У 1966 році Валентина Савельєва пішла у декрет і лишила Швачка тренером у «Динамо». Віктор пішов із другою трудовою книжкою працювати на ставку, паралельно навчаючись в 11-му класі вечірньої школи та працюючи на заводі в експериментальному цеху.
На чемпіонаті СРСР 1966 року в Каунасі збірна України створила справжню сенсацію, подолавши команду Москви та вигравши загальний залік. І після цього не віддавали першість 15 років!
В одиночному розряді Віктор Швачко в матчі за 5-те місце зустрівся з Миколою Нікітіним, обіграв його 2: 0 і, увійшовши до топ-5 Союзу, здобув звання майстра спорту.
У 1967 році в Москві відбувся перший міжнародний матч збірної СРСР – проти команди НДР. У палаці «Дружба» наші спортсмени вперше грали пір’яним воланом, до того вони знали тільки пластикові. То й відчули різницю, яку найкраще адаптував під себе Швачко: йому добре вдавалася кистьова гра, адже вибухова сила й точні рухи кисті в нього зосталися від баскетболу. Збірна СРСР поступилася німцям 2: 6, ті дві перемоги здобули Віктор Швачко – в одиночці та змішана пара Віктор Швачко – Ірина Натарова.
Того самого року 19-річний Віктор закінчив вечірню школу й пішов вступати до інституту народного господарства – знаменитий наргосп. Там уже навчалась Ніна Мякишкова, завкафедри фізвиховання був чудовим організатором студентського спорту Леонід Любарський, а доцентом кафедри – голова Федерації бадмінтону УРСР Семен Остапенко. До наргоспу охоче брали перспективних спортсменів, недарма кияни, бувши вишем 3-ї категорії, виграли Всесоюзну Універсіаду. Наргосп навіть жартома називали «філіалом інфізу».
Вступивши до інституту, Віктор принципово займався за загальним графіком своєї групи й ніколи не користався стипендією інструктора-спортсмена.
А вечорами вів тренування в спорткомплексі вишу – він уже був тренером «Динамо», а після того, як пішла Валентина Савельєва, став тренером самому собі. Він дуже ретельно ставився до тренувань: придумував різні вправи, практикував гру з форою, гру на пів майданчика, різні кінцівки ігрових комбінацій. Дивився на інших ігровиків, розбирався в техніці й тактиці гри, вивчав психологію спорту, читав спеціальні книжки.
«Бог дав мені якість бачити сутність гри та відчувати її психологію», – каже Віктор Михайлович. Він завжди стежив за новинками в магазині «Спортивна книга». Його настільними книжками були «Наука перемагати» видатного баскетбольного тренера Олександра Гомельського та книжка легендарного австралійського тенісиста Рода Лейвера «Як перемагати в тенісі».
Віктор пильно спостерігав за спортсменами на змаганнях, занотовував, вів картки на спортсменів, вивчав їх сильні та слабкі сторони, постійно впроваджував творчий підхід до тренувань. Потрапивши до кола провідних спортсменів країни, він познайомився із зірками спорту, багато спілкувався з Валерієм Борзовим, слухав розповіді та поради майстрів. Відвідував тренування гандболістів у будівельному інституті з легендарним Ігорем Турчиним, нотував різні незвичайні вправи, які потім застосовував у своїх тренуваннях.
Так закладалися підвалини майбутнього класного тренера Швачка. А Швачко-гравець підходив до піку своєї кар’єри.
У 1969-му в Херсоні він уперше стає чемпіоном СРСР в одиночному розряді, здолавши у фіналі Бориса Баршаха з Дніпропетровська. Зазначимо, що на всіх турнірах провідні майстри зазвичай виступали у всіх трьох категоріях – одиночній, парній і змішаній, проводячи по 4–5 годин на майданчику. Такі навантаження мало хто витримував. А Швачко ще й виграв мікст у парі з Іриною Натаровою з Дніпропетровська. Власне, це було вже друге їх золото, а взагалі пара Швачко – Натарова видала на чемпіонатах СРСР серію з чотирьох перемог поспіль (1968–1971).
Таку саму серію на три роки Швачко і Натарова видали й в одиночному розряді: після Херсона-1969 вони також перемагали в Дніпропетровську-1970 та Москві-1971. Українцям тоді не було рівних на всесоюзній арені.
Однак 1969 рік запам’ятався Вікторові Швачку ще й неприємною пригодою. На Перше травня він на Бессарабці заступився за друга, якого били двоє вихідців із Кавказу з ринку. Боксуючи свого часу на рівні першого розряду, Віктор побив обох кривдників, але зламав кістку кисті, погано стиснувши кулак під час удару. А за два місяці він мав їхати до Риги на всесоюзний чемпіонат ВЦСПС. Розлючений його травмою, керівник київського «Буревісника» Захар Бродський позбавив Віктора талонів на харчування – мовляв, спорт для нього все одно завершився. Тоді Швачко пообіцяв, що виступатиме й переможе. І всі талони йому повернуть.
Ледь залікувавши травму, Віктор вразив у Ризі всіх фахівців і суперників, вимушено змінивши стиль гри із силового напору на обманні тактичні ходи. Це Швачко? Де його смеш? – дивувалися на трибунах. А українець здолав усіх суперників і повернувся до Києва з новим золотом. Захар Бродський залюбки повернув йому все, що належало.
Віктор Швачко і Надія Литвинчева – чемпіони СРСР у змішаній парі. 1980, Харків
У 1970 році Спорткомітет запровадив ставки спортсменів-інструкторів. Бадмінтон ішов за низькою 3-ю категорією: 160–180–200 крб. Але спортсменам на зборах уперше видали екіпіровку й нову форму з літерами СССР – це була подія.
Закінчивши наргосп, Віктор Швачко відслужив в армії в частині ВВС у Жданові. Це була не єдина його вища освіта: 1976 року він закінчив інститут фізкультури.
У 1972 році не збулася олімпійська мрія провідної генерації українських бадмінтоністів: бадмінтон не включили до програми Олімпійських ігор у Мюнхені. Конкурентом бадмінтону був гандбол, якому надали перевагу. А Віктор Швачко, Костянтин Вавілов, Микола Пешехонов тоді були в чудовій формі й відчували сили позмагатися на олімпійському рівні. У 1971 році ця трійця першими серед радянських й українських бадмінтоністів отримала почесне звання «Майстер спорту міжнародного класу».
Взагалі розчарувань і негараздів у кар’єрі Швачка не бракувало. Так, у 1973 році на чемпіонаті СРСР у Києві, діставшись фіналу, Віктор зустрівся із Семеном Розіним (Дніпропетровськ). Вигравши перший гейм, киянин до крові стер мозоль на нозі. Лікарка, замість наліпити пластир, зрізала мозоль і заклеїла пластиром зверху. Грати з таким нестерпним болем було неможливо, матч було програно.
Друзі-суперники – Костянтин Вавілов, Микола Пешехонов, Віктор Швачко
Ще більш прикрий випадок трапився 1976 року на чемпіонаті СРСР у Дніпропетровську. Віктор Швачко був у класній формі й був першим номером в Україні, виграв із командою та готувався перемагати в особистих категоріях, де всюди вийшов у фінальну четвірку.
У міксті в парі з Надією Литвинчевою Віктор грав проти Миколи Нікітіна. Москвич повівся дуже нечемно щодо партнерки Швачка, кепкуючи з її фігури. Недосвідчена суддя-дівчина не втрутилася. А після програного матчу Нікітін відмовився потиснути суперникам руку. Надія плакала в жіночій роздягальні, а Віктор у чоловічій зажадав від Нікітіна вибачень перед Литвинчевою за негідну поведінку. Той відповів брутальною лайкою та ще й штовхнув Швачка у плече. Знову на автоматі згадався бокс, і кривдник отримав розбитого носа і губу. Брат Олександр відтягнув Віктора. А наступного ранку киянина повідомили, що побитий Нікітін подав до міліції заяву про побиття. Міліціонери на допиті швидко переконалися, що правда за Швачком, але ж він на той час був викладачем вишу й членом партії – наслідки окреслювалися дуже неприємні. Нікітіна благали забрати заяву, а він поставив умову: зняти Швачка з турніру. Так Віктор на тому чемпіонаті став тільки глядачем.
Утім, уже наступного року в Ростові-на-Дону на першості СРСР-1977 пара Швачко – Литвинчева виграла золото, а потім вони повторили свій успіх ще чотири рази! Той ростовський турнір запам’ятався Вікторові ще й єдиною омріяною перемогою на Союзі в парі. Він взагалі дуже любив грати в парі – оскільки з часів баскетболу звик до командної гри. Однак із партнерами йому не дуже щастило, призові місця він брав, але здобути перемогу не вдавалося. І ось у Ростові Віктор грав у парі з Володимиром Нікіфоровим, сильним гравцем з Баку, який одружився з українкою та переїхав до Києва. Два місяці Швачко вмовляв Нікіфорова грати в парі, та недаремно: в Ростові вони дійшли до фіналу, де в блискучому атакувальному стилі обіграли найсильнішу пару Союзу Вавілов – Пешехонов, перервавши їх семирічне домінування.
Віктор Швачко і Володимир Нікіфоров – чемпіони СРСР у парі 1977 року. Ростов-на-Дону
У 1982-му Віктор Швачко виграв свій останній чемпіонат СРСР (у міксті з Литвинчевою), і його запросили очолити збірну Союзу. Це було цілком логічне рішення: адже ще 1979 року йому надали звання заслуженого тренера України, він був членом КПРС, капітаном збірної й постійно допомагав проводити тренування на зборах своїм попередникам – Володимирові Ліфшицу, Анатолієві Гайдуку, Дмитрові Рибакову.
Він серйозно взявся до справи: створив тренерський штаб, залучив до співпраці науковців (серед яких були провідні українські фахівці Володимир Платонов і Вадим Запорожанов), розробив програму підготовки, створив структуру збірної (головний тренер, робочі тренери, лікар, масажист, наукова група). Швачко розв’язав багато організаційних питань щодо зборів, змагань, екіпірування, запровадив здавання контрольних нормативів, індивідуальні плани роботи спортсменів із персональними тренерами на місцях тощо. Тобто вивів збірну СРСР на професійний рівень.
Такий підхід приніс свої плоди: під орудою Віктора Швачка радянські тенісисти здобули перші нагороди на престижних турнірах. Бронзовими призерами чемпіонатів Європи стали Світлана Белясова з Могильову (1986, Упсала, Швеція) та Андрій Антропов з Омська (1988, Крістіансанн, Норвегія).
На корті легенда українського бадмінтону Віктор Швачко, 23-разовий чемпіон СРСР
Проте через певні московські ревнощі українського тренера 1989 року змусили полишити пост очільника збірної СРСР, перетворивши його на «тренера збірної СРСР по УРСР». Серед претензій, які закидали Швачкові, було й те, що він, мовляв, у формуванні складу збірної СРСР надає перевагу своїм українським гравцям.
Швачко-тренер поділяє тренерів на три категорії:
• Може розказати, але не може показати.
• Може показати, але не може розказати.
• Може і розказати, і показати.
Себе по праву залічує до третьої…
Після розвалу Союзу Віктор Швачко й далі керував національною збірною України, здобувши з нею в 1995 році Кубок Гельвеції. Був державним тренером із бадмінтону. З 1995-го по 2008 роки працював начальником управління спортивних ігор Міністерства спорту України. З 1991 року протягом 26 років очолював Федерацію бадмінтону України. Вісім років був членом Національного олімпійського комітету України.
Довідка
Чемпіон СРСР в одиночному розряді (3): 1969, 1970, 1971.
Чемпіон СРСР в парному розряді (1): 1977 (з Володимиром Нікіфоровим).
Чемпіон СРСР в змішаному розряді (9):1968, 1969, 1970, 1971(з Іриною Шевченко (Натаровою), 1977, 1978, 1980, 1981, 1982 (з Надією Литвинчевою).
Крім того, він десять разів ставав чемпіоном СРСР у командних змаганнях, виступаючи в складі збірних команд України та ДФСО «Буревісник».
Майстер спорту міжнародного класу (1971), заслужений тренер України (1979).
У складі збірної СРСР у 1979 році в Австрії виборов Кубок Гельвеції, а 1980-го в парі з Надією Литвинчевою ввійшов до топ-8 на особистому чемпіонаті Європи (Ґронінґен, Нідерланди).
Був головним тренером збірної команди Радянського Союзу (1982–1989), а також у різні роки головним тренером збірної команди України – загалом 15 років. Уперше тренером збірної України став, коли ще був гравцем, тобто був тренером-гравцем.
Як тренер підготував таких майстрів, як Ніна Михальчук (Косяк, Мякишкова, працював із нею після Валентини Савельєвої), Віра Косенко, Олександр Швачко, Ігор Мармер, Ольга Швачко, Євген Татаржинський, Михайло Бойчук, Володимир Кашуба.
Віктор Швачко є заслуженим працівником фізичної культури й спорту України. Нагороджений орденом «За заслуги» третього ступеня, вищим знаком НОК України, знаком відзнаки ДФСО «Україна» і «Спартак».
Історія бадмінтону в Україні: часи СРСР
Історія українського бадмінтону чітко розподіляється на два рівних періоди – 30 років за Радянського Союзу та 30 років за державної незалежності.
Волею історії Україна перебувала понад 70 років у складі СРСР (Західна Україна – понад 50 років). Відповідно, на всіх напрямах її розвитку відбився вплив і умови тієї держави – тоталітарного режиму та комуністичної ідеології. Можна по-різному оцінювати ту історичну епоху, але в будь-якому разі треба визнати, що в Радянському Союзі спорт був справою державного престижу, а система фізичної культури та професійного спорту була добре вибудована й плідно працювала.
Звісно, у практиці радянського спорту було чимало негативу й ідеологічного впливу. Але де й коли цього не було? Тому ми будемо дивитися на картину нашої історії спокійно та коректно.
З чого все починалось
У Радянському Союзі роком народження бадмінтону вважається 1957-й, коли представники країни на VI Всесвітньому фестивалі молоді й студентів у Москві зустрілися зі спортсменами-бадмінтоністами, які приїхали на цей великий міжнародний форум. До спортивної програми фестивалю бадмінтон додали на прохання тоді братського Китаю.
Це було перше публічне явлення бадмінтону широкому радянському суспільству. Але ще 1954 року вперше ракетки, волан і книжку з правилами до СРСР привіз із Китаю Олег Марков – колишній борець, фахівець із лікувальної фізкультури, який їздив до КНР як масажист команди самбістів. Саме Марков був організатором виступу на фестивалі радянської команди з шести московських спортсменів.
Нова гра сподобалася публіці. Олег Марков у 1958 році опублікував книжку «Бадмінтон» і намагався популяризувати гру. Однак спортивне керівництво країни не підтримало бадмінтон, мовляв, ця гра народу не потрібна – нехай грають у лапту й городки – «ісконно русскіє ігри». Тож державної підтримки не було, і гру з воланом на першому етапі розвивали тільки ентузіасти. До спортивного бадмінтону прийшли ті, хто займався настільним тенісом і великим тенісом, а також представники інших видів спорту, переважно – ігрових. Потрохи в бадмінтон почали грати спочатку в Москві (де 1959 року було створено першу постійну секцію бадмінтону) та Підмосков’ї, потім у деяких інших містах Радянського Союзу. В Україні першим таким містом став Львів.
У 1959 році перші ентузіасти бадмінтону у Львові почали тренування в спортзалах університету і консерваторії. Вже за рік провели перший чемпіонат Львову, переможцями якого стали Євстахій Шпаргало й Агнета Карцуб.
Обкладинка книжки Олега Маркова «Бадмінтон», 1958
У 1960 році у Львові в залі «Шахтар» відбувся перший матч між командами міст Москви та Львова. На той час у Львові вже створили міську Федерацію бадмінтону, яку очолив Борис Дайховський. Власне, після того матчу 1960-й уважається роком народження українського бадмінтону. Хоча львів’яни ведуть свій відлік із 1959 року та, відповідно, відзначають ювілейні дати.
Перша збірна команда Львова на матчі Львів – Москва. 1960 рік, Москва.
Зліва направо: Борис Дайховський (керівник команди), Богдан Олійник, Володимир Дерій, Ярослав Гавур, Катерина Немеш, Агнета Карцуб, Євстахій Шпаргало
У липні 1961 року в Москві на стадіоні Юних піонерів відбувся другий матч Москва – Львів, а зустріч-відповідь відбулася у Львові у вересні. Того самого року спортсмени Харкова та Львова взяли участь у матчевих зустрічах зі спортсменами Москви та Ленінграда.