— При чому тут думка?! — закричав Сигізмунд. — Коли я казав про «останній час», я, звичайно, мав на увазі місяць або щось подібне.
— От бачите, — повернувся до інших гвінпін. — Він і сам точно не знає. «Місяць», каже, або «щось подібне». Отже, маю гіпотезу...
— Стоп! — не витримав Головний Порядник. — У нас зовсім немає часу.
— Це ми зрозуміли, — зауважив гвінпін. — Ти ж не даремно говорив про «останній час». Виходить, він вже тоді закінчувався...
— Я про інше, — Сигізмунд обхопив руками себе за плечі: це був найдієвіший спосіб узяти себе в руки, тобто заспокоїтися. — Мені потрібні портрети усіх, хто потрапив в Охи за останній місяць. І дотепер залишається тут.
— У місяці? — уточнив гвінпін. — Диви-но, — додав він простодушно, — а в тебе, здається, пара з вух іде...
— Це він скипів, — пояснив Айо. — От що, хлопці, дайте-но спокій Сигізмунду і послухайте мене. Будь ласка, покажіть нам усіх, хто потрапив за останній місяць в Охи і дотепер залишається у нашому місті.
Айо славився не тільки своєю худорлявістю (а був він настільки тонкий, що іноді ви навіть бачили, що знаходиться за його спиною), Айо ще мав неймовірну витримку. Якщо чесно, у всіх Охах, крім нього, відшукалося б небагато городян з такою витримкою. Певно, у дитинстві вони сиділи на першій парті, перед учительським столом, а просто позаду вмощувалися запеклі хулігани, які кололи їм спину циркулями або плювалися пожованим папером. У всякому разі, це одна з рідкісних (і неприємних) можливостей здобути залізну витримку. А тільки маючи її, можна спілкуватися з гвінпінами без ризику для власного здоров’я (шашки — не рахуються!).
Якщо ви хотіли домогтися чогось від цих птахів, прохання слід було викладати якомога точніше. У чомусь це нагадувало роботу з комп’ютером; інакше, як і у випадку з комп’ютером, ви могли отримати зовсім не ті результати або ж не отримати їх зовсім. І, чесно кажучи, другий варіант іноді здавався Сигізмунду кращим за перший.
Айо керував гвінпінами «на ура». А вони, здається, поважали його і трішки побоювалися.
Так чи інакше, але зараз птахи вишикувалися в шеренгу і почали заселяти повітря зображеннями туристів. Відповідно до заведеного віднедавна порядку (здогадуєтеся, хто був автором ідеї?), усі новоприбулі до Охів мусили обов’язково зазирнути до Будинку Порядників, щоб зареєструватися. Вже одне це слово своєю довжиною лякало багатьох. Але якщо ви хотіли жити з чистою совістю і спати спокійно, рано чи пізно ви приходили до Порядників. А якщо ні, то Сигізмунд проникав у ваші сни і нагадував про те, що ви поводитеся непорядно.
Ну а всіх, хто був у Будинку, гвінпіни відразу запам’ятовували; запам’ятовували вони і тих, кого просто бачили на вулицях міста.
Якщо чесно, вони запам’ятовували взагалі всіх і усе, що потрапляло їм на очі.
Зараз Сигізмунд квапливо переглядав одне за одним обличчя туристів, які прибули в Охи за останній місяць і не встигли залишити місто. Але він не просто переглядав — він шукав будь-якого підозрілого типа. Брехло вважав: якщо істота виглядає підозріло, значить, з нею щось не так. Звичайно, у житті таке трапляється не завжди, але ніхто не поспішав Сигізмунду про це повідомити.
— Порушника шукаєш? — запитали раптом у Брехла за спиною.
— Угу, — не відриваючись, пробурмотів Сигізмунд.
— А ти не бачив?.. — Лонгій-Л’Оккі (а це був саме він) затнувся і зніяковіло замовк.
Чарівник і філософ, Лонгій-Л’Оккі був неймовірно вразливою особою, хоча зовні виглядав особою вражаючою. Але свої помилки (а він їх робив — як і будь-яка інша жива людина) Лонгій-Л’Оккі терпіти не міг. Вони його пригнічували. І від цього він, як не дивно, ставав ще вищим і виглядав ще більш вражаючим. Це йому не подобалося — кому ж подобається знати, що до якої б кімнати ти не увійшов, все одно муситимеш ходити зігнувшись!
Тому Лонгій-Л’Оккі помилок намагався не припускатись. А якщо припускався — не зважав на них. Правда, він все одно виростав, якщо помилявся, навіть коли робив вигляд, що не помітив своєї чергової помилки. Якщо чесно, він виростав навіть більше, бо ігнорування помилок теж було помилкою з його боку. Але цього він справді не зауважував.
Зрештою, Лонгій-Л’Оккі вирішив ставитися до своїх неприємностей філософськи. Тобто шукати в усьому позитивну сторону.
Хоча дотепер йому так і не вдавалося знайти цю «позитивну сторону» у своєму високому зрості.
Схоже, нещодавно Лонгій-Л’Оккі вкотре зробив помилку. Принаймні Сигізмундові здалося, що чарівник трішки підріс з учорашнього дня. І зараз навіть чіпляв своєю чубатою головою, не прикритою протишашковою каскою, краєчек полярного сяйва.
Поява Лонгія-Л’Оккі відволікла Сигізмунда від перегляду портретів. Ще Брехла засмучувало, що досі він не знайшов тієї самої особи, яка йому була потрібна. Бо, як виявилося, старий перевірений спосіб Сигізмунда цього разу не спрацював. Усі портрети, що показували йому гвінпіни, викликали в Брехла підозри. Та що там! Підозри викликала навіть особа Лонгія-Л’Оккі! Занадто вже вона була... незвичайна.
Так, з чарівником було щось не те. Але довести цю думку до кінця Сигізмунд не встиг. Раптом весь Будинок Порадників здригнувся, наче від сильного удару (або від того, що хтось гарненько полоскотав Будинку п’яти).
І чийсь хрипкий голос закричав:
— На абордаж!!!
Розділ шістнадцятий,
у якому знаходяться додаткові обставини і запасні ключі
Коли адміральша Бенбоу пішла, Розалінда тихенько постукала в двері.
— Фімко, ти там?
— Ні, вкрали мене, — огризнувся Фімка. — Тут я, тут, куди подінуся. Слухай, а в тебе випадково немає запасного ключа від дверей, га?
— Та ж бабця заборонила тебе звільняти. А вона в нас знаєш яка сувора!
— Знаю, — пробурчав Фімка. — На власній шкірі, можна сказати, випробував. Ну що, ваші імператорські величності, — звернувся він до чеширських тарганів у себе в кишені, — спіймали нас, чи не так?
— Дурниці, — долинуло з кишені. — Ця прибита Великим Капцем старушенція думає, що так легко взяти в полон Мося? Вона помиляється! Мось неполонимий! ...або — неполонаємий? Коротше, даремно вона так. Ось ключ від кімнати, у тебе в кишені.
— Як вам це вдалося?.. — здивувався Фімка.
— Ну, — поблажливо гмукнув Мось, — Ми ж уміємо ставати невидимими.
— І їх троє, — додав через двері Мірмелеон. — Троє невидимих тарганів можуть накоїти багато бід, повір мені, я знаю.
— Добре, Фімко, звільняйтеся і чимдуж біжіть звідси, поки бабця не спохопилася ключа!
— Вона не дізнається! — засміявся Мось. — Ми підсунули їй твій ключ, а її ключа забрали собі. Тож вона навіть не зможе тебе звинуватити в тому, що ти нас випустила.
— Але і це ще не все, — додав Мось (судячи з голосу, якийсь інший із Мосей). — Ми отут, у кімнаті, знайшли дещо цікавеньке. Пошукай-но в своїй іншій кишені.
— Ух ти, записка! — Фімка розгладив смужку паперу і прочитав на ній: «Фімко! Я пішла до географічного парку. Знайди мене там якомога швидше! Меліса».
— Та ви просто молодці, Мось! — похвалив тарганів Фімка.
— Стараємося, — скромно відгукнувся один із них. — Оскільки старушенція не знайшла записку, Ми вирішили, що знати їй про неї зовсім необов’язково. Тим більше, що записка призначалася тобі.
Відчинивши двері, Фімка спершу попросив Розалінду вивести його з палацу. А дорогою розповісти, що це за географічний парк і як туди потрапити.
І, ведучи Фімку похмурими коридорами, сестра Меліси коротко розповіла йому про це чудове місце в місті Охи. Ну, ми-то з вами не тікаємо від бабці-піратки, тому можемо приділити географічному паркові побільше уваги. Тим паче, що він того вартий.
У звичайних містах частенько зустрічаються ботанічні сади і зоологічні парки. У перших, як відомо, збирають рослини з усього світу, у другому — тварин. Ну, а в географічному парку Охів можна було знайти фрагменти ландшафтів, які потрапили туди з різних світів. Їх приносять із собою городяни, котрі страждають дивною хворобою, що називається ностальгія, або туга за батьківщиною. Чого тільки не побачиш у цьому географічному парку!
Отут вам і Каньйон Заблудлого Місяця, і Хаща Хижих Равликів, і Озеро Кольорової Музики (звідки набирає воду для своїх окулярів Лонгій-Л’Оккі), і... Ох, усього і не перелічиш за один раз, а щоб уважно оглянути всю цю пишноту, потрібен не один тиждень.
Почувши це, Фімка добряче зажурився. У нього не було тижня. І Меліса навряд чи буде його там стільки чекати. Адже вона написала «якомога швидше». Ні, «тиждень» точно не вкладається в поняття «якомога швидше»!
— Щось придумаємо, — заспокоїв його Мось. — Головне — потрапити до парку. Туди далеко йти?
— Далеченько, — зізналася Розалінда. — Але я вам допоможу. Я ж сьогодні качаю права, пом’ятаєте?
І коли вони вибралися з палацу, дівчинка викликала вже знайому Фімці хмару з двома сидіннями.
— Ну, Мірмелеоне, — сказала Розалінда, — бувай. Скажеш бабусі, що я полетіла качати права. А я справді полечу качати права, тільки спочатку завезу Фімку і Мосей у парк.
— Зачекайте! — захвилювався Мірмелеон. — Зачекайте! Адже Фімка познайомився з Мелісою тільки вчора, чи не так? Виходить, він не впізнає її, навіть якщо побачить!
— Як же бути?
— Ну... — муралевиний лев здригнувся, але потім пересилив власний страх і запропонував: — Мабуть, візьміть мене із собою... Якщо тобі потрібно займатися правами, то нічого іншого не залишається, хіба не так?
— Але ти ж раніше ніколи не виходив з палацу, — розгубилася Розалінда. — Ти ж казав...
— Неважливо, що я казав, — зітхнув Мірмелеон. — Мелісі потрібна допомога. І тільки ми можемо це зробити.
Вони сяк-так розмістилися на хмарі і полетіли до географічного парку.
Дорогою Фімка міркував про те, що ж змусило Мелісу втекти з палацу, але так нічого до ладу і не придумав. Він підозрював, що найімовірніше за все і уявити собі не зміг би, що відбулося з Мелісою, бо надто мало знав про тутешнє життя.
І ще одне. Взагалі Фімка був сміливим хлопчиком. Але, якщо чесно, він щиро сподівався, що Меліса не чекає його десь у Хащі Хижих Равликів або на Скелі Ікластих Каменів.
Розділ сімнадцятий,
у якому Будинок Порядників беруть на абордаж, а Сигізмунд згадує те, про що зовсім забув
— На абордаж!!! — як і раніше волали десь на верхніх поверхах Будинку Порядників. — Я кому сказала, брутальна ти тварюко! Негайно на абордаж!
— Тривога! — гукнув Сигізмунд, миттєво забуваючи про підозрілі портрети і не менш підозріле обличчя Лонгія-Л’Оккі. — Свистати всіх нагору!
Айо та гвінпіни з подивом перезирнулися і поквапилися слідом за Брехлом у коридор. Лонгій-Л’Оккі зніяковіло поправив полярне сяйво і, пригнувшись, рушив за ними.
У коридорі коїлося щось неймовірне. Шашки: чорні, білі та бірюзові (чарівні) не літали, а ковзали по стінах і стелі. Втім, на стелі вони трималися не дуже добре і рано чи пізно падали на голови Порадникам, які пробігали внизу, тобто Сигізмунду, Айо і Лонгію-Л’Оккі. Тепер уже доведеться розкрити невеличкий секрет — всього в Будинку працювало шість Порадників. Два з них на минулому тижні пішли у відпустку. А Бульчин Жуск давно вже піднявся на дах, уникнувши шашкових ударів.
Дехто може здивуватися, чому гвінпіни в такий відповідальний, можна сказати, ризикований для Будинку момент продовжували грати в «Чапаева». Відповідь проста. По-перше, вони знали, що відбувається насправді (ми довідаємося про це двома абзацами пізніше). А по-друге, шашки давно вже не підкорялися їхній волі.
У цьому полягає найголовніший шашковий секрет. Вони поводяться мирно, коли стоять на дошці, на цих квадратиках, чорних або білих (у випадку з дошками в Будинку Порадників — ще й на бірюзових). Але варто шашці відірватися від дошки (що, як ви розумієте, частенько з ними трапляється під час гри в «Чапаева»), і вони відразу відчувають волю і починають рухатися в різних напрямках, куди хочуть. Весь фокус полягає в тому, що летять вони зазвичай не туди, куди ви їх посилаєте, а у зовсім протилежному напрямку.
Вони розбивають скло в буфеті й улюблену мамину чашку. Або падають в акваріум з рибками, яких ви забули погодувати. А вже особливі, бірюзові шашки, вигадані гвінпінами, вміють літати, змінюючи напрямок польоту просто в повітрі.
Потім, звичайно, вони падають, рано чи пізно — і тоді знову втрачають здатність до самостійного пересування... Але, здається, я обіцяв, що в цьому абзаці ми довідаємося про те, що ж відбувалося в Будинку Порядників? Тоді почнімо, бо найменш мені хотілося б, щоб під моїми вікнами тинялася Невиконана Обіцянка. Тому знайте: Будинок брали на абордаж!
Але це зовсім не те, що ви подумали. Ніяких піратів! Всього лише одна бабця-адміральша. Так-так, це з’явилася на своєму небесному кораблі пані Бенбоу. А оскільки корабель був дуже старим і норовливим, то причалити до даху Будинку Порядників їй вдалося далеко не відразу.
Коли на площадку для повітряних куль піднялися Сигізмунд, Айо і Лонгій-Л’Оккі, небесний корабель адміральши погойдувався в небі над, дахом. Бульчин Жуск намагався приманити його, обіцяючи почистити днище і боки корабля від небесних черепашок (якими, як відомо, згодом обростає будь-який корабель). Той не погоджувався. У рипінні щогл і шелесті вітрил виразно вгадувалася вимога напоїти їхнього власника мраккою і показати пісні й танці дельфінів і китів — зараз, негайно! Довелося Бульчину Жуску спускатися в Будинок за глечиком, а гвінпінам, зібравшись гуртом, створити в повітрі картинки тих самих пісень і танців (зі звуком, щоправда, вони трохи не впоралися, але ніхто не звернув на те уваги).
Тільки тоді корабель відтаяв душею, пришвартувався до даху і дозволив адміральші Бенбоу спустити східці.
Вона скотилася ними на дах, немов одноока бегемотиха,, яка довідалася, що всі ріки світу сьогодні до обіду висохнуть, усі до єдиної! І озера теж! Якщо ви думаєте, що в таких випадках бегемоти засмучуються чи впадають у відчай, то ви помиляєтеся. У таких випадках вони розлючуються!
— Сигізмунде! — гаркнула вона, хапаючи Брехла за його зшитий із клаптиків сірий плащ. — Сигізмунде! Мою онуку викрали! У мене в палаці з’явився якийсь пройдисвіт! І... і я загубила ключ від кімнати, у якій його замкнула! Так що він, імовірно, втік!
— Ключ утік? — необачно уточнив один із гвінпінов. Наступної миті він наткнувся на погляд єдиного бабчиного ока, голосно клацнув дзьобом і позадкував до сходів, які вели у надра Будинку. Він уже зрозумів, що зробив фатальну помилку, піднявшись на дах, і тепер збирався її виправити.
Бабця милостиво дала гвінпінові спокій і продовжувала репетувати з приводу зникнення Меліси. Сигізмунд слухав її краєм вуха, згадуючи, що ж привело його до Будинку. Раптом у Брехла за спиною хтось делікатно кашлянув.
— Нагадати смію, — сказав примарний джентльмен, — я про те, що містер Ямс, звичайно, казав, мовляв, вам квапитися ні до чого, однак, з іншого ж боку...
— А це хто такий?! — розлючено спитала адміральша Бенбоу.
І здивувалася, коли зрозуміла, що її запитання анітрохи не збентежило джентльмена. Такого з нею не траплялось уже давно.
— Я — Невиконана Обіцянка, — чемно посміхнулася їй примара. — Очі б мої вас не бачили, пані.
— Взаємно, — буркнула бабця. — Сигізмунде, а як щодо моєї онуки?
— Я думаю... — зам’явся Брехло. — Я думаю, — ризикнув він нарешті повідомити, — ваша онучка, пані, вирушила до географічного парку. І ми зараз вирушимо туди ж.
— Якщо ви не проти, я хотів би піти з вами, — повідомив Лонгій-Л’Оккі. — Пригадується, там була Долина Загублених Речей... Словом, якщо ви не проти...
— Звичайно! — ще б пак! Якщо разом із Сигізмундом будуть найкращий чарівник Охів та адміральша Бенбоу, навіть найстрашніший хуліган нікуди від них не дінеться!
Розділ вісімнадцятий,
у якому розв’язка наближається до Фімки зі швидкістю кур’єрського потяга — і наздоганяє його!
Отже, як і годиться, у кожної історії буває розв’язка. Тепер наближається розв’язка нашої історії. Ну, скажімо, одна з розв’язок...