Кілька днів тому на шахті пройшла поголоска про втечу Мостового із тюрми, але в це не вірили. І от він з'явився. В шахтарів заіскрилися очі, наче їм прибуло сили. Де ж він? За звичкою озирнулися до воріт, але побачили тільки каски й папахи, зирнули в інший бік, де під сонцем жевріли іскрами вали вороного вугілля. Між ними ступав Максим Мостовий. На ньому була незмінна потерта шкіряна куртка і такі ж потерті чоботи, що по щиколотку грузли в штиб. Від широкого козирка на Максимове обличчя падала бузкова тінь, під очима були синці, але він посміхався. Шахтарі розступилися. Мабуть, Мостовий не знає, що тут повен двір варти й німців. Ага, помітив! Чому ж він не тікає? Шахтарі, захоплені з такої відваги і пройняті почуттям небезпеки, обступили його тісним кільцем. Дехто простягав руку, дехто по-приятельському штовхав під бік.
– Та обережніше, чорти, мене вже й без вас наштовхали. Чого це ви носи повісили?
– Та ти що, не знаєш про новий наказ?
– Розстрілами залякують? – І Максим кивнув на естакаду, на якій стояв Ганс і завбачливо дивився в інший бік.
– Ти того не бійся, – шепнув на вухо Байда.
– А чого нам боятися окупантів? Ми дома, нехай вони бояться, бо не сьогодні-завтра, а доведеться п'яти салом намазувати. Все ото від безсилля, товариші, накази їхні. На всіх робітників тюрем не вистачить, а мертві вугілля їм не будуть довбати.
– А після дванадцятигодинної праці і живі стануть мертвими…
– Охлянуть!
– Правда, це правда!
– Тут хазяї ми, а не купка грабіжників-буржуїв.
– Ти диви, який хазяїн знайшовся, – хихикнув Задоя і штовхнув сусіду, кивнувши йому на шахтну будівлю. Той потайки вийшов із тугого кола й зачукикав по східцях на плити.
– А тепер слухайте і міркуйте. Відозву нашу читали, як тут німці опинилися? Читали! Так от, Радянська Україна піднімає визвольну вітчизняну війну. В Золотоніському повіті, у Лубенському, у Куп'янському, у Чигиринському повітах уже вибухнули повстання селян. Так що ж, ми не підтримаємо їх? Чи ми не вміємо організовано виступати за свої права?
– Отож я і кажу, – гукнув Байда, – сьогодні мене, завтра другого. Треба організовано, як каже Максим.
– Ось зараз його організують, арештанта! – продовжував Задоя.
– А ти, кнур чортів, замовкни!
– Щоб знову шахту зупинили?
– А для вас це смерть! – кліпнув на нього Убогий.
– Салом заллє, от і буде смерть!
Це сказав непевним голосом, схожим на перше кукурікання півника, Ілько, який уже держався гурту коногонів. На чорних машкарах блимнули білі разки зубів, оголених посмішкою. Ілько весь спалахнув від такої підтримки і уваги до себе.
– Чи, може, будемо чекати, – продовжував Максим, – доки нам усім надінуть залізні браслети на руки? Он у Юр'ївці уже поступило на завод замовлення від начальника державної варти на десять пар наручних кайданів. Ще й зразок приклав!
До нього протиснувся Гнат Убогий і хутко щось почав говорити йому на вухо.
– Всім! – відказав Мостовий. – На похорон нашого товариша Хабібули вийти всім, товариші! Хай знають, що ми їх не боїмось. А про інше, – сказав він уже до Гната, – треба спочатку домовитися з сусідніми шахтами, підготуватися!
По східцях задріботів, повертаючись назад, Задоїн посланець. За ним ішов з годинником у руці технік Сивокіз. Він зупинився на верхній приступці, визивно зиркнув на голови шахтарів і, ще раз глянувши на годинник на срібному ланцюжку, насуплено кинув, як капітан з рубки:
– Ви довго ще будете анекдоти розповідати? Не знаєте, коли починається робота? Марш до кліті!
– Гуляйте самі, пане Сивокіз!
– Нема дурнів, – гукнув Байда. – Це я, щоб вас не ображати на службі.
– По дванадцять годин сидіти під землею?
– Каторгу заводити?
– Не ходи ніхто! – знову прогудів Байдин бас.
Сивокіз гукнув нагору:
– Десятник, а поклич сюди варту!
– Чого ти загрожуєш?
– Це тобі не старий режим!
– Ми не раби!
– Тут, здається, паршива вівця появилася. – Сивокіз витяг шию і обмацав гострими очима шахтарів. – Ага, так он хто вас підбурює, дурнів. – Він виглянув на естакаду й поманив німецького солдата. Той, ніби не помітивши його знаків, знову відвернувся в другий бік.
Байда, спіймавши на собі Сивокозів погляд, голосно викрикнув:
– Гроші сперва заплатіть, раз заробили люди!
– Хто тут заробив? – почув Байда позаду себе іронічний голос. – Я буду зараз розплачуватись! – Він озирнувся. Рябий вартовий з піднятим нагаєм намагався продертись усередину. З протилежного боку прочищала собі дорогу незрозумілими словами і широким багнетом зелена каска. Але шахтарі й не думали поступатись. Вони збилися ще тісніше, і до сивої шапки вартового загрозливо схилилося кілька гострих дзьобів на обушках.
Сивокіз топтався на верхній приступці й нервово показував комусь пальцем у середину кола.
Вартовий витяг із бокової кишеньки чорний сюрчок і пронизливо засюрчав. Від натуги булькаті його очі, якими він пас шахтарів, вилізли на лоб, а рябе обличчя стало буряковим; у шахтарів, навіть під сажею, помітно зблідли обличчя.
У Гордія Байди від сюрчка теж злякано тьохнуло серце. Але він боявся зараз не за себе: всередині й досі стояв Максим Мостовий, якому тепер нікуди буде втекти. Байда витяг шию: з різних боків бігли сиві шапки й зелені каски, виставивши наперед багнети. Шахтарі похилилися, потім, волочачи ноги, посунули, ніби єдине тіло, під естакаду.
Попереду сичав паровоз. Ніби злякавшись бути зім'ятим натовпом, він засичав ще дужче, випустив цілу хмару пари, гучно зойкнув і завертів колесами. Від шахтарів непомітно відділився Максим Мостовий і зник у сивій парі. Коли пара розійшлась, не було вже ні Мостового, ні паровоза. Роздратована варта в пошуках забігала між купами вугілля. Байда рукавом витер лоб і голосно засміявся собі в рукав: його лоскотало почуття радості, яку він не знати коли переживав. Хтось шарпонув його за руку. Все ще з очима, повними сміху, Байда озирнувся.
– Ну й герой! – Останнє слово само вилетіло з незакритого від здивування рота. За лікоть його тримав з лютим виглядом гайдамака. Посмішка погасла, як останній промінь вечірнього сонця гасне на шибках убогої хати.
– Чи вже й сміятися не можна? – почуваючи наближення якогось лиха, проговорив Байда підупалим голосом.
– Ти мені на кутні засмієшся! – визвірився на нього гайдамака і стусонув у плечі. – Марш!
– Куди марш? Та не штовхайся, а то коли б сторч не став! – І він уже обома руками стиснув держално обушка.
Гайдамака засюрчав під самим вухом. Байда смикнув рукав, але в нього міцно вчепився гайдамака, до якого на підмогу бігло ще двоє німців.
Шахтарі, побачивши Байду в небезпеці, кинулися було до нього на підмогу. Тоді солдати скинули гвинтівки з широкими багнетами на руки і, голосно попереджаючи, закричали:
– Цюрік!
У Байди враз ослабло все тіло, і він неслухняними ногами поплівся між двома широкими багнетами і нагаєм позаду. На естакаді все ще маячила постать у касці з багнетом за плечима. Солдат дивився вслід прудкому паровозові й широко посміхався.
Коли натовп залишився вже позаду, Байда враз озирнувся і крикнув через плече:
– А ви не будьте дурнями, чули, що казав Максим!
Гайдамака штовхнув його в плечі, від чого Байда ніби надкусив останнє слово. Десь збоку виринув з переляканим виглядом Ілько.
– Тату, – прошептав він зблідлими губами.
– Візьми обушок. – І Байда сунув йому в руки держално. – Іди назад, купи держись.
Вартовий випустив Байду за ворота, на майдан, на якому стояв будинок варти.
Тіло забитого Хабібули ще й досі лежало непохованим, а дванадцятигодинний робочий день засмутив навіть однодумців Задої.
Того ж вечора Гнат Убогий скликав комуністів в найдальшому закапелку Собачіївки. Прийшов Семен Сухий, Гриць Духота – слюсар із ремонтного цеху. Він був парубок уже в літах. Мав ще прийти Василь Моренко. Ставши кульгавим, він тепер працював у шахті за стволового. Оце були і всі комуністи, що залишилися в Калинівці. У ближчому селі – Платонівці, де також жили шахтарі, було ще двоє надійних, які ходили ще в співчуваючих, – коваль Власов, що майже ніколи не розлучався з голосною гармонією, і, навпаки, завжди тихий і дрібний з обличчя учитель Безуглий.
Зв'язок з Платонівкою тримали через Гриця Духоту, який ходив туди ніби до платонівських дівчат.
Цей невеличкий загін більшовиків устиг уже згуртувати довкола себе і на шахті, і в селі немало робітників і селян, що були раніш або байдужими, або навіть вірили есерам і меншовикам. Тепер вони складали революційне ядро підрайону. Від товариша, який виконував партійні завдання зафронтового бюро і потайки приїздив до Платонівки, вони довідувалися про загальне становище. Він же постачав і більшовицьку літературу та газети. Але останній раз він був щось з місяць тому. Максим Мостовий поїхав до Юр'ївки, щоб налагодити зв'язок з районним комітетом, який уже розгорнув у підпіллі роботу.
Звістка ця вплинула на присутніх, як підмога на обложених у фортеці. Гриць Духота мав доповісти про підготовку похорон Хабібули. Чекали тільки на Моренка, якому було доручено зв'язатися з шахтою номер чотири. Для конспірації на столі стояла пляшка каламутного самогону і миска капусти. Капуста апетитно пахла конопляною олією. То один, то другий пучкою знімали з миски бурштинові пацьорки капусти і кидали в рот. Смачно приплямкуючи, вони перекидалися словами. Їхні думки знову повернулися до становища на шахті:
– Проти кулеметів з голими руками що ти вдієш? А людей розполохають.
– А головне, каже Максим, треба, щоб і інші шахти – разом.
– Треба це діло скоріше взяти більшовикам до своїх рук, а то в спілці тепер нароблять.
– Вони вже одверто в одну дудку грають.
– Наволоч меншовицька! Що той голомозий мені сьогодні загнув. – Сухий підбив пальцем вицвілі вуси, під ними посміхнулися бліді вуста. – Для того, каже, щоб захищати робітників, треба сваритися з адміністрацією, а коли ми будемо сваритися, тоді нас розженуть…
– Ну, й пустили Байду по світу.
– А він гадав – до старої кадри не причепляться.
– Забастовку треба, але таку забастовку!
– Що тобі казав Максим, Гнате?
– Скажу, ось нехай прийде Василь.
Моренко не з'являвся. Це вже починало дратувати.
– Давайте обговоримо перше питання, – сказав Семен Сухий, витер долонею вуси й поклав руки на коліна, ніби на нього навели фотографічний апарат.
За вікном почулися кроки.
– А чекайте, здається, йде! – Гнат Убогий підійшов до вікна й відхилив жіночу хустку, розіпнуту замість фіранки на іржавих гвіздках. У ту ж хвилину він смикнув назад кінець хустки і перелякано втупився в присутніх:
– Здається…
У двері забарабанив важкий кулак, і разом донісся приглушений голос:
– Відчиніть!
– Варта!
За столом ніхто не змінив пози. Тільки Гриць Духота для чогось переставив миску з капустою. У відчинені двері увійшов, як грубо обтесана колода, начальник варти Кіт-Котенко. Із-за його спини іще витикалися сірі папахи. Кіт-Котенко втяг червоним носом повітря, і його зеленуваті, глибоко посаджені очі сласно заблищали.
– Панахидку справляєте? – І він набрав пучку капусти. Жовті волокна, упавши з-під рук, лягли на темному столі примхливим візерунком. – А хто тут хазяїн?
Гнат насуплений стояв біля вікна. Важкі його кулаки розпирали кишені засмальцьованого піджака.
– Десь вийшов.
– А ти хто такий?
Гнат мовчав.
– Я знаю його, – сказав вартовий, – це Гнат Убогий.
Начальник варти окинув поглядом темну кімнату з голими запорошеними стінами, стіл з трухлявих дошок.
– А це хто? – кивнув він до столу.
– Люди. Шахтарі наші.
– Пізнавай, Гекало!
Той же вартовий почав тикати на кожного пальцем і називати.
Прізвище Духоти начальник варти пропустив повз вуха, але довідавшись, що з білявими вусами – Семен Сухий, він витяг із кишені револьвер і махнув ним до дверей.
– І Убогий? От і добре. Марш вперед!
– Що це значить? – підвівся збентежений Семен. Гриць з витягнутим обличчям і переполошеними очима продовжував сидіти.
– Не розмовляти! Обоє заарештовані. Марш!
Гнат Убогий виразно глянув Духоті в очі, потайки показав десять пальців і пішов до сіней. За ним ступив Сухий, який все ще не розумів справжньої причини арешту. Його збивало з пантелику, що варта не зробила трусу і залишила Гриця.
На вулиці, під чорною наміткою ночі, вони наздогнали Люй Лі, якого теж вела варта. Люй Лі щось говорив до них голосом ображеної дитини.
– Розумієш тепер? Хочуть випередити нас з похороном, – проговорив Убогий, штовхнувши ліктем Сухого.
Сухий з полегшенням зітхнув. До таких арештів його привчила ще поліція, особливо під Перше травня. Коли й ці нічого нового не придумали, то теж недовго триматимуть.
Він не помилився: варта тієї ж ночі потайки поховала Хабібулу, а за два дні випустила й забраних шахтарів.
Школа
Гордія Байду разом з партією заарештованих привезли до Катеринослава вночі. Із станції їх погнали до міста по бруку, як гонять худобу на бойню, тільки біля них був не один і не два гуртоправи, а з десяток гайдамаків у смушевих шапках з червоними шличками. У Байди було гірко на душі: «От і я став на старість арештантом!» Його хоч і звеличувало у власних очах те, що й він став революціонером, але й засмучувала перспектива до смерті ходити з тавром арештанта. Своїми ж вухами чув, як величав Мостового Задоя.
Коли загриміли залізні ворота, у Байди наче обірвалося щось всередині, і він уже ніби крізь сон бачив стерті кам'яні сходи, напівтемний коридор і, нарешті, камеру, куди його вштовхнули і слідом гримнули дверима. В ніс ударив важкий дух параші і немитих людських тіл. Скільки їх тут було! Люди лежали не тільки на койках, а й на цементній підлозі, навіть нікуди було поставити ноги. Байда стояв, як тума, тримаючи в руках вузлик із парою білизни та шматком хліба. Переживав він у шахті не раз тяжкі хвилини, але такої ще не доводилось. «І за що? Що Сивокоза вилаяв за правду? Що потурав на слова Мостового? А хіба Мостовий не правду казав? Хоч я й не їхньої партії, а що правда, то правда – насильники, катюги всі гетьмани і кайзери. І Ганс теж так каже про свого Вільгельма».
– Ще один! – почулося з койки. – Звідки, товаришу?
Байда міцніше затис у руці свій вузлик і відказав коротко:
– З Донбасу. – Що з ним балакати, як воно не знати що.
– Шахтар? – ніби зрадів в'язень.
– Шахтар!
– Зрозуміло. Це добре!
– Що ж тут доброго? Чоловіка замкнули за ґрати, а ти кажеш – добре, – відказав з темноти другий.
– Блюдолиза не замкнуть. І тих, що «моя хата скраю, я нічого не знаю», теж не замкнуть. Значить, шахтарі разом з усіма? Ідіть сюди, товаришу. Посунься, Григоре, дай місце чоловікові.
Байда, боязко озираючись, переступив через сонні тіла і спинився проти в'язня, який звівся на лікоть.
– Оце тут і влаштовуйтесь.
В'язні мовчки посунулись і звільнили краєчок голих нар, тільки один буркнув:
– І вночі немає покою.
– Виніть маму, що спізнилась вас народити, – відказав перший. На вигляд йому було років тридцять, на голові мав довге волосся. В'язні ще перекидалися словами, але вони не доходили до Байди. Його мучила думка: «За ґратами! Арештант!»
Коли у вікні, прикритому відхиленим козирком, засиніло небо, Байда побачив, що в невеликій камері набито було людей, як у нарядці перед спуском у шахту. Та й з вигляду вони нагадували сумирних робітників. Той, що сидів під стінкою, схожий був на Гната Убогого, з такими ж слідами сажі у зморшках, другий – високий, з сміливим поглядом, – мабуть, був слюсарем. Руки так і ходили, як у Максима Мостового, – наче він увесь час молотком орудує. Біля нього сидів чоловік з широкою бородою і з густим волоссям на голові, підстриженим кружечком. Зразу було видно, що селянин. Коли ті двоє носили сатинові сорочки, то на ньому була полотняна. Між нарами ходив худий хлопець, в якого ще й вуса не засіялися. Якби був трохи нижчий, то саме в товариші Ількові. А він уже за ґратами! Байда зиркнув на сусідню койку. На ній уже сидів і потягався, аж тріщали кісточки, той, що прилаштував його на койку. У нього було вугласте підборіддя, розумні карі очі і твердий рот, але руки неспрацьовані. Все це Байда спостерігав у щілинки очей, які так і не зімкнув за цілу ніч. Він чув, що у в'язницях глузують з новаків, вигадують всякі витівки: то охрещують, то постригають на арештанта, і намагався якось відтягти неприємну хвилину. Але, підглядаючи далі, все більше дивувався: в камері не чути було ні брутальної лайки, ні зубоскальства. І звертались вони один до одного то «товариш», то величали по батькові, а селянина – дядьком Пилипом називали. Тільки на хлопця казали просто – Ваня. Цей обернувся до патлатого і спитав: