Це вже геть не зрозуміло: найгеніальніший зодчий просив вибачення за блискучу доповідь, і ніхто навіть не зааплодував йому!
— Не маючи кращого, — понад силу промурмотів голова, — пропозиції професора Палладі приймаємо. Але ми просимо його і всіх присутніх підготувати до наступної нашої наради щось розумніше.
Пригнічений, низько понуривши голову, професор залишив зал засідань.
Яка несправедливість — так принижувати його гідність! Я поквапився слідом.
— Професоре, не зважайте на них. Ваші проекти не дурниці, ви геній, я це кажу цілком щиро, — я хотів утішити зодчого, засвідчивши, що хоч одна людина належно оцінила його. — Я захоплений вами, ви най...
— Вельмишановний добродію, — перебив він мене, — в Архітекторії не існує нічого «най». Я надто добре знаю межу своїх можливостей, і голова правильно зробив, нагадавши мені про неї. В нашому ділі не можна зупинятись на досягнутому. Ми, архітектори, працюємо на добро людині. Ми прагнемо, щоб люди жили краще, щоб їх оточувала тільки краса. А тому нічого не можна вважати неперевершено гарним і зручним.
— Але ж ви збудували чудове місто!
— Пусте, — промовив він, хитаючи головою. — Ви звідки приїхали?
— З Рима.
— Ну от, тепер розумію, чому ви так дивно висловлюєтесь: адже ви приїхали з такого ж сірого містечка, як Париж, Флоренція, Венеція, Лондон... В усякому разі, матимете час, ласкаво прошу, завітайте до мене, і ми спокійно побалакаємо, а зараз мене чекає робота.
І він повернувся до мене спиною.
Наближався вечір, і я попрямував до готелю, обмірковуючи слова професора Палладі. Ліфта там не було: коли ви заходите до холу, вам подають номер на перший поверх. Потім ви натискуєте кнопку, і ваш номер піднімається на той поверх, де ви хотіли б перебути ніч. Я вибрав останній поверх хмарочоса. Повернувши ручку дверей-вікна, вийшов на величезний балкон — не балкон, а справжню терасу. Далеко внизу мерехтіли вогні Архітекторії. Це було не місто, а, правду кажучи, восьме чудо світу.
«Як на мене, то нікудишнє містечко», — кинув мені перехожий.
«Ідейка», — казав голова.
«Не існує нічого "най"... Нічого не можна вважати неперевершено гарним і зручним», — це слово професора.
У моїй голові все перемішалося. Хто такий професор Палладі — божевільний чи мудрець з мудреців?
«У нашому ділі не можна зупинятися на досягнутому». Хто має рацію — люди, такі як я, ладні вихваляти все, що видається їм бодай трохи пристойним, чи ті, хто все піддає осуду, намагаючись зробити його ще кращим, щоб людину оточували дедалі прекрасніші речі?
Тепер я вже не вагався: правда на боці професора Палладі. Його слова розгорялися в моїй свідомості чимдалі яскравіше затьмарюючи вогні Архітекторії.
Я розірвав усі начерки свого задуманого репортажу й за одним заходом написав зовсім іншу статтю:
«Архітекторія, травень.
Отже, я в Архітекторії — непоганому місті, яке лише разів у сто красивіше за Рим, Флоренцію, Венецію та Ленінград, разом узяті. Це ансамбль досить пристойних хатинок. Звичайно, дещо тут явно виходить за межі...»
Описавши основні споруди Архітекторії, я продовжив: «Вважаю своїм обов'язком попередити читачів, що даний опис може ввести їх в оману, і вони подумають, ніби Архітекторія — не місто, а якесь диво. Насправді це зовсім не так, хоч місцеві архітектори в міру своїх скромних можливостей і докладають усіх зусиль, аби створити щось більш-менш пристойне для своїх земляків. А втім, попри всі добрі наміри, з високої трибуни наради головних архітекторів прозвучало чимало дурниць. Зважаючи на те, що не було жодної путящої пропозиції, затверджені досить посередні проекти професора Палладі...»
Розповівши про ідеї професора щодо «рухомої» архітектури, я закінчив репортаж так:
«Звичайно, у того, хто приїде сюди з Рима, Парижа або Нью-Йорка, виникне почуття, ніби він потрапив з печери в комфортабельний будинок; проте, щоб в Архітекторії можна було по-справжньому жити, слід перебудувати все місто».
Поставивши крапку, я тут-таки подзвонив до редакції і продиктував статтю, з якої мій головний редактор, колеги-журналісти й читачі мали зрозуміти, що таке справжня архітектура.
Що саме зрозумів головний редактор, я дізнався вже наступного ранку, коли одержав телеграму:
НЕ ЗНАЮ кома ЗДУРІВ ТИ ЧИ ЗБОЖЕВОЛІВ крпк ВСЯКОМУ РАЗІ + ТИ ЗВІЛЬНЕНИЙ БЕЗ ПОПЕРЕДЖЕННЯ крпк ГОЛОВРЕД крпк
А мені й байдуже! Я був збуджений, голова йшла обертом,
Мій мозок гарячково працював, не встигаючи осмислити все нові й нові ідеї. Я гасав по місту, жадібно вбираючи в себе його архітектуру, і кожна стіна викликала величезне захоплення. Слова професора Палладі, особливо його теорія рухомої архітектури, дедалі більше надихали мене.
Я згадав про запрошення й завітав до нього. Професор прийняв мене у майстерні, яка формою нагадувала знак питання, що, за його словами, стимулює політ фантазії і породжує сумніви, дуже корисні для творчої діяльності.
Професор спитав, що я написав для газети, і я признався, що саме за це мене звільнено.
— Дуже шкодую, — поспівчував він.
— А я навіть радий. Відколи я в Архітекторії, то багато чого зрозумів. І вирішив залишитися тут, стати архітектором. На мене справила величезне враження ваша теорія рухомої архітектури, ваші проекти будов, що пересуваються в просторі, самохідних шкіл. Мені здається, цю ідею не тільки можна, а й треба значно розвинути. І от у мене виникла думка: якщо можуть рухатись будинки, то чому б не рухатися цілому ансамблеві, тобто всьому місту?
Професор Палладі зовсім байдуже зирнув на мене сумними очима.
— Невже ви не збагнули, професоре! Це ж був би грандіозний проект — рухоме місто, що, скажімо, взимку переїжджає до теплих країв, влітку — до моря, а, може, їде слідом за своєю футбольною командою! Що ви на це скажете?
— Не вбачаю в цьому нічого особливого, — почув я у відповідь.
— Невже мені не здалося? Я запропонував йому побудувати перше в світі рухоме місто, а він і вусом не повів!
— Втім, такий проектик можна було б обмізкувати, — мляво обізвався професор. — Даруйте за нескромність, але цим питанням я займаюся вже не перший рік, і, якщо ви не проти, ми могли б об'єднати зусилля...
Я почувався невимовно щасливим:
— Працювати з таким генієм, як ви! Професоре, я в захопленні! Адже ви най...
— Благаю вас, забудьте цей грубий вислів. Немає нічого «най». І мушу попередити, я дивлюсь на вас як на досить посереднього помічника, не більше, тому вам доведеться насамперед багато вчитися, дуже багато. Адже архітектура — справа серйозна...
Відтоді я живу в цьому місті. Колишній журналіст став архітектором і працює під керівництвом професора Палладі. Я ні в чому не розкаююсь, запевняю вас. Архітекторія — чудове місто, і люди в ньому чудові! Вірніше сказати, не дуже погане містечко. І люди тут досить тямущі. Я б навіть сказав, що це найменш некрасиве в світі місто, де живуть найменш дурні і самовпевнені люди...
СПОРТОГРАД
На старт! Увага! Марш!
— На старт! Увага! Марш!
Ледве загоряється зелений сигнал світлофора, як люди прожогом кидаються через перехід. Регулювальник у футболці та чорних шортах стежить за дотриманням правил бігу, а коли хтось, випередивши суперників, грудьми розриває фінішну стрічку на протилежному тротуарі, свистить у свисток.
— Молодець! Перемога за вами!
До героя забігу підходить переможниця останнього конкурсу краси і вручає йому медаль та букет запашних квітів. А тим часом регулювальник-суддя дістає квитанційну книжку й записує ім'я та прізвище людини, що прибігла останньою: штраф.
Так у Спортограді переходять вулиці. Коли ж для пішоходів горить червоне світло, вулицями мчать на велосипедах школярі, на мотоциклах робітники, на червоних швидкісних автомобілях місцеві багатії та бундючні чиновники. Певна річ, кожен транспорт рухається в своєму ряду. Фінішують вони на площі Пеле, на вулиці Боксерів і на Гоночному проспекті; судді-регулювальники пильно стежать за неухильним дотриманням спортивних правил руху.
Це місто стартів, царство секундоміра, батьківщина рекордів. Кожного ранку в школах вручається кубок учневі, який раныше за інших переступив шкільний поріг, а на заводах і в установах — робітникові й службовцеві, що першими прийшли і роботу.
Якщо в інших містах люди хочуть просунутися по службі, мріють про керівну посаду, то тут найзаповітніше прагнення кожного — завоювати рожеву майку найкращого робітника року, жовту майку того, хто найраніше просинається, приз кращого стрибуна на площадку трамвая, почесний значок члена найспортивнішої родини, медаль найпрудкішого пішохода або принаймні прапорець найпалкішого вболівальника.
У Спортограді ніколи даремно не гають часу: прогулюючись, жителі по-баскетбольному перекидаються м'ячем, а глядачі, які з вікон спостерігають за ними, аплодують найкращим кидкам; замість того, щоб підніматися ліфтом або сходами, тут стрибають з жердиною у вікно; в міських парках панують спортивні ігри та вправи — біг, стрибки, футбол (уздовж клумб стоять судді-помічники, і коли м'яч потрапляє на клумбу, його вводять у гру, ніби з ауту). Щоранку жителі Спортограда поспішають за місто (годинка-друга спортивної ходьби), а кожної суботи й неділі на стадіонах відбуваються змагання — між спортсменами, ветеранами спорту, пенсіонерами, дітьми, мамами, дідусями, бабусями...
Замовляючи візитні картки, жителі Спортограда обов'язково зазначають. у них після імені та прізвища свій спортивний фах або улюблену команду. Наприклад: «Адвокат Джакомо Луччі, вболівальник "Інтера"», «Інженер Франческо Розі, вболівальник "Ювентуса"», «Доменіко Яннеллі, 100 м за 10,2 сек.», «Доктор Франко Еспозіто, колишній центральний захисник» і т.д.
Згори Спортоград можна впізнати одразу. Мереживо кружечків, зелених прямокутників, овалів — це стадіони, спортивні майданчики, басейни, палаци спорту. Вони є в кожному районі, причому в найбільших, що в центрі міста, і в найменших, розташованих на околицях, завжди повно глядачів, які закохані в спорт і чудово на ньому розуміються.
Історія, яку ми збираємось розповісти вам, починалася якраз на одному з зелених прямокутників невеличкого футбольного стадіону.
Чарівні бутси
Польдо сповнилося сімнадцять років. Батьки його померли, і він працював учнем майстра в невеличкій слюсарній майстерні. Як і всі юнаки міста, він захоплювався спортом — був за центра нападу в одній із численних футбольних команд. Тренував команду літній перукар: у його віці та з його черевом годі вже було грати самому, а розлучитись із спортом він не міг. Польдо в усьому слухав тренера без заперечень, ніби той очолював збірну. Однак, незважаючи на всі старання, хлопця аж ніяк не можна було вважати гарним гравцем: він не забивав голів, не мав шанувальників, і тренер ніколи не казав йому. «Молодець, Польдо! Далеко підеш!»
Певний час його історія схожа на історії сотень тисяч однолітків, що живуть у Спортограді. Але одного чудового дня, під час матчу з іншою юнацькою командою, Польдо помітив на трибуні стадіону якусь бабусю в чорному. В тому, що в Спортограді навіть літні жінки приходять на стадіон, не було нічого дивного, але ця стара з усіх двадцяти двох гравців, які метушились на полі, не зводила очей саме з Польдо.
Зворушений увагою цієї загадкової шанувальниці, Польдо кожного разу, коли м'яч потрапляв до нього, позирав у її бік, немов виправдовуючись: «Бачите? Я стараюся щосили... І хіба моя вина, що нічого не виходить?» А в нього таки справді нічого не виходило, тож і цього разу він не забив жодного гола. У роздягальні до нього підійшов тренер:
— Слухай-но, Польдо, на тебе знов було соромно дивитися. Якщо ти й далі так гратимеш, я змушений буду перевести тебе в запас. Мої клієнти таки правду кажуть: хто б не завітав до перукарні, кожен вважає, що в команді нема справжнього центрального нападаючого.
Польдо вийшов з пошарпаною валізкою в руках із стадіону, низько похнюпивши голову.
— Не журися, — почув він і, коли обернувся, став віч-на-віч з бабусею в чорному; вона привітно всміхалася, і від цієї усмішки в нього потеплішало на душі.
— От побачиш, наступної неділі гратимеш дуже добре. Я вірю в тебе й хочу зробити тобі подарунок — на щастя, — і вона простягла йому пакунок, який до того тримала під пахвою. — Тільки будь завжди таким же серйозним і старанним, як досі, — жінка повернулася й пішла так легко, ніби була невагомою.
Розгорнувши пакунок, Польдо побачив пару чудових бутсів. Таких бутсів не мав ніхто — незвичайного фасону, чорні, з білими — мабуть, шовковими — шнурками, легенькі й м'які, немов лайкові рукавички. Та що там довго балакати — бутси справді чемпіонські!
Польдо тут-таки приміряв їх і переконався, що бутси йому якраз до ноги. Весь тиждень він зажурено милувався дарунком: який жаль, що ці чудові бутси потрапили до нього лише тепер, коли його неодмінно виженуть з команди!
Наступної неділі в роздягальні товариші по команді, побачивши на ньому обнову, назвали Польдо чудилом. Не втримався і тренер-перукар:
— Пустити такі гроші за вітром, і саме зараз!
Ясно, він більше не вірив у свого центрального нападаючого і хотів замінити його.
Вийшовши на поле, Польдо спершу глянув на трибуну: бабуся в чорному сиділа там само, де й минулої неділі.
Пролунав свисток судді, і в Польдо не лишилося й сліду поганого настрою. Йому здавалося, що він не бігає, а літає; ніколи ще він не почувався таким спритним, ніколи не був у такій чудовій спортивній формі. Бутси не били по м'ячу, а немов, пестили його, і слухняний м'яч летів точно туди, куди хотів Польдо.
— Молодець, Польдо! Давно-б так! — чулося на трибунах. У Спортограді навіть відвідувачі околичних стадіонів добре розуміються на футболі. Глядачі віддали належне ювелірній техніці Польдо, його несподівано швидким ривкам по центру.
— Давай, Польдо! Покажи, на що ти здатний! Гол!
Вперше в житті йому аплодували, і його несміливість наче вітром змело. Польдо почав не лише підігравати товаришам, а й сміливо грати сам, він, здавалося, без видимих зусиль уник опіки суперника. Варто було йому подумати: «Б'ю в правий кут», і м'яч опинявся саме там. Воротареві вдалося відбити кілька сильних ударів, але на більше не спромігся, пропустив один гол, другий, третій... Глядачі шаленіли:
— Оце по-чемпіонському! Браво! Ще гол!
І Польдо, загорівшись завзяттям, грав дедалі краще. «А тепер — низом у лівий кут», — мовив він собі, і воротар знову спізнився, а м'яч попав у лівий нижній кут воріт.
Уболівальники в захопленні. Повстававши, вони радісно вітали Польдо, а той позирав лише на стареньку, яка лагідною усмішкою супроводжувала кожний забитий ним гол і легенько плескала в долоні.
«Ці бутси принесли мені справжнє щастя», — подумав герой матчу і чекав, коли закінчиться гра, щоб щиро подякувати добрій жінці.