– Чи не трапилося чогось, Ільку? – насторожено запитала вона. – Чого це батько такий похмурий?
– Сивокіз в'їдається! – І він, зовсім сонний, розповів матері, як до батька присікався Сивокіз.
– Мабуть, за Клима.
Харита інтуїтивно відчула, що знову наближається лихо, і до самого ранку з хатинки чулись її зітхання. Всю ніч рипіло ліжко і під Гордієм Байдою. Спав тільки міцним сном у своєму кутку зморений Ілько; навіть уранці його довго не могла добудитися мати. За сніданком Гордій Байда, що весь час мовчав, криво посміхнувся:
– Чого це ви напутрились, як кури в дощ? Здається ж, на погоді стало.
Харита мовчки зітхнула й крайком хустки скинула сльозу. Гордій Байда, певно, шукав собі розради, зиркнув, наморщився:
– Чи ви ховаєте кого, чи що?
Але його наївна спроба розвіяти пригнічений настрій жартами завдала ще більшої туги. Харита підвелася з-за столу й понесла свої сльози до хатинки. Суха її спина здригалася під благенькою, з жовтим горошком, кофтою. Ілько ніяково шморгав носом і, щоб приховати зітхання, яке розпирало йому груди, штучно кахикав.
– Хіба ви, тату, думаєте, що Сивокіз піде на скандал?
– Який скандал? Що він мені за правду зробить? Нехай хоч десять техніків нахваляється!
– А на нього теж можна якусь управу знайти?
– А то ж як? Старий шахтар. Жартуєш, чи що?
В його голосі було багато образи і мало певності, що при біді йому тепер хтось може зарадити.
– Нас же не викинуть із хати, хоч би я й один працював.
– А спілка навіщо? – згадав Байда і навіть повеселішав. – У правлінні спілки тепер поважні люди. На чорнороба, може, не став би зважати Сивокіз, а на таких, як сам, зважить. Я й туди піду. Старий шахтар. Таких тепер на пальцях перелічити. Я їм гори вугілля навернув, а Сивокіз що? Молоточками тільки світить. Якби на другого, так йому б на місці бубну вибив, і все. Поважай старого шахтаря. Про це йому й спілка скаже, а може, ще й нахлобучку дасть. І дасть, обов'язково дасть, тільки довідається, як ті барбоси з людьми поводяться.
Підбадьоривши себе надією на профспілку, Гордій Байда уже розважно витер рота, розгладив довгі вуси і, навіть не дочекавшися гудка, пішов знайомою стежкою до шахти. Позаду нього тяглася довга тінь з обушком біля голови. Ілько, ступаючи слідом, кожен раз намагався надсікти лопатою тінь від обушка і цим розважався, аж доки вони прийшли до шахти.
Біля воріт сьогодні стояв німецький солдат з гвинтівкою. Такий же солдат, у зеленій касці, з багнетом за плечима, походжав по естакаді, чого раніше не було. У ламповій теж стояв якийсь збуджений, нервовий гамір. Байді не терпілося скоріше довідатися про свою долю, і він насторожено кинув свій номер. Бляха тоскно дзвякнула об поличку, біля якої між гронами лампочок снувала Маруся.
Ілько й сьогодні переживав гостре й солодке хвилювання. Щоб краще бачити, як снують між лампочок привабливі, оголені по лікті Марусині руки, він по-гусячому витяг із-за батькової спини шию. Певний, що сьогодні Маруся вже не буде глузувати з нього, Ілько нетерпляче чекав на свою чергу.
Маруся, узявши машинально у Байди бляшку, відійшла до разка лампочок, схожих на сухих жучків, приколотих до жердочок.
– Який твій номер? – І, наморщивши лоба, заморочено озирнулась. Побачивши у віконце шпакувате, тверде обличчя Климового батька, Маруся винувато посміхнулась. Збентежений Байда зрозумів її перепитування по-своєму. Значить, вона вже не знайшла його лампочки на своєму місці. Значить, він уже лампочки більше не одержить, вважай – уже безробітний, а завтра йому не видадуть із кооперативу пайки хліба, а може, викинуть і з землянки. Серце боляче стиснулось у грудях, і холодний піт укрив усе тіло.
Ількові не терпілося, і він, почервонівши враз по самі вуха, вигукнув за батька:
– Номер три – вісімдесят чотири! Читати, мабуть, арифметики розучилась?
– Та вона ж ось, хай їй чорт! – І Маруся брязнула номером, а потім у віконце просунула лампочку.
Гордій Байда цупкими пальцями обійняв лампочку за масне денце і, мабуть з радості, яка гарячим струмом пройшла по його тілу, ніжно сказав:
– Гарна з тебе буде невісточка!
Маруся зашарілася, зирнула сірими вологими очима на Ілька і чмихнула: він закохано кліпав очима.
– Ну чого баньки вилупив? Держи лампу, капловухий!
– Мій номер…
– І без номера знаю.
Задні весело зареготали. Голосніше за всіх гудів бас батька, що дивився на лампочку, як голодний на шматок хліба.
У ній горіла жовтою цяткою на ґнотику його доля.
– Старий шахтар, що ти хочеш, – підморгнув він до збентеженого Ілька, який не знав, куди сховати свої очі.
Уже на порозі Гордій Байда зіткнувся з десятником.
– А ти вже й лампу одержав? – сказав десятник з вусами фельдфебеля й одвислим волом. – Усердний! Ти поки що здай її назад: у контору викликають.
У Гордія Байди шпакувате від неголеної бороди обличчя посіріло ще більше.
– Чого ж я буду здавати лампу? Чадитиме панам, чи що?
– Та й з лампою можна. Тільки краще здай. Марусю! – гукнув десятник у віконце. – Візьми Байдину лампу й номерок, нехай у тебе побуде, – а як, може, повернеться, знову віддаси.
У Байди лампочка застрибала в руках.
– Ти що – заарештував мене, чи що? Бери, бери, а то ще вкраду. Я ж літун!
Тут десятник відчував себе сміливіше, ніж учора у вибої, і одверто зловтішався з переляканого вигляду Байди:
– Гайка ослабла? Іди, іди!
Стурбований Ілько, як тінь, посунув за батьком. Біля контори їх догнав Семен Сухий:
– Ти, хлопче, йди в нарядну, скажи про це Убогому, а ми підемо в контору – побалакаємо.
Ілько повернув назад до нарядної. Звідти чулись вже якісь збуджені голоси, а Гордій Байда з Семеном Сухим переступили поріг чорної від сажі й цигаркового диму контори. В одне з віконець виглядала голова зачучвереного конторника.
– Ви кликали мене? – торопко запитав Байда.
– Тобі чого?
– Це я, ніби кликали в контору.
– Байда?
– Атож!
– Ти що там, образив пана техніка?
– Тільки правду сказав.
– Так от за цю правду, а по-нашому – це образа при службі, ти звільняєшся з роботи. Іди до рахівника.
– То ість?
– Без усяких «то ість».
Гордій Байда від несподіванки розгубився. Він розгублено глянув і на Сухого, ніби не покладався на свій слух. Семен Сухий стояв, обпершись на кайло, і жував кінець свого пожовтілого вуса.
– Ви що? – запитав він у віконце. – Погодили це зі спілкою? У колдоговорі, пригадую, сказано…
– Спілка нам не указ, – гаркнув конторник, – а колдоговором можеш тепер піч розтопити.
– О!
– Факт!
– Подивимось. Ти почекай, Гордію, з розрахунком. Ми ще побалакаємо інакше.
– А то ж як! І до спілки піду. Щоб за правду та звільняти старого шахтаря?! Може, ще й по третьому пункту, з вовчим білетом?
– Що ти з правдою тут розносився? Їхня правда на нашу не схожа.
– Дивись, які тендітні! За образу! Може, він мене все життя ображав. Ходім, Семене, а то ще й цей образиться, – попробував пожартувати Байда, але Сухий не підтримав його, а, навпаки, чомусь насупився.
– Чи ти не розумієш? Не в образі тут справа. Зачіпки шукали.
Байда, здивований з такої думки, навіть рукою махнув на Сухого.
– Що ти мені туману напускаєш? Може, не хочеш іти, то так і скажи.
Замість старого робітника Лук'яненка головою спілки був уже бухгалтер Пантелеймон Петрович. Робітники називали його «верблюдом». Високий, сутулий, він мав довгу шию, на якій стирчала кістлява голова з ріденьким волоссям. На хрящуватому носі боком сиділо пенсне. Він завжди почував переполох, коли у шахтарів виникали суперечки з адміністрацією.
– Ну так чого ви хочете? – запитав він, вислухавши Гордія Байду. – Ви образили техніка, так би сказати, адміністрацію.
– Хіба це образа?
– Ну, припустімо. Образили? Образили.
– А що йому в зуби дивитися, раз не вміє поводитися з робітниками? Робітник хіба ж працює на кого? На них же. Значить, треба берегти його.
– Чекайте, образили? Образили. За це слід звільняти? Ну, може, й не обов'язково, але, припустімо, – слід. Значить, вони правильно поступили? Правильно.
– Дозвольте, – вмішався вже Семен Сухий, – ви тут більше ніж треба наприпускали і тоді робите висновки. Ловко, єй-єй! Спілка мусить захищати інтереси своїх членів?
Пожмакане обличчя бухгалтера зморщилось:
– Припустімо, що мусить.
– Чому ж «припустімо», коли це так повинно бути?
– На вашу думку. А справді трохи інакше. Щоб захищати інтереси робітників, треба сваритися з адміністрацією, а коли ми будемо сваритися з адміністрацією, нас розженуть, а коли нас розженуть, ми не зможемо тоді захищати інтереси своїх членів.
Переконливіше бути не могло, і голова, переможно глянувши на наївних прохачів, плюхнувся на стілець.
– Зрозуміли?
– Так вас ще ж не розігнали, ну і захищайте! Робітника скривджено! – І Семен Сухий вилаявся.
– А вам хочеться, щоб нас розігнали? Ви чули, що я вам сказав: щоб захищати, треба сваритися з адміністрацією…
– А коли ми будемо сваритися, – в тон йому, надтріснутим голосом продовжив Семен Сухий, – тоді нас розженуть. Сволота ви, сволота! – враз вибухнув він гнівом, і біляве, забруднене сажею обличчя спалахнуло. – Розміняти вас треба, а не розігнати. Ходімо, Гордію!
– Та чекай, як ходімо? З чоловіком треба уважно поговорити.
– З оцим голомозим?
Голова спілки, ніби підколотий шилом, завертівся на стільці:
– Яке ти маєш право? Хочеш спровокувати, щоб нас розігнали? Минулося ваше…
– Ходімо, Гордію! Найшли, справді, з ким говорити. У нього ж і вуха заячі, не те що душа. Меншовицька наволоч!
Гордієві Байді не вірилося, що ґрунт так хутко утікає з-під його ніг. На спілку ж була вся надія. І він все ще намагався робити вигляд, що справу, безперечно, полагодить. Проте обурення його перейшло вже в неприємний, тоскний страх опинитися за ворітьми шахти, «стріляти» десь роботи в іншому місці.
– Та я й до завідувача піду. Старий кадровик, жартуєш, чи що?
Семен Сухий поспішав уже на роботу.
– Аж там знайдеш управу! Йди, Гордію, краще додому.
– Як додому? – Байда навіть зблід. Він ніяк не міг уявити, що більше вже йти нікуди, і знову запалився, як у ту хвилину, коли перед ним стояв технік Сивокіз. – Старого шахтаря скривдили – і щоб управи на них не було? Та я їм таке скажу, я…
Семен Сухий роздратовано махнув рукою й поспішив до шахтної будівлі. Гордій Байда повернув знову до контори.
Порепана доріжка, вичовгана чунями, почала горбитися під його ногами. Вони плуталися й спотикалися навіть на рівному. Семен Сухий, пішовши, ніби заніс з собою і його силу. За волохатими від пороху дверима контори сидів рожевощокий завідувач шахти. Байда пригадав його звичку розмовляти з шахтарями тільки двома фразами: «Ледарі!» і «Звільню!» – і перед самими дверима зупинився. Тіло його враз обважніло, плечі зігнулись.
Його починав обступати чужий, ворожий світ. Він був на шахті вже стороннім тілом.
Почуття гіркої образи підступило до горла. Байда, щоб звільнитися від нього, як від згаги, крутив головою:
– Доки ж вони будуть знущатися?
Похила постать Сухого віддалялася до шахти. Там були й інші його товариші. Вони зрозуміють, як його образили. І, ніби вилучений з табуна кінь, Байда, замість контори, кинувся назад, до шахти, відкіля розмірено долітали удари об сталь – по чотири. Кліть видавала уже на-гора нічну зміну.
Під естакадою, між горами вугілля, сичав спітнілий паровоз, вовтузячись з двома побитими чорною віспою платформами. На естакаді гриміли вагонетки, а біля поручнів стояв у касці, з багнетом за плечима солдат. Байда впізнав у ньому Ганса. Він тривожно поглядав униз на купки шахтарів, які чомусь топтались біля східців у шахтну надбудову. По східцях, мружачись від денного світла, зсувалися шахтарі нічної зміни, схожі на обгорілі головешки. Від одної купки до другої ходив Люй Лі й сиротливо щось приповідав.
Байда пригадав учорашній випадок.
«Збираються Хабібулу ховати!»
Але увага шахтарів була чомусь прикута до рудої стіни. Вони тиснулись до білих плям на ній і, ніби наразившись на якусь образу, збентежено відходили назад.
Байда прискорив кроки. Можливо, що Семен Сухий встиг уже розповісти про його звільнення шахтарям. А такий вчинок, звичайно, мусить всіх обурити. Байда біг уже до своїх товаришів, як ображена дитина до матері. Захеканий і схвильований, він ще здалеку крикнув так, щоб почули всі:
– Хіба це не знущання?
На його голос всі скинули насторожено головами. Вони говорили пошепки, весь час озираючись на варту, що маячила на подвір'ї.
Підбурені Байдою шахтарі й собі заговорили сміливіше:
– Справді, що вони, в рабів нас хочуть обернути?
– Старий режим заводять!
І кілька чоловік знову підійшли до рудої стінки, на якій біліли об'яви.
– По дванадцять годин?
Біля об'яв стояв Семен Сухий і, закинувши назад голову, мабуть щоб краще розібрати чорні літери, водив по рядках пальцем. Байда витріщив очі й собі на білу пляму.
– Оце так розперезалися, – сказав Сухий, побачивши біля себе Байду, – читай!
– «Запроваджується дванадцятигодинний робочий день!»
– Кажи! – недовірливо проговорив Байда.
– А ось ще краще.
Поруч висів другий наказ німецько-українського командування. На ньому жирним шрифтом вирізнялися рядки:
«За псування і поламку машин і іншого шахтного майна винні будуть заарештовуватись і відсилатися до Катеринослава».
Але останній рядок був ще загрозливіший: «За невихід на роботу – розстріл!»
Під ногами, як рінь на березі, шелестів штиб. Обурені шахтарі переходили від одного гурту до другого, ніби шукаючи розради.
– Що ж це таке? – недомислено озиралися довкола вимазані в сажу, масні від поту шахтарі.
Байда був вражений не менше за інших. Він, забувши, що його, власне, це вже не обходить, теж шукаючи відповіді, безпорадно озирався навколо. У кутку стояв Гнат Убогий. Він щось сердито бубонів і бив по руці кепкою, над якою спалахами підносилися хмарки пороху. До нього підійшов охлялий з туги Люй Лі.
– Хабібула товалис, нада у земилю.
Від його слів ставало ще тяжче.
– Вони скоро всіх закопають у землю, – сказав Убогий. – Хабібулу поховаємо, Люй Лі. Ти не турбуйся.
– А живим що робити? – запитав Василь Моренко, трохи нахилений на прострелену ногу.
– Та дванадцять годин працювати їм не будемо! – відповіло разом декілька голосів.
– Сказяться вони!
– І за ту саму плату?
– Просто якась провокація!
Довкола них наелектризовувалась атмосфера. Сонце, виблискуючи на стальних обушках, викрешувало іскри, від яких, здавалося, зараз вибухне чорний порох. Коногони з задерикуватим виглядом штовхалися біля Задої, який відгризався від них з купою своїх однодумців. Коногони, з товстими петлями арапників на шиї, з виглядом уже повішених, грізно вертіли очима й підсилювали своє обурення крутими словами:
– Вам-то нічого, що за два місяці і досі не заплатили, а ми скоро виздихаємо!
– Уже й виздихаємо, – крутив докірливо головою Задоя. – Конєшно, розцінки малуваті: війна. Страна бедная стала.
– Нехай у тебе позичить. А ми дурно працювати на буржуїв не будемо!
– Попросять. – І Задоя кивнув догори. Над головами на естакаді маячив солдат у касці й з багнетом за плечима.
– І ми колись їх попросимо. Думаєш, навіки це?
Байда розповів уже про своє звільнення. Почуваючи підтримку з боку шахтарів, він тепер дав волю своєму обуренню. Його бас гудів голосніше за всіх і збуджував інших:
– Треба тільки купи держатися.
– Що вони тоді зроблять з нами?
– Якби ж усі так!
Треба було, щоб про це хтось крикнув голосно, і вони безпорадно озиралися довкола. Час уже було спускатися в шахту, проте шахтарі все ще топталися у дворі, не знаючи, на що зважитися.
– Як був ревком, тоді знали…
Хтось із задніх гукнув:
– Максим Мостовий!
Голови, як на раптовий постріл, повернулися на голос.