кішкою і милувався вазою.
- Точно! - промуркотіло кошеня, але Іван нічого не зрозумів, адже
маленький котик не вмів розмовляти як люди. - Запитаю у мами-кішки, що то
за звір такий - ця Правда, що знає всі секрети? І де його шукати?.. Мама-
кішка, мама-кішка! - закричав він, вибігаючи на поріг, а Іванко почув лише, як
кошеня нявкнуло і раптом помчало кудись.
- Мама-кішка! - захекавшись від швидкого бігу, кошеня зупинилося
біля самого носа великої пухнастої кішки, що дрімала біля порога. Вона
ніжилася на сонечку, від задоволення ліниво помахуючи хвостом з боку на
бік.
- М-м... – задоволено мурчала кішка, відкриваючи очі і ласкаво
дивлячись на кошеня.
- Мама-кішка, що то за звір такий - Правда?
- А тобі навіщо? - здивувалася кішка, сідаючи поруч з кошеням.
- Мій друг Ваня каже, що Правда знає, хто вазу розбив. І якщо Правду
знайти, то його мама сумувати перестане через цей прикрий випадок.
- Ось воно як!.. - промуркотіла задумливо кішка, вмиваючись лапкою. -
Правда - звір великий і страшний! - сказала вона. - Люди Правду шукати
бояться, а тваринам вона ні до чого, ми і так знаємо все, як є.
Маленький котик задумливо кивнув головою, але насправді нічого не
зрозумів. І тому запитав:
- Але ж мій друг - людина. Значить, йому вже точно Правда потрібна.
Я не боюся відшукати її замість нього! Та де ж мені її знайти? - засумувало
кошеня, згортаючись клубочком біля ніг мами-кішки.
- А ти запитай у інших, раптом її хтось бачив або знає, де шукати, -
підбадьорила його кішка. Кошеня схопилося на лапки, готове вирушити на
пошуки Правди, щоб допомогти другу.
- Тільки далеко не йди і повертайся до темряви! - вигукнула йому вслід
мама-кішка. Котик пообіцяв повернутися завидна і помчав до водойми.
Сонечко пригрівало спинку, вітерець лоскотав вуса і шерстку, а лапки
браво крокували доріжкою. Маленьке кошеня дуже хотіло допомогти своєму
другові, абсолютно впевнене в тому, що саме так мають чинити справжні
друзі. І ще: йому страшенно хотілося поглянути на Правду.
«Напевно, - розмірковував котик дорогою до води, - вона дуже висока і
доросла, як Іванкова мама! Напевно, вона красива і добра, і поїть кошенят
молоком, як Іванкова мати!, - мріяв Мурзик. - Тільки чому ж тоді її люди
побоюються?..».
Та ось він вийшов до води біля соснового лісу. Перед ним був чистий
ставок, в якому борсалося каченя. Воно пірнало і одразу ж виринало з
веселим сміхом. На березі його чекало курча, яке захоплено аплодувало
своєму другові-каченяті долоньками-крилами. Йому подобалися пірнання
каченяти, і кожного разу, щойно той виринав з води, малюк радісно
підстрибував на місці і, сміючись, плескав крильцями.
Маленький котик зацікавлено подивився на курча, потім на каченя, яке
демонструвало тепер з води лише жовтий пухнастий хвостик. Світ здавався
маленькому кошеняті яскравим, барвистим і дивним, і все нове, з чим він
стикався, неймовірно тішило і цікавило його. Він ретельно вивчав предмет
свого інтересу, що б це не було. Тому одного разу навіть встромив носика в
бджолиний вулик. Бджоли, звичайно, прогнали його зі свого будиночку, але
вони були дуже добрими, тому не стали жалити допитливе кошеня. А його
друг Іванко розповів йому, що бджоли збирають мед і дзижчать сердито тому,
що він їх від важливої роботи відволікає. І якщо не відволікати їх, то вони і
сердитися не будуть, дзижчати і жалити. Тепер маленький котик це знав і за
бджолиною працею спостерігав здалека, примостившись на порозі будиночку
і гріючись на сонечку.
Але про цих жовтих пухнастиків котик ще нічого не знав.
- Вітаю! - промуркотів Мурзик, підходячи ближче. Він був дуже
вихованим кошеням і завжди вітався з тими, хто зустрічався на його шляху.
Так його навчила мама-кішка, а її саму - її мама, і так далі.
Курча відволіклося від споглядання каченяти і привіталося у відповідь.
Йому теж було цікаво зустріти когось, зовсім не схожого на себе.
- Вітаю! - привіталося і каченя, вибираючись з води і розбризкуючи
крапельки всюди, переступаючи лапками по землі.
Котик ні на хвилину не забував, що у нього важлива справа: йому
потрібно було врятувати друга, а для цього необхідно знайти страшного
звіра на ім'я Правда.
«Але, можливо, вони знають, де її шукати?» - з надією подумало
кошеня.
- Мене звати Мурзик! Я мами-кішки синочок, - представилося як
годиться кошеня. - А вас як звати?
- Я Курча, - кивнув йому один з малюків. - Я синочок курочки. Дуже
приємно познайомитися.
- А я - Каченя. Моя мама - качка. І мені приємно познайомитися з
тобою.
Кошеня зраділо новим знайомим і відразу ж вирішило, що
потоваришує з ними. Але зараз не можна гаяти часу, йому потрібно виконати
важливе завдання. Тому Мурзик доволі серйозно запитав:
- Курча, Каченя, скажіть, чи не бачили ви Правду?
Ті лише перезирнулися, знизавши маленькими плечима.
- Ні, не бачили! - одноголосно відповіли вони. Малюки засмутилися,
що нічим не можуть допомогти новому знайомому. Але раптом всі троє
почули ніжний голос, який звучав немов музика.
- І я не бачила Правду, але кажуть, що вона прекрасна, - таємниче
пошепки повідомив хтось. Кошеня, курча і каченя стали озиратися навкруги,
але крім них, там нікого не було. І тоді котик опустив очі і глянув на ставок.
Мурзик зрозумів, що з ним говорить Вода зі ставка. Добра Водиця вирішила
допомогти кошеняті знайти Правду. Вона продовжувала:
- Рушай-но, кошеня, до соснового лісу. Скажи дідусеві Бору, що
шукаєш Правду. Старий багато знає, він тобі і підкаже.
Зрадівши, кошеня подякувало усім за допомогу і доброту та побігло до
лісу.
Підійшовши впритул до високих старих сосен, Мурзик ввічливо
звернувся:
- Дідусю Бор, я шукаю Правду для мого друга Іванка. Чи не знаєш ти,
де мені її відшукати? Мама-кішка каже, що люди її дуже бояться, а Вода в
ставку - що Правда прекрасна. Як же я її знайду, якщо навіть не знаю, як
вона виглядає?
Сосни захиталися на знак вітання, і кошеня почуло у відповідь хрипкий
голос старого Бора, що лунав тисячами соснових голок:
- Не засмучуйся, кошеня. Правду складно відшукати, але коли ти
зважився, вона неодмінно знайдеться. Іди до Синиці, вона знає, де Правду
шукати.
І знову запанувала тиша. Котик подякував старому і сміливо зайшов у
ліс, який одразу ж огорнув його сосновим ароматом.
Мурзик йшов стежкою, доки не зіткнувся з маленькою пташкою. У неї
була жовта грудка, блакитна шийка і сині крильця.
- Здрастуй, пташко! - голосно привітало її кошеня.
Пташка злякано відскочила в бік – адже змалку її вчили остерігатися
котів, і насторожено привіталася з кошеням. А потім сміливо підлетіла до
нього ближче.
- Я шукаю Синичку, - довірливо сказало їй кошеня. - Дідусь Бор
говорить, що Синиця знає, де мені Правду шукати.
Пташка задумливо подивилася на кошеня, а потім відповіла:
- Я і є Синичка, - кивнула вона. - Коли тебе до мене дідусь Бор
відправив, я тобі допоможу. Тільки я не знаю, де Правду шукати, але знаю
того, хто її особисто знає.
Мурзик із захопленням та повагою подивився на маленьку яскраву
пташку.
- Іди вглиб лісу. Та будь обережний: звірі різні зустрічаються на шляху.
Дійдеш до середини, зустрінеться тобі Боровичок-Лісовичок. Старий вже
точно знає Правду. А як його самого знайти, тобі Їжак підкаже.
Котик кивнув і поспішив углиб лісу. Дерева обступали його з усіх боків,
і сонце все далі ховалося за високими соснами. Тож кошеня навіть стало
побоюватися темряви. Малий втомився, страшенно хотів молока, яке
Іванкова мама наливала йому в мисочку. Кошеня присіло біля пенька, аж
раптом поряд хтось зойкнув.
Він і сам злякався і відскочив убік, уважно дивлячись на пеньок. Звідти
на нього дивилися великі очі, приховані безліччю гострих голок.
«Їжачок!» - радісно подумало кошеня, згадуючи, що бачило такого ж
на картинках в розумних книжках Івана.
- Здрастуйте, дядьку Їжак! - ввічливо промуркотів Мурзик.
Їжак посміхнувся йому у відповідь і теж привітався.
- Ти як, такий маленький, в лісі опинився? - запитав Їжак. - Адже скоро
сутенітиме. Малюкам не варто без батьків в ліс так пізно рушати.
- Мій друг Ваня потрапив у халепу, - безхитрісно розповіло кошеня. -
Щоб його виручити, мені потрібно Правду знайти. І тоді його мама більше не
сумуватиме. Мама-кішка сказала, що люди Правду бояться і тому навряд чи
самі відшукають. А Вода в ставку сказала - Правда прекрасна. Я запитав
дідуся Бора, де мені Правду відшукати, і він відправив мене до Синиці. А вже
Синичка - до вас.
Їжак уважно вислухав його, поважно кивнув і сказав:
- Більше мене знає Білочка. Я-то все по землі ходжу. А вона і по землі
ходить, і по деревах скаче. Їй звідти видніше. Білочку ти знайдеш в дуплі,
там вона свої горішки ховає від чужих очей, запаси на зиму робить.
- Дякую вам, дядечку Їжак! - подякував котик і почимчикував далі в ліс,
навіть і не знаючи, куди йому йти і де Білочку шукати, яка знає, де Правда
ховається.
Маленькому Мурзику здавалося, що йде він дуже довго, тоді як
насправді пройшло не більше однієї години. Кошеня злякано озиралося в
лісі, де ставало дедалі темніше, коли почуло грізне:
- Ух! Ух!
Кошеня перелякано вигнуло спинку і позадкувало до дерева, як
раптом побачило просто перед собою великого Філіна.
- З-здрастуй, дядечку Філіне! - заїкаючись від переляку, вимовив
Мурзик, помалу випрямляючи спину. Щось підказувало йому, що лякатися
нема чого.
Філін уважно подивився на кошеня перш, ніж привітатися. А потім
сказав:
- Ти чого це так пізно один в лісі гуляєш?
- А я не гуляю, дядечку Філіне, я Правду шукаю, - відповіло кошеня.
- Правду кажеш? Що ж, Правду шукати - справа хороша, шляхетна, -
величаво кивнув Філін.
- Дядько Їжак порадив мені звернутися по допомогу до Білки.
- Вірно він тобі підказав. Чекай тут, нікуди не йди. А я зараз повернуся.
Філін розкрив свої величезні крила, змахнув ними, злітаючи в небо, і
зник з поля зору. Кошеня розгублено дивилося йому вслід, намагаючись
відшукати великого мудрого птаха, але не бачило нічого, крім темного неба
над верхівками старих сосен. Він присів біля дерева і став слухняно чекати.
Невдовзі Філін повернувся: він спікірував вниз, плавно змахуючи
крилами, біля самої землі склав їх уздовж міцного тіла і впевнено
приземлився. А з дерева долинув гомін голосів, і вже в наступний момент
вниз - одне за одним - спустилися маленькі білченята, а слідом - їх мама
Білка. Білченята весело щебетали, розглядаючи кошеня і ховаючись за
старим Філіном.
Кошеня замилувалося кумедними китицями на їхніх вушках,
золотавим хутром і величезними пухнастими хвостами. Мурзик мимоволі
змахнув своїм хвостиком, щоб краще його бачити, і зажурився, що у нього
самого немає такого пухнастого хвоста. Білка пройшла повз своїх малюків,
кожному приділивши увагу, і звернулася до кошеняти.
- Кажуть, заради друга ти мужньо вирушив в густий і темний ліс, щоб
відшукати Правду... - заговорила Білка.
Кошеня несміливо кивнуло, стоячи перед двома дорослими і цілим
виводком грайливих білченят.
Білка посміхнулася кошеняті підбадьорливо.
- Навіщо ж твоєму другові знадобилася Правда? - запитала вона
маленького Мурзика.
- Тітко Білко, мій друг Іванко потрапив в халепу. Його мама
засмутилася через розбиту вазу, і йому дуже потрібно повернути їй гарний
настрій. Він сказав, що Правда допомогла б йому. А я почув це і вирушив її
шукати. Дорогою я зустрів курча і каченя, добру Воду зі ставка, старого
дідуся Бора, Синичку та Їжака. А потім Філін полетів за вами, тому що всі
говорять, що ви точно знаєте, де знайти Боровичка-Лісовичка, який знає, де
Правду шукати, - торохтіло кошеня на одному подиху.
- Що ж, - поважно відповіла йому Білка, - повернути Іванковій мамі
гарний настрій - справа варта уваги та сил. І Правду шукати - намір гарний. Я
допоможу тобі.
Білка свиснула щосили, так що кошеня навіть прикрило вушка
лапками. Свист обірвався, але нічого навкруги не відбувалося. Кошеня стало
озиратися. А білченята примчали під мамин захист. Вона обійняла їх усіх,
притуляючи до себе. І тут почулося важке:
- Уф-уф-уф...
Котик теж притулився до Білки злякано, дивлячись в той бік, звідки
линув звук. А за хвилину з-за дерев до них вийшов маленький ведмідь. Він
важко сопів, намагаючись віддихатися від швидкого бігу. Сповільнюючи
кроки, Потапич-молодший підійшов до Білки.
- Здрастуйте, тіточко Білко! Почув, що ви мене кличете, і примчав, -
сопіло ведмежа.
Білка махнула білченятам лапкою, і вони миттю помчали на дерево. І
вже звідти, з гілки, спостерігали за тим, що відбувається внизу, помахуючи
величезними пухнастими хвостами і нагостривши вушка з кумедними
золотистими китичками. Одне білченя постійно гризло горішки і було
найпухкішим з усіх. Друге ні секунди не могло сидіти на місці і було
худеньким і рухливим, третє - завжди нагострювало вушка і чуло краще за
інших. А двоє інших білченят завжди тулились ближче до мами в пошуках
тепла і захисту, тому що були наймолодшими.
- Все правильно ти зробив, маленький Потапичу, - відповіла Білка
ведмежаті. – Маленькому котику потрібна твоя допомога. Відведи його до
Боровичка-Лісовичка.
- Добре, - пихнуло ведмежа, і підставило свою спину кошеняті. Мурзик
нерішуче простягнув лапку і одразу ж боязко відсмикнув її. Але він ні на
хвилину не забував, що йому неодмінно потрібно допомогти другові. Тому
виліз на спину ведмедика і, попрощавшись з усіма, вони вирушили в дорогу.
Ведмедик пробирався лісом, а над їхніми головами небо, ніби теж бажаючи
допомогти малюкам, розкидало зірки-лампочки, висвітлюючи дорогу.
Кошеня сонно позіхало, і кілька разів навіть згорталося клубочком на
спині ведмедика, але трималося, забороняючи собі спати. І його терпіння і
наполегливість не були марними. Просто перед кошеням і ведмежам
стелилася галявина, повна вогників, що виблискували в темряві. Маленький
Потапич допоміг кошеняті спуститися зі спини.
- Ми прийшли вже, - промовив ведмедик. - Тут знайдеш Боровичка.
Але пильнуй, старий хитрий. Будь обережний. А мені до мами час вертатись,
бо вона хвилюватиметься, якщо не повернусь вчасно.
- Спасибі тобі, ведмедику, - сказав котик на прощання, і ведмедик
попрямував додому, в густий і темний ліс. А Мурзик присоромлено подумав,
що, напевно, і його мама-кішка зараз хвилюється, куди поділося її кошеня.
Але він був упевнений, що мама-кішка неодмінно зрозуміє його, коли
дізнається, що йому вдалося знайти Правду.
Поки ж він захоплено обводив поглядом блискучу галявину,
намагаючись устежити за світлячками, але щоразу не встигав за їх
пересуваннями.
- Здрастуйте, світлячки! - сказало кошеня, і йому відповів цілий хор
голосів.
- Здрастуй, кошеня!
- Я шукаю Боровичка-Лісовичка. Мені дуже потрібно другові
допомогти, - пояснив Мурзик, сідаючи коло величезного гриба з широким
коричневим капелюшком, який цілком міг би бути кошеняті парасолькою,
якби раптом пішов дощ. Але, на щастя, дощу не було. А ось гриб виявився
непростим. Тому що, коли кошеня замовчало, гриб несподівано відкрив очі,
повернувшись до кошеняти обличчям, і випростався. Виявилося, що це і не