Михайло Драй-Хмара - Гальченко Сергій 7 стр.


1928

«Померкло сяйво позолот…»

Померкло сяйво позолот

на древніх банях Ярослава,
і сонце – як затертий злот,
і слава – як гірка неслава.
Забуто свято перемоги,
усякла печенізька кров, —
зосталися сліди убогі:
руїни брами та церков.
Стою над порохом віків
і думаю: пройшло могутнє…
І раптом череда гудків
неждане розрива майбутнє.

1929

«Ми тільки гралися з тобою…»

Ми тільки гралися з тобою —
душа коханням не цвіла, —
а за широкою рікою
тремтіла голуба імла.
І ми пішли туди обоє
рожевий ранок зустрівать.
Гуділи вітрові гобої
і пахла росяна трава.
Пустило сонце гострі жала,
ти пісні зачала співать
і піснею причарувала
мене, веснянко степова.
Тоді любов, як сніп горючий,
що мчиться в колесі з гори
й Купала осяває з кручі,
шалено вибухла й горить.
Із того часу, мов примара,
іду я за тобою вслід.
Над нами громовиць отара,
а поміж нас тернистий глід.
Поперед мене, легкокрила,
у далеч полинула ти.
Хотів би стать – і вже несила
од тебе очі відвести.
Не знаю, що це: щастя? мука? —
цей весняний трояндний герць?
Я тільки знаю, що розлука
чиєсь розіб’є з наших серць.
Ми вже не граємось з тобою,
і туга коло уст лягла…
Скажи: що робиш ти зі мною?
куди мене ти завела?

1929

Любці колессі1

У серці троянди і буз:
несе мені радість антена,
прозору, як тіло медуз,
легку, як мазурки Шопена.
Я нюхаю світло і звук,
я чую, як грає проміння,
я бачу: на цвинтарі мук
нове проростає насіння.
О пращури прийшлих віків,
в музику закохані діти,
для вас я всю душу розрив,
скарби, найдорожчі у світі.
У серці троянди і буз:
несе мені радість антена,
прозору, як тіло медуз,
легку, як мазурки Шопена.

1929

«По кліті кованій, з залізними дверима…»

По кліті кованій, з залізними дверима,
зневажений, але величніший, ніж бард,
в незриме дивлячись тужливими очима,
усе з кутка в куток ступає леопард.
Повільний, гордий хід – мов огниками блима
плямиста шерсть. Кругом розмови, сміх, газард,
а в’язень в джунглях снить, де пуща несходима,
де гнуться лотоси і квітне пишний нард.
Поете, це – твоя така химерна доля:
пручатись, борсатись у путах суєти
і марити про рай, як Піко Мірандоля1.
До синіх берегів, мов золота гондоля,
пливе замріяна твоя журба… а ти…
а ти волочиш тут кайдани Атта Троля2.

1929

«Спустившися на саме дно копальні…»

Спустившися на саме дно копальні,
шахтар в печі, немов підземний гном,
рубає вугіль чи руду кайлом,
прорізує фершлаги, штреки дальні.
Не в сон химерний, не в тіла астральні, —
в огонь, в доменний, золотий Гольфштром
камінний перетворюється лом —
залізу й криці гімни тріумфальні.
Поете, поринай у вир буття,
у будні, в хащі днів, у твань життя,
і ти здобудеш дивні самороди.
Шліфуй, обточуй райдужний опал,
вкладай всю душу в дорогі клейноди,
для людства – це найвищий ідеал.

24. IX.1930, Сочі

Victoria Regia[9]

Три ночі ти, красуне величава,
цвітеш, розклавши на воді листи,
великі і округлі, мов щити,
а серед них хрещатий Лебідь плава.
Як гірський сніг, спочатку ти білява,
а потім у зеніті ліпоти,
немов фламінго, рожевієш ти,
нарешті, огневієш, мов заграва.
Це – дивна путь моїх метаморфоз
серед метелиць, хуртовин і гроз,
ясна, чудесна, райдужна тріада.
Мій перший квіт – то лілієвий дзвін,
у другому – трояндних мрій принада,
в останнім – пристрасті яркий рубін.

1930

На могилі Руданського

Майфетові й Зерову1

Мов на Голгофу, йшли ми на могилу,
закинуту в далекій стороні.
Важке зішестя й розшуки трудні
серед бескеття, ялівцю і пилу.
Нарешті бачимо: плиту похилу,
розколотий надгробок в гущині,
слова напівзатерті, неясні
і написів пустих силенну-силу.
Занедбаний, осиротілий прах!
У чужині, на диких цвинтарях
оселю має наш бездомний геній.
Прообраз його днів – Лаокоон,
а й смерть його в борні непримиренній
не заквітчає лавром пантеон.

29-30.VIII.1930, Сочі

«Прекрасніший за «Весну» Боттічеллі…»

Грановському

Прекрасніший за «Весну» Боттічеллі1,
зів’яв ще на зорі твій юний цвіт:
холодний, сірий, лицемірний світ
для тебе був страшніший від пустелі.
Самотніх мук порвалися орелі…
Свій передсмертний кинувши привіт,
ти зупинив орлиний гордий літ
і в море скочив з Бронзової скелі.
Усе поглинула довічна тьма.
У жадній монографії нема
про тебе навіть споминки дрібної.
Коли над морем стане Скорпіон2,
а з темряви подмуть сумні гобої,
я згадую тебе, як скорбний сон.

7. IX.1930, Сочі

На Хортиці

Тут Січ стояла, тут гули майдани,
димилися козацькі курені,
змагались семеряги і жупани,
лунали горді і сумні пісні.
А нині все це вкрили баклажани,
картопля, морква, огірки рясні,
і лиш могили, древні дідугани,
нагадують колишні буйні дні.
Та глянь на північ: там крицеві зводи
черкаються об небо. Мов титан,
потужний мур розсік дніпровські води.
А на горі здіймаються заводи.
То степу дух новий, то Дніпрельстан,
грізний владар могутньої природи.

1930

Чернігів

Чернігове, за смілого Мстислава1
на Сівері ти голосно гримів,
змагаючись із містом Ярослава,
та гомін той заглух у млі віків.
Коли ж Руїна надійшла кривава2
і Київ у борні, як вир, кипів,
ховався в затишку монастирів
ти, господарячи, – яка неслава!
А нині ти над тихою Десною
зорієш золотом князівських бань,
укрившись ярою садовиною.
Тепер уже не станеш ти до бою,
не потечеш до литвина на брань:
тяжить Могила Чорна3 над тобою?

1930

Київ

Ти – перло в Володимировім гроні,
заправлене в смарагд, де кожна грань,
мов Маргарита в сіверній Короні,
горить красою дивних осявань.
Полинь угору в радісному дзвоні,
трусни шапками бароккових бань,
прокиньсь, дивись, як пруть червоні коні,
скакаючи через твою басань.
Потліли горностаєві кереї,
і шабля, і бунчук, і булава.
А ти… ти непорушний, як вереї1.
Схилився над пергаменом мінеї2, —
ти не жива: ти – всічена глава
на золотій тарелі Саломеї3.

4. IX.1930

Поділ

Спустилося Трикутника сузір’я
на води Дніпрові, на тьмяний брук,
на синю сутінь оболонських лук, —
і заніміло з подиву узгір’я.
На плесі пада ще вітрильне пір’я;
луна перекривляє томний звук;
а міст в намисті з огняних опук
горить, як світла мрія надвечір’я.
Зачудувався Володимир-князь,
уздрівши з кручі променисту в’язь:
«Які чудесні огняні простори!
А я… Пощо мені ця височінь?
Померк мій хрест і потемніли гори…»
І, знявшись, він пішов у далечінь.

28. VIII. – 8.X.1930, Сочі

Чудо

Задушливе повітря, камінь, мури
(все це позаду, мов кошмарний сон)…
Крислатих кленів юний батальйон
вгорі вже стеле світлі шевелюри.
Дуби біжать з гори, мов буйні тури…
Обабіч сосни – цілий храм колон
(а в небі тільки смужка – синій льон, —
і ледве мріють золоті бордюри).
І враз прорвалось смоляне шатро:
який розгін! Блищить, як змій, Дніпро,
на обрії – казкове Межигір’я…
Під ним димує сиза оболонь…
А над мостом піднялося сузір’я, —
зайнявсь Поділ. Огонь, огонь, огонь…

6. IX.1930, Сочі

Кам’янець

Немов химера кам’яна, в погорді
ти знявся вище від потужних скель,
вигадливий і гожий, як рондель1,
чудний, як карб на оттоманській чорді.
Довкола Смотрич, наче кінь на корді2,
а в центрі мінарет, мов журавель,
що нерухомо став серед осель,
замріявшись у голубому фйорді3.
Яка застиглість і суворість форм!
Яка довершеність пропорцій, норм!
Поема, вирізьблена із граніту.
Але заглянь у темні очі веж:
там жах середньовіччя, тьми і гніту,
і кров, і гвалт, і заграви пожеж.

30—31.VIII.1930, Сочі

Місто майбутнього

Півкола, прямокутники, квадрати;
будинки із бетону, криці й скла;
скрізь радіомузика, автомати,
і над усім – звитяжний знак числа.
Кругом сади. На їхні пишні шати
спадає водограїв срібна мла,
а з неба, де горять ясні блавати1,
спливає золотиста мушмала2.
Тут мешкає одна сім’я-громада,
де слів – в’язниця, люпанар3 і кат —
не знають, і де кожен труд – відрада.
Кинджала не кривавить помста й зрада:
братерство тут – найвищий маєстат4,
а можний розум – всеєдина влада.
Назад Дальше