«За водою зозуля кує…»
За водою зозуля кує,
сонцем бризка клечальна неділя,
а дитина ті бризки – в запілля…
Сонце добре, не скаже: – Моє!
Берегами дзвенить луна
(на тім боці співають дівчата):
– Пісне, пісне, чого, сумна,
заквилила в смарагдах свята?
Нахилилась до вуха мого,
як дівча, кучерява завода:
– Ой дитино, ще буде нагода —
підростеш, так узнаєш чого.
1921
Дощ
Ой, з-за греблі чорна стіна!
І шумить, шумить завода…
Налетів, немов сарана —
не втечеш з города.
Розігнулись полільниць спини:
– Під калину тікать мерщій?
Не сховає й кущ калини:
як з відра линув грімій1.
1921
«Розлив свій гнів і стих…»
Розлив свій гнів і стих.
Струмки рокотять яром,
і райдуга стожаром
дзвенить у стих.
А він вже на луці!
Не слухається татка:
заголить ноженятка
і в мандрівці!
Кругом скалки, огні…
Нахилиться дитина —
горить в руках зорина, —
чи то ж у сні?
Ах, сон той – віщий дзвін:
курить, мете сніжниця,
а він у пісні сниться —
мов наздогін.
1920
На побережжі
Жайворонить високий крилас,
а кругом – верболозові нетрі.
Метелик непрудкокрилий
плутається в повітрі.
Любо йти на озера й луки:
в цю благодатну мить
благословляють незримі руки
тих, в кого серце болить.
Ніхто не нагонить іззаду,
і спереду не видно нікого.
Лози. Піски. Левади.
Я загубив дорогу.
1924
Кримські цикади
(З Махара1)
Із виноградних лоз, що понад шляхом в’ються,
у сяйві ранку я почув отут уперше,
немов сопілки звук тремтячо-металевий,
цикади пісню.
Здавалося, вона декламувать хотіла
чиїсь гекзаметри, такі дзвінкі й прозорі:
з запалом, без цезур почне… і на четвертім
замовкне нагло.
Колись… давно… оцим напівантичним краєм
у сяйві ранку йшов ще юний грецький віршник.
На море дивлячись, він скандував напам’ять
свого Гомера.
Уривок той малий, гекзаметра півчверта,
перейняла в лозі тямка її прамати,
а нині ви його повторюєте дзвінко,
мої цикади!
«На прю стає холодний ранок…»
На прю стає холодний ранок:
ще схід дрімає в сизій млі,
а голубий, як льон, серпанок
затлівсь над скибами ріллі.
Іду. За річкою співають
десь півні – скрізь такий простір
і чуть, як верховіттям має
широколистий осокір.
Підбилась високо зірниця
і гасне, міниться ген-ген —
і раптом: огняна зіниця
новітній озирає день.
1920
«Бреду обніжками й житами…»
Бреду обніжками й житами.
Кругом волошки, дикий мак.
а гони вбік – біжить ланами,
переливається байрак.
Не диха вітер. Сонце – в плечі.
По межах, де збуяв пирій,
стрибають коники й щебече
десь жайворонок угорі.
І в сяйві все палає й мліє,
а в далині, де небосхил
з землею злився, бовваніють
горби смарагдових могил.
1920
«Мені сниться: я знов в Поділах…»
Мені сниться: я знов в Поділах,
на гарячій землі лежу.
Голубіє юга сизокрила,
і дзвенить над ухом жук.
А кругом молоко гречки,
наче море яке запашне…
Сонце спустило вервечки
і колисає мене.
Я з землею зрісся – не вирну,
тільки чую під спів бджоли,
як ремиґають сумирно
десь на стерні воли.
1926
«Ласкавий серпень. П’яне сонце…»
Ласкавий серпень. П’яне сонце
диктує ще яркі слова.
Не першина мені огонь цей,
а так хмеліє голова,
і хтось у серці радість множить
легку, як срібне волоконце.
Ще зацвітуть удруге рожі:
для всього буде вороття.
Серпневий день такий погожий,
мов перший день життя.
1926
Завірюха
Летить над містом завірюха,
неначе відьма зла,
а місто тільки щулить вуха:
ух, як хурчить мітла!
Загруз трамвай. На вікнах більма,
і сліпнуть ліхтарі…
На чорта нам такого фільма?
доволі жартів, гри!
Та ні ж! Чорти зняли гармидер
і крутять, валять з ніг,
а хтось із міліонів відер
шпурля на землю сніг.
Чого ж ми стали? – їдьмо, їдьмо!..
Куди там їхать? – Стій!
Регоче сивокоса відьма,
шаліє сніговій.
1926
В село
Блискучий сніг, колючий вітер,
гудуть натягнуті дроти.
Шляхів нема, немов хто витер,
і важко проти вітру йти.
Навколо снігова пустеля,
холодна осяйна краса,
а зверху віковічна стеля —
чужі й порожні небеса.
А де ж ті стріхи кострубаті? —
Скрізь кучергани намело,
і ні однісінької хати —
неначе згинуло село.
За революцію вмирало,
терпіло війни, голод, мор,
і от для нас – рятунок рало,
для нього – страта і розор.
За кучерганом за високим
он Ленін із ясним чолом:
– Ось тут, ось тут воно, під боком
курою замело кругом…1
І знову грузько я ступаю,
а в очі пилом сніговій…
О серце, серце, бийсь до краю,
поки хоч крапля є надій!
Замети розтопи сльозами,
огнем палючим розпали,
або вже розірвись з нестями,
розвійсь, як пригорща золи!
Блискучий сніг, колючий вітер,
думки – натягнуті дроти.
Шляхів нема, немов хто витер, —
а треба йти!
1925
Вірші різних років
Молода весна
Одцвітають півонії! Кров’ю
забагрилась навколо земля, —
то владичиця смерть над любов’ю,
над красою тріумф свій справля.
Переможная, спис твій і в мене
у скривавлених грудях стремить,
але серце цвістиме огненне,
як остання весна зашумить!
1920
«Хмеліють хмари, хвилюють в трансі…»
Хмеліють хмари, хвилюють в трансі.
Повстань, титане молодий!
Хай запалають протуберанці:
на бій, на бій!
На сході гомін, спів буревію,
піднось скрижаль золоторун…
Я огневію, полуменію:
я твій вістун!
Рубінять рани. Весніє. Вранці.
Мечі на трупах ворогів:
палають гнівно протуберанці —
світанний бій!
1921
«Ревно забилось в тривозі…»
Ревно забилось в тривозі:
– Хто ж ти – мій ворог чи друг?
Я – на останній дорозі,
серед проклятих яруг.
Нидію в замкненім колі.
Морок густий навкруги —
вже не побачу ніколи
сонця твого корогви.
Сон не присниться пророчий —
в серце хтось цвяха забив.
В темряву вічної ночі —
зір мій сліпий.
1923
«Справдились навісні вирóки…»
Справдились навісні вирóки
(ні раб, ні цар їх не уник) —
зв’ялив весняр блакитноокий
світанного життя бильник.
Не скаже батько: «Милий сину»,
і не пригорне син його,
як я маленьку домовину
до серця пригорнув свого.
Роз’ятрив нам весняр унози,
улучив лучник боляче, —
та не впадуть на вічко сльози
з невиплаканих очей!
1923
«Білі вишні, ще й білі морелі…»
Білі вишні, ще й білі морелі:
– Здрастуй, золота Харито1! —
Розплітає хмарам джерегелі
пустотливий вітер.
Як бджола в саду вишневім,
знову п’єш ти й знову раниш,
а на ранок, як пісок у жмені,
розтечешся і підманиш.
Тільки синь дніпрова не підманить,
ще сильніша, як Харити очі…
Гонить вітер хмарні каравани:
буде дощик проти ночі.
1926
З циклу «Сліпі»
Ми сонця-радості не бачимо:
ми – сліпі.
Ми навіть горя не оплачемо
в німій журбі.
Кривавий деспот випив очі нам
огнем війни —
і от навіки потолочено
життя лани.
О світе ясний, світе радісний,
ти згас навік,
А біль шалений, біль ненависний,
живе – не зник!
1926
Поетові
Павлові Тичині
Люблю твою пісню нóву,
її могутній язик,
радію кожному слову,
що входить у твій словник.
В голубих садах мистецтва
розцвітає вона, як мак:
в ній горить не миру, не жрецтва,
а буяння і гніву знак.
І обняти в ній кожного радий,
будь то турок, вірмен чи лях,
ти Вкраїні, майбутній Гелладі,
простилаєш всесвітній шлях.
1926
Маленькій Оксані1
Коли на груди ляже камінь
і дихать не дає мені,
коли, не приспаний роками,
розбудить жаль думки страшні;
Коли отрутою гіркою
налита вщерть душа моя
і плакать нишком, самотою
уже не в силі я, —
тоді голівку злотокосу
я до грудей своїх тулю,
дитячий лепет п’ю, як росу,
і оживаю, і люблю.
І знову віра воскресає
у серці стомленім моїм,
а сльози… їх уже немає,
і жаль розвіявся, як дим.