1926
«Здрастуй, липню кучерявий!..»
Здрастуй, липню кучерявий!
Із дванадцяти братів
тільки ти м’які отави
стелеш на моїй путі;
тільки ти один зі мною
слухаєш під скрип гарби,
як вечірньою добою
перепели б’ють в забій,
як бджола летить із поля
до пахучих щільників
і в душі ростуть поволі
ритмів золоті разки.
1926
Перед грозою
Перший проїхав фургон —
загуркотали колеса
на позахмарнім мосту…
Загуркотали – і стихло.
Сонце сховатися встигло
за рядовину пухнату, густу.
Раптом розквітнули плеса —
огняні й сині, як льон.
З неба летять стрімголов
золотохвості гадюки —
мовкне, мов мертва, земля.
Вітер розкрилює крила —
чоло тополя схилила.
Темрява вкрила поля.
Зняті над жертвою руки —
зараз поллється кров!
1926
Круті
Шипшина й терен при дорозі,
а в далині – полки дубів.
Трясуся на скрипучім возі,
спускаючись з крутих горбів.
Лягає м’яко курява
на гречку, на тернясте поле…
Колись гула тут татарва,
тепер золотокрилі бджоли.
Та ще шуліка угорі
когось пасе хижацьким оком
і навіва думки старі
про те, що гине з кожним роком
Останній жолоб – і зненацька
біленька церковка, хати…
Тут зародились «Люборацькі»1,
тут жив Антосьо: це – Круті.
1926
«Південь. Сонце. Спека…»
Південь. Сонце. Спека.
Хліб зів’яв, посох.
З голубого глека
золотий пісок.
Опускає крила
млявий суховій, —
де ви забарились,
хмари дощові?
1926
«Прийшло на рано…»
Прийшло на рано:
розцвів кармáзин1
і в тінь пішов.
Через майдани
пливуть тумани,
мов білий шовк.
А в полі хори
перепелині,
блищить роса.
Кругом простори,
як в синім морі,
дзвенить коса.
І враз огнисте
схватилось сонце
(там в’яжуть жень).
Встає барвистий
і променистий
трудовий день.
1926
«І кожен день кудись в трамваї…»
І кожен день кудись в трамваї,
і кожен день не те, що треба, —
а десь і Ганг, і Гімалаї,
і спокій голубого неба.
Та неминучого не зрушиш,
і вколешся, рвучи троянди:
не в нас цвітуть великі душі,
не наш борець Махатма Ганді1!
1926
«Над озером рідкий туман…»
Над озером рідкий туман
мололи невидимі жорна,
і граб крізь сірий караван
темнів, мов шибениця чорна.
На ньому колихались трупи…
Чи, може, то здавалось так,
бо й горбики були – як струпи,
а небо – як гнилий чардак.
Нудьга морочна і стара,
немов історія Вкраїни,
смоктала серце… То – мара,
то – демон сивої руїни.
1926–1927
«Накинув вечір голубу намітку…»
Накинув вечір голубу намітку
на склений обрій, на вишневий сад,
і бачу я крізь ажурову сітку
сузір’їв перших золотавий ряд.
Село затихло: ніч коротка влітку,
і зморений косар спочити рад.
Десь кумкають жаби, і срібну нитку
пряде одноголосий хор цикад.
Вслухаюся в чуйну, дрімливу тишу,
боюсь її сполохать, ледве дишу, —
і раптом тиша переходить в шум:
земля як мідь дзвенить і лине д’горі,
ростуть дерева, колосіють зорі,
і б’ють джерела світозарних дум.
1927
Із циклу «Море»
І
Ніде ні човна, ні вітрила, —
лиш хмар верблюжі табуни,
чаїні гостророгі крила
та білопінні буруни.
Мій човен у блакитнім крузі:
далеко в море однесло.
Прозорі плавають медузи,
зітхає золоте весло.
І легко-легко дишуть груди,
а очі сонце п’ють і п’ють…
Внизу – чайки, вгорі – верблюди,
а гомону землі не чуть.
II
На п л я ж і
Лежу нерухомо, як камінь.
Пісок – гарячий черінь,
а сонце жалить голками
і прискає золотом в синь.
Позаду гора. Веранда.
Кошлатить вітрець течії.
За молом біліє шаланда,
і хвилі гойдають її.
III
Солоний вітер подув із моря,
напнув вітрило і щоглу гне.
Шумливі хвилі із вітром спорять,
човна гойдають, несуть мене.
Стемніли хвилі, і баранцями
укривсь широкий морський простір.
Он біла чайка летить над нами —
і прямо в море, у самий вир!
1927
Провесінь
Минеться скоро день февральний
жорстокосердий і скупий, —
і задзвенить залізо ральне:
оратай вийде у степи…
І над великою рікою
грізний заграє льодолам —
тисячеустою луною
розляжеться як грім кругом.
Поодчиняє сонце брами,
розкрає череслом блакить
і над похмурими хатами
веселий вітер зашумить.
Веснуй, о весно, над землею,
розвій зимовий біль тугий,
пролий на снігову кирею
коновку ярої жаги!
[1925–1928]
Лебеді
Присвячую своїм товаришам
На тихім озері, де мліють верболози,
давно приборкані, і влітку, й восени
то плюскоталися, то плавали вони,
і шиї гнулися у них, як буйні лози.
Коли ж дзвінкі, як скло, надходили морози
і плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни, —
плавці ламали враз ті крижані лани,
і не страшні для них були зими погрози.
О гроно п’ятірне нездоланих співців,
крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,
що розбиває лід одчаю і зневіри.
Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття
веде вас у світи ясне сузір’я Ліри,
де пінить океан кипучого життя.
1928
Черкаси
Присвячую черкаським друзям
Дніпром, сосновим бором і смолою
повіяло од споминів моїх.
Як солодко вечірньою добою,
коли ще моря гомін не затих,
чекати ритмів іншого прибою!
Я сам їх зустріваю. Лиш горіх,
та гори, та пожовклі кримські трави.
……………………………………………….
Октави родяться… Донедавній сум
пливе з очей моїх за сині гори
і лине до Дніпра, де срібний шум
кипить під веслами, коли простори
п’яніють од весни, од ярих дум
і каламутять виднокруг прозорий!
Нехай минущий утриває час —
ніколи не забуду я Черкас.
І дому на горі я не забуду,
де вчився, де гімназія була…
Даруйте, дехто, може, не без нуду
пригадує собі журнал, «Кола»,
інспектора, латинника-маруду, —
а я сміюсь, не пам’ятаю зла:
далеко одійшли од нас мундури,
і карцер, і гімназіальні мури.
Та я тоді до них не скоро звик,
як, сівши на дубовій шкільній лаві,
уперше став ламати свій язик
на кшталт столичний, і слова ласкаві
міняти на чужі; немов індик,
повторював я чудернацькі вправи.
Дарма! Наука в голову не йшла:
я серцем линув тільки до села.
Мені ввижалися лани, діброви,
завода, кучерява і лунка;
я чув леління рідної розмови
і тихий шепіт верб коло ставка…
А хитрий ментор вирушав на «лови», —
і раптом кремезна його рука
мене виводила із царства мрії —
в «кутку» зникали всі мої надії.
З «кутка» я оглядав товаришів.
Зайдиголови бралися на штуки:
одні з кишень пускали горобців,
а другі, миттю натягнувши луки,
стріляли в них. Щоб заглушити гнів
«іхтіозаврів», брав між закаблуки
пружини кашкетові «камчадал»
і бринькав, і іржав, як Буцефал.
Тоді ішов директор на підмогу.
Вся класа становилася у фронт,
коли з’являвся він біля порогу.
Суворий звіздознавець брав «на понт»,
та всі мовчали, й певну перемогу
ми здобули б, якби не Горизонт:
підлиза, боягуз, душа лакейська.
………………………………………………
«Мисливцям» вовчий видали білет,
«музикам» же по три за поведінку
поставили, і походив кастет
по зраднику, як пізно з скейтінг-ринку
вертавсь додому (стрівшись tête-à-tête,
він довго пам’ятав оцю нагінку), —
а потім все пішло, як і раніш,
і вічно з «олівцем» дражнився «книш».
Урок скінчився. Дзиґарі із зали
пробили три – пора додому йти.
І всі ми йшли голодні, як шакали,
бешкетник на стовпах писав хрести,
гульвіси ж у кондитерській питали,
чи продаються ярма й хомути,
і в електричні дзвоники дзвонили,
тікаючи відтіль, що було сили.
1928
В Галичині
І
Сонце зайшло за Дністром.
Скрізь, куди око погляне —
одсвіт на водах багряний.
Сонце зайшло за Дністром.
Кров’ю взялася ріка.
Мов блискавиця із тучі,
червінь палає на кручі.
Кров’ю взялася ріка.
Звідки ж тече ота кров?
З Галичини? З Буковини?
Бачать Карпат верховини,
звідки тече ота кров.
Бачать і стогнуть вони!
– «Тіло роз’їли кайдани,
давні відкрилися рани» —
бачать і стогнуть вони.
– Встали примари старі:
Лаща1, Чарнецького2 тіні!
Серед нової Руїни
встали примари старі.
Хто там на вежі живий?
Слухай: від брата і ката
воля козацька розп’ята!
Хто там на вежі живий?
Сонце зайшло за Дністром.
Скрізь, куди око погляне,
одсвіт на водах багряний.
Сонце зайшло за Дністром.
II
(З Й. Махара)
Немов обідрані курки,
що тупо долі ждуть лихої,
стоять невкривані хатки
в фаталістичному спокої.
Солома й глина – от і все,
чим заліпили трухлу сошку,
а вітер стінами трясе,
і кожна хилиться потрошку.
Лиш соняшників юна січ,
піднявши золоті забрала,
зорить на сонце – віч-у-віч,
і в погляді – пиха зухвала!
А біля плоту схудлий пес
протяжно виє в дике поле —
оце ж і край такий увесь,
і скрізь таке убозтво голе!