Зовні правогін нагадував звичайний кран, з яких на наших кухнях ллється вода, та замість раковини під ним стояла велика таця. З крана на тацю полилася уже знайома Фімці різнобарвна рідина, яка відразу ж перетворювалася на торт.
Ледве дочекавшись заповітного моменту, хлопчик тицьнув у цю смачну вежу ложкою і повільно, смакуючи кожен шматочок, узявся за ласощі.
Щоб негайно їх виплюнути!
— Ти чого? — здивувався Мось.
— Він же!., він же весь тхне сиром! — закричав Фімка. — Старим запліснявілим сиром.
— Ну вибач, — зітхнув чеширський тарган. — Просто Ми хотіли зробити тобі сюрприз і додумали до твоєї уяви дещо від себе.
Зрештою Фімка змушений був задовільнитися звичайними бутербродами — з ними Мось нічого б не створив, навіть якби захотів. Потім хлопчик вирушив спати, і уві сні бачив маму з татом, тому коли прокинувся, йому ще більше захотілося знайти Двері назад, на Землю.
Нашвидку перекусивши, він посадив Мося в кишеню і, сповнений рішучості, подався до палацу..
Частина друга.
У пошуках пензля з чеширським тарганом у кишені
Розділ десятий,
у якому Фімка потрапляє до палацу, слухає нитки і зустрічає Мелісу, яка насправді й не Меліса зовсім!
— Добре все-таки мати серед знайомих осіб царської крові, — замислено прошепотів Мось із кишені. — Якщо правильно поводитися, можна потім цим скористатися.
— Та я випадково познайомився з нею, — зніяковів Фімка. — І ні про що таке і не думав навіть. Просто біг вулицею і наштовхнувся на неї. А потім допоміг права качати, от вона і запросила...
— Ми про Нас, — холодним тоном уточнив тарган. — Хоча, звичайно, не заперечуємо, що певна користь від знайомства з іншими особами царської крові теж буває. От як, наприклад, у твоєму випадку.
— Слухай, а чому ти не зміг потрапити до палацу якимось іншим чином? Ти ж умієш прикидатися невидимим...
— Я не прикидаюся! — від хвилювання Мось навіть почав говорити про себе в однині. — Я справді буваю невидимим! Я ж таки з Чешира.
— А що це за місце таке? — зацікавився Фімка. — А то я читав про одного кота, твого земляка...
— О, Чешир, Чешир... — мрійливо зітхнув Мось. — Наша батьківщина, Наш дім. Знаєш, він міняється, завжди міняються. Ти ніколи не вгадаєш, куди потрапиш, виходячи за поріг.
«Ну, я б, напевно, довго такого не витримав», — подумав Фімка. Але промовчав — дуже вже цікаво розповідав Мось, а йти до палацу було ще далеченько.
— Саме тому чеширці, — продовжував тарган, — можуть ставати невидимими. Більше того, щоразу, потрапляючи в незнайоме місце, Ми проявляємося і з’являємося поступово. Бо куди б не пішли, завжди ми потрапляємо в місце незнайоме!
— А чому ж ти тоді не пробрався у палац... ну... ставши невидимим?
— А гідність?! — гонорово спитав Мось. — А поняття про імператорську честь?!
— Добре, вибач. Просто я думав, що ти хочеш потрапити додому і... Ну, я б, наприклад, у цьому випадку намагався щосили.
— Ми теж, — відрубав тарган. — Намагаємося.
На щастя (і дуже вчасно), Фімка побачив, що вони вже прийшли. Ще минулого разу його трохи здивував вигляд палацу, але тоді хлопчик був занадто схвильований тим, що трапилося з ним самим. А от тепер міг без особливого поспіху розглянути місце, де жила Меліса зі своєю сестрою і бабцею.
Те, що палац не був схожий на звичні Фімці палаци, не стало для нього несподіванкою. Зрештою, в Охах Фімка зустрів дуже мало речей, які називалися знайомими йому іменами і дійсно були на них схожі. Якщо чесно, йому навіть подобалося: це виглядало чудово, ніби ти потрапив у гру, затіяну цілим містом.
Палац теж грав у цю гру. Він був двоповерховим і нагадував старий дачний будиночок, який розрісся до неймовірних розмірів. Варта біля його воріт виглядала б, напевно, так само смішно і безглуздо, як академік за шкільною партою. Тому варти там і не було. І Фімка ніяк не міг зрозуміти, хто ж не пускав Мося у палац.
«Ну добре, — вирішив хлопчик, — може, просто він боявся йти сам. Вони, імператори, напевно, взагалі не звикли до самотності. От він і каже про себе у множині, «Ми» та «Ми», мабуть, саме через це».
Міркуючи про нелегку долю можновладців взагалі і Мося зокрема, Фімка штовхнув невелику хвіртку, які зазвичай бувають на дачних парканчиках, і увійшов на подвір’я тутешнього замка. Подвір’ям бігали самовари в пір’ї, скльовували щось із землі й час від часу пронизливо пищали, при цьому з-під їхніх кришок бив тоненький струмок пари.
— Ой, — сказав Мось із кишені. — Це ти ввійшов уже чи що?
— Увійшов, — підтвердив Фімка, зупиняючись й оглядаючись навсебіч. Він пам’ятав, що Меліса вчора забігла в якісь двері, та не міг згадати, у які саме. А найменше йому хотілося наштовхнутися замість Меліси на її бабцю.
— А це самовари бігають, у пір’ї такі, га? — не вгавав Мось.
— Угу.
— Ох...
— Це вони тебе не пускали?
Чеширський тарган багатозначно промовчав.
Тим часом пернаті самовари помітили Фімку і зібралися довкола нього. Вони здивовано попискували, погойдувалися на своїх металевих ніжках й подеколи намагалися дзьобнути кросівки хлопчика. Струмені пари, які вони випускали, боляче облекали Фімці ноги, навіть через штани.
— Гей, а ну припинить! — обурився той. Але самовари не послухалися, і тоді Фімка поспішив до найближчих дверей.
Усередині палац теж нагадував дачний будиночок-переросток: скрипучі дерев’яні сходи, переходи, галереї, комірки, напхані всіляким мотлохом... Уздовж стінок тяглися якісь різнобарвні нитки. Фімка випадково доторкнувся до однієї, і мелодійний жіночий голос просто в його голові вимовив: «До бібліотеки».
Фімка аж підскочив з несподіванки!
При цьому він зачепив за другу нитку, і та повідомила (знову просто у нього в голові), що веде до кімнати Розалінди. «Та це ж сестра Меліси!», — згадав Фімка.
Він вирішив, що краще вже завітає до Розалінди і запитає в неї, як знайти Мелісу, ніж плутатиме цими дивними коридорами. Він міцніше взявся за нитку і рушив уперед. Щоправда, вже за кілька хвилин у Фімки з’явилися деякі сумніви, але поки він боровся з ними.
І правильно, що боровся! Бо нитка зрештою привела його до дверей, над якими була виведена велика літера «Р». Фімка, як ввічлива людина, постукав і тільки тоді увійшов.
— Очі б мої тебе не бачили! — сказала йому Меліса. — А ти хто такий?
— Як це — «хто такий»? — образився Фімка. — Ми ж учора з тобою права качали, пам’ятаєш?
— А-а! — засміялося дівчисько. — Та це ти не зі мною, ти з Мелісою качав!
— Але ж...
— Не розумієш? Просто ми із сестрою щоразу міняємося не тільки статусом, а й зовнішністю. Учора я була виконуюча обов’язки, а сьогодні качаю права. Тому сьогодні я така ж, якою вчора була Меліса. А вона схожа на мене вчорашню. Зрозумів?
— Зрозумів. Слухай, а де мені її знайти?
— Ходімо проведу, — сказала Розалінда, схожа на вчорашню Мелісу. — Та зачекай, чого ж ти тоді до мене постукав? Треба було йти по нитці моєї сестри.
Фімка зніяковіло знизав плечима:
— Загалом я...
— Ти в нас нещодавно, — зрозуміла Розалінда. — Ну, тоді пояснюю: бачиш на стінах нитки різнокольорові?
— Спробуй не поміть! Вони ж просто в голову залазять зі своїми розмовами!
— Дурний! Це спеціально, замість покажчиків.
— Як у легенді про Мінотавра? Ну, про людино-бика, який жив у лабіринті й усіх з’їдав. А Аріадна тоді дала Тесею нитку, щоб він не заплутався, — не даремно ж Фімка з позакласного читання п’ятірку отримав!
— Ну, щось схоже на твого Тесея, — погодилася Розалінда. — У нас тут теж без ниток за дві секунди заблукати можна. От Король їх і понавішував. У всякому разі, — додала вона зніяковіло, — так кажуть.
— А що кажуть ці нитки? Куди нам?
— Ось по цій, рожевій, — сказала Розалінда, вибравши потрібну.
Деякий час вони йшли мовчки, а потім Фімка не втримався, запитав:
— Слухай, я от чого не можу зрозуміти. А що, немає різниці, у який бік іти?
— Це ж чарівні нитки, — як маленькому, заходилася розтлумачувати дівчинка. — Вони самі виводять, куди слід.
— Весело живете, — сказав Фімка.
Водночас він відчув, як здригнувся в кишені Мось. Начебто передбачав присутність чогось дуже і дуже страшного.
«Та ну, — подумав Фімка. — Що страшного може бути у палаці...»
Цієї ж миті просто перед ним із комірки вискочила дивна комаха. Притупнувши лапкою, вона загорлала:
— Один, два, три! Продано!!!.
І додала хижо:
— А-га!
Розділ одинадцятий,
у якому йдеться про чарівну силу слів і лікувальну дію цвяхів
Сигізмунд прокинувся вранці зі страшним головним болем. Учорашні чаювання в Ямса погано позначилися на здоров’ї Порадника. Не можна сказати, що він ніколи раніше не хворів. Та лише в Охах Сигізмунд зрозумів, що деякі речі з ним починають відбуватися направді, а не тільки на словах. Наприклад, раніше він часто говорив, що в нього голова розпухла від болю...
Так от, тут, у Місті Тисячі Дверей, у повітрі витають залишки чужих мрій, здатні втілитися в усе, що ви можете уявити або навіть просто вимовити вголос...
Ви здогадалися, правда?
У Сигізмунда навіть дверні отвори в будинку на рівні голови були трохи розширені, щоб у такі ось важкі дні він міг нормально виходити з кімнати. Ну а вдягався він завжди в просторі шати, щоб у разі чого можна було легко зняти. Щоправда, його улюблений плащ, той самий, у якому Сигізмунда бачив у сні Фімка, це не врятувало. Колись плащ був цілий і гарний, але потім Брехло, дуже розлютившись, прогарчав, що зараз він від злості просто вибухне...
Добре, що в Охах можна так само легко зібрати людину з її шматочків. А от плащ врятувати не вдалося, його потім зшили з клаптиків, які більш-менш підходять за кольором.
Отже, Сигізмунд прокинувся вранці з розпухлою від болю головою. Сяк-так одягнувшись і закусивши мраккою, він налаштувався вирушати на службу.
Головний Порадник жив у будинку, дуже схожому на нього самого: сірому, з голими стінами і рівно вбитими цвяхами. Дехто казав (зрозуміло, намагаючись при цьому говорити не надто голосно), що раніше будинок, у який вселився Брехло, був «трішки того», з божевільними нахилами. Злі язики торочили, що горище будинку давно вимагає ремонту, та й дах явно з’їжджає.
Словом, додавали, будинок і Брехло цілком до пари одне одному.
І про це говорили вголос, бо будинок і Брехло дотримувалися цієї ж точки зору.
Сигізмунд терпіти не міг безладу. Йому здавалося, що навколишній світ самим своїм існуванням натякає: мовляв, ще не все підвладне людському (і, тим паче, нелюдському) розумові. Є, мовляв, дещо неконтрольоване Брехлом. Невідоме, а значить, страшне, загрозливе. Сама думка про безлад примушувала Сигізмунд а шаленіти (раніше, щоб описати свій стан, він використовував міцніші слівця, але, як ми вже казали, віднедавна Брехло стежив за тим, що каже).
Ну, а якщо вже шукати десь місце, у якому безладу більше, ніж зірок на небі, то це якраз Охи — воно ніби навмисно створене для безладів. О, тут безлади плодилися кілька разів на сезон і розбігалися врізнобіч на своїх хирлявих ніжках! Охівці, поза всякими сумнівами, розумілися на безладах. Городяни були їхніми поціновувачами і колекціонерами — і цим доводили часом Сигізмунда до білого калін... словом, доводили — і крапка!
На щастя, у цьому «гнізді розпусти», у цьому «прихистку пороку» для Брехла знайшлися тепла місцинка і підходяща робота. Він став Головним Порядником і міг тепер на законних підставах викорінювати, забороняти і насаджувати порядок стрункими шеренгами, під лінієчку.
Він постарався на славу і домігся певних успіхів. Єдине, чого боявся Сигізмунд, — це своїх колишніх земляків. Вірніше, землян. Чому — він і сам не розумів сповна; просто боявся та й по тому. І через те, що мав певні повноваження, по можливості рятувався від небажаних туристів. Згодом усі туристи почали видаватися Сигізмунду небажаними, і він, щоб підстрахуватися, всіх їх намагався вигнати з Охів.
І от цей клятий товстопузий хлопчисько таки проліз до Міста!
Від неприємних думок голова в Брехла заболіла ще дужче і ще більше розпухла. Він навіть не зміг пропхатися крізь випиляне у дверному отворі коло!
Довелося вдатися до старого випробованого засобу, який завжди допомагав у таких випадках. Сигізмунд дістав лапу і висмикнув зі стінки кілька цвяхів. Та, мабуть, перестарався, бо вона ледь не завалилася, і Сигізмундові довелося терміново вбивати цвяхи назад.
Потроху Брехло заспокоювався, дивлячись, як рівно лягають у старі отвори цвяхи і як одноманітно виблискують їхні шляпки. Ну хіба не краса!
Сигізмунд так захопився, що навіть не відразу помітив; він не сам у будинку. Хтось за його спиною уже вкотре тактовно кашлянув, натякаючи на свою присутність.
Брехло озирнувся і побачив того самого джентльмена, що був Невиконаною Обіцянкою великого детектива.
— Містер Ямс наказав відвідати вас, — повідомив джентльмен, поправляючи примарний циліндр у себе на голові. — Містер Ямс передає, що потрібного вам хлопчика можна знайти.
— Де?! — жадібно запитав Сигізмунд.
І злякано закричав, бо, запитуючи, проковтнув ще не вставлені на місце цвяхи, які тримав у роті.
Розділ дванадцятий, секретний,
бо в ньому розкривається державна таємниця, а також мимохідь з’ясовується різниця між мурашиними і муралевиними левами
— А-га! — заволала комаха, яка вискочила перед Фімкою і Розаліндою.
Взагалі-то, існує цілих сто сімнадцять способів проголошення цього слова, від нейтрального «ага...» до захопленого «Ага!!!». Але «а-га», яке вигукнула комаха з комірчинки, було хижим, самовдоволеним і тріумфальним водночас. Якби Аверинцев наздогнав учора Фімку, він, напевно, кричав би своє «тра-та-та» саме з такими інтонаціями.
Вигляд у комахи був, до речі, відповідним. Сіро-коричневого кольору, з величезним яйцеподібним черевом, короткими лапками і головою зі щелепами, схожими на обценьки, комаха наводила Фімку на думки про дитячі роки, яким судилося незабаром перерватися найтрагічнішим чином. Думки ці подобалися Фімці ще менше, ніж «а-га» мешканця комірчини.
Мосем у кишені, здається, оволодів такий же занепадницький настрій.
А от Розалінда зовсім не злякалася.
— Мірмелеоне! — сказала вона суворо. — Ну скільки можна? Як тобі не соромно, га? Це ж мій гість, а ти його лякаєш. І це вже не вперше...
— Хто з них — твій гість? — зловісно уточнив стрибунець із комірчини. — Між іншим, у кишені цього хлопчиська зараз ховається цілих три чеширських таргани.
— Три?! — здивувався Фімка.
— Чеширських таргани?! — не повірила Розалінда.
— Та ти хоч знаєш, нещасний, що тобі буде за розголошення державної таємниці?! — донісся з Фімчиної кишені обурений голос Мося.
— Якої таємниці?! — вже хором вигукнули Фімка і Розалінда.
— А Ми взагалі не до вас звертаємося, Ми до цього миршавячого муралевиного лева! Треба ж, яка підлість, га! Адже він уже втретє розсекречує нашу державну таємницю!
«Ось чому Мось не міг потрапити до палацу, — здогадався Фімка. — Вірніше, — поправив він себе, — не могли!»
— Слухай, а навіщо ти... навіщо ви мені брехали? — запитав він у тарганів. — І як мені вас тепер називати?
— Ми не брехали, — урочисто заявив Мось. — Ми ж говорили відразу — «Ми»! А звати Нас Мось, усіх трьох.
— Теж мені, конспіратори імператорських кровей, — пробурмотів Мірмелеон. — Могли б, між іншим, нормально попросити. Хіба б вас не пустили?
— А як же таємниця? І взагалі, щоб ти знав, це такий спеціальний задум наймудріших тарганів нашої держави. Ти хоч уявляєш собі, скільки відбувається замахів на імператорське життя? А тим більше — на життя таргана-імператора! От у нас для такого випадку і заготовані двійники, — сумно пояснив Мось.