1922
II
Стогнала ніч. Вже гострі глиці
проколювали більма дня,
і синьо-золоті грімниці
дражнили відгульня-коня.
Розбурхалася хмар армада, —
а ти, опалена, в огні,
ти, вся любов і вічна зрада,
летіла охляп на коні.
Під копитом тріщали ребра,
впинались очі в образи, —
а ти розпліскувала цебра
передсвітанної грози.
Із бур, о молода гонице,
ти пролила своє дання —
і світом гомін і стрілиці
дзвінкокопитого коня.
1923
III
Помережав вечір кучерявий
льодяними гратами вікно.
Жовтожарні там горять заграви,
голубе кипить вино.
А за ґратами останню мичку
допрядає скалоокий день.
Бачу усміх твій крізь сніжну мжичку,
чую голос вітряних пісень.
Доки ти манитимеш з надземних,
зачарованих тобою берегів?
Я не хочу потороч таємних
і важких, морочних снів.
Поведи мене в простори сніговії,
де метелиця розгониста гуля
і смерком дрімає й леденіє
під пухнатими заметами рілля.
1924
IV
Я побачив тебе з трамваю.
Ти все та ж: голуба й ясна, —
тільки я, тільки я не розмаю
снігового сна.
Ти прийшла у вербляницю1: «Здрастуй!
Про мене – хай верби цвітуть:
не топтатиму синього рясту,
у глуху виїжджаючи путь».
Ожило у душі незабутнє…
Золотіє бань вінок,
і співає в далеке майбутнє
трамвайний дзвінок.
1924
Прощання з Поділлям
Прощайте, товтри круглогруді,
і ти, гніздо Кармелюка,
де й досі бойові погуди —
мов червениці чумака,
і ви, яри крутоберегі,
де стільки раз лилася кров…
Прощайте, скомнії, береки1:
побачимось не скоро знов.
Минуть роки, і кров зашерхне,
і висхне Збруч, мутна ріка,
і тільки пісня не померкне,
як гнів і ніж Кармелюка.
1923
«І знов, як перший чоловік…»
І знов, як перший чоловік,
усім тваринам дав я ймення:
я зорі сестрами нарік,
а місяць – побратим у мене.
І всяку душу я живу
нарік, натхненний, по вподобі,
а сам на самоті живу:
моя душа – безводна Гобі.
В свічаді зоряного сна
я бачу добрі й злі години…
У кого серце віщуна,
тому не обіймать людини.
1922
«Лани – як хустка в басамани…»
М. Хвильовому
Лани – як хустка в басамани1,
а з підмéтів2 низьких долин
заносить духом конопляним,
і вигорілим тхне полин.
Самотній, з журавлем, колодязь
над полем журиться давно.
Вмочає сонце в сонну потязь
золототкане полотно.
Як віл, іде поволі днина.
Застигла колова шулік.
Коли ж задзвонить тут машина,
засяє електричний вік?
1923
«Вона жива і нежива…»
Вона жива і нежива
лежить у полі нерухомо.
Не зранять сонячні слова
передосінньої утоми.
Над баштанами сонні оси,
замовкли коники в стерні,
і ледве чуть, як в гущині
тече червоноките просо.
І дві копи – плече в плече —
над нею тужать, злотомитрі,
а літо бабине в повітрі
комусь на смерть кошулю1 тче.
За магалóю2 мріє млин,
немов приколотий метелик.
Не чути вітру з верховин:
ласкава тиша сон свій стеле.
1922
«Наставила шовкових кросен…»
Наставила шовкових кросен1
і павутинням обвела:
густий кармін2 і синя мла,—
над ними – ясноока осінь.
З гарману3 сонце золоте
скотилось на пухку солому,
а сум вертається додому,
мій сум, що восени росте.
У вирій потягли гагари,
і тужить десь вечірній дзвін:
за ними серце навздогін,
віддаючи останні дари.
Не дожене: мов та бджола,
воно блукає манівцями…
О серце, оповите снами,
чому ти не дзвінка стріла?
1923
«Серпневий прохолонув вар…»
Серпневий прохолонув вар1.
Напрявши гарусної2 пряжі,
мережа кучеряві мажі3
вечірнім золотом гаптар4.
Ще зелено в блідій поливі,
як на осінніх косах верб,
а вже кладе хтось тіні гливі
на тонко викреслений серп.
Померкло горяне горно.
Вдягає ніч жалобне рам’я.
О, хто це ранить утлу пам’ять?
День одгорів. Давно.
1923
«Зоріти ніч і бути з вами…»
Зоріти ніч і бути з вами,
холодно-росяні поля,
і слухать, як гуде з нестями
і стугонить вночі земля…
Як в темряві усе завмерло!
Хрусткий на серці стигне лід,
і з неба падають, мов перли,
огненні сльози Персеїд1.
1921
Сліпа
Суха зима. Земля – як жужіль,
така моруга і стара,
а десь на півдні білий кужіль
пряде метелиця-кура.
В замурзані глухі квартали
вступає вечір гомінкий,
кладе на голосні цимбали
новітнього життя ланки.
І чийсь терпкий, лунавий голос
безсило в’ється круг стовпа:
струнка, немов порожній колос,
під ліхтарем співа сліпа.
Та спів її перебивають,
сплітаючися повсякчас,
майданів гул, дзвінки трамваїв
і гомін різномовних мас.
В розкритий рот, в незрячі очі —
студений вітер, пилюга…
«О, де літа мої дівочі?» —
на брук, на тротуар ляга.
Питає у людей, у вітра,
за що їй муки ці терпіть, —
що скаже стоголова гідра
і що їй вітер прошумить?
Ах, вітер сам над містом тужить, —
ну, що для нього ця журба?
І завжди тупо і байдуже
на неї позира юрба.
Суха зима. Земля – як жужіль,
така моруга і стара,
а десь на півдні білий кужіль
пряде метелиця-кура.
1925
Мати
I
На чóлі вінчик паперовий
і хрест вощаний у руках.
Не усміхнуться чорні брови,
хоч квітне усміх на устах.
В журбі васильки й рута-м’ята.
Задумавсь ладан в синіх снах,
і сумно-сумно пташенята
квилять у неї в головах.
1921
II
Убогий цвинтар і ворота, —
та як побачить, як обнять?
Встрягають ніжки у болото:
весніє – журавлі летять.
Не розлучила матір з сином
і невблаганно-люта смерть —
і він розцвів над нею крином,
любов’ю сповнений ущерть.
1921
«На смерканні. Гасне вечір…»
На смерканні. Гасне вечір,
потопає в сизій млі —
і розтанув серця глетчер1
в дивних пахощах землі.
Жду. Чи прийдеш, добрий, ніжний?
В темну синь через зеніт
плине Лебідь білосніжний,
розгорнувши вільний літ.
Застила туманом очі
(очі повні зоряниць) —
і збагнути серце хоче
таємницю таємниць.
Мить – як безвік. Безгоміння.
Ось прислухайсь, не диши…
Чуєш радісне квиління
несамотньої душі?
1919
Пам’яті С. Єсеніна
Над ним лиш чорний прапор має,
і десь на стінах крові слід, —
а в серці він ще й досі сяє,
мов золотий метеорит.
Я пам’ятаю вечір тьмяний
над Петербургом голубим:
морозний блиск, і вітер п’яний,
і над Ісаком – сизий дим1.
Огнями розцвіла естрада,
і вийшов він, як ясний день.
Душа була бентежно-рада
і слухала дзвінких пісень.
Блакитноокий, кучерявий,
стрункий, як ясень молодий,
він ще не знав гіркої слави:
уперше він прийшов сюди.
В сорочці простій і в каптані,
неначе вчора із села,
а очі тихі, як у лані,
і ніжність із очей пливла.
По залі голос малиновий
розливсь, як весняний струмок,
і в кожнім жесті, в кожнім слові —
вишневі пахощі думок.
І досі, як живі: березки
над ставом, біля кошениць,
співучість польової стежки
і тепле мукання телиць.
Життя ще не було пропито
серед повій та гультяїв,
і був він, як ядерне жито
перед грозою нових днів.
Хвилини споминів чи жалю —
і наче вітер запашний
дихнув на урочисту залю
диханням золотистих нив.
Уже минуло десять років,
той весняний одцвівся сад…
Ми не почуєм його кроків —
і як вернути їх назад?
Над ним лиш чорний прапор має,
і десь на стінах крові слід,
а в серці він ще й досі сяє,
мов золотий метеорит.
1926
«Ой, колом сонце догори!..»
Ой, колом сонце догори!
Стежки протряхають.
Засинив волохатий сон яри.
Ідуть до гаю.
«Ти чув, як свищуть бабаки?»
«Уже майдан зазеленів».
«А вчора дикий голуб прилетів».
«А в вербах виткнувся рогіз пухкий».
Прийшли і точать сік з берез
крізь очеретяні цівки
і рвуть солодкі спичаки
в прозорім холоді озер.
Пускають сонечко з руки:
яку то доля вкаже путь?
І стежать, як спаровані повзуть
червоноспинні козачки.
Ой, колом сонце догори!
Стежки протряхають.
Засинив волохатий сон яри.
Ідуть із гаю.
1922