— Привіт, — пропищав тонесенький голосок. — Очі б мої тебе не бачили! До речі, вони і не бачать. Хтось приберіть звідсіля холодильник!
Холодильник ображено підвівся — на кожному з його кутів з’явилася лапа, схожа на крокодилячу, — і відсунувся вбік.
Тепер перед Сигізмундом і Жуском постав відвідувач — низенький, не вищий за Сигізмундове коліно чоловічок з величезними кулаками.
— Очі б мої тебе не бачили, Шварцику! — зітхнув Брехло. — Двері нащо було вибивати?
— Звичка, — знизав плечами чоловічок.
— Горе мені з вами, з дрібними хуліганами, — озвався Бульчин Жуск. — Сам від Горшечка два вершечка, а сили як у слона.
— Не згадуй Горшечок намарне! — відрізав Шварцик. — І взагалі, я ж виправляюся. Ось, прийшов як людь до людей, щоб повідомити... а ви!..
— А давай у «Чапаева», — встряв у розмову нудьгуючий гвінпін. — Давай, га?..
— Зачекай. То що ти хотів повідомити? — Сигізмунд насторожено відсунув кухоль.
Дрібний хуліган злодійкувато озирнувся, підморгнув і взявся за вибиті двері. Обережно приставивши їх до дверного отвору (мабуть, щоб ніхто не підслухав), зробив кілька кроків до столу.
— Ходять чутки, — писнув він, — Пензель знайшовся.
Бульчин Жуск ледь не вдавився мраккою:
— Жартуєш? Самого Короля-Маляра Пензель?!
— Угу. Кажуть, Дверей стає дедалі менше, тому незабаром...
Він не договорив — недбало приставлені двері, оглушливо грюкнувши, впали.
Розділ третій,
у якому Фімка довідується про те, як з’явилося Місто, і ще про дещо, дуже і дуже неприємне!
У кав’ярні пахло мраккою і фарбою. Кремезний маляр у засмальцьованому фартусі, дуже схожому на звичайний, земний, завзято розмахував пензлем.
— Не заважай, — сумно сказав Фімці господар кав’ярні, схожий на вчителя іноземної мови. — У нас тут нова мода пішла, Двері фарбувати.
— Навіщо?
— А-а... — відмахнувся господар. — Краще пригощайся мраккою. Мабуть, ти вдруге у Місті? І далі цих стін не був?
— Звідки ви знаєте? — здивувався Фімка.
— Дуже просто — наші Охи недарма називаються Містом Тисячі Дверей. Багато хто потрапляє сюди саме крізь Двері, і до мене теж.
Він обвів рукою приміщення. За столиками, як і в Фімчиному сні, нікого не було. Зате на стінах висіли різні прикольні штучки, які зазвичай чепляють у таких закладах — всілякі шаблі, опудала риб, потріскані антикварні тарілки і багато чого іншого.
— Бачиш, — сказав господар, — кожен гість мені приносить якийсь сувенір. Але не всі залишаються. Багато хто повертається назад, у свій світ, а дехто воліє вирушити у подорож чужими світами, як наш Король-Маляр.
— Що? — здивувався Фімка. — Це ваш король має таке ім’я — Мольяр? Як у француза одного — тільки того, здається, Мольєром звали.
— Та ні, — засміявся господар. — Просто... Але давай я розповім усе по порядку. Давним-давно жив собі звичайнісінький маляр, який всією душею любив свою справу — фарбувати. За що б він не взявся, все перетворював на диво. Навіть звичайнісінький паркан — і той одного разу так розфарбував, що він зазеленів і вкрився квітами! Слава про того маляра долинула до королівського палацу. І ось одного дня покликав його до себе король, щоб маляр пофарбував палацові стіни і побілив стелю. Звичайно, маляр поставився до завдання творчо, тому невдовзі на стелі у короля синіло небо і пропливали хмаринки, а стіни перетворилися де на густий ліс, де на безкрайній степ.
А коли маляр закінчував розмальовувати тронну залу, туди зайшла надзвичайно вродлива дівчина. Певна річ, маляр миттєво закохався у неї. «Намалюй мені щось», — попросила дівчина. І маляр намалював на стіні троянду, яка відразу ж розквітла, сповнюючи все навкруги дивовижним ароматом. Бо у цю троянду маляр вклав свою душу. Побачивши квітку, дівчина здогадалася про його почуття і зізналася, що давно вже спостерігала за ним та за тим, як він малює свої чудові картини, і — теж закохалася в нього.
Та, на лихо, дівчина ця була принцесою, і її батьки (особливо мама, колишня піратка з нестерпним характером) ніколи не дозволили б їй одружитися з маляром, нехай і напрочуд талановитим. І не знайшлося на всій землі місця, де могли б маляр із принцесою сховатися від її батьків, адже ті — король і королева, тож відшукали б їх скрізь.
Саме тоді сталося диво: маляр так сильно забажав створити місце, де їх ніколи б не знайшли, що своїм пензлем намалював відчинені двері, а за ними — місто. Наші Охи.
Вони втекли сюди вдвох з принцесою і залишилися тут жити. От тільки виявилося, що в місті, крім них, нікого немає (ті єдині — перші — Двері маляр зафарбував, щоб слуги короля не змогли їх знайти і повернути назад). Через деякий час маляр із принцесою занудьгували. І тоді він вирішив намалювати Двері в інші світи, щоб звідти приходили їхні мешканці й оселялися в місті. Так воно і трапилося. Невдовзі тут почали збиратися ті, хто не міг або не хотів жити у власних світах. А маляра вони обрали своїм королем — адже ніхто краще за нього не знав міста; до того ж принцеса обіцяла допомогти своєму чоловікові в нелегкій справі царювання. Відтоді й почали його називати Королем-Маляром. Багато часу він проводив, мандруючи вуличками нашого міста з пензлем у руках і розбудовуючи — розмальовуючи — його.
— А де він тепер? — зачудовано прошепотів Фімка. — 3 ним можна зустрітися?
— На жаль, проживши кілька років у нашому місті, принцеса засумувала за рідною домівкою. Бо вона ж любила свого тата, хоча той був, між нами кажучи, добрячим самодуром, та й маму-піратку вона теж любила. Принцеса попросила чоловіка, Король-Маляр знову намалював Двері і вони удвох вирушили на гостину до її батьків.
— І їх кинули до буцегарні?
— Та ні! Минуло багато років, і тамтешній король давно вже не сердився на свою дочку, а тільки сильно сумував за нею. Вони погостювали в батьків принцеси, а потім Король-Маляр і його дружина вирушили у мандри іншими світами.
— А як же місто?
— Вони обіцяли згодом повернутися. А поки, сказав Маляр, місто і саме чудово впорається, адже Охи досконало опанували мистецтво самоврядування. За порядком у місті повинні були наглядати Порядники, хоча більшість проблем городяни вирішували самотужки, а Порядники опікувалися переважно туристами і новими мешканцями міста, які найчастіше потрапляли у халепу, адже вони просто не знали тутешніх звичаїв.
— А де можна дізнатися про ці звичаї? — затурбувався Фімка. — Що, вони такі жах... незвичайні?
— Так ні, нічого страшного. Просто Двері ведуть у різні світи, і тому трапляється всяке... Не переживай. Мені здається, ти швидко призвичаїшся тут. До речі, ти — турист чи хочеш оселитися в нас назавжди?
— Поки турист, — обережно сказав Фімка. — А там подивимося.
Йому сподобалося, що господар кав’ярні жодного разу не запитав про батьків, мовляв, чи знають вони, де зараз знаходиться їхній син і все таке. З іншого боку, назавжди залишити маму з татом та друзів і переселитися сюди Фімці не хотілося. Ну, хіба що з родиною. А до друзів щоб можна було в гості ходити.
— То коли потребуватимеш — звертайся із запитаннями, — великодушно запропонував господар кав’ярні. — До речі, мене звуть Рету-Де-Мон.
— Слухайте, ви ж точно не з Землі. А як ми тоді розуміємо один одного?
— Лише завдяки Королю-Маляру: таким він намалював це Місто, — кажучи це, господар похмуро скосив очі на колегу тутешнього короля, котрий (колега, не король!) як і доти, щось зафарбовував на стіні. Фімка теж глипнув туди — і заціпенів! Виявляється, на стіні, де розташовувалися Двері (ті самі, через які хлопчик потрапив сюди), було ще кілька Дверей. І маляр методично, одну за одною, перефарбовував їх у невиразний коричневий колір.
Ще не усвідомлюючи чому, Фімка відчув, що це йому не подобається.
— Знаєте, — сказав він з тремтінням у голосі, — я, мабуть, навідаюся спочатку додому. Там... е-е-е... я забув рибок погодувати, акваріумних рибок, от!
Він підвівся і, намагаючись не бігти, підійшов до Дверей. Відчинив їх... і закричав від жаху!
По той бік виднілося місто — з його вулицями, палацами, хмарочосами, повітряними кулями. Місто — а не гараж, як повинно було бути.
Зойкнувши, переляканий Фімка вибіг з кав’ярні і помчав світ за очі.
Розділ четвертий,
у якому Головний Порядник прогулюється до Горщика
Коли двері знову звалилися, усі в кабінеті побачили на порозі довготелесого дядька в дивних окулярах. Звали дядька Лонгій-Л’Оккі, і був він могутнім чарівником і відомим філософом. Окуляри Лонгій-Л’Оккі носив завжди, вони були його невід’ємною частиною. Зрозуміло, це були чарівні окуляри — порожні усередині, вони заповнювалися водою з Озера Кольорової Музики. Той, хто носив їх, водночас чув музику і бачив кольорові картинки. Ще на оправі окулярів були якісь важелі й кнопки, але про їхнє призначення знав, напевно, тільки сам чарівник.
— О, — сказав Лонгій-Л’Оккі, кліпаючи своїми магічними очима з вертикальними зіницями. — А чого це у вас двері на підлозі валяються? Очі б мої вас не бачили!
Ніхто не наважився пояснити чарівникові, що двері він же і штовхнув на підлогу. Лонгій-Л’Оккі відзначався неуважністю і вразливим характером. Тому Порадники без зайвих слів посадили мага за стіл і налили йому мракки. А потім попросили полагодити двері. Лонгій байдуже ковтнув з кухля Бульчина Жуска і кивнув, погоджуючись. Двері, які саме збирався підняти Шварцик, відростили собі чорногузові крила, злетіли до стелі і закружляли там, курликаючи. Була осінь, і дверям дуже хотілося полетіти на південь. Потім вони все-таки знизилися — і наглухо вкарбувалися у дверний отвір, за яким саме у цю мить з’явився наступний відвідувач.
— Здається, це був Айо, — зауважив Лонгій.
— Агов! — постукали з того боку. — Відчиніть!
Двері схвильовано захлопали крильми, але відкриватися не побажали.
— А що сталося? — запитав Бульчин Жуск в Айо — місцевого гвінпінознавця.
— Надійшло повідомлення від моїх вихованців! Ходять чутки, що хтось збирається поцупити Горщик!
— Дурниці! — відмахнувся Найпорядніший Порядник. — Горщик поцупити неможливо.
Сигізмунд Брехло замислився: а чи дійсно неможливо? А раптом?!. Оце була б катастрофа!
Річ у тім, що в місті Охи ніхто ніколи не готував собі їжу. Коли Король-Маляр намалював Охи і звідусюди почали прибувати різні істоти, Король зрозумів, що усіх нагодувати він не в змозі. Тому придумав і намалював чарівний Горщик, який варив їжу, щодня різну, але таку, яка б усіх влаштовувала. Варив Горщичок безперестанку, а цілий взвод Горщикової обслуги розвозив їжу по місцевих кав’ярнях і ресторанах. Горщичок набув слави головної пам’ятки Охів, усі мешканці вважали його священним, і навряд чи в когось могло виникнути бажання якимсь чином зашкодити Горщичку. Але то — місцеві. А як щодо тих, хто потрапив сюди недавно? Щодо «улюблених» Сигізмундом туристів?!
— А от і не дурниця! — закричав Головний Порадник. — Нумо, Лонгію, будь ласка, зроби нам ще одні двері!
Чарівник тицьнув вказівним пальцем у стіну — там виник прямокутник, який за мить перетворився на двері.
Сигізмунд помчав на дах до повітряної кулі. Він заліз у корзину і навіть підняв якір, коли помітив, що поруч з ним уже сидить Шварцик, а мотузяною драбиною видирається холодильник на крокодилячих ніжках.
— Очі б мої вас не бачили! — спересердя прогарчав Сигізмунд.
— Взаємно! — хором гримнули дрібний хуліган і гвінпін.
— Що ви тут робите?!
— Ти обіцяв у «Чапаева»! — зітхнув птах.
— Та я ж тобі не дорозповідав! — додав Шварцик.
Брехло зі стогоном всівся на дно корзини.
— Тільки цього мені не вистачало! Ну який «Чапаев», ти ж бачиш, я при виконанні службового обов’язку!
Але не викидати ж гвінпіна з холодильником (повітряна куля вже лине високо над вулицями) ще приб’єш когось ненароком.
— Гаразд, розповідай, Шварцику, що там трапилося? — намагаючись виглядати спокійним, запитав Сигізмунд.
— Та кажу ж, — запищав дрібний хуліган. — День у день Дверей меншає і меншає. Кажуть, малярі їх перефарбовують, і тому Двері перестають бути чарівними. Ну от. А коли так, невдовзі повинен з’явитися Пензель.
— Чому це повинен?! — заволав Брехло. — І нічого не повинен!
Але ж він знав!
— Ет! Я з тобою, як людь із людиною, а ти... — зітхнув Шварцик. — Не ображайся, Сйгі, але ти в нас недавно, багатьох тутешніх легенд не знаєш...
Сигізмунд ненавидів, коли його так називали, але цього разу пропустив це повз вуха:
— І що там ваші легенди?
— А в них йдеться, що коли стане зовсім зле, обов’язково з’явиться Пензель. Це спочатку. А потім знайдеться хтось гідний, і тоді все владнається.
— Нісенітниці! — промимрив Сигізмунд.
— Гей! — втрутився гвінпін. — Прилетіли. Спускайся.
Брехло поглянув униз, щоб переконатися, чи насправді вони там, де слід, — і раптом побачив того самого хлопчиська! Ну, того, якому він, Брехло, спеціально снився!
За рік життя в Охах Сигізмунд нехай і не вивчив усіх легенд, але дечому все-таки навчився. Наприклад, він міг «вичислити» тих, хто прагнув потрапити в Місто Тисячі Дверей, — і наснитися їм. А уві сні «переконати» туристів не проходити крізь Двері в Охи. Щоправда, з Фімкою Сигізмунду не пощастило — той виявився надто наполегливим. І от тепер!..
— Негайно знижуємося! — гаркнув Брехло.
Куля нервово здригнулася і майже звалилася вниз, сполохавши перехожих. Тільки в останню мить Головний Порядник отямився, опанував собою і керуванням повітряною кулею. Тому корзина опустилася не на вулицю, а все-таки на посадковий майданчик.
— У погоню! — закричав Сигізмунд.
Але куди бігти? Фімка, який навіть не підозрював, що його помітили, вже зник у невідомому напрямку.
— Ура! — надривався тим часом гвінпін, висунувшись зі свого холодильника. — Оточуй! Не дамо ворогові втекти!
Навколо кулі поступово збирався натовп.
— Розходьтеся! — намагався вгамувати цікавих Брехло. — Громадяни, зберігайте спокій і порядок!
Городяни сміялися і показували на них пальцями, щупальцями і псевдоніжками.
Махнувши рукою на неслухняну юрбу, Головний Порядник виліз із кошика і покрокував до входу на Кухню. За ним квапливо дріботіли Шварцик і гвінпінівський холодильник.
Проминувши величезну арку, біля якої завмерли двоє вартових з ложками завбільшки з людину, компанія опинилася на Оховій Кухні.
Це була єдина Кухня на все місто. Тут не тримали ані плит, ані пічок — нічого такого, на чому готують їжу. Лише у центрі величезного залу стояв чарівний Горщик. До Горщика вели численні драбини і драбинки, лебідки з кошиками та інші прилади. На східцях і в кошиках сиділа Горщикова обслуга. Такими ж величезними, як у вартових, ложками, а також черпачками і навіть діжечками вони розвантажували Горщичок. Зачерпували кашу і передавали вниз.
У залі стояв потужний гамір, чому Сигізмунд порадів — за загальним галасом вигуків гвінпіна ніхто не чув.
Подивившись на Горщик, Брехло переконався, що поцупити цей предмет неможливо. Хіба що поламати...
Але якщо його підозри правильні, небезпеки слід чекати лише від туристів. Адже жоден з місцевих не наважиться на таке блюзнірство!
Отже, необхідно їх усіх переловити, цих «туристів». І ще — зачинити якнайшвидше решту Дверей!
— Мені потрібні портрети усіх, хто потрапив в Охи за останні дні! — командним тоном повідомив Сигізмунд.
Гвінпін зрозумів, що жарти закінчилися.
— Треба летіти до Будинку, — сказав він. — Там зберемося всіма холодильниками — і зробимо.
Але коли Сигізмунд зі своїми супутниками примчав на посадковний майданчик, повітряної кулі там не було.
Розділ п’ятий,
у якому Фімка допомагає качати права і шукає безпритульний будинок
Біг Фімка недовго. Нарешті він засапався і зупинився. Тут йому спало на думку, що за сьогоднішній день, навіть усього лише за якусь нещасливу годину, він встиг накоїти купу дурниць. І краще б йому прийти до тями, якщо він не хоче залишитися тут назавжди.