"Чорний бант", слава та символ нашого міста сьогодні о 12 годині 57 филин...»
Що ж за катастрофа спіткала Невігласьк? Про це докладно інформує читачів «Вісник Невігласька». Але оскільки ви не з цього міста і не дуже добре володієте його мовою, ми перекажемо вам цю статтю по-людськи.
Чорний бант
Альфредо розплющив очі й позіхнув, потягуючись у ліжку. Його сестра, вже одягнена, збирала шкільне приладдя.
— Ще рано, Альфредо, — сказала вона братові, — ще тільки десята. Я всього-на-всього запізнююся на дві години. Бачиш? Вже на півночі сонечко заходить.
Альфредо, зневажливо глянувши на неї, тільки й спромігся вимовити:
— Дурепа.
Сестра зайшлася плачем: що б вона не сказала, неодмінно ставала жертвою братових знущань.
— Чого ти мене завжди ображаєш? Адже я теж маю власну гідність. Ну, гаразд, ти справді володар Чорного банта, мазунчик батьків, улюбленець учителів, усі тобою захоплені, та хіба ж це справедливо: я й слова ще не встигла сказати, а ти вже дивишся спогорда і вриваєш мене.
Сперечатися з нею не варто: розум вона мала курячий.
— Гаразд, гаразд, — махнув він рукою. — Бувай!
На щастя, вона більше не присікувалась і пішла собі геть.
Альфредо встав, неквапно поснідав, потім умився. Одягнув шкільну форму й довго дивився в дзеркало, милуючись чорним бантом, що аж убирав очі. Бант — блискуча, вправно зав'язана шовкова стрічка — таки справді дуже красивий. А скільки зусиль доклав хлопець, щоб здобути його! Усі заздро пасли його очима: матері буквально їли поглядом, а дітям, коли Альфредо проходив вулицею, слова застрявали в горлі, й вони захоплено втуплювалися в цю чорну стрічку. Він таки мав підстави презирливо дивитися не лише на рідну сестру, а й на решту всіх, у тому числі й на дорослих.
Альфредо зійшов сходами униз. Швейцар стояв на порозі під табличкою з написом «Швийцарська». Як завжди, Альфредо презирливо зиркнув на цей неграмотний напис.
— Добрий вечір, синьйорино Альфредо, — поштиво привітався швейцар, знімаючи форменого кашкета. Він дуже шанував Альфредо. — Сьогодні ви рання пташка. Зараз лише четверта година дня.
Альфредо навіть не відповів йому; ну й бовдур, обізвав його синьйориною та ще й не розуміється на годиннику.
У шкільній формі, з портфелями, до автобусної зупинки бігцем поспішали учні — останні з тих, що запізнювалися. Вони шанобливо давали йому дорогу, нишком позираючи, заздро й захоплено, на його чорний бант.
Прибув автобус із табличкою «Дошколи», й усі посідали.
«Ну й дурні», — подумав Альфредо і дочекавсь автобуса, що йшов у зворотному напрямку.
Передавши кондукторові монету в сто лір, він отримав вісімдесят лір здачі, хоч квиток коштував п'ятдесят.
Звичайна річ — кондуктор не вміє рахувати. Як вони тримають на роботі людей, котрі навіть не вміють відлічити здачу?
Сидячи, Альфредо дивився в вікно. На тротуарі, біля лотка з фруктами, продавщиця вигукувала:
— Чудові персики! Двісті п'ятдесят кілограмів за ліру!
Одразу видно — сільська тютя, сама не знає, що кричить. Автобус звернув у вулицю, де при в'їзді висів знак обмеження швидкості до 40 км на годину, і... Альфредо ледве встиг помітити машину, яка, йдучи чи не з надзвуковою швидкістю, з розгону врізалася в автомобіль, що виїхав справа.
Це було грубе порушення правил вуличного руху. Обурений Альфредо висунувся в вікно:
— Який йолоп дав тобі права?
Де йому випало жити? Тут ні в кого нема голови на плечах.
Автобус описав повне коло по місту й під'їхав до школи десь після дванадцятої.
Альфредо увійшов до класу насуплений, пройшов на своє місце — останню лаву, там він сидів сам, окремо від решти учнів.
Учителька зніяковіла, остерігаючись продовжувати урок; проте якось опанувала себе й, розчервонівшись, непевним голосом повела далі урок з географії:
— ... Як я вам щойно сказала, Італія має форму піджака, її столиця Венеція налічує 50 мільйонів мешканців... — Водночас вона крадькома зиркала на Альфредо: то байдуже, що учні посміхаються, її цікавило тільки, що скаже він.
Альфредо поблажливо махнув рукою; мовляв, давай далі, адже бачу, як ти з усіх сил стараєшся. А товариші його справді непутящі: сидять уже другий, а дехто й третій рік в одному класі та ще й дозволяють собі глузувати з учительки. Соромно навіть бути з такими разом.
Він дбайливо розправив банта на грудях, щоб усі бачили: це він, Альфредо, Чорний бант Невігласька, і деяким нетямам до нього так само далеко, як і до неба.
А вчителька тим часом почала вже опитувати.
— Скільки буде 348 додати 127? — викликала вона одного учня до дошки.
Учень заходився обчислювати, щось дряпав крейдою на дошці, закреслював, витирав ганчіркою, потім знову дряпав. Нарешті вивів 486.
Вчителька обурилася:
— Сором! Ти майже вгадав. Ставлю тобі трійку!
Бідолаха почав скиглити:
— Синьйорино вчителько! Спитайте мене ще, ось побачите, я відповім краще, виправлюся.
— Тільки гаяти час. Ти вже знаєш, які оцінки матимеш у табелі? Трійку з арифметики, двійку з географії, двійку з літератури, четвірку з поведінки.
«Який жахливий табель! — подумав Альфредо. — Такі оцінки — це ж ганьба на все життя».
— А тепер, діти, увага! — сказала вчителька. — Пильно слухайте, може, хоч зараз чогось навчитесь: я викликаю Альфредо. — І вона лагідно та улесливо подивилася на нього, а очі в неї так і променіли. — Ти не відмовишся відповісти на кілька запитань, Альфредо? Ні? Ну, тоді підійди до дошки, будь ласка.
Альфредо підвівся з таким виглядом, наче робить вчительці велику послугу, знехотя підійшов до кафедри. Вчителька зворушено дивилася на нього.
— Альфредо, — сказала вона, — ти ж такий здібний, скажи мені: що таке квадрат?
Альфредо зосереджено почухав носа: вчителька із шкіри пнулася, прикидаючись добренькою, сама ж тільки й думала, як б поставити йому пастку, підсунувши найскладніше питання. Треба все як слід обмізкувати. Тому він довго думав, перш ніж відповісти:
— Ніколи не куштував.
Вчителька полегшено зітхнула.
— Ну, тоді скажи ще, що таке Нью-Йорк, — річка чи озеро?
Чергове запитання-пастка: ясно, сьогодні вона точить на нього зуби. Але він не розгубився, знову довгенько думав і відповів:
— А мені геть байдуже — річка це чи озеро.
— Ну, тоді останнє запитання: назви мені славнозвісну битву, яку виграв Наполеон.
Знову підступне запитання! Вже всі учні зрозуміли, що Альфредо прагнуть завалити, і намагалися допомогти йому, шепочучи підказки:
— Ватерлоо! .. Канни!
Вони що, дурні? Самі того не відаючи, хочуть його збити? Але ж він не ликом шитий, він одразу збагнув, що й до чого, ще коли здобував Чорний бант.
— Отже? — почала наполягати вчителька. Та Альфредо вже знайшов відповідь.
— А хто такий Наполеон? — перепитав він.
Вчителька аж засяяла: в її іскристому погляді читалося палке бажання розцілувати Альфредо.
— Нуль! — переможно мовила вона. — Ставлю тобі нуля! Браво!
Потім обернулася до класу:
— Чули? Вчіться у нього, оце взірець, гордість нашої школи, слава Невігласька! Альфредо — супербовдур, ультранеук, архідругорічник, тобто бовдур, неук і другорічник у найвищому ступені. Йому тринадцять років, а він ще тільки в першому класі. І вже шостий рік підряд! Альфредо, на відміну від вас повторює курс, але ніколи нічого не засвоює. І навіть не силкується вгадати. Бо не знає нічого, геть нічогісінько. І цього року знову буде кращим за всіх: його ще раз залишають у першому класі, бо з усіх предметів у нього нулі. Дивлячись у його табель, не почервонієш від сорому, бо нема там двійок, трійок і, аж страшно вимовити, четвірок. Ніхто й ніколи не зможе перевести його в наступний клас. Молодець, Альфредо! Такий учень, як ти, найбільша втіха й нагорода для вчителя в Невіглаську.
Альфредо спокійно сів за парту, пустивши повз вуха всі оті похвали. Виголошені цією вчителькою, вони залишали його байдужим: була б вона хоч трохи таким неуком, як він, — тоді інша річ. Але вчителька й сама це відчувала, ніяковіючи й гублячись при ньому. Сердешна, вона, звичайно, робила помилки, але як? Майже вгадуючи. Бо знала навіть, що Італія має столицю.
Як завжди, однокласники захоплено й заздро дивилися на Альфредо: кожен мріяв відвоювати в нього це почесне місце на останній лаві, місце найбільшого віслюка, найбезтямнішого барана. Нікчемні заздрісники, вони спали й уві сні бачили, як здирають з нього Чорний бант, цю найдорожчу відзнаку найвидатнішого неука Невігласька. Але він соромився таких суперників: це ж ще не досвідчені віслюки, а так — тільки зелені початківці. Ніхто в Невіглаську не може з ним змагатися. Взяти хоч би цю дурепу, його сестру. Приходить до школи на десяту годину ранку, а не опівдні, як він! Або швейцар, що навіть не розуміється на годиннику. «Четверта година дня...» Казав би вже, що ніч надворі, коли мовчати не може. До того ж написав «Швийцарська» і не соромиться, що зробив тільки одну помилку. Шановна людина в такому довгому слові зробила б їх щонайменше три. Альфредо написав би, принаймні, «Швитсарска».
Він пригадав отих нездар на зупинці, які запізнювались на уроки: їм навіть невтямки переплутати як слід автобуси, ні, вони сідали в той, де написано «Дошколи». Пригадав жалюгідну продавщицю, котра пропонувала 250 кг персиків за одну ліру, замість того, щоб самій доплачувати покупцям. І того водія, котрий під знаком, що забороняв їхати швидше сорока кілометрів, розвинув швидкість до надзвукової, хоч міг одразу переходити на космічну. Ну як тут було втриматися й не крикнути йому: «Який йолоп дав тобі права?»
Як це принизливо, коли найгеніальніший невіглас і бовдур змушений жити серед самих тільки посередностей: бовдурчики, бовдурятка — ось хто вони такі, а між ними трапляється дехто взагалі МАЙЖЕ освічений.
До класу зайшов директор, і Альфредо з болем у серці відзначив, що деякі з учнів підвелися. Ганьба, вони, виходить, ще і мають уявлення про виховання.
Звичайно, директор прийшов тільки заради нього.
— Ну, як наш Альфредо? — спитав він.
— Препогано, — відповіла, сяючи, вчителька. — Довелося поставити йому ще одного прекрасного нуля. Хлопчик його чесно заслужив. Він не зміг відповісти на жодне запитання, нічого не знав, ну нічогісінько.
— Дуже приємно, Альфредо, — сказав директор. — Роби й надалі так, і ніхто ніколи не зможе відняти в тебе цієї почесної відзнаки. — І він урочисто торкнувся Чорного банта.
Директорова похвала трохи втішила Альфредо: адже директор досить-таки відомий невіглас та йолоп.
— Скажи нам правду, — попросив директор, — у чому секрет твоїх успіхів?
— Все дуже просто, — відказав Альфредо. — Я ніколи нічого не вчу, сплю досхочу, не слухаю пояснень на уроках.
— Молодець, твоїй силі можна позаздрити. Мій син теж бовдур, але, на превеликий жаль, йому далеко до тебе. Щоб розворушити його самолюбство, я завжди ставлю йому за приклад тебе. Не було, кажу я йому, жодного разу, щоб наш володар Чорного банта хоч що-небудь зрозумів, як це іноді трапляється з тобою. Ти не повіриш, але він і слухати не хоче, навіть інколи каже: відчепись ти від мене зі своїм Чорним бантом, я взагалі не знаю, про кого ти говориш.
— Забули люди, що таке повага, — гірко зазначив Альфредо. — Я докладаю стільки сил, щоб бути гідним Чорного банта, а виявляється, є люди, які не визнають мого авторитету найбільшого неука всього Невігласька.
Директор зітхнув:
— Тільки ж ти цього не розумієш.
— Як не розумію? — здивувався Альфредо. — Я найбільший невіглас, і це єдине, що я знаю достеменно.
— Що? — пополотнівши, вигукнув директор.
— А те, що чуєте, — вів далі своєї Альфредо. — Я не сліпий, і прекрасно розумію, що помилки інших — то дрібнички порівняно з моїми. А з цього виходить, що всі вони — менші невігласи, ніж я.
Та чому запала така тиша, а всі, мов приголомшені, дивляться на нього, витріщивши очі? Вчителька зблідла, хапає повітря. Директор посірів.
— Мені дуже боляче, Альфредо, — ледь чутно обізвався він. — Ти знаєш одне: ти найбільший неук. Але це можемо зрозуміти тільки ми, ми, невикінчені неуки!
Під ногами Альфредо ніби безодня розверзлася, і він відчув, що падає туди.
— Як ти міг? — невтішно схлипувала вчителька. — Чому ти зрозумів?
Вже падаючи в прірву, Альфредо зробив відчайдушну спробу врятувати себе. Позбутися Чорного банта? Ні, тільки не це!
— Неправда! — вигукнув він. — Заприсягаюсь, я нічого не зрозумів!
— І не силкуйся втішити нас, — сумно мовив директор. — Сьогодні ти вперше став на хибний шлях, і хтозна, може, підеш ним і далі.
Товариші по школі, яких завжди принижувало астрономічне неуцтво Альфредо, не приховували злорадної втіхи.
— Зрозумів! Він зрозумів! — єхидно передражнювали вони. Але Альфредо їх не чув: він заворожено дивився на руки директора, що повільно зводилися до нього.
— Простіть мене! — заволав він. — Я не хотів розуміти, клянусь вам.
Рука директора вже врівень з його грудьми.
— Я більше нічого не зрозумію! Ніколи!
А директорові руки вже взялися за банта.
— Ні, не треба! Згляньтесь на мене! — благав Альфредо.
Та дарма, бо неуцтво в Невіглаську не поступалося своїм.
— Ця висока нагорода належатиме тому, хто справді гідний її, — оголосив директор, знімаючи банта. Альфредові ж здалося, що з його грудей вирвали серце.
Не витримавши, вибухнув плачем: гордість і слава Невігласька, він упав з вершини абсолютного неуцтва в розряд посередностей, став людиною, котра дещо розуміє.
Новина-блискавка розлетілася по школі, рознеслася по всьому місту. До місця події збігалися репортери, а вже десь за годину хлопці — вуличні продавці газет — розносили екстрений випуск «Вісника Невігласька». Міф розвіявся: це було жорстоке розчарування для всіх жителів міста,
ХАЗЯЇНОГРАД
Хазяїн панорами
У Хазяїнограді навіть повітря комусь належить: дихнув — і плати за нього. Тут усе має свого хазяїна: будинки, телефон газ, вода, коти, квіти, бар, трамвай, таксі, більярд, кінотеатр, ресторан, магазини, автомат, що продає жувальну гумку.
Ти підійшов до фонтанчика напитися? Одразу ж, ніби з-під землі, з'являється якийсь чолов'яга і тицяє тобі квитанцію:
— Будь ласка, до каси...
У Хазяїнограді ніхто не знає, що таке громадський парк, бо всі парки — чия-небудь власність, і за вхід треба заплатити хазяїнові. Треба платити й за вхід на спортивний майданчик, і за те, щоб скупатися в річці. Коли тобі на другий бік річки, а ніг мочити не хочеться, то мусиш платити за перехід хазяїнові мосту.
Куди не кинь — усюди хазяїн! Навіть у міської футбольної команди він є: купує і продає гравців, наче олов'яних солдатиків або кеглі.
Треба зважити, що хазяї в цьому місті діляться на дві категорії: ЗВИЧАЙНІ і, як тут кажуть, МУЛЬТИХАЗЯЇ (ці найзаможніші, бо одній людині можуть належати, наприклад, заводи + будинки + магазини + аптеки + газети + т.д., не кажучи вже, звичайно, про такі дрібниці, як власний будинок, вілла на узбережжі, яхта чи заміський маєток).