Залишатися тут назавжди Фімка не хотів!
«Гаразд, подумаєш, дурниці! — сказав він сам собі. — Ну ломану вся в Двері! А хто б не ломану вся? Ну втік з кав’ярні! А хто б не втік?! І взагалі, пошукаю я все-таки шлях назад. Як там його звали, того господаря кав’ярні? Димон? Усе-таки єдина знайома душа в Місті. Може, підкаже, як мені назад повернутися».
Він навіть згоден був на те, щоб Аверинцев знайшов його за гаражем, спітнілого і нещасного. Вже краще так, аніж провести все життя без батьків і друзів.
Не встиг Фімка про це подумати, як на нього з усього маху хтось налетів.
— ОЙ!!! — заголосили вони разом:
— Ти чого? — заволав Фімка. — Чого б’єшся?!
— Я нічого! — войовничо відповіло дівчисько приблизно Фімчиного віку. Саме вона на нього наткнулася. — А ти чого посеред дороги стовбичиш, товстуне?
— Захотів і стовбичу! Буду ще у тебе запитувати, де мені стовбичити! — Фімка відверто грубіянив, але не стільки зі злості, скільки з переляку. — Ти хто така?
— Я? Я?! Я, між іншим, Меліса Оховська.
Фімка не витримав і розреготався.
— Чого іржеш, гладкий? — обурено запитало дівчисько, стріпуючи своїми рудими кісками.
— Ти що, принцеса, щоб так називатися?
— Ну й темнота-а, — розтягуючи слова, промовила Меліса. — Звідки ж узятися принцесі, поки немає Короля? У нас є тільки заступники — і Короля, і Королеви, і принцеси, між іншим.
— Ти, виходить, заступниця.
— Ну, — потупила очі дівчинка, — загалом, я одна з двох заступниць. Ми чергуємося. З Розаліндою, моєю сестрою, — сьогодні вона виконує обов’язки принцеси.
— А ти?
— А я сьогодні — качаю права! — гордо повідомила Меліса Оховська.
— Знущаєшся? — запідозрив Фімка.
— Та ну тебе, дурня! Витрачаю тут на тебе час, а мені ще права качати. Ось, бачиш? — вона показала хлопчику дивну штукенцію, щось середнє між насосом і кондитерським шприцом, з якого зазвичай всілякі смачні креми на торт видавлюють. У цій справі, відверто сказати, Фімка знав смак.
— А це що за фінтифлюжина? — зневажливо поцікавився він.
— Це те, чим качають права, правокачалка. Допоможеш мені з ними впоратися? Удвох швидше буде і веселіше.
«Вона ж майже принцеса, — подумав Фімка. — Може, порадить, як повернутися додому».
І ще... надто вже нагадувала йому правокачалка кондитерський кремовий шприц! Фімка відчув бурчання у глибині свого черева — таке собі передгрозове погуркування, поки ще тихе, але якщо розгуляється... Відчув і вирішив, що допоможе дівчинці.
— Тоді побігли! — гукнула вона. — А то спізнимося!
«Ну і днинка! — міркував Фімка, намагаючись не відставати від Меліси. — Суцільні тобі забіги з перешкодами».
Він не знав, що лише завдяки їй уник зустрічі з Головним Порядником — той саме помітив його з повітряної кулі, але поки приземлився, було запізно — за Фімкою і слід прохолов.
Тим часом діти опинилися поряд з вежею, що височіла над містом. Тут, як пояснила Фімці Меліса, їм треба піднятися на ліфтовій хмарі нагору, де й качають права. Вірніше, накачують, тобто помпують.
Меліса дістала з кишені свищик і дмухула в нього — вмить до них спустилася м’яка, пухнаста хмаринка з двома сидіннями в центрі.
— А вона витримає нас обох? — засумнівався Фімка. — Взагалі-то нас у школі вчили, що хмари складаються з крапельок води...
— От іще, дурниці, — розсердилася Меліса. — Звичайні хмари, може, і складаються, а наші — ні. Наші хмари, щоб ти знав, це частки наших мріяній... мріювань... мрій... Коротше кажучи, ми мріємо, а вони — те, що від цього залишається. Ну, як вихлопна кіптява — тільки чистіше, краще і корисніше. Поїхали?
Вони влаштувалися на сидіннях, і хмаринка підняла їх на вершечок вежі. А там спустилася на майданчик (який видався Фімці дуже маленьким і ненадійним; «Навернутися звідси, — подумав він, — як від Вітька Акваланга сховатися...»). І там, на майданчику, вони почали качати права.
Для цього на вежі був спеціальний отвір, у який Меліса встановила правокачалку. За сигналом дівчинки хмари (особливі, з великою синьою літерою «П» на боці) підпливали до правокачалки і зціджували в неї рідину, яка сяяла всіма барвами веселки. А діти за допомогою спеціального клапана перекачували її потім у вежу.
— Так здавна заведено, — пояснювала Фімці Меліса. — Адже до нашого міста потрапляють найрізноманітніші істоти. Всі вони звикли жити в різних умовах. По-перше, у кожного свої смаки: одні люблять шоколадні огірки, інші харчуються винятково піснями космічних брабуниць. Ну, з цим наш Король-Маляр розібрався відразу: намалював Горщичок, який готує їжу на всі Охи. Причому кожен, коли частується, відчуває смак тієї їжі, яка йому найбільше довподоби.
— Здорово!
— Але це ще не все! — заклопотано продовжувала Меліса, на мигах наказуючи підплисти наступній хмарі. — А де жити охівцям?
— У вас же багато різних будинків!
— А вода в будинку має бути? А опалення? А якщо навпаки — хтось спеку не переносить? Декому замість води ртуть подавай, іншим... От хоча б летяги — тільки у вакуумі живуть, шерстикрилі!
Господарський підхід дівчинки справив належне враження на Фімку.
— Здуріти! І як воно цим летягам?..
— Ну, я ж розказую. Усім не догодиш, скільки не намагайся, скільки різних будинків не малюй. Але ж право жити затишно і комфортно повинен мати кожний, згоден?
— Ще б пак! — озвався Фімка, з сумом згадуючи свій рідний будинок, і свою кімнату, і рибок акваріумних, яких він вкотре забув погодувати...
— І от, щоб усім жилося так, як вони самі того хочуть, Король-Маляр вигадав правові хмари. Варто лише комусь увійти до будинку, повернути вимикач і уявити собі ті умови, які йому найбільше підходять... І — будь ласка! Хочуть летяги вакуум — отримують свій вакуум, мріє жмим трасіанський про філіжанку розпеченої лави, щоб викупатися, — нема проблем! А залишки тих бажань знову збираються в правові хмари і літають, над Містом, поки не надійде черга цю хмару доїти. Ми перекачуємо з них право до вежі, а звідси воно розподіляється по будинках. Здорово?
— А то! Слухай, я ось що хотів запитати... Ну... От Двері. Крізь них сюди потрапляють мешканці і туристи. А як назад повернутися?
— То ти турист! — здогадалася Меліса. — Чого ж раніше не сказав? Повертаються так само, як і приходять, — крізь Двері.
— А можна якось по-іншому? — обережно запитав Фімка. — Якщо немає Дверей, якщо вони перетворилися на звичайні двері?
— Так не буває, — відмахнулася дівчинка. — Слухай, час закінчувати — бачиш, віконце на підлозі посвітлішало. Це значить, вежа наповнилася по вінця, досить.
— І куди ти тепер?
Меліса зітхнула:
— До палацу. Я б запросила тебе із собою, але не можна, у нас порядки суворі, а я сьогодні всього лише качаю права. От завтра... Слухай, приходь завтра до нас у гості, га?
— Прийду, — похмуро пообіцяв Фімка. — Але взагалі-то я хотів додому повернутися, а Двері, вони зникли, вірніше, їх зафарбували...
— Пошукай інші, — порадила дівчинка. — Але краще спочатку знайди собі будинок. Вибери з безпритульних.
— А як дізнатися, що вони безпритульні, ці будинки?
— Вони самі тебе знайдуть, — захихотіла Меліса. — Слухай, мені справді час, а то бабця сваритиметься. Словом, шукай будинок, облаштовуйся, а завтра приходь до палацу. Я завтра вже буду виконуючою обов’язки і зможу тобі допомогти. Зажадаю від Порядників, щоб підібрали тобі відповідні Двері. Домовилися?
Від цих слів Фімка спохмурнів. Пригадався йому злий худий чоловік зі сну. Здається, він казав, що «стежить за порядком у місті». І попереджав, щоб Фімка сюди не ліз. Ну, з цим вже нічого не вдієш, тільки б на очі йому не потрапити!
На землю діти спускалися мовчки. Меліса думала про щось своє, а Фімка міркував, як би зробити так, щоб не зустрітися з Порядниками. Він не вигадав нічого кращого, ніж провести Мелісу до палацу, мовляв, щоб знати, куди завтра йти.
— Добре, — погодилася вона, — але тільки до воріт, а то в мене бабця знаєш яка сувора! Ліпше тобі і не знати!
Бабця справді була страшенно сувора. На щастя, Фімку вона не помітила, натомість хлопчик добре чув і бачив, як вона, висунувшись з вікна, сварила Мелісу, що та «так довго барилася!»
Він почекав у кущах, поки Меліса зайшла до палацу, а потім вирушив на пошуки безпритульного будинку. Як пояснила дівчинка, будинки в Охах теж особливі. Фімка сприйняв цю новину мужньо — він зрозумів, що тут все незвичайне. І будинки теж? Гаразд, нехай будуть і будинки.
Він навіть не розсміявся, коли Меліса сказала, що ці будинки розмножуються брунькуванням, наче якісь амеби? Будинок росте, а потім — бац! — і від нього відокремлюється маленька веранда чи балкон або лоджія. І потім те, що відокремилося, виростає до розмірів дорослого (тобто великого, звичайного) будинку.
А безпритульні будинки — ну, вони теж зустрічаються. Якщо їхні мешканці поїхали кудись або вирішили переселитися до іншого будиночка. Це нормально, на те воно і Місто, щоб кожен шукав місце собі до смаку. У тому числі і будинок. Вони, коли безпритульні, самі підшукують собі пожильців.
«От всиновить мене якась хатинка... — сумно думав Фімка. — І решту днів я проведу в ній і вже ніколи не повернуся додому, бо Двері мої зафарбували, а звернутися до Порядників я не можу через того дядька...»
Раптом він «того дядька» побачив — у компанії з якимось карликом, зростом по коліно, зате з величезними кулаками. Той цілеспрямовано крокував в тільки йому відомому напрямку.
Фімка заціпенів: тільки не вистачало ще потрапити на очі цим двом! Тихенько, намагаючись не привертати до себе уваги, він позадкув у вузький провулок і вперся спиною в двері.
Раптом двері з мелодійним дзвоном прочинилися, ніби запрошуючи його увійти. Позаяк Порядник із карликом простували сусідньою вулицею й ось-ось повинні були опинитися поряд із провулком, де заховався Фімка, він не вигадав нічого ліпшого, ніж зникнути в будинку.
Двері — з таким самим мелодійним дзвоном — за ним зачинилися.
І коли Сигізмунд і Шварцик пройшли повз цей провулок, Фімку вони, звичайно, не запримітили. Та й будинок, у якому він сховався, — теж.
Бо ніякого будинку там не було — тільки глухий кут, що закінчувався високим кам’яним парканом...
Розділ шостий,
у якому Сигізмунд вирішує, що йому час вирушати на Цвинтар
— А кулі ж нема, — глибокодумно зауважив Шварцик.
— Полетіла, — здогадався гвінпін. — Напевно, свіжим повітрям подихати.
Сигізмунд лише зітхнув.
Охівські повітряні кулі, як і звичайні, земні, літають, керуючись законами фізики і правилами небесного руху. Згідно з цими законами тепле повітря легше за холодне і тому завжди піднімається вгору. Тому в корзині є спеціальний підігрівальний пристрій, який «присмажує» повітря в кулі, і тоді повітря підіймає кулю до небес.
На превеликий Сигізмундів жаль, в охівських повітряних куль були ще й свої правила. Наприклад, вони вважали, що необхідно час від часу змінювати старе прогріте повітря на нове. І для цього кулі будь-якої миті могли полетіти до Воздухоспаду Найсвіжішого Повітря, щоб, так би мовити, заправитися.
Головний Порядник знав: надихавшись, куля повернеться до нього. Але доти — нема іншої ради — пересуватися доведеться на власних.
А йти було далеченько!
— Ти куди? — запитав гвінпін за кілька хвилин.
Він разом зі Шварциком поспішив за Сигізмундом і думав, що Головний Порядник іде до Будинку. А той щойно повернув на зовсім іншу вулицю!
— На Цвинтар, — відрубав Сигізмунд.
— Ой!!! — хором зойкнули гвінпін і Шварцик.
— А може, не варто? — обережно запропонував дрібний хуліган. — Ну чого ти засмучуюєшся, Сигі, справді? Ну, куля полетіла. Ну і що з того? Ну, хочеш, я тобі поверну твою улюблену ложку з подвійним дном?..
Сигізмунд загрозливо повернувся до Шварцика. Вітер, який з’явився з якогось далекого завулка (чи не з Каньйону Заблудлого Місяця?), розвіяв поли вбрання Головного Порядника. Зараз Сигізмунд справді виглядав загрозливо, і ніхто, навіть легковажний гвінпін, не ризикнув би назвати його просто Сигі.
— То це ти?! — загорлав Головний Порядник. — Ти ж казав, що виправляєшся! А сам ложки в чесних людей цупиш! Та ще — з подвійним дном! А я думав, куди вона поділася! Негайно поверни!
— Поверну, — зніяковіло пообіцяв Шварцик. — Я ж і справді виправляюся. Тільки вона теє... вона у мене... вона в мене не з собою. Можна, я за нею збігаю?
Але Сигізмунд не даремно був Головним Порадником. Він зрозумів, що Шварцик зізнався навмисно, щоб мати привід не ходити на Цвинтар Невиконаних Обіцянок.
— Точно немає? Нічого, — суворо сказав Сигізмунд, — потім повернені. А зараз ходімо з нами.
— З ким це — «з нами»? — здивувався Шварцик.
Поки вони сперечалися, гвінпін заліз до холодильника й утік. Лише виведений інеєм напис танув на асфальті: «Пішов до Будинку за портретами «туристів». Не чекайте, не повернуся».
— Я наздожену...
— Не треба! — наказав Сигізмунд. — Ходімо вдвох.
І поки вони прямують Містом Тисячі Дверей до своєї мети (а йти їм ще далеченько), ми розповімо тобі, читачу, про Цвинтар Невиконаних Обіцянок. Бо ти, напевно, дивуєшся, чому це вдень троє... скажімо так, більш-менш дорослих створінь бояться туди йти.
Хто з нас виконував у житті усе-усе, що обіцяв? Адже трапляється по-різному: пообіцяв ти, наприклад, друзям, що вийдеш увечері поганяти у футбол, а мамі з татом — що саме тоді виконаєш домашнє завдання. Як тут вчинити? Доводиться вибирати — спосіб утекти надвір, звичайно!
В Охах такого б не трапилося, тут живе народ обачний! Мешканці намагалися б і домашнє завдання виконати, і у футбол поганяти. Або не давали б таких суперечливих обіцянок. Знають: інакше одного разу вночі можна прокинутися від стукоту у вікно. І в тому вікні, ймовірніше за все, махатиме сторінками зубастий зошит. Або літатиме футбольний м’яч із сумними-пресумними очима. У кого що.
Ну, а ті обіцянки, які все ж залишалися невиконаними, вирушали просто на Цвинтар. Де й блукали вдень і вночі, лякаючи одне одного і випадкових перехожих (спеціально, як ви здогадуєтеся, ніхто туди не приходив).
Але дехто все-таки жив на самій околиці Цвинтаря. Цей дехто зовсім не боявся Невиконаних Обіцянок — навпаки, Обіцянки боялися його. Боялися і поважали. Бо іноді він їх виконував — просто так, з доброго дива.
Та, взагалі-то, була в цього безстрашного мешканця Охи і робота. Він працював детективом. І був Колреш Ямс (саме так його звали) найкращим детективом-нишпоркою в Охах. Оскільки — єдиним.
Хтось недосвідчений може здивуватися: навіщо місту потрібні і детектив, і Порядники. Але Порядники стежили за порядком, а нишпорка міг відшукати зниклі речі або розплутати особливо карколомну загадку. І Порядники частенько зверталися до нього по допомогу.
От наприклад, як сьогодні Сигізмунд.
Разом зі Шварциком він наблизився до хатинки Колреша Ямса й обережно постукав у двері. А не дочекавшись відповіді, постукав ще раз.
І ще.
І ще...
— Може, він нас не чує?! — прокричав у Сигізмундове коліно низькорослий Шварцик. — Га?!
— Може, і не чує, — погодилось коліно. — Цілком може бути. Я і тебе, чесно кажучи, погано чую.
— Що?!
— Я кажу...
Сигізмунд і Шварцик стояли на порозі хатинки детектива і вирішували, чи ввійти без запрошення, чи все-таки спробувати вкотре постукати, а Колреш Ямс у цей час натхненно награвав Другу симфонію «заморив» для барабана без слухачів. Річ у тім, що детектив дуже любив музику. І коли траплялася особливо карколомна справа, над якою треба було як слід помізкувати, Колреш Ямс починав награвати щось отаке на своєму улюбленому барабані, виготовленому великим майстром Зариваллі. Музикування допомагало — хоча б тому, що заглушало стогони і бурмотіння Невиконаних Обіцянок, які мешкали неподалік.
Раптом барабанний стукіт припинився і з-за дверей почулося:
— Заходьте, друзі! Очі б мої вас не бачили!
— Як ти здогадався, що ми прийшли, Ямсе?! — здивовано запитав Сигізмунд, коли гості зручно вмостилися перед каміном, потягуючи з кухликів мракку.