– Не стріляйте! – крикнув Тимоті. – Зберігайте тишу!
– Допоможіть! – заволав я, але двигуни заглушили мій голос.
Вони облишили пораненого й кинулися до мене. Я пригнувся, ударив головного з них у пах і відчув, як мій черевик загруз у його тілі, м’ясистому і м’якому. Він зігнувся навпіл, і я вдарив його коліном в обличчя. Воно затріщало, коли хрящ його перенісся зламався.
Тимоті та наземна команда зіп’ялися на ноги.
– Не стріляти! – У голосі Тимоті лунали нотки розпачу. – Зберігайте тишу!
Я кинувся до нього. Розлючений, як леопард, ненавидячи його за зраду всією силою свого буття, прагнучи, щоб із нього бризнула кров і щоб я відчув, як його кістки тріщать і ламаються в моїх руках.
Одна з дівчат ударила мене сталевим руків’ям пістолета-автомата, коли я пропихався повз неї. Я відчув, як його гострий край проник мені у плоть скроні, і цей удар порушив мою рівновагу. Хтось із наземної команди сплівся зі мною руками, і я притиснув його собі до грудей. Він зойкнув, і я почув, як його ребра тріщать і ламаються в моєму обхваті.
Вони знову вдарили мене кілька разів, і сталь угородилася мені в череп. Тепла кров потекла на обличчя, засліпивши мене. Мої руки ослабли, я випустив чоловіка, якого мало не розчавив, обернувся, щоб відбитися від інших. Засліплений власною кров’ю, оглушений своїм маніакальним ревом, я вимахував руками й намагався схопити їх, а вони з’юрмилися навкруг мене й били мене чим прийдеться. Удари сипалися мені на голову й плечі. Коліна мені підігнулися, і я впав. Я ще зберігав свідомість, підтримували мене гарячі хвилі гніву. Тоді вони стали бити мене черевиками по грудях і животу. Я зігнувся навпіл, засліплений, скручений у клубок на холодному масному бетоні, намагаючись ухилитися від шквалу взутих у черевики ніг.
– Годі, облиште його, – пролунав голос Тимоті. – Затягніть його в літак.
– Моя рука. Я його вб’ю, – пролунав голос, схожий на кувікання свині.
– Кажу тобі, припини, – пролунав голос Тимоті, й почувся виляск ляпасу на чиємусь обличчі. – Нам потрібні заручники. Заберіть його в літак.
Мене потягли по підлозі. Багато рук підняли й важко кинули мене на металеву підлогу фюзеляжу. Двері з виляском зачинилися, приглушивши гуркіт двигунів.
– Скажіть пілотові, нехай підіймає літак у повітря, – наказав Тимоті. – Відведіть доктора в радіорубку.
Мене протягли по усьому проходу. Струсивши віями кров з очей, я побачив побілілого інженера та його чорношкіру наземну команду – ті лежали зв’язані без верхнього форменого одягу, яким банда скористалася для маскування, та з кляпами в роті під стінкою фюзеляжу.
Мене брутально посадили на стілець в радіорубці й зв’язали так туго, що мотузки боляче врізалися в тіло. Моє обличчя розпухло й заніміло, а смак власної крові пахнув металом у роті.
Я обернув голову й подивився в кабіну. Роджер ван Девентер сидів за пультом управління. Під припухлим оком у нього красувався мертвотний синець, його підбите сивиною волосся було скуйовджене, а обличчя – бліде й нажахане. Один із нападників стояв за його спиною, впираючи дуло автоматичного пістолета йому в потилицю.
– Злітайте, – наказав Тимоті. – Дотримуйтеся всіх звичних процедур. Ви мене зрозуміли?
Роджер нервово кивнув головою. Мені стало шкода його, я зрозумів, що він не герой по натурі.
– Пробачте, докторе, – спробував він пояснити мені ситуацію. – Вони схопили мене в ту мить, коли я ступив на борт. – Уся його увага була спрямована на те, щоб вивести великий літак на ще темне злітне поле. Він не дивився на мене. – Я не мав жодного шансу.
– Усе гаразд, Роджере. Я теж потрапив у пастку, – відповів я йому хрипким голосом. – Мені лише пощастило дати доброго прочухана двом із них.
– А тепер, будь ласка, годі базікати, докторе. Містер ван Девентер мусить зосередитися на тому, щоб успішно злетіти, – застеріг мене Тимоті, і я спрямував на нього погляд, сповнений такої гострої ненависті, яку я тільки міг видобути зі свого занімілого обличчя.
Роджер запитав про дозвіл злетіти й одержав його, і зліт відбувся звично, без жодних проблем. Напружені й стривожені чорні обличчя розслабилися, й пролунало кілька нервових смішків.
– Летіть курсом на Ботсвану, – наказав Тимоті Роджеру. – Коли ви перетнете кордон, я назву вам новий курс.
Роджер скуто кивнув головою, автоматичний пістолет досі впирався йому в потилицю. Я намагався оцінити силу банди і вже сформулював робочу гіпотезу про їхні мотиви. Окрім Тимоті та вісьмох, які напали на мене, було ще п’ятеро. Ті, які схопили й стерегли Роджера та команду наземного обслуговування. Пораненого чоловіка та двох нападників, яких я покалічив, поклали на підлогу у вантажному відсіці. Двоє дівчат доглядали їх, обидві з інституту, вони прилаштували одному з поранених шину й поміняли закривавлені бинти.
Поки я на них дивився, учасники банди перевдягалися з цивільного одягу в камуфляжну форму військових парашутистів. Я побачив нашивки із червоною зіркою на плечах, й останні мої сумніви розвіялися. Я обернув голову. Тимоті дивився на мене.
– Так, докторе. – Він кивнув головою. – Ми солдати свободи.
– Або ті, хто несуть темряву, – залежно від того, як на це подивитися.
Тимоті спохмурнів, почувши мою відповідь.
– Я завжди вірив у те, що ви гуманна людина, докторе. Ви, як я сподівався, зможете зрозуміти наші прагнення й відчути до них симпатію.
– Мені важко відчути симпатію до бандитів із пістолетами в руках.
Ми з викликом дивилися один на одного. Він рвучко підвівся на ноги й підійшов до радіообладнання за моїм стільцем. Увімкнув приймач, подивився на свій годинник і пошукав потрібну йому станцію. Вона увімкнулася голосно, й відразу рух у літаку припинився, увага всіх була прикута до голосу диктора:
– Говорить Південноафриканська радіокорпорація. Нині сьома година, й ми передаємо останні вісті. Речник південноафриканської поліції повідомив, що сьогодні, о другій п’ятнадцять ночі, загін поліційної служби безпеки на підставі здобутої інформації здійснив напад на сільський дім на околиці Рендбурга, передмістя Йоганнесбурґа. Відбулася запекла битва між поліцією та великим загоном невпізнаних осіб, озброєних автоматами. Учасники банди втекли на чотирьох машинах, і двом із них пощастило втекти від переслідування поліції. У початковому повідомленні стверджується, що вісьмох чоловік із банди вбито під час перестрілки, а чотирьох узято в полон – поранених або неушкоджених. Поліція припускає, що багатьох із тих, кому вдалося втекти, теж поранено. Тепер відбувається повномасштабна операція переслідування та пошуку, й усі дороги навколо Вітвотерсренда, а також усі аеропорти перебувають під наглядом. Із глибоким жалем ми повідомляємо про смерть трьох бійців південноафриканської поліції та про критичний стан ще двох поранених…
Радісний гомін пролунав у літаку, й один чи двоє бандитів підняли кулаки в себе над головою в комуністичному салюті.
– Мої привітання, – саркастично промурмотів я, звертаючись до Тимоті, коли він подивився на мене згори вниз.
– Смерть бридка, але рабство гірше, – незворушно відповів він. – Докторе, між нами існує духовний зв’язок.
– Моя голова поранена, й обличчя мені надто болить, щоб слухати твою комуністичну пісню, – сказав я йому. – Не мороч мені голову красивими словами ти, сучий сину. Ти хочеш спалити мою батьківщину й залити її кров’ю. Ти хочеш сплюндрувати все, що священне й дороге для мене. Це моя країна, і я люблю її, попри притаманні їй вади. Ти мій ворог. Між нами немає жодного зв’язку, крім того, який підтримується ножем.
Ми знову довго дивились один на одного, потім він кивнув головою.
– Гаразд, спілкуватимемося за допомогою ножа, – погодився він і відвернувся від мене.
«Дакота» летіла на північ нікуди не відвертаючи, й мої рани почали боліти. Я заплющив очі й намагався опанувати тривалі запаморочливі напади болю, які підіймалися від нутрощів і вибухали у мене в голові.
Реактивний «міраж» з’явився зі сходу, ковзнув сріблястим спалахом світла по носу нашого літака, й, хоч він проминав нас із неймовірною швидкістю, я встиг помітити знаки повітряних сил і пілота, що дивився на нас. Літак пролетів, але відразу затріщало радіо.
– ZA-CEE. Це винищувач повітряних сил «Ред-страйкер два». Ви мене чуєте?
Я виглянув в ілюмінатор над своєю головою й побачив «міраж», що виблискував у сонячному світлі високо над нами. Тимоті прибіг і сів біля мене. Він з хвилину дивився на нього. Атмосфера в нашому літаку була мовчазна й напружена. Тимоті не міг відповідати, своїм акцентом-банту він нікого не обдурить.
Винищувач знову просвистів перед нами. Озброєний бандит причаївся за кріслом Роджера, щоб пілот його не побачив.
– ZA-CEE. – Пілот винищувача знову повторив виклик.
Тимоті легенько спітнів, його обличчя стало синьо-сірим від напруги та через поранення. Він обернувся й помахом руки підкликав двох своїх людей.
– Приведіть його, – показав він на білого інженера.
Вони затягли його до радіорубки й поставили переді мною. Обличчя в нього було бліде й блищало від поту, рот заткнутий кляпом, його очі зустрілися з моїми в жалібному благанні. Хтось став позад нього й відхилив йому голову назад – на горлі інженера так натягнулася бліда шкіра, що стало видно, як пульсують сині артерії, потім закинув руку навколо нещасного й притулив блискуче лезо двогострого ножа йому до горла.
– Я серйозно, докторе, – запевнив Тимоті, розв’язавши мені руки і вклавши у руку мікрофон. – Переконайте їх, що тут усе гаразд, на борту лише двоє людей і ви летите до Місячного міста одним зі своїх звичайних рейсів.
Він поклав руку на вимикач мікрофона, готовий вимкнути його в будь-яку секунду.
Нажаханий інженер стогнав під кляпом, лезо ножа притискалося до шкіри його горла. Вони підштовхнули його до мене впритул, щоб я добре бачив його обличчя.
– Винищувачу «Страйкер два» військово-повітряних сил ви пролітаєте повз ZA-CEE, – прохрипів я в мікрофон, зачаровано втупившись у нажахане обличчя інженера.
– Повідомте, куди прямуєте і скільки маєте людей на борту.
– Я доктор Кейзин, працівник фірми Стервесанта, Африка, лечу одним зі своїх звичайних рейсів…
Говорячи, я побачив, як вони розслабилися, напруга зменшилася, й Тимоті прибрав руку від вимикача мікрофона. Очі інженера не відривалися від моїх очей, і я хотів сказати йому, що мені шкода, що я хотів би врятувати йому життя. Я хотів би пояснити йому, що віддам його життя за життя чотирнадцятьох лютих і надзвичайно небезпечних ворогів моєї країни, що його жертва не буде марною і я охоче додав би до цієї ціни і власне життя. Натомість я закричав у мікрофон:
– Ми викрадені терористами! Стріляйте в нас! Не дбайте про нашу безпеку!
Рука Тимоті смикнулася до вимикача, й у ту саму мить він обернувся до заручника. Я думаю, він хотів утрутитися і скасувати страту. Але він запізнився.
Ніж ковзнув по напруженому горлу, глибоко устромившись у нього під самою щелепою. Кров бризнула, наче з прорваного шланга насоса для поливання саду, вдарила червоним фонтаном, забризкавши нас обох, Тимоті й мене. Цівки густої рідини залили дах кабіни, потім струмочками потекли на підлогу. В інженера вихопився пронизливий зойк, схожий на той звук, із яким вилітає пара з чайника, й повітря з його легень рожевою піною вилетіло з перетятої гортані, забризкавши радіоприймач, звідки пролунав крик:
– Змініть свій курс на зворотній! Виконуйте мій наказ! Виконуйте негайно, бо я стрілятиму.
Тимоті вилаявся, вихопивши мікрофон із моїх рук. Я кричав і пручався, намагаючись скинути із себе пута:
– Ви тварюки! Брудні й криваві тварюки-вбивці!
Один із банди підняв автоматичний пістолет, щоб вистрелити мені в обличчя, але Тимоті підбив його руку.
– Заберіть його звідси! – Він змахнув головою, показуючи на труп інженера, який досі сіпався й хвицав ногами, і його витягли в багажний відсік.
– «Міраж» атакує! – крикнув Роджер із кабіни, й ми побачили срібну цятку, яка летіла навперейми нашому курсу.
Тимоті схопив мікрофон і підніс його до рота. Його обличчя було забризкане кров’ю інженера.
– Не стріляйте! – вигукнув він. – У нас на борту заручники!
– Атакуйте! – заволав я, смикаючись і пручаючись у своїх путах. – Вони однаково нас уб’ють! Відкривайте вогонь!
«Міраж» круто злетів угору попереду нас, не відкривши вогонь, й завис, завиваючи, за кілька футів над нашими головами. «Дакота» хиталася й підстрибувала в зоні зниженого тиску. Я ще волав і пручався, намагаючись скинути з себе пута. Я хотів дістатися до них. Сталевий стілець розхитувався в обидва боки. Я вперся ногами у стінку фюзеляжу й відштовхнувся від неї з усієї сили. Стілець трохи зігнувся, а мій охоронець знову підняв пістолет-автомат.
– Ні! – закричав Тимоті. – Він потрібен нам живий. Скажи Мері, щоб вона принесла морфій.
«Міраж» звернув убік, потім зробив коло й завис на відстані ста футів від нашого правого крила. Я міг бачити, як пілот безпорадно дивиться на нас крізь ілюмінатор.
– Ви розмовляли з доктором Кейзином, – застеріг Тимоті пілота реактивного винищувача. – І ми маємо на борту ще чотирьох заручників. Ми вже стратили одного білого заручника й не завагаємося стратити наступного, якщо ви й далі поводитиметеся вороже.
– Вони все одно нас уб’ють! – закричав я, але Тимоті урвав контакт.
Їх знадобилося п’ятеро, щоб утримати мене для уколу, але нарешті вони зробили мені його в руку, й, хоч я намагався чинити опір наркотику, незабаром мою свідомість окутав туман. Я намагався пручатися й далі, але мої рухи стали летаргічними, нескоординованими, й поступово я втратив свідомість. Останнім зусиллям своєї пам’яті я почув, як Тимоті назвав Роджерові новий курс для подальшого польоту.
Мене розбудили біль і спрага. Рот у мене розпух і наповнився піною, голова боліла так, що я не міг розплющити очі. Я спробував сісти, й у мене вихопився болісний крик.
– З вами все гаразд, докторе? Розслабтеся й поставтеся до цього легко.
То був голос Роджера ван Девентера, і я зосередив свій погляд на ньому.
– Можна води? – запитав я.
– Мені шкода, докторе, але води немає.
Він похитав головою, і я розглянувся навколо. Ми були в порожній кімнаті з побіленими стінами. Її умеблювання складалося лише з чотирьох дерев’яних ліжок та відра для справляння природних потреб, а двері були замкнені й затулені ґратами. Троє людей із команди банту сиділи на одному з ліжок на протилежній частині камери, вони здавалися розгубленими й нещасними.
– Де ми? – прошепотів я.
– У Замбії. Щось подібне до військового табору. Ми приземлилися годину тому.
– А куди подівся винищувач повітряних сил?
– Він повернув назад, коли ми перелетіли Замбезі. Він нічим не міг нам допомогти.
І ми самі теж нічим не могли собі допомогти. Протягом п’яти днів ми перебували в задушливій, схожій на духовку камері зі смердючим відром, аж поки на п’ятий день наші охоронці прийшли забрати мене. З криками та непотрібними штурханами й копняками мене провели по коридору до кабінету, де майже не було меблів, якщо не вважати меблями великий портрет голови Мао. Тимоті Маґеба підвівся з-за столу й помахом руки відпустив моїх охоронців.
– Будь ласка, сідайте, докторе.
Він був у камуфляжній формі парашутиста та з нашивками й зірками полковника Китайської Народної Армії.
Я сів на дерев’яну лаву, і мій погляд прикипів до півдесятка пляшок пива «Таскер», які стояли на таці. Пляшки були покриті холодними краплями роси, і я відчув, як горло в мене конвульсивно стислося.
– Я знаю, як ви любите випити пляшку холодного пива, докторе.
Тимоті відкоркував одну з пляшок і подав мені. Я похитав головою.
– Ні, дякую, я не п’ю з убивцями.
– Як хочете.
Він кивнув головою, і я побачив тінь жалю, що промайнула в його темних замислених очах. Він підніс пляшку до власного рота й зробив ковток. Я дивився на нього, знемагаючи від спраги.