— Це елементарно, Сигізмунде, — скромно посміхнувся детектив. — Вас було видно з вікна.
Він хлюпнув у камін вогненної води, дочекався, поки полум’я освітить комнатку, і повернувся до гостей.
— До речі, ви вже знаєте, що Горщичок зник?
Розділ сьомий,
у якому Фімка досліджує чужі нутрощі й вислуховує рипучу балаканину, а наприкінці з’являються «вони»
У будинку, що дав Фімкові прихисток, було тихо і темно. На думку хлопця, аж надто тихо і темно.
«Як у старій запилюженій шафі», — подумав Фімка.
Він роззирнувся, помітив вікно і підійшов, щоб розсунути важкі щільні завіси, які його закривали. Світло полилося в кімнату, висвітлюючи великий передпокій, який більше скидався на середніх розмірів футбольне поле. Щодо меблів, стін і ліпних фігурок на стелі (чи то крилаті крокодильчики, чи кремезні черв’яки — звідси не розгледіти) — все це нагадувало Фімці музей. Причому музей старий і занедбаний.
Спершу він хотів ввічливо погукати: «Чи є тут хто?», але побачив, що кожен його крок залишає на запилюженій підлозі сліди, і зрозумів: у будинку нікого немає. В усякому разі, останніх років десять — точно.
«Здається, це найбезпритульніший з усіх безпритульних будинків, які тільки є на світі», — вирішив Фімка.
Він поблукав передпокоєм, розглядаючи музейні крісла і столи, недбало розставлені по-під стінами. Якби не пил, він би із задоволенням посидів на деяких з них (так, і на столах теж!), але через бруд не наважився.
Натомість з азартом справжнього натураліста заходився порпатися в шухлядах. Тут улов був пристойнішим. Щоправда, більшу частину предметів, знайдених у шухлядах, Фімка бачив уперше і навіть не здатен був уявити, кому і для чого вони могли б знадобитися. Ну, наприклад, коробка з-під цукерок, заповнена малесенькими медальками. Чи фрагменти лазерних дисків — не уламки, а саме фрагменти, бо вони виглядали так, ніби їх виготовляли окремими шматками.
Усі ці речі не належали світові дорослих. Але не були вони й іграшками, зробленими дорослими для дітей.
Фімка замислився, намагаючись підібрати потрібне слово. Так, швидше за все, ці речі існували на межі між світом дорослих і світом дітей, кожна з них була таємницею. А таємниці, як відомо, збуджують уяву і дітей, і дорослих.
Та рано чи пізно усе закінчується. І от Фімка добрався до останньої шухляди останнього столу. Чомусь хлопчикові здавалося, що тут має лежати найзагадковіший предмет з усіх, які йому пощастило знайти.
А там лежала звичайна перука, дуже стара, зроблена з твердого тьмяного волосся незрозумілого кольору...
— Ну знаєте, — ображено сказав Фімка запилюженим завісам і старезним меблям, — ну знаєте, це навіть якось нечесно виходить.
— А в чужих нутрощах копирсатися чесно? — тієї ж миті відгукнувся хтось поруч, з-під найближчого крісла. Крісло було обтягнуте смугастою бляклою тканиною, ніжки його нагадували лев’ячі лапи, а бильця — крила чаплі.
— Ти б ще мені на голову всівся, — почувся інший голос звідкись із надр останнього дослідженого Фімкою стола. — Ох уже ця молодь!
— Хто тут?! — закричав Фімка. — І чого це ви ховаєтеся по кутках, га? Дурні! Несмішно! Я тут... А вони!..
Він відчув, як ніс сам собою починає шморгати, а в очах защипало. От-от — і Фімка розридається, на радість цим місцевим жартівникам.
— Це хто ховається? — образився голос з-під крісла. — Це ми ховаємося?! Ну ти вигадав!
— Шухляди позасувай, — пробасив голос із глибин стола. — Лоскотно все-таки. І речі поклади, де взяв. Тобі вони ні до чого.
— То це ви розмовляєте? — здогадався Фімка, обережно ставлячи на місце шухляду.
— Та начебто я, — розреготався бас. — Ну і воно теж.
— А чого ж ви раніше мовчали?
— А ми тут останнім часом...
— Якщо точніше — останнє десятиліття, — втрутилося Крісло.
— Не перебивай мене! — гарикнув Стіл. Було видно, що вони справді знають одне одного занадто добре. — Отож, за останнє десятиліття ми вже набалакалися по саму стільницю.
— І це ще слабо сказано!
— Сказано як сказано! І взагалі, ти можеш помовчати хоч хвилину?
— Сам прекрасно знаєш, що можу! Ми ж і так три роки не розмовляли, забув чи що?!
— Я маю на увазі... Гей, а куди це він іде?!
— Піду пошукаю ліжко, — позіхнув Фімка. — Я стомився. Привіт!
— Зачекай, а як же ми? — схлипнуло Крісло. — Ми, може, і зануди...
— Ти за всіх не розписуйся! — ображено пробасив Стіл.
— ...але Ліжко ще гірше! Воно ж стояло в спальні саме-самісіньке весь цей час. Уявляєш?
— До того ж не забувай про... — Стіл затну вся і став фальшиво порипувати якийсь бадьорий мотивчик.
— Не ходив би ти туди, — підсумувало Крісло. — А хочеш спати — сідай на мене.
— Та незручно якось... — промовив Фімка. І справді, крісло було маленьким, на такому не виспишся.
— Нічого-нічого, — Крісло зрозуміло його по-своєму, мовляв, соромиться хлопчик. — Я не ображуся. Ми ж тут від нудьги мало на дошки не розвалюємося! У чому наше, меблеве щастя, знаєш?
— Ні-і.
— У тім, щоб нас використовували за призначенням. Щоб на мені хтось сидів, щоб за столом писали чи їли. А так стоїш тут, стоїш, рипиш ночами, та ще ці погрожують.
— Хто — «ці»?! — не витримав Фімка. — Признавайтеся, а то...
Цієї миті у дальньому кутку зали крізь завіси почувся дрібний тупіт чиїхось лапок. Дуже маленьких лапок, але з дуже гострими пазурами.
— Ось, — злякано рипнув Стіл. — Вони. Прийшли! Тепер...
Він не доказав.
Фімка вже і сам бачив, хто — вони.
«Краще б, — подумав він, — я здався тому Поряднику. Слово честі, краще б здався...»
Розділ восьмий,
у якому відкривається ляда льоху, а також — мимохідь — деякі таємниці про Будинок, Якого Немає
Сигізмунда трусило: крісло під ним дрібно реготало, по заслузі оцінивши жарт детектива. Сигізмундові ж було не до сміху.
— Та пожартував я, пожартував, — примирливо виставив руку Колреш Ямс. — Який ти все-таки серйозний, Сигізмунде! І довірливий. Ну скажи, будь ласка, хто зможе вкрасти Горщичок? І куди він його потім заховає?
Шварцик теж хихотів: схоже, дрібний хуліган добре уявляв собі, куди б він схвовав Горщичок, якби йому вдалося його поцупити.
Сигізмунд хотів був відповісти детективові суворо і вагомо, але потім подумав, що сваритися з Колрешем не варто. Він же прийшов до Ямса по допомогу, тож — терпи, Брехло, терпи!
— Послухай, — сказав він детективові, — я прийшов до тебе...
— Ні, не розповідай! — замахав руками Колреш Ямс. — Невже гадаєш, я не в змозі вгадати, навіщо ти прийшов?! Це навіть, знаєш, якось образливо для мене, великого детектива.
— Ну то навіщо?
— Що — «навіщо»?
— Навіщо я прийшов? — потроху дратуючись, прошипів Сигізмунд.
— Звичайно, щоб попросити мене про допомогу, — знизав плечима детектив. — Це ж елемен...
— Стукають, — зауважив дрібний хуліган. — Здається, у льохову ляду.
— То зійди з неї, — відмахнувся Колреш Ямс. — Хоча краще б...
Він не встиг договорити, бо Шварцик уже виконав його пораду, ляда піднялася, і з льоха дихнуло холодом. Морозяна хмарина запливла до кімнати і, загустівши, перетворилося на фігуру солідного джентльмена, у смокінгу і з молоточком у правій руці, дуже схожим на лікарський, котрим зазвичай стукають дітлахів по колінках.
— Вже північ незабаром, — театральним тоном проголосив джентльмен. — Чи не час нам випити чаю, Колреше?
— Знайомтеся, — сказав той. — Це Невиконана Обіцянка.
— Здається, ти раніше не пускав їх до свого будинку.
— Це моя Невиконана Обіцянка, — трохи зніяковіло пояснив Ямс. — Виконати не встигаю, а ховати на Цвинтарі — якось незручно. Все-таки звик. Так і живемо... То що ти, Сигізмунде, казав про туристів?
— Нічого, — чесно зізнався Сигізмунд.
— Але збирався. Вірніше, ти хотів сказати про особливого туриста, так? Того, що обвів тебе... Ну, словом, про особливого туриста, — завершив детектив, помітивши небезпечні вогники в очах Брехла. — І ти хочеш, щоб я його знайшов.
— Точно!
— Будь ласка! У даний момент суб’єкт, якого ти шукаєш, перебуває... — у хвилини прозріння Колреш завжди говорив трохи незрозуміло і пишномово. І неодмінно робив паузу, щоб дати можливість слухачам самим закінчити фразу. А потім, звичайно, вимовляв її до кінця — і виявлялося, що ніхто не вгадав! — ...перебуває в Будинку.
— У якому з?.. — уїдливо поцікавився Брехло.
— У Будинку, Якого Немає.
— Знущаєшся?!
— Послухай, Сигі, нічого він не знущається, — замахав кулаками Шварцик. — Просто ти ще не знаєш усіх наших легенд, хоч і Порядник. Розумієш, в Охах є безпритульні будинки...
— Я давно казав, що з цим треба якось боротися! — пожвавішав Брехло. — От хоча б усиновити їх... тобто, удомити. Ну, у якийсь окремий квартал зібрати, підремонтувати чи краще перебудувати, зробити з них готелі, кав’ярні, лікарні...
— Скажи-но, Сигізмунде, а тобі б сподобалося, якби тобі пришили кілька зайвих щупальців і вкоротили вуха? — незворушно поцікавився Колреш Ямс. — От бачиш. Будинки теж мають характер. Тому вони і підбирають собі мешканців на власний смак. А коли їхні колишні господарі йдуть, будинки стають безпритульними, аж поки не знаходять нових господарів.
— Тільки не Будинок, Якого Немає, — втрутився Шварцик. — Він, знаєш, Сигі, уже багато років з’являється і зникає то там, то тут. Але ніхто в ньому не живе, він нікого не пускає до себе.
— Але щойно містер Ямс сказав...
— Правильно, Сигізмунде. Просто Шварцик невірно висловився. Будинок нікого не пускав до себе. До сьогоднішнього дня. А сьогодні він визнав за господаря того хлопчика, за яким... якого ти шукаєш.
— Добре. Якщо ти знаєш це, виходить, тобі відомо, де знаходиться цей будинок.
— Звичайно, знаю. У нас це називається «по той бік стінки». Мається на увазі стінка, на якій Король-Маляр колись намалював Охи. Ти б сказав інакше: «в другому вимірі». Та слова словами, а означає це, що Будинок там, де тобі його не знайти.
— Послухай, невже я схожий на дурня? — підвівся Сигізмунд і відразу повернувся до Шварцика, який вже зібрався щось ляпнути: — Це питання риторичне, тобто, воно не потребує відповіді. Я маю на увазі,, що Будинок якось же підібрав хлопчика, розумієте?
— Просто він часом навідується до Охів. А іноді буває в інших місцях, — пояснив великий детектив.
— Гаразд. Гаразд, Колреше, просто скажи мені, де знайти хлопчика. Та тільки насправді знайти. Не варто говорити про «за стінкою» і все таке, домовилися?
— Домовилися, — кивнув Ямс. — Коли це буде можливо, я повідомлю тобі. А тепер, друзі, якщо всі справи вирішено, чи не випити нам чаю? А я із задоволенням зіграю для вас на своєму барабані. Просто зараз і почну.
— Треба було відмовитися, — зітхнув Шварцик.
— ЩО?! — прокричав крізь гуркіт Сигізмунд.
Після безладдя він найбільше в житті не любив барабанну музику у виконанні великого детектива.
Розділ дев’ятий,
у якому ще раз буде доведено, що тарганам на кухні робити нема чого
Спершу Фімка побачив вуса — величезні, довжелезні вуса, які виникли просто з повітря. Потім між ними завилася морда таргана, а тоді — й усі інші частини тарганячого тіла: тулуб, лапки і крила.
Крила були знатні: мутно-червоні, із золотавими прожилками. Такі ростуть на спині не лише для краси, ними точно користуються.
— Вони — це Ми, — сказав тарган. — А Ми — це я. Чеширський тарган.
— А чого «Ми»?
— Та манія в нього, — зареготав стіл. — Манія величі.
— Імператорської величі! — із гідністю зазначив тарган.
— А звуть тебе як? — дружньо запитав Фімка, придушуючи свої негідні тваринні інстинкти. Інстинкти волали про те, що варто негайно зняти кросівку і жбурнути у комаху.
— Мось.
— Як-як?!
— Мосем Нас звуть, — повторив чеширський тарган. — Це якщо коротенько. А повністю — Мось, Наша величність імператор усієї підплінтусної імперії разом з окраїнами та околицями.
— А «окраїни» і «околиці» — це хіба не одне і те ж?
— Саме тому — просто Мось, — відрубав тарган. — До з’ясування.
— Тим більше, що імперії-то у вас поки немає, — уїдливо зауважило Крісло. — Імператор є, а імперія — тю-тю. І піддані теж.
— А нема чого Двері малювати де попало! — верескливо заперечив Мось. — Теж Нам, Великим Капцем вас прибий, художники знайшлися! Ми ж думали — от вони, околиці, знайшлися нарешті, ріднесенькі. Ну і вирушили у розвідку, як годиться: імператор першим і в бій, і тікати. А Двері узяли й зачинилися. І що тепер, га?
— Що-що... — буркотливо гмикнув Стіл. — Бігаєш тут, лоскочешся, підлий. Ліжко позавчора до істерики довів, залоскотав, аж тут чутно було!
Чеширський тарган відвів очі, навіть вуса його опали:
— Це Ми від нудьги бігати починаємо.
— То ти теж біженець! — зметикував Фімка. — Слухай, а ти назад повернутися намагався?
— Він ще питає! Можна сказати, тільки тим і займаємося!
— Ну і?..
— Повернешся тут, аякже! Усі Двері зафарбовують, куди не тицьнись — назад в Охи потрапляєш. Короля треба шукати, от що! Він єдиний допоможе.
— А де шукати?
— За особливими Дверима, де ж іще. Тільки Двері спершу знайти треба і відчинити, а для цього потрібен ключ.
— Вірніше, Пензель! — подало голос Ліжко за стінкою. Виявляється, воно все прекрасно чуло, просто не хотіло втручатися.
— А Пензель де лежить? — запитав Фімка, спалахнувши надією.
— Якби Ми знали... — мовив чеширський тарган. — Якщо хтось і може підказати, де шукати Пензель, то це принцеси, а до палацу Нас не пускають.
— Ну чого ж ти мовчиш?! — обурився хлопчик. — Завтра сходимо до Меліси і запитаємо. ...Слухайте, а є у вас тут кухня? А то їсти страшенно хочеться... — додав він зніяковіло.
Виявилося, кухні тут не було, а була замість неї кімнатка, куди маленьким правогоном надходила порція права. Як пояснив Мось, кожен будинок в Охи, навіть безпритульний, забезпечувався такою порцією. Бо «безпритульний» зовсім не значить «незаселений». Та у цьому Фімка вже і сам переконався: хоча будинки часом залишалися без господарів, у них жили численні створіння, так чи інакше пов’язані з житлом. І їсти, і пити вони теж хотіли, а мракка, хоч і була смачною (і для кожного — смачною по-своєму), але іноді охівцям набридала, і їм хотілося чогось особливого. Наприклад, вакуумні летяги божеволіли, якщо кілька днів не отримували метеоритних уламків. А в місті найменше мріяли про те, щоб мати справу з божевільними вакуумними летягами!
Словом, мракка була основним, але не єдиним продуктом в Охах. І в безпритульному будинку, що дав прихисток Фімці, саме мракки і не виявилося, а з правогону вона виходила так собі, якась прісна.
— Ех, — зітхав Мось, — це ерзац, замінник, от що це! А справжня мракка — у неї і смак інший, такий, знаєш, букет запашний, неповторний — як у старого сиру, газет столітньої давності і... м-м-м... засохлого клею, — чеширський тарган аж вусиками по-особливому ворухнув від задоволення.
Фімка нагадав собі, що мракку кожен відчуває по-своєму, але це його заспокоїло мало. Тому хлопчик попросив Мося не готувати йому вечерю, а просто показати, як це робиться. Фімка був, звичайно, голодний, але не настільки, щоб погодитися на смажені на клеї газети або ще якусь вишукану тарганську страву.
Виявилося, усе дуже просто: потрібно зосередитися, подумки уявити собі те, що хочеш отримати, і відкрутити краник правогону. Й омріяна страва негайно стане реальністю.
Тут Фімка мимохіть згадав стару легенду про віслюка, який не міг обрати один з двох однакових оберемків сіна. Справді, що йому замовити, якщо можна отримати все? Ящик морозива? Чи, може, смажену курку? Або — торт, великий торт, з горіхами, з бананами, з родзинками і... ну, взагалі ТОРТ!
Ви здогадалися, чи не так? Фімка зупинив свій вибір саме на торті — він примружив очі і навіщось міцніше стиснув лівий кулак, уявив у всій красі і з подробицями цей тріумф кулінарної думки і відкрутив краник.