В Ы Д Е Р Ж К А
из справки о подл./лит. дело № 199
ГУБЕНКО Павел Михайлович – служит секретарем редакции «Селянська правда». С сотрудниками обращается хорошо.
Имеет связь с бывшим деятелем Центральной Рады /с Голубовичем и др./ Часто за протекциями к нему обращаются лица, далеко стоящие от Соввласти /напр. один бывший поп и т. д./ Сейчас он проводит много времени с артисткой Держдрамы – МАСЛЮЧЕНКОВОЙ. Обязанности секретаря исполняет хорошо. Хорошо связан с провинцией /частая переписка/.
Верно:
Пом. Уполномоч. КРО ГПУ УССР /Шерстов/ [Підпис]
Сов. секретно
МЕМОРАНДУМ
по гр-не ГУБЕНКО Павле Михайловиче /ОСТАП ВИШНЯ/.
За вчерашний день установлено, что в продолжение последних двух месяцев ОСТАП ВИШНЯ выезжал месяц тому назад в г. Москву. Ездил он туда вместе с Гнатом ЮРОЙ, ЗЕГЕРОМ /сотрудником журнала «Всесвит»/ и еще кем-то по делам Держдрамы. Из Москвы он, вместе с этими лицами, никуда не заезжая, вернулся в Харьков.
Последний раз ВИШНЮ видели 22 марта.
ВИШНЯ в прошлом – украинский эс-эр. Имеющиеся у нас о нем данные говорят, что он лояльно относится к Советской Власти и ругает себя за прошлое участие в петлюровском движении, когда он работал в петлюровской печати.
Компрометирующих сведений о нем не имеется.
НАЧ. СО ГПУ УССР [Підпис] /ГОРОЖАНИН/
26 марта 1926 года.
ГУБЕНКО бывш. член УПСР. Вступил в партию в 1917 г. или 1918 г. При УНР работал в газете «Трибуна» – оффициозе правительства УНР и в журнале «Тризуб». Отступал вместе с войсками Петлюры до Каменца. В Каменце жил в 1919—20 г.г. В 1920 г. вместе с ГОЛУБОВИЧЕМ остался в подпольи. В момент ареста ГОЛУБОВИЧА, ГУБЕНКО скрылся в Полтавскую губ. и жил в своем селе – Грунское. Сейчас много работает над литературой и посвящает ей все время. В общественной жизни участия не принимает. В широких украинских кругах его не видно. До 1922 г. он поддерживал материально автокефальную церковь, но затем перестал вносить деньги.
ЖУК
ВЕРНО:
П/УПОЛНОМОЧЕННОГО [Підпис] /ШЕРСТОВ/
Довідка про встановлення постійного нагляду
за Губенком П. М.
28 березня 1926 р.
С П Р А [В] К А
28/III дано задание в осведомотделение об установлении постоянного наблюдения за Губенко Павлом Михайловичем с целью освещения его политфизиономии в настоящее время.
Пом. Уполномоченного КРО ГПУ УССР [Підпис] /Шерстов/
28/III 1925 г.
Марину Кривоверху знав я дуже добре… Прекрасна жінка… Працювала вона в однім із «коматів», а я туди (в «комат») частенько зазирав по ділах (ділов! ділов!). Ну й познайомилися…
Марина Кривоверха, розносячи чай, уздрить, бувало, і мене, та й до мене:
– Мо, й ви випили?.. Випийте!! Чайок – він не вредить!..
Марина, як бачите, була в тому «коматі» за служницю… Чай ото, було, розносить, а після «державних трудов» – «наслідки» було то підмітає, то ганчіркою повитирає, щоб чисто було скрізь…
Завхоз так їй і наказав, як бралася вона за працю:
– Щоб мені скрізь чисто було!
А Марина на те йому:
– Та то вже сама знаю. За те й гроші платите.
Справна була жінка Марина… Ніколи їй ніякого «замічанія»…
Була Марина з Полтавської губернії, округ ніяких не визнавала і казала завжди, як було спитаєш її:
– Якої ви округи, Марино?
– Та я ж уже вам казала: Полтавської я губернії, а «в'єзду» Кобиляцького… То тепер округи, кажуть, пішли, а я як з села виїхала, так тоді ще писалося, що з «в'єзду».
Любив я з Мариною побалакати: землячка ж, полтавська. Ну, ото, було, й спитаєш:
– Хто ж ви така, Марино, українка, чи хто?
– Авжеж не хто: полтавська, українка.
– А якою ви мовою говорите?
– Ото причепились! Такою, як чуєте… Якою люди, такою й я…
– І в школі вчилися, Марино?
– Аякже, дві зими ходила.
– Так якою ж ви мовою говорите?
– Та знаю вже я вас, знаю: вкраїнською говорю.
Побалакаємо ото, так і розійдемося. Хороша була жінка Марина, і роботяща, й привітна… І про панів не любила згадувати.
Трапилося так, що давненько я з Мариною бачився: не ходив до того «комату».
Чимчикую якось улицею, а до мене:
– Драстуйте!..
Дивлюсь – Марина.
– Драстуйте, голубочко! Ну, як воно, що воно? Де ви йдете?
– Та йду оце квитка купувати. Додому їду. Розщитали!
– Як?
– А так. Не видержала тої мови вкраїнської… «Здаменту не здала».
– Як? Розкажіть!
– А так. Вчили ото нас на курсах, чи як вони, щоб усі по-нашому вивчилися говорити й писати… Раніш ото воно «по-панському» все було… І я ото ходила, слухала… Як я людина не дуже ото грамотна, ходила так собі… «Трохи поспиш, трохи послухаєш». Коли ось комісія.
– Марино, – говорять, – Кривоверха!
Підходю…
– Звідки ви? – питають.
– Полтавська.
– Українську мову знаєте?
– Аякже… Руської не втну, а свою, – кажу, – знаю.
– Так скажіть нам, що таке «родовий відмінок»?..
Я їм одказую:
– Відмінка не чула, а щодо родів, то траплялося. Родила, – кажу, – од покійного чоловіка Пилипка, та господь прибрав… Та воно й краще. Як удовою, та ще й з дитиною…
А вони мені:
– Не те! Не те! Ми не про те… «Відмінок»… а «падеж» знаєте що таке?
– Так чула від батька, що колись на скотину було таке лихо, падіж, а за моєї пам'яті не було такого.
– Не знаєте, – вони говорять, – ви граматики… Сквернувато. А про «вольовий спосіб» знаєте? Про «повелительное наклоненіє»?.. Як воно в нас буде?
– А чого ж не знаю. Звелять – зроблю, не звелять – не зроблю. Наше діло таке.
– Ну, йдіть, – кажуть.
Пішла я… Та оце як бачите – на вокзал аж іду.
– Да-а-а-а!
Замислився я дуже: шкода мені землячки зробилося.
«І чого я, – думаю, – не комісія?!»
Сів в автобус і їду.
Чую розмову:
– Откуда ви, Вадим Федорович?
– Ф-ф-у! Екзамен по українізації дєржал!..
– Ну і как?
– Прекрасно. Спросили меня про «вольовий спосіб»… Я їм как зашпандьоріл. «Вольовий спосіб», ето бившеє повєлітельноє наклоненіє. Полноє окончаніє, – говорю, – форм «вольового способу» такоє… Ах, чорт, уже забил! Да ето і нє важно… Однім словом, первая категорія…
– Поздравляю! А мнє еще предстоїт ета непріятность!..
Щасливий Вадим Федорович.
А Марині, бідолашній, не поталанило.
P.S. Не знаю, може, мої тут приклади (про Маринин іспит) подібні до прикладів Виборного Макогоненка в його знаменитих гуморесках, – пробачте мені цей «плагіат», – я тут зовсім в іншу точку б'ю. Приклади тут мають другорядну вагу.
ДІЙОВІ ОСОБИ:
1) Голова комісії українізації.
2) Два члени комісії.
3) Радянська панна.
4) Кумедник.
5) Хор бурсаків.
Всі дійові особи – переодягнені бурсаки.
Кумедник (вискакує й дзвонить). Гей, латрижники, ланці, розбишаки, поганці, цитьте! Тихо, невігласи, сміріте ваші гласи! Зараз почнеться комедія, весела інтермедія.
Бурсаки. Тихо! Комедія! Інтермедія!
Кумедник. І ритори, й авдитори, граматики і братчики. Незаможники, середняки і тр-р-рудова інтелігенція. І партійні, і безпартійні, і навіть чесні безпартійні. Вичищені й відновлені. Хто «за» і хто «проти». Ану, хто «проти»? Нема? То-то ж. Цитьте. Внемліте к річам моїм. Слух преклоніте. Ми вам українізацію апарату покажемо і як тую українізацію переводиться, розкажемо. Прислухайтесь, придивляйтесь. Все, що покажемо, запам'ятайте і на вуса намотайте.
Бурсаки. Тихо! Українізація!
Кумедник. Ось іде комісія по українізації.
Входить комісія.
Кумедник. Ось іде громадянка Ундервуд. Вона на всі 100 % українізувалася і через те на радянській посаді зосталася.
Входить панна.
Кумедник. Прислухайтесь, придивляйтесь, воно вам у пригоді стане, бо українізувати вас ще не скоро перестануть. Будьмо уважні.
Голова комісії запитує панну. Члени – записують відповіді.
Бурсаки на всі відповіді панни реагують жереб'ячим: «Го-го-го».
Голова (до панни). Ви українізувалися?
Панна. Вже.
Голова. А скажіть, будь ласка, навіщо переводиться українізацію?
Панна. Українізацію переводиться для того, щоб залишити всіх на посадах, бо якби не українізували, то треба було б усіх повиганяти.
Голова. Так. Так. А скажіть тепер, чим славна є наша Україна?
Панна (співає):
Бурсаки (раптом підхоплюють):
Кумедник (дзвонить, силкуючись припинити бурсаків. Останні поволі втихають). Ф-фу, не видержали хлопці!
Голова (до панни). Ви хотіли сказати піснею?
Панна. Але…
Голова. Що таке «але»?
Панна. «Але», по-нашому, по-руському, будіть значить: «Да».
Бурсаки регочуть… Музика грає туш.
Голова. А чим іще славна наша Україна?
Панна. Борщем і галушками.
Бурсаки регочуть… Музика грає туш.
Голова. Ну, українознавство ви засвоїли добре. Тепер трохи з географії… Скажіть, що таке «селянин»?
Панна. Селяни… селяни… селяни… Про це і не говорили.
Голова. Не говорили? Ну, та це не так і важно. А скажіть тепер, як буде по-українському: «В виду того, что…»?
Панна. Позакак.
Голова. Прекрасно. Прекрасно. Та ви краще од Шевченка. Скажіть тепер, як пишуться папери українською мовою?
Панна. Всі папери українською мовою починаються так: «З огляду на ваше відношення…» А в словах, де було руськоє «ять», пишеться «і» з точкою.
Голова. Приклад?
Панна. Наприклад: «лєс» – ліс; «сєно» – сіно; «возлє» – возлі; «вездє» – везді…
Бурсаки регочуть.
Голова. Все це дуже добре. А все-таки найголовнішого не сказали. Що найголовніше на Україні?
Панна (мнеться). Не… не… знаю.
Голова. Не знаєте?
Панна. Не знаю.
Голова (до дирижера). Маестро! Допоможіть!.
Музика починає грати гопака.
Панна (скрикує). Гопак! (І починає танцювати).
Танцюють усі. Усі до нестями.
Кумедник намагається перепинити. Нарешті всі вгамовуються.
Голова. Прекрасно! (Урочисто). Громадянка Ундервуд як знавець українознавства переводиться в позакатегорійні й підвищується з 10 в 14 розряд… Ви вільні…
Бурсаки (співають). Українізувалась. Українізувалась.
Україні-зу-ва-а-а-ла-а-ся.
У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ божий і потім – років, мабуть, із десять підряд – мати казала, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.
Трапилася ця подія 1 листопада (ст. стилю) 1889 року, в містечку Груні, Зіньківського повіту на Полтавщині.
Власне, подія ця трапилася не в самім містечку, а в хуторі Чечві біля Груні, в маєткові поміщиків фон Рот, де мій батько був за прикажчика.
Умови для мого розвитку були підходящі. З одного боку – колиска з вервечками, з другого боку – материні груди. Трішки поссеш, трішки поспиш – і ростеш собі помаленьку.
З'явився я на світ другим. Поперед мене був первак, старший брат, що попередив мене років на півтора.
Так ото й пішло, значить: їси – ростеш, потім ростеш – їси.
Батьки мої були як узагалі батьки.
Батьків батько був у Лебедині шевцем і пив горілку. Материн батько був у Груні хліборобом і пив горілку.
Глибшої генеалогії не довелося мені прослідити. Батько взагалі не дуже любив про родичів розказувати, а коли, було, спитаєш у баби (батькової матері) про діда чи там про прадіда, вона завжди казала:
– Отаке стерво було, як і ти оце! Покою від їх не було! З горілки померли, царство їм небесне!
Про материну рідню так само знаю небагато. Тільки те й пам'ятаю, що частенько було батько казав матері:
– Не вдалася ти, голубонько, у свою матір. Хіба ж так, як оце ти, п'ють?! Царство небесне покійниці: і любила випити, і вміла випити.
Про діда (материного батька) балачок зовсім не було. Не любили, очевидно, того діда зовсім. Далеко пізніше я довідався, що він хотів був повіситись, та не пощастило йому того зробити, так він узяв та й умер от білої-білої, як буває білий сніг, гарячки.
А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі.
За двадцять чотири роки спільного їхнього життя послав їм господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись милосердному.
Коли, було, хто з сусідів натякне батькові:
– Чи не припинили б ви, Михайле Кіндратовичу, часом діточок?
А батько йому на те:
– Нічого! Господь дав дітей, дасть і на дітей.
Помер батько 1909 року, на п'ятдесят восьмому році свого плодотворного життя.
І як згадує, було, мати про покійника:
– Скільки це є вже дітки, як наш батько помер?
– Та вже, мамо, літ із десять.
Замислиться, було, матуся і прокаже:
– Це б у вас іще було братів та сестер штук із шестеро. А в мене б усього було б оце діточок… Скільки, дітки?
– Двадцять троє, мамо.
– Еге ж. Двадцять троє… Ох-хо-хо! Хай царствує покійничок…
Почав, значить, я рости.
– Писатиме, – сказав якось батько, коли я, сидячи на підлозі, розводив рукою калюжу.
Справдилося, як бачите, батькове пророкування.
Але, нема де правди діти, – багацько ще часу проминуло, доки батькове віщування в життя втілилося.
Письменник не так живе й не так росте, як проста собі людина.
Що проста людина? Живе собі, проживе собі, помре собі.
А письменник – ні. Про письменника подай, обов'язково подай: що впливало на його світогляд, що його оточувало, що організовувало його ще тоді, коли він лежав у матері під цицею й плямкав губами, зовсім не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобіографію.
А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в літературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, «куди дірка дівається, як бублик їдять».
Бо письменники так, спроста, не бувають.
І от, коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що таки справді письменника супроводять в його житті явища незвичайні, явища оригінальні, і коли б тих явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним інженером, лікарем чи просто собі толковим кооператором.
Підскочать оті явища – і записала людина.
Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа, а в українського письменника – картопля, коноплі, бур'яни.
Коли є в хлопчика чи в дівчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бур'ян, чи коноплі – амба! То вже так і знайте, що на письменника воно піде.