Мала Баба Яга все ще думала про дівчинку. І стиха сміялася. Раптом ворон легенько дзьобнув її в плече і показав чорну хмару, що швидко пливла в небі. Хмара була б як хмара, якби з неї не стирчав держак мітли.
— Глянь! — крикнув Абраксас. — Тітка Трам-Бам-Бах! Стара пройда, певно, шпигувала за тобою.
— Ну, вже ця все винюхає! — буркнула мала Баба Яга.
— Пусте! — промовив ворон. — Перед нею тобі нема з чим критися, а надто з сьогоднішнім вчинком.
Уже кілька днів без упину йшов дощ. Малій Бабі Язі зоставалось тільки никати без діла по хаті й, позіхаючи, виглядати кращої години. Аби згаяти час, вона іноді трохи ворожила: качалка з кочергою танцювали в неї на плиті вальс, совочок перекидався біля грубки, а масничка ставала догори дном. Але то були все дрібні витівки, і скоро вони їй набридли.
Та ось нарешті знову засяяло сонце, і мала Баба Яга не могла більше всидіти в своїй хатині й хвилиночки.
— Гайда! — бадьоро вигукнула вона. — Вилітаймо! І тільки через комин! Подивимось, чи десь, бува, не стануть у пригоді наші чари.
— Але пам’ятай, що насамперед треба робити добрі справи! — застеріг її Абраксас.
Вони покружляли над лісом, а тоді над луками. Внизу, то тут, то там, блищали калюжі від дощу, дороги порозкисали. Селяни чалапали по кісточки в болоті.
І шлях до села після дощу розгруз. Саме тоді з міста їхала підвода, запряжена парою коней. На підводі лежали бочки з пивом. Дорога була така, що швидко не поїдеш. З рота в коней клаптями падала піна. Важку підводу вони тягли щосили. Візникові ж, який розсівся собі на передку, здавалося, що їде він надто поволі.
— Вйо! — горлав він. — Ворушіться, кляті! — безжально батожив коней.
— От поганець! — обурився Абраксас. — Лупить коней, мов якийсь катюга! Хіба можна спокійно на це дивитись?
— Нічого! — сказала мала Баба Яга. — Скоро він забуде цю погану звичку!
Вони летіли слідом за підводою, аж поки вона не спинилася у селі перед корчмою. Візник зняв дві бочки й покотив їх через подвір’я до підвалу. Потім сам зайшов до корчми й замовив собі обід. А знесилених коней і не подумав випрягти й дати їм хоч по жменьці сіна чи вівса.
Мала Баба Яга тим часом стояла за повіткою, і коли візник щез за дверима корчми, вона миттю підбігла до підводи й спитала в коней їхньою мовою:
— Ваш хазяїн завжди такий жорстокий?
— Завжди, — зітхнули коні, — якби ти ще його побачила, коли він добре вип’є або лють на нього нападе. Періщить нас уздовж і впоперек, та ще й пужалном. Поглянь на наші спини в рубцях, то сама пересвідчишся.
— Парубійка слід провчити! — вигукнула мала Баба Яга. — Просто сором, що він отак вас лупцює. Допоможіть мені розквитатися з ним.
— Охоче. А що нам робити?
— Не рушайте з місця, коли він вилізе на підводу й схоче їхати. Не рушайте й кроку!
— Ох, ні-ні! — злякались коні, — Він нас приб’є!
— Обіцяю, що вам нічого не буде, — заспокоїла їх мала Баба Яга.
Вона підійшла до підводи, взяла батіг і зав’язала на його кінці вузлика. Та й більш нічого! Тепер вона могла з спокійною душею повернутися за повітку й крадькома позирати звідти на подвір’я.
Невдовзі з корчми вийшов візник. Він добре пообідав і чимало випив. Голосно посвистуючи від задоволення, він попрямував до підводи. Виліз на передок, взяв у ліву руку віжки, а правою звично потягся до батога.
— Вйо! — гукнув він і прицмокнув.
Але коні не рушили з місця. Візник розсердився.
— Ну постривайте ж, ледацюги! Ось я вам додам охоти! — І він замахнувся батогом.
Але батіг, не зачепивши коней, свиснув у повітрі і вдарив по вухах візника.
— А, бодай вас! — вилаявся він і ще раз замахнувся… та знову влучив батогом себе самого.
Візника взяла страшенна лють. Він зірвався на ноги і несамовито замахав батогом, силкуючись поцілити коней. Але щоразу оперізував себе самого.
— От нечиста сила! — закричав візник. — Ні, так воно не буде! — Він ухопив батіг і, не тямлячись із люті, замахнувся на коней. Та й тільки ж то.
Батіг так ляснув його, що аж кров бризнула. Візник скрикнув од болю і випустив батіг. В очах йому потемніло, він ухопився за край бочки, щоб не впасти.
Коли він згодом трохи оговтався, то побачив біля підводи малу Бабу Ягу. Вона посварилася на нього пальцем.
— Якщо ти ще хоч раз візьмешся за батіг, то знов тобі те буде. Затям собі це! А тепер можеш їхати. Вйо!
Вона дала коням знак, і вони рушили. «Дякую», — заіржав один кінь. Другий вдячно покивав головою.
Візник на передку сидів ні живий, ні мертвий. І все бубонів під свій розпухлий ніс:
— Поки й житиму, не візьму в руки батога!
П’ятниця для чарівниць усе одно, що для звичайних людей неділя. Як люди не працюють у неділю, так і чарівниці не чаклують у п’ятницю. Якщо ж котрась усе-таки здумає ворожити і її застукають на гарячому, то вона за це платить штраф.
Ось чому мала Баба Яга так ревно пильнувала цього звичаю. Щоб не спокушати себе, вона ще звечора в четвер ховала мітлу якнайдалі, а чаклунську книгу замикала в шухляду. Навіщо ризикувати!
У п’ятницю мала Баба Яга спала майже до обіду. Бо що ж їй було робити, коли чаклувати заборонено? Пообідавши, вона здебільшого йшла на прогулянку або сиділа в холодочку біля печі й байдикувала.
— Як на мене, то досить було б і однієї п’ятниці на місяць, — бурчала вона іноді.
Якось у п’ятницю наприкінці літа мала Баба Яга звично сиділа на лаві біля печі й нудьгувала. Сьогодні, як ніколи, їй раптом скортіло поворожити.
Зненацька вона почула чиюсь ходу. Потім хтось постукав у двері хатки.
— Іду, йду! — крикнула мала Баба Яга.
З цікавості вона миттю схопилася і побігла глянути, хто там стукає.
Під дверима, тримаючись за руки, стояли двоє дітей, хлопчик і дівчинка. Побачивши малу Бабу Ягу, вони сказали:
— Добрий день!
— Добрий день! — відповіла мала Баба Яга, — Що вам, дітки?
— Чи не покажеш ти нам дорогу до міста, — почав хлопчик. — Ми заблукали…
— …Збирали гриби, — додала дівчинка.
— Еге, еге, — закивала головою мала Баба Яга. — Збирали гриби й заблукали.
Вона завела дітей до хатки, посадовила за стіл, налила їм кави ще й дала по шматку святкового пирога. А вже потім спитала, як їх звати.
Хлопчика звали Томас, дівчинку — Вроні. Вони були брат і сестра. У їхніх батьків є заїзд і чималий шинок «Золотий бик» недалечко від міського фонтана.
— Знаю, знаю, — кивнула головою мала Баба Яга.
— А ти? — поцікавився хлопчик і сьорбнув кави. — Ти хто?
— А от відгадай! — захихотіла мала Баба Яга.
— Як же я відгадаю? Ти скажи!
— Я — Баба Яга, а це — моя хатка.
— Ой! — злякано скрикнула дівчинка. — Ти справді Баба Яга? І ворожити вмієш?
— Не бійся! — заспокоїв ворон. — Вона добра Баба Яга і нічого поганого вам не зробить.
— Авжеж, не зроблю, — сказала й мала Баба Яга.
Вона налила їм ще кави й спитала:
— Вичаклувати вам щось?
— Схаменися! — зупинив її Абраксас. — Хіба ти забула, що сьогодні п’ятниця?
Однак мала Баба Яга вагалася недовго.
— Ми просто зачинимо віконниці, і ніхто нічого й не помітить, — лукаво мовила вона.
Та так і зробила. Позачиняла віконниці й навіть на штаби взяла, а тоді заходилась чаклувати. Спершу вичаклувала на столі в кухні морську свинку і хом’ячка, потім черепаху. Хом’ячок і свинка поставали на задні лапки й пішли танцювати. Черепаха танцювати не схотіла.
— Танцюй, танцюй! — нагримала на неї мала Баба Яга. — Не лінуйся!
Хоч-не-хоч, а довелося танцювати й черепасі.
— Ух ти! — захоплено вигукували діти, — Як у тебе здорово виходить!
— Це тільки початок, — сказала мала Баба Яга і звеліла морській свинці, хом’якові й черепасі щезнути.
Вона вичаклувала для дітей ще багато дечого веселого і втішного. Грубка співала пісеньку, в кавнику виріс букет квітів, ложки та ополоники на стінній поличці виступали, як у ляльковому театрі. Діти надивуватися не могли.
— Ану ще! — одно просили вони.
Мала Баба Яга чаклувала цілих дві години, викликаючи диво за дивом. Нарешті вона сказала:
— Ну, годі! Вам треба йти додому!
— Вже й іти?
— Авжеж, пора… Ви ж хочете бути дома ще завидна, правда?
Аж тепер діти помітили, як уже пізно. Кожне кинулось до свого кошика.
— О! — так і остовпів Томас. — Ми ж знайшли тільки трішечки всякого дріб’язку, а тепер кошики повні боровиків!
— Чого тільки на світі не буває, — вигукнула мала Баба Яга, начебто аж сама здивувалася.
Потім вона хутенько вивела дітей на дорогу.
— Дякуємо тобі! — сказала на прощання Вроні. — А може, ти прийдеш у гості до нас? Ми поводили б тебе скрізь, показали б кухню й льох, стайню й Корбініана.
— А це ж хто? — поцікавився Абраксас.
— Бик, наш улюбленець, — захоплено мовив Томас. — На ньому можна їздити верхи! Тож прийдете?
— Прийдемо! — запевнила мала Баба Яга. — Коли найкраще прийти?
— У неділю, за два тижні, — сказав Томас. — У нас буде свято — День стрільців. Давайте зустрінемося на луці, де буде свято!
— Гаразд! — погодилась мала Баба Яга. — У неділю, через два тижні, ми прийдемо. Ну, а тепер біжіть!
Томас і Броні, взявшись за руки, побігли до міста. Мала Баба Яга подалася до своєї хатки, «Коли б кожна п’ятниця минала так швидко, як оця!» — подумала вона.
Ступивши на подвір’я, вона побачила просто над хаткою чорну, як смола, хмару.
— Оце тобі таке! — каркнув Абраксас. — Тітуся Трам-Бам-Бах підглядала за нами! Мабуть, через димар.
— А може, це звичайнісінька чорна хмара, — збентежено промовила мала Баба Яга. — Принаймні мітли ніде не видно…
Проте на серці в неї наче миші шкреблися. А що, коли це й справді була тітонька Трам-Бам-Бах? Ой лишенько! Та відразу донесе Найстаршій, що вона чаклувала у п’ятницю.
— Побачимо, як там воно буде, — прошепотіла мала Баба Яга.
Вона чекала день, два, цілий тиждень — але нічого не сталося. І до Найстаршої чаклунки її не покликали, і штрафу вона також не платила.
Аж тоді мала Баба Яга полегшено зітхнула: все-таки то була не тітка Трам-Бам-Бах, а звичайнісінька дощова хмара!
Гули дзвони, вистрілювали в небо ракети, святкова поляна на околиці міста ледве вміщала щасливих глядачів. Мала Баба Яга довго шукала Томаса і Вроні. Вона проштовхувалась крізь юрбу, а ворон Абраксас, роззираючись на всі боки, мало не скрутив собі шиї.
Де ж вони поділися — Томас і Вроні?
А вони засмучено сиділи за стрілецьким наметом. Тут їх після довгих пошуків і знайшла мала Баба Яга.
— Оце так! — вигукнула вона, похитуючи головою. — Чого похнюпились? Свято ж, а ви от-от заплачете!
— Заплачеш, — зітхнув Томас. — Коли батько надумав віддати нашого бика в нагороду переможцеві.
— Бика Корбініана? — перепитала мала Баба Яга.
— Умгу, — схлипнула Вроні. — У нагороду найкращому стрільцеві.
— А він його заріже і засмажить на вогні, — додав Томас. — А тоді всі стрільці гуртом їстимуть його.
— А коли жоден із стрільців його не виграє? — спитала мала Баба Яга. — І таке ж може бути…
— Ні, — заперечив Томас. — Стрілецьке свято — і без переможця? Ні, так не буває.
— Гм! Буває всяк! — сказала мала Баба Яга. Вона вже давно щось собі надумала. — Ходімте-но зі мною, все буде гаразд.
Томас і Вроні нерішуче подибали за нею. На поляну саме вийшла колона стрільців. Попереду виступав капітан з оголеною шаблею. Позаду трюхикав бик Корбініан, увесь обмаяний барвистими стрічками.
— Ура-а! — загукала юрба.
Усі пхалися, підводились навшпиньки, витягали шиї: всім кортіло побачити змагання стрільців, а надто щасливця, який виграє бика.
— Загін — стій! — скомандував капітан. За його знаком музиканти заграли туш.
— Тсс! Цитьте! — почулося в юрбі. — Зараз капітан виголосить промову.
— Мені випала велика честь, — почав той, — щиро вітати всіх вас із стрілецьким святом! Особливу нашу подяку ми складаємо нині господареві шинку «Золотий бик». Для винагороди переможця він віддає живого бика!
— Ура-а! Хай живе власник бика! — знову закричала юрба.
Тоді капітан махнув шаблею і сказав:
— Свято стрільців оголошую відкритим!
Край луки стояла висока жердина з дерев’яним орлом угорі. Його повинні були збити влучним пострілом.
Перший, як годиться, стріляв сам капітан — і блискуче промахнувся.
— Буває, — почулося з юрби.
Засоромлений невдачею, капітан відступив набік. Настала черга спробувати щастя прапорщикові. Він прицілився і вистрілив — але теж не влучив у орла.
Люди почали посміюватись. Далі всі зареготалися. Бо коли промахнеться хтось один, то ще півбіди. А вже як усі стріляють не туди, отодіто здійметься регіт! Ще зроду такого не було!
— Неймовірно! — бурчав капітан, збентежено кусаючи вуса. Він ладен був із сорому крізь землю провалитись. Адже він і не здогадувався, що його рушницю, як і рушниці всіх стрільців, зачаклувала мала Баба Яга.
Але Томас і Вроні, звичайно, відразу про все здогадались. Після кожного невдалого пострілу вони дедалі веселішали.
— Чудово! — вигукували вони, — Чудово!
Коли й останнього стрільця спіткала невдача, мала Баба Яга підштовхнула Томаса:
— А тепер іди ти.
— Я? Що я там робитиму?
— Стрілятимеш!
Хлопчик усе зрозумів. Він протовпився крізь юрбу і став на тому місці, звідки всі стріляли.
— Я зіб’ю орла!
— Отакий пуцьвірінок! — вигукнув капітан і хотів був прогнати хлопчика.
Та люди зняли галас:
— Нехай стріляє! Нехай стріляє! — Вони сподівалися чогось надзвичайно кумедного.
Тоді капітан сказав сердито:
— Про мене! З цього дива не буде пива.
Томас узяв рушницю, підняв її і прицілився, мов досвідчений стрілець. Люди затамували подих, позводилися навшпиньки, не спускаючи очей з дерев’яного орла.
Блиснуло полум’я, гримнув постріл. Орел з жердини ляпнувся додолу… Томас переміг. Томас став королем стрільців.
— Ура-а-а! — закричали глядачі, вимахуючи капелюхами, — Ура-а-а! Ура-а-а! Хай живе Томас! Син власника бика виграв бика!
Натовп завирував. Томаса підхопили на руки й підкинули вгору.
— Посадіть його на бика! Верхи на бика!
— І мене! — вигукнула Вроні.
— Вилазь! — гукнув Томас. — Адже це й твій бик!
Вони з радістю посадили б на бика й малу Бабу Ягу. Але вона не схотіла. Томас і Вроні рушили верхи на бику до міста.
Попереду всіх ішов оркестр, виграючи один за одним веселі марші. Похнюплені стрільці з своїм капітаном плентались позаду. А збуджена юрба вітала переможця:
— Браво! Хай живе король стрільців Томас!
До дітей крізь юрбу пропхався кореспондент місцевої газети. Він розгорнув свій записник, дістав олівець спитав:
— Коли накажете засмажити бика?
— Ніколи! — відповів Томас. — Його взагалі не заріжуть! Бик повернеться до свого стійла!
Гули дзвони, бахкали ракетниці, і ніхто не помітив, що мала Баба Яга, сяючи з утіхи, сіла на свою мітлу й полетіла до лісу.
— Тобі знову пощастило зробити добру справу! — похвалив її Абраксас. — Тепер, гадаю, ти спокутувала свою провину за те, що чаклувала в п’ятницю.
Був сонячний зимовий день. Прозора блакить неба аж мерехтіла. Сніг сяяв біло-біло, як випрана лляна скатертина. Мала Баба Яга й ворон Абраксас сиділи на узліссі, гріючись на сонці. Раптом поблизу залунали дитячі голоси, веселий гамір. Мала Баба Яга послала ворона подивитися, що там таке. За хвилину той повернувся і сказав:
— Малеча, років по шість-сім. Сніговика ліплять, аж ген там, за живоплотом, на лужку.
— Сніговика? Треба подивитись! — заявила мала Баба Яга.
Лужок, де гралися діти, був не дуже далеко, і мала Баба-Яга подалася туди пішки. Діти щойно зліпили сніговика. Він мав довгий морквяний ніс і очі з вуглинок, на голові замість капелюха — діряву каструлю. В правій руці він гордо тримав мітлу.