Вихором полинула мала Баба Яга на новій мітлі. Вітер метляв її волоссям, лопотів хусткою. І ось вони вже над сільськими дахами та вежами. Воронові Абраксасу, що сидів у Баби Яги на плечі, доводилось добре триматися пазурами.
— Обережно! — закрякав він. — Дзвіниця!
Мала Баба Яга вчасно повернула мітлу, а то вони б зависли на вершечку дзвіниці. Тільки фартух зачепився на дзьоб залізного півника, що повертався за вітром, і роздерся навпіл.
— Лети повільніше! — крикнув Абраксас. — Бо ще скрутиш собі в’язи! З глузду з’їхала, чи що?
— Це не я! Це мітла! — вигукнула мала Баба Яга. — Вона мене не слухається!
З новою мітлою так самісінько, як з молодим конем: спершу її треба приборкати та об’їздити. І коли відбудешся самим тільки розірваним фартухом, вважай, що тобі пощастило.
Але мала Баба Яга була мудра. Вона погнала норовисту мітлу в чисте поле. Там не було за що зачепитись.
— Брикай, брикай собі! — заохочувала вона мітлу. — Брикай! Як змордуєшся, то враз порозумнішаєш! Вйо!
Мітла і сяк, і так намагалася скинути Бабу Ягу. Викручувалась, як тільки могла, ставала дибки, летіла сторч, але нічого не допомогло. Мала Баба Яга мов прикипіла до мітли.
Нарешті мітла присмирніла: вона геть знесиліла. Тепер мітла корилася кожному слову малої Баби Яги.
Слухняно летіла вона то швидко, то повільніше, то прямо, то кружка.
— Давно б так! — задоволено промовила мала Баба Яга.
Вона поправила на голові хустку, обсмикала спідницю, потім легенько стукнула долонею по держаку, і вони плавно полетіли до лісу.
Мітла тепер стала покірна, мов ягня. Не кваплячись, пливли вони в повітрі над верхів’ями дерев. Далеко внизу де-не-де зринали зарості ожинника, гранітні скелі… А мала Баба Яга любенько собі махала ногами. З радості, що їй тепер не доведеться більш ходити пішки. Забачивши зайців та козуль, вона махала їм рукою. А ще бавилася тим, що лічила лисячі нори.
— Поглянь-но! Мисливець! — І ворон Абраксас кивнув донизу своїм довгим дзьобом.
— Та бачу, — відповіла мала Баба Яга. Вона скривила губи і — чвирк! — плюнула мисливцеві просто на капелюх.
— Навіщо це ти? — дорікнув Абраксас.
— Бо мені так хочеться! — захихотіла мала Баба Яга, — Нехай думає, що то дощ!
Та ворон і не посміхнувся.
— Так не годиться! — докірливо сказав він. — Добрі чаклунки не плюють на капелюхи людям.
— Ах, облиш! — вередливо вигукнула мала Баба Яга.
— Будь ласка! — образився Абраксас. — Мені що? Але твоя тітонька Трам-Бам-Бах дуже зрадіє, як дізнається про твої вибрики…
— Чарівниця-дощовиця? А яке їй діло?
— А таке! — крякнув Абраксас, — Уяви собі, як вона тішитиметься, коли ти через рік не станеш справжньою чаклункою! Хочеш зробити їй таку приємність?
Мала Баба Яга щосили закрутила головою.
— А саме до того йде! Ось побачиш, як не схаменешся! — І Абраксас замовк.
Мала Баба Яга й собі замовкла. Воронові слова змусили її замислитись. Та хоч круть, хоч верть, а видно, його правда.
Коли вони прилетіли додому, мала Баба Яга сказала:
— Таки твоя правда! Я мушу стати доброю чаклункою. Тільки цим дошкулю тітці Трам-Бам-Бах. Нехай з люті кусає собі лікті…
— Саме так воно й буде! — крякнув Абраксас. — Але віднині роби тільки добрі справи.
— О, це я можу! — запевнила мала Баба Яга.
Мала Баба Яга віднині вчилася чаклунства не по шість, а по сім годин щодня. До наступної Вальпургієвої ночі вона хотіла знати геть-чисто все, про що могли спитати її дорослі чарівниці. Наука йшла легко, адже Баба Яга була ще така молода. Незабаром вона вже пам’ятала всі найважливіші чаклунські штуки.
Часом вона літала трохи прогулятися. Після стількох годин пильної праці треба було розважитись. Хоч вона й мала нову мітлу, та іноді гуляла в лісі й пішки. Бо ж ходити пішки з власної охоти велика приємність!
Одного разу, коли вона з Абраксасом блукала лісом, їм зустрілись три бабусі. За плечима в кожної був кошик. Старенькі дивилися під ноги, мов чогось шукали.
— Чого ви тут шукаєте? — спитала мала Баба Яга.
— Сухої кори та ломаччя, — відповіла одна бабуся.
— Але нам не щастить, — зітхнула друга. — Ліс як виметений.
— І давно ви шукаєте? — спитала мала Баба Яга.
— З раннього ранку, — сказала третя бабуся. — Ми все шукаємо й шукаємо, та не назбирали разом утрьох навіть півкошика. Чим же його палити взимку піч?
Мала Баба Яга зазирнула в кошики: на дні лежало по кілька тоненьких гіллячок.
— Тепер я розумію, чого ви такі сумні, — закивала вона головою. — Але що за причина, чому ви нічого не знайшли?
— Це все вітер!
— Вітер? — здивувалася мала Баба Яга. — А до чого тут вітер?
— Бо він не хоче віяти, — сказала одна бабуся.
— А коли немає вітру, то жодна суха гіллячка не впаде додолу з дерева, — додала друга.
— А коли гілля не падає з дерев, то що збирати в кошик? — докинула третя.
— Та он воно що! — вигукнула мала Баба Яга.
Бабусі закивали головами. А одна сказала:
— От якби я вміла ворожити! Я наворожила б вітру, та я, на жаль, не чаклунка.
— Авжеж, — погодилась мала Баба Яга. — Ти не чаклунка.
Зажурені бабусі налаштувалися йти додому.
— Нема чого шукати, — мовили вони. — Поки не буде вітру, ми не назбираємо нічого. До побачення!
— До побачення! — промовила мала Баба Яга.
— Чи можна якось їм зарадити? — прошепотів Абраксас, коли бабусі трохи відійшли.
Мала Баба Яга пирснула:
— Я вже щось надумала! Міцніш тримайся, а то тебе знесе вітер.
Здійняти вітер малій Бабі Язі було заіграшки. Як крізь зуби свисне — то й зніметься буря, та ще й яка!
Мала Баба Яга свиснула — і враз закрутив вихор, гнучи додолу стовбури дерев. Він помчав над горою й загойдав дерева. Здоровенні гілляки, шматки кори полетіли додолу.
Бабусі заойкали, поприсідали зі страху, притримуючи руками спідниці. Ще мить — і їх підхопив би вихор. Але мала Баба Яга цього не хотіла.
— Годі! — вигукнула вона. — Вгамуйся!
І вітер одразу вщух. Бабусі злякано роззирнулись. У лісі було повно гілляччя, дрючків та сухої кори.
— От добре! — загукали вони, — Стільки хмизу враз! Його нам надовго стане!
Вони миттю вивершили свої кошики і, сяючи з радості, подалися додому.
Мала Баба Яга, всміхаючись, дивилася їм услід.
Навіть ворон Абраксас був задоволений, а таке траплялося не часто. Легенько дзьобнувши малу Бабу Ягу в плече, він сказав:
— Для початку непогано. Мені здається, у тебе є все, щоб стати справжньою доброю чаклункою.
Відтоді мала Баба Яга завжди дбала про те, щоб збирачки хмизу не верталися додому з порожніми кошиками. І всі були в гарному настрої, а знайомі бабусі, зустрівши в лісі малу Бабу Ягу, весело всміхалися й казали:
— Збирати в цьому році хмиз — це втіха! Є по що ходити!
Як же здивувалася одного разу мала Баба Яга, коли зустріла заплаканих бабусь із порожніми кошиками за плечима!
Адже вчора ввечері вона здійняла великий вітер, і в лісі було повно хмизу.
— Подумай тільки, яке лихо! — хлипали бабусі. — Новий лісник заборонив нам збирати хмиз. Повитрушував наші кошики і нахвалявся заарештувати нас, як ще хоч раз поткнемося в ліс.
— Який це гедзь його вкусив?
— Він лихий чоловік! — закричали бабусі. — Колишній лісник не боронив нам збирати хмиз. А цей, бач, не дозволяє. Як він лютував, то й не сказати! Не буде в нас тепер дрівець… — І бабусі заголосили ще дужче.
— Не плачте! — втішала їх мала Баба Яга. — Новий лісник передумає. Я його напоумлю.
— Як? Як ти це зробиш? — не вірили бабусі.
— Це вже мій клопіт. Ідіть додому й не тривожтесь. А від завтрашнього дня знову збиратимете хмиз, скільки вам треба.
Бабусі подибали додеру. А мала Баба Яга хутенько вичаклувала собі повний кошик хмизу. Тоді поставила його край дороги сіла поряд, ніби притомилась і відпочиває.
Чекати їй довелося недовго: незабаром на дорозі показався лісник. Мала Баба Яга пізнала його по зеленій куртці. За плечима в нього висіла рушниця, а через плече шкіряна торба.
— Ого! — крикнув лісник. — Іще одна! Ти що тут робиш?
— Відпочиваю, — пояснила мала Баба Яга. — Заважкий кошик, нехай трохи оддишуся.
— Хіба ти не знаєш, що збирати хмиз тут заборонено?
— Ні, звідки мені знати?
— Ну, то тепер знатимеш! — скипів лісник. — Висипай хмиз і забирайся геть!
— Висипати хмиз? — здивовано перепитала Баба Яга. — Змилуйтеся наді мною, пане новий лісник! Ви не скривдите старої жінки!
— Зараз побачиш, що я тобі зроблю! — закричав лісник. Він схопив кошик і хотів висипати хмиз. Але мала Баба Яга сказала:
— Цього ви не зробите!
Лісник геть розлютився.
«Я запроторю тебе до в’язниці!» — хотів він закричати, але натомість промовив:
— Вибач, я пожартував. Звісно, ти можеш забрати свій хмиз.
«Ти диви, — збентежився лісник, — я думаю одне, а кажу зовсім інше?»
Та звідки йому було знати, що це мала Баба Яга начаклувала.
«Отак краще, синку!» — подумала мала Баба Яга і весело сказала:
— Якби ж цей кошик був хоч трохи легший!
— Може, допомогти? — люб’язно спитав лісник. — Я міг би віднести вам цей хмиз аж додому…
Мала Баба Яга захихотіла:
— Справді, синку? Який ти ласкавий! Який чемний!
«Хоч гвалт кричи! — думав лісник. — Верзу казна-що. Я сам себе не впізнаю».
Лісник, сам незчувшись коли, завдав важкий кошик собі на плечі.
— Матусю! — сказав він. — Якщо ви дуже стомилися, то сідайте верхи на кошика.
— А ти не жартуєш? — спитала мала Баба Яга.
Лісник з відчаєм почув свою люб’язну відповідь:
— Авжеж, не жартую! Вилазьте!
Малій Бабі Язі не треба було двічі казати. Одним махом сіла вона верхи на кошик, а ворон Абраксас фуркнув їй на ліве плече.
— Тепер рушаймо! Вперед, синку!
Лісникові куди дужче хотілося, щоб кошик разом із старою й вороном провалилися до лиха в землю. Та що з того? Він покірно чалапав уперед.
— Прямо й прямо! — крякав Абраксас. — Та жвавіше, мій ослику, жвавіше! А то дзьобну тебе в м’якеньке місце!
Лісника кидало то в жар, то в холод. Він дибав та й дибав, весь упрілий, висолопивши язик. Спочатку лісник загубив свого зеленого капелюха, потім шкіряну торбу. Рушницю він теж посіяв. А його все ганяли й ганяли по лісі вздовж і впоперек.
— Ліворуч! — командував Абраксас. — За отим ровом праворуч, а далі на гору!
Коли вони нарешті дісталися до хатки, лісник ледве стояв на ногах. Та мала Баба Яга не почувала до нього жалю. Навпаки, вона сказала:
— Чи не хочеш ти, синку, порубати оцей хмиз?
— Порубаю, пов’яжу ще й складу в стос, — промовив лісник.
Гак він і зробив.
Коли лісник скінчив — а затяглася робота допізна, — мала Баба Яга сказала:
— Тепер хоч і додому йди. Не знаю, як і дякувати тобі, синку! Такого люб’язного лісника, як ти, навряд чи ще де знайдеш! Ото зрадіють бабусі, як прийдуть завтра по хмиз! Ти ж бо і їм допоможеш, правда?
Новий лісник кивнув головою і, заточуючись, поплентався додому.
Відтоді, побачивши в лісі якусь бабусю з кошиком хмизу, він обминав її десятою дорогою.
Мала Баба Яга ще не раз згадувала про цю свою витівку.
— Тепер я так завжди робитиму! — призналася вона воронові. — Я допомагатиму добрим людям. А лихим робитиму каверзи. Це мені подобається!
— А навіщо? — спитав Абраксас. — Робити добро можна й без каверз.
— Ах, це нудно! — пирхнула мала Баба Яга.
— А ти звідки знаєш? — спитав Абраксас.
Якось у неділю малій Бабі Язі скортіло полетіти до міста й подивитися базар.
— Чудово! — зрадів Абраксас, — І я з тобою! Тут у лісі, так самотньо, дерев сила, а людей обмаль. А в місті, та ще на базарі, навпаки!
Та летіти на мітлі аж до самого базарного майдану вони не могли. Уявіть собі, який би там переполох зчинився! Чого доброго, ще й поліцію накликали б на свою голову. Тож сховали вони мітлу на околиці міста, в житі, а далі пішли пішки.
Базар уже вирував: господині, наймички, селянки, куховарки товпилися довкола прилавків. Жінки городників вихваляли свою городину, продавці садовини гукали раз у раз: «Купуйте яблука боскоп і груші бера!» Жінки рибалок запрошували до оселедців, ковбасник — до гарячих сардельок, гончар — до глечиків та мисок, розставлених на солом’яній маті.
— Квашена капуста! Квашена капуста! — гукали тут.
— Кавуни, дині! Дині, кавуни! — кричали там.
Та найдужче було чути Якоба Дешевого. Він стояв на верхньому східці фонтану і, стукаючи молоточком по скриньці з крамом, кричав:
— Купуйте, люди, в мене, купуйте! Сьогодні мій крам дешевий! Сьогодні я дуже щедрий, віддаю все за півціни! Шнурівки, нюхальний тютюн, підтяжки! Леза, зубні щітки, шпильки для кіс! Ганчірки мити горщики, вакса, часниковий сік! Підходьте, люди добрі! Купуйте в Якоба Дешевого!
Мала Баба Яга тішилася з базарної метушні. То сюди, то туди ніс її людський потік. Тут покуштувала вона груш, там — квашеної капусти. У Якоба Дешевого за кілька крейцерів купила запальничку, а той подарував їй скляного персня.
— Красно дякую! — промовила мала Баба Яга.
— Будь ласка!.. Сюди, люди добрі, сюди! Купуйте крам у Якоба Дешевого!
У найдальшому куточку базару мовчки стояла бліда дівчинка з повним кошиком паперових квітів. Люди не звертали на неї уваги, квапливо йшли собі далі. Ніхто й квіточки не купив у несміливого дівчати.
— От якби ти щось зробила для сердешної дитини, — мовив ворон Абраксас, — Шкода мені бідолашки.
Мала Баба Яга хутенько проклала собі в юрмі дорогу, підійшла до дівчини й спитала:
— Ніяк не попродаєш квітів?
— Ох, — зітхнула дівчинка, — хто купує паперові квіти влітку! Мама знову плакатиме. Як я до вечора не вторгую хоч трохи грошей, їй буде ні за що купити нам хліба. А в мене ще семеро братиків і сестричок. Батько минулої зими помер. Тож ми й робимо оці паперові квіти. Та ніхто не бере.
Мала Баба Яга співчутливо слухала дівчинку, думаючи, як їй допомогти. Аж ось вона сказала:
— Не збагну, чому люди не купують цих квітів. Вони ж так гарно пахнуть!
Дівчинка недовірливо подивилася на неї:
— Пахнуть? Хіба ж пахнутимуть паперові квіти?
— Авжеж, авжеж, — поважно запевнила мала Баба Яга. — Вони пахнуть куди приємніше за справжні. Хіба ти не відчуваєш?
Паперові квіти справді пахли! І це помітила не тільки мала, що їх продавала.
На базарі всі раптом почали принюхуватись.
— Що воно так пахне? — питалися одне в одного люди.
— Як-то! Паперові квіти, кажете? Чи є вони ще? Треба купити кілька квіток неодмінно! Мабуть, вони дорогі?
Усяк, хто мав носа й ноги, поспішив на той край базару, де стояла дівчинка. Жінки рибалок покидали напризволяще свої оселедці, ковбасник — свою плиту, на якій варилися сардельки, городниці — свою городину. Всі, всі пхалися до дівчинки — купити паперових квітів. Навіть Якоб Дешевий з крамарською скринькою й собі примчав туди. А що він прибув останній, то, звівшись навшпиньки, склав трубочкою руки й залементував.
— Агей! — кричав він через голови людей, — Ти чуєш мене, дівчинко з квітами? Це Якоб Дешевий. Передай мені дві квітки! Ну хоч одну! Чуєш мене? Хоч однісіньку?
— Ні, ні! Нікому не продавай без черги! Навіть Якобові Дешевому! — закричали люди. — Продавай по черзі! — Вони раділи, бо їм пощастило — вони попереду. Адже всім квітів не вистачить, і ті, хто прийшов, пізніше, спіймають облизня.
А дівчинка продавала й продавала. Проте квітів у кошику не меншало. Їх вистачило для всіх, хто тільки хотів купити, навіть для Якоба Дешевого.
— Що за дивина, — знизували плечима люди, — чому квітів у кошику не меншає!
Дівча також не знало чому. Звичайно, це могла б пояснити тільки мала Баба Яга. Але вона з Абраксасом уже давненько зникла з базару, лишивши позаду міські будинки. Невдовзі вони дісталися туди, де лежала схована в житі мітла.