СОЛДАФОНСЬК
Коли я виросту, буду військовим
Якщо котромусь хлопчині в мирному цивілізованому місті, наприклад, у Віршограді, Архітекторії чи Рафаелії заманеться стати військовим, коли він виросте, його одразу ж ведуть у кіно.
— Тобі подобається війна? — питає батько. — То подивись оцей фільм.
У залі гасне світло — і починається документальний фільм про місто Солдафонськ, рай для солдафонів, де геть усі мріють про війну та військову кар'єру.
У перших кадрах — загальна панорама міста. На кожному кроці — величезні казарми. Світає. Грають вранішню зорю. Урочисто піднімається прапор.
Вулиці заповнюють люди. На всіх — мундири: мундир робітника, школяра, урядовця, сестри-жалібницї, але найпочесніший з усіх — військовий мундир. При зустрічі люди козиряють одне одному, руки так і ходять угору-вниз, наче їх смикають за ниточку. Тричі на день під музику військового оркестру по місту проносять прапори, і тоді, мабуть, хтось смикає всі ниточки разом, бо люди по всьому місту схоплюються і стають струнко.
Куди оком глянеш, всюди плакати про дисципліну та пильність: «Не плещи язиком! Ворог слухає!», «Заборонена зона! Військовий об'єкт!», «Спершу пропусти танк, потім проїжджай сам!» Патрулі стежать, щоб усі цокали каблуками, біля воріт заводів і фабрик пости кулеметників, у під’їздах портьє-вартові питають у всіх пароль.
Проспектом, карбуючи крок, марширує взвод підлітків у мундирах. Це учні йдуть до школи, співаючи хором:
Отакі діти в цьому місті — бойові, а не якісь там молокососи. Тут не заведено пестити малят, сюсюкати з ними. Діти, каже диктор, ніколи не цілують матір-батька, вони віддають їм честь і замість «так» кажуть «так точно». Дітвора не гає часу на читання, на пусті мрії, на ігри з м'ячем.
У Солдафонську зразкові школи. В кожному класі висить величезний портрет Великого Маршала, тутешнього головнокомандувача. В молодших класах за вчителів лейтенанти, а починаючи з п'ятого — капітани і навіть полковники. Ніхто не забиває учням голову всілякими нісенітницями, як от літературою чи мистецтвом, їх учать лише тому, що справді пригодиться в житті.
Разом із творцями фільму ми слухаємо пояснення вчителя-лейтенанта. Тема заняття — «Як безшумно зняти вартового». Урок проходить блискуче.
А на іншому уроці — цього разу в одному з старших класів — учитель-капітан запитує: «Який засіб кращий для знищення селища з усіма мешканцями — напалм чи "бомбовий килим"?»
На екрані — зали Центрального музею Солдафонська, де зібрано все найкраще, що встигло створити людство: спочатку палиці, мечі, дротики, луки, потім рушниці, гармати, танки, бомбардувальники і, нарешті (адже цивілізація не стоїть на місці), — найвидатніше досягнення науки, подароване генералам, — воднева бомба. Для неї відведено окрему залу.
— Певна річ, — пояснює диктор, — у Солдафонську немає таких непотрібних закладів, як бібліотека, картинні галереї, музеї скульптури тощо. Ми викорчували підступне поріддя митців, мерзенне кодло пораженців, що базікають про любов та мир. Наше молоде покоління, на щастя, росте неотруєне, морально здорове, віддане патріотичним ідеалам!
Перед нами випускники військової академії. Режисер бере інтерв'ю в новоспеченого молодшого лейтенанта:
— Яка твоя заповітна мрія?
— Воювати за батьківщину!
— Чому?
— Ніяких «чому»! — розлючено відрубує молодий офіцер. — Наше діло воювати, а не теревені правити, ми повинні виконувати накази, а не розмірковувати! До того ж на війні швидше можна зробити кар'єру...
Частина фільму присвячена жінкам. Це лічені кадри, адже і такому войовничому місті ставлення до жінок, ясна річ, зневажливе. Ну яка від них користь генералам? У кращому разі можуть бути сестрами-жалібницями чи куховарками. Зате вони почуваються справжніми героїнями, коли, як показано в фільмі, у дуже урочистій обстановці їм надають високе й почесне звання військової вдови або військової сироти: в чорних траурних сукнях вони приймають з рук самого Великого Маршала пам'ятні медалі. Загинув син? Одержуй медаль. Двоє синів? Дві медалі. І чоловік загинув? О, тоді тобі належить чудовий хрест «За військову доблесть»!
У заключних кадрах картини ми бачимо армію Солдафонська в дії. Це найбільш вражаюча частина фільму, ніби фінальний спалах фейєрверка. На екрані ліс вогнедишних гарматних стволів, з черева реактивних літаків градом сиплються бомби, піхотинці кидаються в атаку, віялом стріляючи на бігу з ручних кулеметів і падаючи під кулеметними чергами ворога. Музика лунає дедалі голосніше, один патріотичний марш змінюється іншим. Воєнні дії перериваються короткими епізодами: крупно Великий Маршал, котрий говорить: «Вперед, сміливці мої! Слава вам!», повішені партизани, зруйновані вщент досвідченими льотчиками Солдафонська міста, потім, невідомо навіщо (може, режисер помилився під час монтажу), величезне військове кладовище. І знову крупним планом Великий Маршал, він, спрямувавши вказівний палець у залу для глядачів, прорікає:
— Батьківщина чекає тебе!
Фільм закінчився.
— Ну, що ти тепер скажеш? — питає батько, коли спалахує світло. — Вийде з тебе великий воїн?
Та ніхто не відповідає. Син уже втік, вилікувавшись від войовничих намірів.
Паоло сказав «Ні»
Казка на три дії
Дія перша
Велика честь
З балкона свого палацу Великий Маршал проголосив, що сумні для батьківщини дні нарешті минули і що він починає нову війну. Великий Маршал звертається до своєї доблесної армії, і шикуваної перед палацом, і до родин вояків, що купчилися і навколо. Хизуючись каліцтвом, стояли інваліди-чоловіки (таких було небагато: більшість загинула в минулих війнах); кожна жінка мала на собі ознаку жалоби по загиблому чоловікові, синові або братові. Траурне вбрання прикрашали пам'ятні медалі.
— Відважні мої! — горлав Великий Маршал. — Вас чекає слава! Знищуйте ворога, руйнуйте його будинки, паліть лани! Це ваш обов'язок перед батьківщиною! Ви готові виконати його?
— Так точно! — хором відповіли вояки.
— Матері, батьки, сестри! — пащекував далі Великий Маршал. — Вам випала велика честь віддати батьківщині своїх синів, чоловіків, братів. Чи ви горді цим?
— Так точно! — відгукнулись жінки в чорному.
— Я пишаюсь тобою, о великий народе Солдафонська!
Нараз обличчя Великого Маршала спотворила гримаса гніву,
і, вказуючи пальцем у глиб натовпу, він обурено вигукнув:
— Лише одній людині я не можу цього сказати — матері, яка не спромоглася виховати сина в дусі священної любові до батьківщини!
Тисячі приголомшених очей, мов по команді, вп'ялися в матір Паоло, але жінка не опустила голови.
В очах усіх з'явилося презирство. На жінці теж траур, вона втратила на війні чоловіка й брата, проте — як це можна! — не хотіла помсти за них. Великий Маршал мав слушність: вона не гідна Солдафонська.
На щастя, в цю мить засурмили фанфари й почався парад військ, які вирушали на війну.
Коли натовп розходився, всі обминали ту жінку, мов прокажену. Ще б пак! їхні рідні йшли виконувати свій священний обов'язок, а її син Паоло — дезертир. Відтоді ніхто з людей не обізвався до неї й словом.
Дія друга
Паоло і генерали
Великий Маршал викликав до палацу всіх повновладних керівників, тобто найвищих воєначальників. Хоч армія Солдафонська зазнала величезних втрат, їй усе-таки вдалося захопити певну частину ворожої території. Противник чинив шалений опір і для остаточної перемоги потрібні були нові солдати. Всі зійшлася на тому, що необхідно призвати до армії п'ятнадцятирічних підлітків.
Нова армія — це нові битви, нова слава Солдафонська. Генерали випили за майбутню перемогу.
— Ми можемо пишатися нашим народом, — мовив Великий Маршал. — Бойове завзяття благородних юнаків Солдафонська не викликає сумніву. З цим я поздоровляю вас, мої генерали, бо ви особистим прикладом запалюєте солдатів на подвиги.
— У нас справді чудова молодь, морально здорова, відважна, чесна, — погодився генерал, уповноважений по трофеях на загарбаних землях. — У нашому місті не буває крадіжок. Завдяки військовому вихованню у нас нема злодіїв.
— Не тільки злодіїв, а й вбивць, — додав інший генерал, командир «Бригади смерті», штурмового з'єднання, солдати якого спеціалізувалися усувати вартових і спалювати ворогів вогнеметами.
— Любов до батьківщини — єдине почуття, яке надихає всіх нас, — обізвався генерал, відповідальний за придушення партизанського руху на окупованих територіях. — Не можна без захоплення говорити про те, як мої люди точно виконують накази, переслідуючи партизанів.
До кабінету ввійшов офіцер і, наблизившись до Великого Маршала, щось шепнув йому на вухо. Той грюкнув кулаком об стіл і закричав:
— Введіть цього мерзотника!
Двоє солдатів привели Паоло. Серед генеральських мундирів, обвішаних нагородами, він, у своєму цивільному піджаку, здавався прибульцем з іншої планети. На зап'ястках у нього на ручники.
— Ти ганьбиш Солдафонськ! — заревів Великий Маршал. — Ти паршива вівця!
Паоло мовчав, дивлячись перед себе ясно-блакитними очима.
— Чому ти дезертирував?
— З трьох причин, — відказав Паоло. — Я не хочу вбивати, не хочу розстрілювати, не хочу грабувати.
Генерали аж позеленіли від люті. Першим оговтався командир «Бригади смерті».
— Злочинець! — заволав він.
— Ще й який безсовісний! — підхопив генерал по трофеях
— Він не любить батьківщину! — обурився спеціаліст по боротьбі з партизанами.
Блакитні очі Паоло, як і раніше, дивилися спокійно.
— Розстріляти! — аж затремтів від люті Великий Маршал
Дія третя
Квіти
Ніч. У глухому закутку кладовища старезний могильник закопує труну з необструганих дощок. Нема тут ні почесної варти, ні траурних знамен, не звучить барабанний дріб, не лунають рушничні салюти, як завжди водиться в Солдафонську, коли хтось умирає, а особливо гине на полі бою. Цього разу похорони відбувалися тишком-нишком, адже небіжчик — Паоло, розстріляний дезертир. Попрощатися з ним не пустили й рідну матір.
Могильнику лишалося кинути всього ще кілька лопат землі, коли поруч з'явилася якась примара. Вона виринула з величезної центральної частини кладовища, де пишно ховають полеглих, а нескінченні ряди могил прикрашені світлими мармуровими надгробниками з бронзовими барельєфами та лавровими вінками. Звідти — з підвладного їй царства смерті — й прийшла ця примара в подобі старої, прийшла і з ненавистю втупила глибокі неситі очниці у свіжу могилу.
— Чом ти так дивишся? — насмілився спитати могильник.
— Він не був моїм другом. У Солдафонську всі мої друзі, а цей ні. Хто-хто, а ти добре знаєш, як я не люблю чекати. Це для мене нестерпна мука ждати, поки юнаки стануть чоловіками, через багато років постаріють і помруть природною смертю. Ні, я дуже поспішаю, тому й хочу, аби якнайбільше їх вмирало, поки вони ще юні.
— Але тепер він. твій, — мовив могильник.
— Звісно, мій, але я не можу забути його обличчя за мить до розстрілу. В його спокійних очах не було зненависті, він навіть не намагався кричати щось на зразок «Помстіться за мене» або «Будьте прокляті». Навіть в останню мить він не хотів допомогти мені. Солдафонськ — моє найулюбленіше місто, але, як кажуть, нема роду без вироду: Паоло навіть мертвий не хоче ненавидіти, не жадає помсти за себе.
Могильник стояв, тримаючи в руках лопату, не в змозі й слова вимовити. А стара карга тремтіла перед ним чи то від сильного вітру, чи то від остраху.
— Лихо мені, — вела вона далі, — коли інші підуть за його прикладом... Та ні, ні, всі його забудуть! Ніхто не повинен знати, де його поховано. І жодна квітка тут не виросте! — Вона тупнула по землі, і навколо миттю полягла трава. — Його могила має зостатися безіменною, тож дивись мені, не базікай.
— Аякже, — пообіцяв переляканий могильник.
Примара зникла, а вже за мить оглядала невситимими очницями свої володіння — незліченні могили військових. Пройшовши трохи вслід за нею, могильник повернувся і похолов: навколо свіжого горбка, під яким лежав Паоло, розпускалися квіти. А Великий Маршал теж, як оце щойно Смерть, суворо наказував: «Жодної квітки!»
Могильник упав на коліна і заходився гарячково рвати квіти. Та що більше він їх рвав, то більше їх спалахувало навколо, бо не було такої сили, яка могла б знищити це море квітів з красивими ніжними пелюстками.
НЕВІГЛАСЬК
Екстрений випуск
З газети «Вісник Невігласька»:
«Над звечайна падія сфилювала наше місто. На привиликий жаль ми змушині пітвердити чутки, які пішли серид населиня щодо "Чорного банту".
Це буде вашкий удар, особливо ш для нашої молодді яка самовідано та з завзятям дакладає з усиль щоб виконати свій свіщений обовязок — вдосконалюватися все далі і все більше.
Але за паганим прикладом і сам спаганишся, і ніщо вже не зможе змити ганебної плями, що лижить на нас усіх.
бідна наша гордість прощавай на завжди!
Прегадайте ті славні часи, коли вчитилі що приїжали до нашого міста за кордону вмерали віт розриву серця! Прегадайте шо навіть у молодих туристів-другорічнів які відвідували Невігласьк голова йшла обиртом, вони не могли повірити у наші разючі над звечайні рикорди шкільної успішності! Ці прикрасні часи нажаль на завжди відійшли в минуле. Типер ми сбещещені і заслуговуїм загального осуду. Коли нам скажуть: «Молодці, робете усьпіхи!», ми не будимо знати куди очи діти від сорому.
Хоч пиро відмовляється песат. и, наш кориспонденцький обовязок змушує нас висвітлити цей трагичний випадок. Але перейдемо до хвактів.