого футболіста, який раз у раз припускався помилок та безперестану кудись біг під оглушливий рев трибун.
Уперше «Люкс» програв з великим рахунком, і засмучених уболівальників неважко було зрозуміти. Коли Польдо, похнюпивши голову, залишав поле, в нього жбурляли навіть пляшки з-під лимонаду.
В роздягальні Польдо знесилено опустився на лаву. Він важко дихав, в очах потемніло. Здавалося, на ногах у нього не бутси, а диби. Тренер аж нетямився од гніву:
— Задавака! Чванько! Ось що означає нехтувати тренуванням! З такою грою тобі не місце в моїй команді!
— Благаю вас, — почав просити Польдо, не сміючи очі звести від сорому, — дозвольте мені зіграти ще один матч! Клянусь вам, заб'ю не менше п'яти голів. Я виправлюсь. Сам не знаю, що сьогодні зі мною.
Йому дозволили. зіграти наступної неділі, та довелося втрутитися поліції, щоб захистити центрального нападаючого від розлючених уболівальників.
— Геть з поля цього партача! — репетували вони, жбурляючи в Польдо пляшки. — Він ганьбить наше місто!
Польдо вигнали з «Люкса», він спробував поткнутися до слабшої команди, та даремно. Лишались ще команди другої ліги, але й там, після п'ятихвилинного іспиту, доводилося завертати голоблі: він був на полі таким безпорадним, наче ніколи раніше й не бачив футбольного м'яча.
Польдо не мав уже ні копійки за душею, адже всі ті шалені гроші, які йому платили в «Люксі», він порозтринькував. Довелося продати автомобіль, перебратися з дорогої квартири до дешевого пансіону. Проте Польдо не занепав духом. «Не може були, — втішав він себе. — То це що, кінець мені, найкращому футболістові Спортограда? Треба лише знову набрати форму й переконати когось із тренерів узяти мене в команду. Але як це зробити?»
Однієї ночі, коли він крутився в ліжку, марно намагаючись заснути, раптом згадав про бабусю. Роками не згадував, а ось тепер вона стала перед його очима, наче примара, — маленька, сухенька, в чорному вбранні, і сказала:
— Я маю для тебе невеличкий подарунок, він принесе тобі щастя.
Польдо сів на ліжку й мовив до себе:
— Тільки вона може врятувати мене! Якщо дасть ще одну пару бутсів, я знову покажу всім найвищий клас.
Але де вона? Навіть коли ще жива, де її шукати? Єдина надія — піти на той маленький околичний стадіон, де вони колись зустрілися. Завтра саме неділя, і, може, вона прийде туди на матч.
Польдо побіг на стадіон, та раптом згадав, що не має грошей на квиток. Він став біля входу, пильно вдивляючись в юрбу вболівальників. Ніхто його не впізнав, та й хто міг упізнати славнозвісного колись центра нападу з «Люкса» у цій зубожілій, одягненій у лахміття людині!
До стадіону вже бігли, запізнюючись, останні глядачі, а бабусі все не було. «Безглуздий задум», — подумав Польдо... і тут побачив бабусю.
Вона йшла так само легко, ніби відтоді, як подарувала йому бутси, минув один день, а не тринадцять років! На ній така ж чорна сукня, а під пахвою вона тримала пакунок.
Польдо підбіг до неї:
— Синьйоро, благаю вас, допоможіть мені!.. Хіба ви мене не впізнаєте? Я — Польдо, знаменитий центр нападу з «Люкса».
Стара зирнула на нього так, ніби вперше чула це ім'я. Не шати куди поділася її добра усмішка, від якої так теплішало па душі.
— Пам'ятаєте, ви подарували мені бутси? То було для мене справжнє щастя. Я вас дуже прошу — згляньтесь, подаруйте мені ще одну пару.
— Такі? — бабуся розгорнула пакунок, і Польдо побачив точнісінько такі самі бутси — чудового фасону, чорні, з білими шнурками, легенькі та м'які, мов лайкові рукавички, з пружними еластичними шипами.
— Вони! — видихнув Польдо і простяг руки: нарешті він нову матиме чарівні бутси!
Але стара похитала головою.
— Свої ти вже одержав, — мовила вона. — Ці бутси — як молодість. А молодість хіба повертається? Ні. Тому-то не можна марнувати її. А ти занедбав навчання, та й не тренувався навіть...
Звідки вона все це знала? Приголомшений Польдо не зводив з неї очей.
— Ці бутси, — вела далі стара, — для іншого юнака. Він такий же, яким колись був ти: скромний, старанний, закоханий у спорт і навчання. І я хочу допомогти йому, як допомогла тобі.
— Я виправлюсь, — канючив Польдо, — візьму себе в руки, тренуватимусь, буду вчитися, тільки допоможіть мені!
— Я могла це зробити тільки один раз, ти все звів нанівець. У сімнадцять років був за учня майстра в слюсарній майстерні, тепер тобі тридцять, а все одно не вмієш більше нічого робити. І звинувачувати в цьому нікого, крім самого себе. Адже молодість марнувати не можна.
Бабуся дивилася на нього осудливо. Все, що вона казала, щира правда: не дбаючи про майбутнє, Польдо, замість учитися, розтринькав кращі роки на розваги. Ким тепер був він, великий Польдо? Футболіст-невдаха та й годі.
Зі стадіону долинув свисток судді: почалася гра.
— Мені пора, — заквапилась бабуся. — Прощавай, Польдо. — Вона взяла пакунок з бутсами під пахву і плавною ходою легко пішла на стадіон.
Провівши її очима, Польдо повернувся і, понуривши голову, рушив геть. Більше не тішив себе марними сподіванками, знав, куди приведе його цей шлях, — до слюсарної майстерні, тієї самої, де працював хлопчиськом. Іншого виходу не було.
Він похнюплено плентався, а позаду, на стадіоні, вболівальники захоплено вітали нового кумира Спортограда — футболіста в чарівних бутсах.
СЕНСАЦІОНІЯ
Одна субота і шість неділь
Ну й виснажливе життя в Сенсаціонії! Навіть без вихідних. А робочі дні — такі напружені, що доводиться вживати посилені дози вітамінів.
Рано-вранці прокидаються сенсаціонці під мелодійні звуки будильників. А будильники в них, ясна річ, не прості, а музичні, вони грають попурі з пісеньок, що тільки вчора вперше прозвучали з естради. Потім — сніданок похапцем, причому вся увага на телевізор, по якому передається програма всіляких видовиськ, концертів та вистав на сьогодні. І бігцем до школи: з восьмої до першої вони вчаться грати на гітарі, танцювати, співати. А ви ж і самі знаєте, як доводиться чуба гріти, танцюючи сучасні танці. Коли ж горлаєш модні пісні, то вже після першої дух перехоплює. Обід, звісно, з естрадним присмаком: спагетті під соусом «шейк», відбивні котлети «бітлз», салат «арлекіно», морозиво «мюзик-хол». Але ковтають обід, аж запихаються, бо водночас гортають сторінки журналів, щоб бути у курсі справ: хіба ж можна не знати про такі визначні події, як шлюб кінозірки чи інтерв'ю з популярним співаком?
По обіді, гадаєте ви, саме час подрімати? Та в сенсаціонців про це й мови не може бути: треба за всяку ціну потрапити в кіно на останній ковбойський бойовик. І знову підтюпцем по місту в пошуках знаменитостей, щоб поповнити свою колекцію найновішими, найсвіжішими автографами. Вечеря. Одне око пильнує телевізор: перша премія в музикальній вікторині — туристська подорож до Голлівуду; йолопом треба бути, щоб не скористатися такою нагодою. А потім спати? Та де там! Треба бігти на танцювальний майданчик — дансінг, бо зараз нові танці ростуть, як гриби після дощу, — тільки встигай, і відставати тут аж ніяк не можна, коли не хочеш пасти задніх. Безумовно, якась там хвилинка перепочинку між усіма цими важливими справами, може, й знайшлася б, але коли ж крутити транзистор, коли переглядати журнали мод та слухати портативний програвач, щоб відновити в пам'яті найновішу пісеньку?