Утім, відомо, що вже 1860 року лондонський продавець ляльок Айзек Спратт надрукував брошуру, у якій описував ігри крокет і бадмінтон. Тобто ймовірно останню гру завезли до Англії трохи раніше. Ця версія підтверджується інформацією, що в маєтку герцога Бофорта Бадмінтон-хаус ще у 1856–1859 роках грали в гру під назвою «ракетка і волан». Цілі цієї гри були протилежними сучасній концепції бадмінтону: гравці намагалися тримати волан у повітрі якомога довше, а не приземлити його на майданчику суперника.
Утім, достеменно відомо, що 1873 року Чарльз Сомерсет, 8-й герцог Бофорт, обладнав у маєтку Бадмінтон-хаус перший майданчик для гри у бадмінтон. Цікаво зазначити, що за рік англійці придумали на основі бадмінтону нову гру, відому світові як теніс: полковник Волтер Клопстон розробив правила гри лаун-теніс.
У 1875 році офіцери, що повернулися з Індії, заснували перший клуб любителів бадмінтону «Фолькстоун». Вони грали за правилами пуни до 1887 року, коли були видані перші правила гри в бадмінтон.
Першим офіційним бадмінтонним клубом був The Bath Badminton Club (Бадмінтоннний клуб міста Бата), заснований 1877 року.
Розміри поля значно відрізнялися залежно від того, у якій місцевості відбувалася гра. Найпопулярнішим був корт у Гвіпфорді, його розміри становили 44 × 20 футів, або 13,4012 × 6,096 м. Ці розміри ввійшли в правила гри, які 1887 року опублікував Бадмінтон-клуб (розміри сучасних майданчиків для одиночних і парних ігор відповідно 13,4 × 5,2 та 13,4 × 6,1 м).
На відміну від футболу, який уважався народною грою, бадмінтон називали «королівською грою», бо в нього грали переважно аристократи.
Етапи розвитку спортивного бадмінтону
У 1893 році була заснована Асоціація бадмінтону Англії (The Badminton Association of England). Першим президентом Асоціації бадмінтону став полковник Долбі, він активно сприяв написанню правил гри. Його маєток Данбар став першим офісом Асоціації.
Гра в бадмінтон. Британська гравюра 1860-х років
У березні 1898 року в Англії пройшов перший офіційний турнір із бадмінтону, а 4 квітня 1899 року в Лондоні – перший Всеанглійський чемпіонат. Цей турнір і поклав початок турніру «Відкритий чемпіонат Англії з бадмінтону» (All England Open Badminton Championships), який проводиться щорічно (за винятком часів Першої та Другої світових воєн) і є найпрестижнішим турніром у світі. Багато років цей турнір був неофіційним чемпіонатом світу.
Цікаво також, що перший патент на виготовлення воланів був виданий в Англії 1898 року такій собі міс Енн Джексон.
У 1902 році в Дубліні (Ірландія) пройшов перший міжнародний матч із бадмінтону Ірландія – Англія.
Гра значно поширилася майже у всіх частинах світу і в більшості країн набула спортивного спрямування.
П’ятого липня 1934 року було створено Міжнародну федерацію бадмінтону (International Badminton Federation, IBF, МФБ), і не випадково більшість країн, які були засновниками федерації, входили до колишньої Британської Імперії – це Англія, Канада, Нова Зеландія, Уельс, Шотландія, Ірландія, Голландія, Данія, Франція. Першим президентом МФБ став англійський баронет Джордж Томас, який очолював федерацію до 1955 року.
У 2006 році МФБ перейменовано на Всесвітню федерацію бадмінтону (Badminton World Federation, BWF, ВФБ).
Нині членами ВФБ є 194 країн усіх континентів. ВФБ проводить багато змагань, основними з яких є Кубок Томаса (фактично чемпіонат світу серед чоловічих національних команд проводиться з 1948 року, названий на честь першого президента МБФ англійця Джоржа Томаса), Кубок Убер (фактично чемпіонат світу серед жіночих національних команд проводиться з 1956 року, названий на честь американської бадмінтоністки Бетті Убер), Кубок Судірмана (фактично чемпіонат світу серед змішаних національних команд проводиться з 1989 року, названий на честь Діка Судірмана, колишнього індонезійського бадмінтоніста і засновника Асоціації бадмінтону Індонезії).
З 1984 року розіграші Кубку Томаса та Кубку Убер почали проводити паралельно що два роки.
З 1977 року ВФБ проводить офіційні особисті чемпіонати світу. З 1992 року проводяться юніорські (U19) чемпіонати світу – в індивідуальних категоріях і серед змішаних команд. З 1998-го – чемпіонати світу серед парабадмінтоністів.
ВФБ проводить також низку офіційних особистих турнірів. До останнього часу головним із них була відкрита першість Великої Британії, що вважалася неофіційною першістю світу. Сьогодні це турніри BWF World Tour, які з 2007 року змінили турніри Суперсерії (BWF Super Series) й Гран-Прі (Grand Prix).
Кубки Томаса, Убер і Судірмана, Олімпійські ігри та чемпіонати світу BWF (і чемпіонати світу серед юніорів) класифікуються як турніри першого рівня.
На початку 2007 року ВФБ представив нову структуру для турнірів найвищого рівня, окрім тих, що на першому рівні: BWF Super Series. Ця серія турнірів другого рівня, тур для елітних гравців світу, проводить дванадцять відкритих турнірів по всьому світу з 32 гравцями. Гравці збирають очки, які визначають, чи зможуть вони грати у фіналі Суперсерії, який відбувається наприкінці року.
Турніри третього рівня складаються з Гран-Прі Голд і Гран-Прі. Найкращі гравці можуть зібрати світові рейтингові бали, що дозволять їм грати у відкритих турнірах BWF Super Series. Сюди входять регіональні змагання в Азії (чемпіонат Азії з бадмінтону) та Європі (чемпіонат Європи з бадмінтону), на яких визначають найкращих гравців світу, а також чемпіонат Pan America з бадмінтону.
Турніри четвертого рівня, відомі як International Challenge, International Series і Future Series, переважно заохочують участь юніорів.
Відповідно до рівня турніри надають певну кількість рейтингових очок і мають певний призовий фонд. Призовий фонд турніру Суперсерії становить не менше як 200 тис. доларів, а призовий фонд турніру Гран-Прі Голд (до яких належить чемпіонат Європи) – не менше як 120 тис. доларів.
Очолює ВФБ 18-й за ліком президент – Поуль-Ерік Хоєр Ларсен (Данія). Штаб-квартира розташована в Куала-Лумпурі (Малайзія).
До складу ВФБ входять п’ять континентальних асоціацій: Азії (заснована 1959 року, сьогодні налічує 43 члени), Європи (1967, 53 члени), Америки (1976, 37 членів), Африки (1977, 42 члени), Океанії (1987, 16 членів).
У 1967 році одинадцятьма країнами (Австрія, Бельгія, Чехословаччина, Данія, Англія, Фінляндія, Німеччина, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Швейцарія) була заснована Європейська конфедерація бадмінтону (ЄКБ). У 2006 році організація змінила назву на Badminton Europe (БЄ).
Нині до БЄ входять федерації 53 країн Європи. З 1968 року проходять чемпіонати Європи.
Президент БЄ (10-й за ліком, з 2019 року) – Петер Тарцала (Словаччина). Штаб-квартира – в Брондбю (Данія).
У 1951 році відбулася перша телевізійна трансляція змагань із бадмінтону.
У 1972–1999 роках виходив журнал World badminton. Згодом, в епоху інтернету, його змінив сайт www.worldbadminton.net.
У 1979 році в Лондоні відбувся перший повністю професійний турнір із бадмінтону.
Олімпійський етап бадмінтону
Бадмінтон на Олімпійських іграх уперше офіційно з’явився 1992 року в Барселоні й відтоді неодмінно входив до програми кожних наступних Ігор. Спочатку змагання проводили тільки серед чоловіків і жінок у парному й одиночному розрядах (з врученням двох комплектів бронзових нагород у кожній із дисциплін). Починаючи з 1996 року, медалі розігрують також у змішаному парному розряді. За часи проведення турнірів із бадмінтону на Олімпійських іграх у них брали участь представники 69 країн, а спортсмени з 19 із них неодмінно змагалися за нагороди під час кожного турніру.
До надання бадмінтону офіційного статусу він двічі входив до програми Олімпійських ігор як демонстраційний вид спорту: у 1972 році – в Мюнхені та у 1988 році – в Сеулі.
Включення до програми Олімпійських ігор надало бадмінтону новий поштовх у розвитку. А новітні технології в бадмінтонному інвентарі підвищили видовищність і зміст гри.
Найбільше медалей – чотири на олімпійських турнірах здобула китайська спортсменка Гао Лін, зокрема дві золоті – в міксті та срібну і бронзову медалі – в парному жіночому розряді.
Загалом китайські спортсмени були найкращими на Олімпіадах, здобувши 41 медаль – 18 золотих, 8 срібних і 15 бронзових. Китайці набагато випередили інших членів першої трійки – Індонезію (19 нагород, 7–6–6) та Південну Корею (19 нагород, 6–7–6).
В останні роки найсильнішими гравцями світу є спортсмени Китаю, Індонезії, Данії, Південної Кореї, Японії, Англії, Іспанії, Малайзії, Швеції, Індії.
Найкращі бадмінтоністи світу
Серед найсильніших гравців в історії світового бадмінтону – п’ятиразовий чемпіон світу й двократний олімпійський чемпіон Лінь Дань (Китай); переможець 27 великих міжнародних турнірів, включно з Олімпійськими іграми та першістю світу Тауфік Хідайат (Індонезія); володарка чотирьох олімпійських медалей, чотириразова чемпіонка світу Гао Лін (Китай); а також Тоні Гунаван (Малайзія), Лі Чонвей, Лі Лінвей і Хань Айпін (усі – Китай), Руді Хартоно (Індонезія), Мортен Фрост Хансен і Петер Хог Гаде (обидва – Данія).
Усі вони є членами Залу слави світового бадмінтону (Badminton Hall of Fame), заснованого 1996 року.
Сьогодні (2021) провідними бадмінтоністами світу є дворазовий чемпіон світу Кенто Момота (Японія), чемпіон світу та дворазовий чемпіон Європи Віктор Аксельсен, переможець Європейських ігор 2019 року Андерс Антонсен (обидва – Данія), олімпійська чемпіонка 2016 року та триразова чемпіонка світу Кароліна Марін (Іспанія), двократна чемпіонка Азії Тай Цзюїн (Тайпей).
Постаті українського бадмінтону
Віктор Швачко
Віктор Михайлович Швачко – жива легенда українського бадмінтону. Феноменальний гравець, чудовий тренер, ефективний функціонер – це все про нього, багаторазового чемпіона СРСР та України, який був і головним тренером збірних, і президентом Федерації бадмінтону України, ще й класним суддею. Він і сьогодні ділиться своїми знаннями та досвідом із колегами, бере активну участь у житті українського бадмінтону, без якого не мислить власного життя.
Віктор Михайлович – киянин, уродженець Подолу. Його родина мешкала в комуналці й була дуже бідною. Батько – інвалід війни 1-ї групи, воєнний фельдшер, пройшов війну, полон, концтабір, тортури. А після звільнення з нацистського табору ледь не потрапив до ГУЛАГу, був розжалуваний з офіцерів у рядові, тому мав дуже малу пенсію. Мати працювала кондукторкою у трамваї, що ходив Подолом. Ще в родині крім Віктора була сестра-інвалід, паралізована після родової травми, – померла у п’ять років. Уже після її смерті Вітя «випросив» у батьків молодшого братика Сашу.
Хлопець навчався в школі № 10 на Костянтинівській. Власне школа через нужденність сім’ї купляла йому форму та чоботи. А поруч зі школою був спортзал боксу (і нині там є), куди школярі залюбки бігали тренуватися або дивитися на тренування. Так, змалечку до Віктора прийшов інтерес до спорту. З 1-го по 3-й класи він ходив до секції стрибків у воду. А коли навчався в 4-му класі, до школи прийшов тренер з баскетболу Володимир Макаревич, який набирав хлопчиків 1948 року народження. Спортивний, високий, добре складений і загартований стрибками у воду й дворовим футболом, Вітя сподобався фахівцеві. Так у долі юного Швачка почався період баскетболу.
Він жив баскетболом і навіть спав з м’ячем. Був розігрувачем, виступав за трьома віковими категоріями (1946, 1947, 1848). Його команда ДЮСШ вперше в історії виграла першість Києва. Однак у 14 років у матчі на першість України проти старших за віком суперників Віктор у зіткненні з височенним центровим команди суперників зазнав важкого переламу руки. Ліктьовий суглоб вивернувся в інший бік, рука не згиналася.
Уже про баскетбол не йшлося. Навіть військкомат видав хлопцеві «білий білет». Проте він не здався долі та за допомоги батька-лікаря мазями, травами, вправами, гантелями, долаючи сильний біль, домігся, що рука почала згинатися.
В одній комунальній квартирі з Віктором мешкала його двоюрідна сестра Ніна Мякишкова, яка займалася бадмінтоном у першопрохідця цього спорту в Києві Володимира Томашевського. Ніна почала грати з Віктором у дворі – задля реабілітації його руки. Якось до Ніни прийшла її подруга, – інша учениця Томашевського Валентина Савельєва, – яка вже була тренером у «Динамо». Побачивши у квартирі високого спортивного юнака, вона покликала його на бадмінтон: команді на першість Укрради «Динамо» був потрібен хлопець 16 років. Уже за півтора місяця Віктор обігравав досвідчених дорослих суперників. На його боці була добра базова фізична підготовка після баскетболу, техніку йому поставила сестра, а тактики навчила Валентина Федорівна Савельєва. Головними були його цілеспрямованість і налаштованість на перемогу.
У Львові на чемпіонаті «Динамо» 1964 року Віктор Швачко виграв в одиночній категорії, київська команда також стала переможцем. На перспективного першорозрядника звернули увагу, він потрапив до десятки найкращих кандидатів на участь у чемпіонаті СРСР.
Вибір на користь бадмінтону було зроблено. Почалися серйозні тренування. Але ж все це відбувалося на тлі злиденного життя: після закінчення восьми класів Віктор пішов працювати токарем на завод «Геофізприлад» – в нього завжди були золоті руки. Та ще й допомагав батькові, якого оформили до підприємства інвалідів надомником: клеїв сірникові коробки та в’язав авоськи. Так загартовувався майбутній чемпіон: працелюбність, відповідальність і прагнення змінити своє життя на краще.
Віктор і в роботі став найкращим: не маючи формального права працювати більше як 4 години (неповнолітній), він домігся того, що за три місяці самостійно працював токарем на повну 8-годинну зміну, виробляв деталі та в першу зарплату отримав 127 крб, коли його ровесники після ПТУ заробляли 50–60 крб. Батько отримав квартиру на Воскресенці, її меблювали за гроші токаря 1-го розряду Віктора Швачка. Він навіть став переможцем чемпіонату Києва серед молодих токарів. І тут чемпіон!
Віктор Швачко і Ніна Михальчук (Мякишкова, Косяк) зі своїм першим тренером Валентиною Федорівною Савельєвою (праворуч)
І весь цей час відбувалися тренування з бадмінтону. У листопаді 1964-го в київському палаці «Жовтневий» на відкритому чемпіонаті України (за участі студентів з Індонезії та Китаю) Віктор став другим серед дорослих, поступившись тільки досвідченому чемпіону України Володимиру Ліфшицу з Харкова.
У грудні того самого року в Дніпропетровську провели турнір серед найсильніших гравців СРСР (по 16 спортсменів у чоловіків і жінок), задля здобуття звання майстра спорту треба було обіграти чотирьох із топ-10 Союзу. Цей турнір організував видатний дніпропетровський тренер і спортивний керівник Анатолій Гайдук – спеціально для того, щоб його дружина Поліна Дедік, яка була на ранній стадії вагітності, могла поборотися за звання майстра спорту.
Там, у Дніпропетровську, у Віктора відбулася знакова зустріч. У фоє готелю він побачив чемпіона СРСР Миколу Нікітіна з Москви й попросив свого тренера Валентину Савельєву познайомити його з чемпіоном. Нікітін зверхньо подав юнакові розслаблену руку та відвернувся. А Віктор тоді сказав Валентині Федорівні: «За два роки я його обіграю».
За підсумками того турніру Швачко потрапив до збірної України. А за рік він уже грав на своєму першому чемпіонаті СРСР (1965), де в одиночному розряді посів 17-те місце, а в парі з В’ячеславом Воловниковим здобув 4-те місце.
Та всі спортивні досягнення йшли в суто аматорському статусі на тлі роботи й навчання. Віктор вчився у вечірній школі, здобував середню освіту й працював на заводі, який перевели з Подолу на Куренівку. Свої талони на харчування (50 крб на місяць) він отоварював і приносив продукти додому: він був опорою родини.