Фімка летів на хмарі до географічного парку, ні про що не підозрюючи.
Розалінда висадила компанію біля входу, побажала удачі й полетіла на вежу, качати права. А Фімка залишився з Мірмелеоном і трійцею чеширських тарганів у кишені. Відверто кажучи, це не найбільша — і не наймогутніша армія.
Але Фімка не збирався воювати. Йому тільки й треба було відшукати Мелісу і запитати в неї, де захований Пензель. А вже потім...
— Ну що, куди підемо? — поцікавився з кишені один із Мосей. — Наскільки Ми тут зорієнтувалися, варіантів три, правильно?
І точно — три! І всі три варіанти були написані (вірніше, вибиті) на велетенській брилі, яка стирчала просто біля входу до географічного парку. Звичайно, там було відоме формулювання: «Праворуч підеш — ..., ліворуч підеш — ..., прямо підеш — ...»
Фімка заходився вивчати напис. Хаща Хижих Равликів чекала необачного відвідувача праворуч. Скеля Ікластих Каменів точила свої гранітні зуби ліворуч. Виходить, йдемо прямо!
— Ти не проти, Мірмелеоне? — про всяк випадок запитав Фімка. — Може, у тебе є думки щодо того, де варто пошукати Мелісу?
— Йдемо прямо, — погодився муралевиний лев. — Я давно хотів глянути на Озеро Кольорової Музики, а тут саме така нагода трапилася, — зізнався він трохи зніяковіло. — До того ж, якщо чесно, мені здається, що не має значення, куди ми підемо. Меліса обов’язково знайде нас.
«Головне, — подумав Фімка, — щоб нас раніше не знайшов хтось інший».
Його раптом охопили погані й нечіткі передчуття (хлопчик саме проходив повз Яр Пророчого Туману, і жмути цього самого Туману надуло на доріжку для відвідувачів). Від того, що передчуття були нечіткими, вони здавалися ще гидкішими.
Ні, Фімка ані хвилини не вагався: він знав, що Мелісі потрібно допомогти, і зовсім не тому, що йому неодмінно треба відшукати Пензель. Зрештою, Фімка давно вже міг запитати про нього у Розалінди.
Але хоча Фімка і хвилювався про долю Меліси (та й про свою власну теж), він все одно не міг би йти географічним парком, не звертаючи уваги на його дива. Тому він звертав. А якщо чесно, то тільки на них і задивлявся, зовсім забувши про свої біди.
Тим більше, що саме зараз вони проходили повз Урочище Дитячих Кошмарів. По той бік міцного скла в тінях метушилися кошмарні страховиська й жахи, і Фімка навіть пошкодував, що не повернув біля роздоріжжя праворуч або ліворуч. А потім Мірмелеон розповів йому, що це думконепробивне скло, і хлопчик трохи заспокоївся. Вони постояли, спостерігаючи, як тиранозавр боровся на смерть з тарілкою манної каші (тарілка перемагала). Потім через кущі ринув цілий ескадрон гігантських павуків і кинувся на допомогу тиранозавру. Шерстистий бабай з палаючими очима в цей час сидів на пеньку, неподалік від баталії, і виводив у чийомусь щоденнику жирні двійки і вимоги батькам негайно з’явитися до школи.
Словом, Кошмари вони і є Кошмари.
«Добре, — подумав Фімка, — що через скло вони не можуть до мене дотягтися».
Далі було приємніше видовище — те саме Озеро Кольорової Музики, яке так мріяв побачити Мірмелеон.
В Озері хлюпотіла вода, але вода ця була незвичайною. Вона переливалася всіма барвами веселки (й іншими, жодного разу Фімкою на веселках не поміченими) і тихенько звучала. Немов оркестр перед виступом, коли музиканти настроюють інструменти.
— Класно! — прошепотів Фімка.
— Ще б пак! — погодився Мірмелеон, а Мосі у Фімчиній кишені захоплено зашелестіли крилами.
— А чому ти так хотів побачити це Озеро?
— Я — родом звідти ж, звідки воно, — тихо сказав Мірмелеон. — Його переніс сюди один чарівник.
— Злий?
— Розсіяний, — невесело посміхнувся муралевиний лев. — А такі вміють з однаковою легкістю робити і зло, і добро. Вони просто не помічають, що роблять. — Він зітхнув, начебто згадав щось украй неприємне, пов’язане з власною долею. — Потім він прийшов у це місто, у Місто Тисячі Дверей. І прихопив з собою Озеро, бо нудьгував без нього.
— А ти як потрапив сюди?
— Випадково. Але мені тут сподобалося... сподобалося б, якби не деякі обставини. Гаразд, не варто про це. Давай-но підемо далі, все-таки Меліса чекає на нас. І вона просила поквапитися. До речі, далі, якщо не помиляюся, Долина Загублених Речей. Може, вона там?
Меліса справді була там. Фімка відразу це зрозумів, йому навіть не знадобилося запитувати Мірмелеона, чи вона це. Бо поблизу інших дівчат видно не було, а ця, чорноволоса, із кумедною такою мармизкою, відразу ж помчала в їхній бік.
— Добре, що ви прийшли! — гукнула вона. — Очі б мої вас не бачили!
— Взаємно! — бадьоро відгукнувся Фімка. — Ну, які проблеми? — запитав він, намагаючись, щоб його голос прозвучав безтурботно.
— Я знаю, де захований Пензель! — голосно прошепотіла Меліса. — Ну, той самий.
— Я в курсі, що це за Пензель, — заспокоїв її Фімка. — Мені тут розповіли... Слухай, то де ж він?
— Звичайно, у Долині! Ходімо...
Вони перестрибнули через невисокий паркан, який відокремлював Долину від доріжки для відвідувачів, і поспішили за Мелісою. Але не побігли, бо Долина була всіяна найрізноманітнішими речами, які колись загубилися та так і не знайшлися.
Тут отримали прихисток і відірвані ґудзики, і імператорські корони, які скотилися з голів. А також: шпаргалки, цілі армії іграшкових солдатиків, ключі від заводних іграшок, будинків, сейфів і механічних сердець, носовички, штучні щелепи (з алмазними зубами!), книжки, гребінці, футбольні й тенісні м’ячі, мобільні телефони, вагони з секретним вантажем, вогнегасники, шпильки, викрутки, бабусині окуляри, срібні кулі і рукописи письменників-початківців. Рукописів було особливо багато; складені в стоси, вони тяглися до неба дивовижними хмарочосами, і якщо ви випадково зачіпали їх, ці стоси завалювалися, гучно зашелестівши, і засівали все навкруг сторінками. Фімку це бентежило, він щоразу намагався обійти аркуші, щоб не наступати на них, і тому зачіпав інші стоси, і вони знову падали...
Нарешті Меліса заявила, що вони прийшли. Хлопці й муралевиний лев стояли перед величезним літаком, який теж, напевно, колись загубився, а тепер лежав посеред Долини. «Люблять вони тут гарні назви, — подумав Фімка. — Назвали б — «Смітник». Ні, обов’язково треба — «Долина»! Теж мені, романтики!»
Насправді ж його просто збив з пантелику цей літак. Бо Фімці раптом здалося, що Долина Загублених Речей якось пов’язана з Урочищем Дитячих Кошмарів. І коли вони з Мелісою і Мірмелеоном ввійдуть у літак, там знайдуться пасажири — ті самі, що летіли в ньому колись давно. Пасажири, які перетворилися на кістяки. Може навіть, ще не зовсім мертві кістяки. Ну, ви розумієте...
Але входити у літак їм не довелося. Виявилося, що досить нахилитися і зазирнути під колеса літака. Чи, якщо вже бути зовсім точними, під шасі літака, бо саме так називаються його колеса.
Між задніми шасі лежав у пожовклій траві пензель. На вигляд — найзвичайнісінький. Але Фімка вже знав, що нічого звичайного в ньому, крім зовнішнього вигляду, немає. Він — чарівний, він — Пензель. Той самий, який допоможе повернутися додому!
— Я ж казав! — тріумфально вигукнув за їхніми спинами чийсь голос. — Бачите, пані, ваша онука тут. Разом з її викрадачем!
Розділ дев’ятнадцятий,
у якому Сигізмунд бере Пензель у свої руки
Долина Загублених Речей — справді межувала з ще одним експонатом — мешканцем географічного парку. Але не з Урочищем Дитячих Кошмарів, а з Вічною Кригою. Яка, завдяки чарам, перебувала відразу в двох місцях Охів: у Будинку Порядників і в географічному парку.
Тому в Сигізмунда і його компанії не виникло жодних труднощів перебратися в Долину. Навіть підступні шашки, які літали між торосами, не могли ні в кого поцілити, бо рано чи пізно наштовхувалися на погляд єдиного ока адміральши Бенбоу і через це втрачали влучність.
Словом, Сигізмунд із товаришами вибралися з Вічної Криги на доріжку для відвідувачів і рушили в Долину Загублених Речей — де і знайшли Фімку, Мелісу і Мірмелеона (тарганів у Фімчиній кишені вони, звичайно, не помітили).
— Я ж казав! — зловтішно вигукнув Брехло, вказуючи на Фімку і Мелісу. — Бачите, пані, ваша онука тут. Разом з її викрадачем!
— Я відразу зрозуміла, що з ним щось не так! — заявила адміральша. — Занадто уже він підозрілий! І — товстий!
І вона рушила до Фімки, явно маючи намір покарати його. Він не знав, як саме, але розумів — жорстоко.
Та тут втрутилася Меліса.
— Бабусю! — закричала вона. — Очі б мої тебе не бачили, бабусю! Та ніхто мене не крав! Фімка навпаки — рятував мене!
— Від чого ж він тебе рятував?! — недовірливо поцікавилася адміральша.
— Від небезпек! І взагалі, він добрий.
— І ще я хочу повернутися додому, — сказав Фімка. — Але не можу, бо Двері у мій світ зафарбували. А ви ж усе-таки бабуся принцес, правильно? Виходить, ви можете мені допомогти. Я тому й прийшов до палацу. — Фімка знав, що брехати негоже. Але якщо поміркувати, він і не зовсім брехав. Так, трішки.
З єдиного ока піратки, на превеликий подив усіх (навіть її власний!), раптом викотилася величезна сльозинка.
— Так чим же я тобі допоможу, сиріточка! — схлипнула бабця. — Я б тобі, звичайно, Двері намалювала, але для цього потрібен Пензель. А Пензель давним-давно загубився.
— Бабусю, — втрутилася Меліса. — Ти пам’ятаєш, де ми знаходимося?
— Ну? — не розуміючи, глипнула на неї адміральша.
— У Долині Загублених Речей! Де ж ще шукати Пензель, як не тут? От я його і знайшла!
— Справді?!
— Дивись, — і Меліса простягнула адміральші Пензель.
Але чиясь чіпка і спритна рука перехопила його — і, звичайно ж, це була рука Сигізмунда Брехла, Головного Порядника міста Охи. Він зовсім не для того ховав цей Пензель (до речі, аж ніяк не в Долині) і наказував перефарбувати місто, щоб тепер навіжене дівчисько все зіпсувало.
— Пані, — сказав Сигізмунд, чарівно посміхаючись бабці, — пані, дозвольте я... Мені здається, я міг би... е-е-е... допомогти хлопчикові. Зараз ми миттю організуємо тобі Двері, малий, — тепер він посміхнувся Фімці, котрому ця посмішка і «малий» категорично не сподобалися. До того, ж Фімка впізнав Сигізмунда. І не сумнівався, що той упізнав його.
Але, здається, цей Порядник хотів Фімки позбутися. Якщо так, тоді, може, він справді намалює Двері, які ведуть на Землю?
А Сигізмунд аж пританцьовував від нетерпіння! І щосили вимахував Пензлем, приміряючись, де б намалювати Двері для Фімки. Нарешті він обрав для цього крило літака. Лонгій-Л’Оккі підсадив Брехла і Фімку туди, і Сигізмунд узявся до роботи. А Фімка поки прощався з Мелісою і Мірмелеоном.
Він хотів сказати їм, що ніколи не забуде два дні, проведені тут, в Охах, з такими друзями. І що в Мірмелеона життя обов’язково налагодиться. І що в Меліси насправді класна бабуся, дуже стильна і, головне, добра. І...
Але Сигізмунд уже ляснув Фімку по плечу, натякаючи, що Двері готові. Тоді Фімка махнув наостанок рукою своїм друзям і ступив у ці Двері.
По той бік на нього чекали вже знайомі гараж і паркан.
Так-сяк Фімка вибрався з-за гаража і пішов додому.
Пригоди закінчилися.
Частина третя
Пензель у руках Сигізмунда!
Розділ двадцятий,
у якому Фімку охоплюють моторошні сумніви і підозри
— Фімко, ти чого так довго? — запитала мама з кімнати.
Фімка промовчав, обережно зачиняючи двері. Він не знав, що відповісти, бо не знав, як довго його не було. Ну, мабуть, не більше кількох годин, інакше б мама запитувала зовсім іншим тоном і не сиділа у кімнаті, а вже бігла до нього зі сльозами на очах, обніматися. Або з паском у руці, самі розумієте, для чого.
Хоча про пасок це Фімка так подумав, задля красного слівця. Батьки ніколи не били його, хоча, звичайно, часом карали (от нещодавно з Вітьком Жирмунським грали у давніх богатирів, так Фімка випадково розмолотив діжку з фікусом на третьому поверсі... ой, що було!..).
— Фімко, це ти чи не ти? Чого мовчиш?
— Так, мамо. Я. Вибач, ми з хлопцями гралися, ну і...
— Добре. Давай-но мий руки, а я поки нагрію тобі поїсти. Картоплю смажену будеш?
— Угу! — радісно відгукнувся Фімка зі своєї кімнати. Смажену картоплю він любив. До того ж, Фімка добряче зголоднів після пригод в Охах. Адже востаннє він їв, вважай, ще вранці, у своєму будинку, який раніше був безпритульним...
— Ой! — злякано прошепотів Фімка. Він пригадав дещо, про що зовсім забув з радості, коли повертався додому. Вірніше — про кого забув.
— Мось, — покликав він обережно, щоб мама в кухні не почула. — Мось, ви там?
Тиша. Ну, значить, усе в порядку. Видно, чеширські таргани самі тихенько втекли з його кишені. Фімка зняв куртку, повісив на вішалку в передпокої і зазирнув на кухню.
— Мамо, довго ще?
— Вже все готово. — Мама посміхнулася йому і скуйовдила волосся. Але він ухилився, наче в її руці була розлючена кобра.
— Мамо, у тебе рукав зайнявся!
Вона ковзнула по синові розсіяним поглядом, підійшла до крана і, набравши в чашку води, полила на рукав. А Фімка стояв і з жахом дивився на те, що залишилося від рукава. Це було схоже...
«Ні, — подумав він, заплющивши очі. — Тільки не це!»
Потім Фімка розплющив очі. І побачив те саме, що й раніше. Тканина маминої сукні обвуглилася, але не так, як зазвичай обгорає тканина. А так, як зазвичай згоряє папір.
На підлозі валявся лапатий попіл.
— Підмети тут, синку, а я поки перевдягнуся, — спокійно сказала мама. Це його мама, яка завжди страшенно боялася пожеж!
Або це — не його мама?..
Тоді хто?!
Фімка пригадав фільм «Термінатор-2» і похолов від жаху. Просто від однієї думки, що з його мамою — з його, з ЙОГО мамою! — могло трапитися щось таке!
Хтось перетворився на неї. А де ж вона сама? І що з його татом?!
Фімка примусив себе підійти до дверей маминої кімнати і тихенько покликати:
— Ма!.. А де тато?
— Він у майстерні, — відгукнулася вона. — Телефонував, обіцяв незабаром бути.
Тато у Фімки художник, його майстерня неподалік. Що робити? Бігти туди?
Або все ж спочатку подзвонити другові Вітькові й запитати, чи не помітив він чогось дивного? Раптом це вторгнення інопланетян?
Фімка взявся за віник і заходився підмітати жмути обгорілого паперу. І поки підмітав, поступово заспокоювався. «А може, мені просто здалося? Ну, вбрання зараз таке роблять. І все. А я вигадав якусь нісенітницю. Це ж тільки в книжках буває й у кіно. В житті все інакше».
Правда, у житті він не разу не стикався з чарівними Дверима, але це зовсім інша річ.
— Фімко, так ти їсти будеш? — нагадала йому мама. Вона вже перевдяглася в нову сукню. І аж ніяк не скидалася на інопланетянку.
Фімка відразу згадав, що страшенно зголоднів. Він вирішив, що все йому примарилося. Так, точно примарилося.
Але Вітькові він все-таки зателефонував, трішки пізніше, після картоплі.
— Ти що там бурмочеш? — не зрозумів той. — Які ще «дива»? Буселе, ти що, на сонце перегрівся?
— Чому відразу «перегрівся»? — образився Фімка. — Просто...
— А, зрозумів. Ти мене вирішив розіграти, так? Думаєш, куплюся?
— Та я серйозно! Слухай, ти зараз вільний?
— Та наче...
— Давай за десять хвилин у парку, біля «тризуба».
— Давай... — розгублено погодився Вітько.
«Тризубом» вони називали три дерева, що росли з однієї точки і так тісно переплелися віттям, що кращого місця для ігор у джунглі загалом і Тарзана зокрема не варто було і шукати. Зазвичай тут хтось був, але сьогодні ввечері, як на замовлення, нікого не виявилося. Навіть Вітька. Вітько, як завжди, спізнювався.
Холоднішало, і Фімка пошкодував, що не захопив із собою куртку. Але ж він так квапився вийти з дому!..
Фімка відчув, як боляче защипало в носі. Адже він поспішав піти з дому, бо боявся власної мами. Боявся: знову щось трапиться, і він тоді точно довідається, що вона — це зовсім не вона, а хтось чужий!
Фімка засмутився і зовсім забув, навіщо сюди прийшов.