– Страта інженера не була передбачена, – сказав він. – Я не хотів, щоб це сталося. Будь ласка, зрозумійте мене, докторе.
– Так, я тебе розумію. А коли дим від нашої спаленої землі затьмарить небо, а сморід від наших трупів приголомшить навіть ваш чорний дух, ти також викрикнеш: «я не хотів, щоб це сталося»?
Тимоті відвернувся від мене й пішов до вікна, він стояв і дивився на плац, де загони вдягнених в однострої банту маршували під палючим сонцем.
– Я домігся, щоб вас відпустили, докторе. Вам дозволять повернутися додому на «дакоті». – Він повернувся й став навпроти мене, а тоді перейшов з англійської мови на венда. – Моє серце болить, знаючи, що ви покинете мене, мачане, бо ви чоловік добрий, сильний, наділений великою мужністю. Колись, я сподівався, ви приєднаєтеся до нас.
Я відповів на венда:
– Моє серце також болить, чоловік, якого я вважав своїм другом, якому я довіряв, чоловік, що здавався мені людиною доброї волі, тепер приєднався до напівсвіту злочинців і руйнівників. Він помер для мене, й серце мені болить.
Я зрозумів, що сказав правду. Це була не тільки спроба присоромити його. Під ненавистю й гнівом ховалося відчуття смутку, відчуття втрати. Я вірив у нього. Я бачив у тому чоловікові, яким він був, надію для цього бідолашного, змученого континенту. Ми дивилися один на одного із сумним жалем, дивилися через простір у чотири фути, що був широкий, як простори небес, і глибокий, як безодня пекла.
– Прощайте, докторе, – лагідно сказав він. – Ходіть із миром, мачане.
Вони вкинули мене в кузов трьохтонної вантажівки й відвезли до злітної смуги, босого й роздягненого до спідньої білизни.
Вони утворили подвійну лінію від вантажівки до «дакоти». Їх було близько двохсот у парашутних одностроях, тож нам довелося пройти по вузькому проходу крізь шерегу глузливих чорних облич по обидва боки від нас. Китайські інструктори, чиє гладеньке чорне волосся вибивалося з-під формених кашкетів, проводжали нас широкими зневажливими посмішками. Я гостро відчував насмішкуваті погляди, що падали на мою майже оголену горбату спину й поспішав заховатися в «дакоті». Несподівано один із них вийшов зі свого ряду й став переді мною. Він плюнув мені в обличчя, й на мене накотився ураган реготу. З великим шматком жовтого слизу, що прилип до мого волосся, я видерся в кабіну літака.
«Міраж» повітряно-збройних сил приєднався до нас годину по тому, як ми перелетіли через річку Замбезі, й ескортував до військового аеродрому біля Вортреккер Гуґт. Проте моє майже істеричне відчуття полегкості від того, що ми безпечно повернулися додому, тривало недовго. Відразу після того, як лікар прочистив і забинтував загноєні рани на моїй голові під злиплим волоссям, мене повезли в закритому автомобілі на зустріч із чотирма неусміхненими, похмуро чемними офіцерами поліції та військової розвідки.
– Докторе Кейзин, це ваш підпис?
Вони показали мені мою рекомендацію на заяві Тимоті Маґеба з проханням видати йому паспорт.
– Докторе Кейзин, ви пам’ятаєте цього чоловіка?
То був китаєць, із яким я познайомився, коли навідав Тимоті в Лондонському університеті.
– Чи вам відомо, що він агент комуністичного китайського уряду, докторе?
Вони показали мені фотографію, на якій ми троє пили пиво біля шинку поблизу пішохідної доріжки понад Темзою.
– Ви можете розповісти нам, про що ви тоді говорили, докторе?
Тимоті сказав мені, що той китаєць відомий антрополог, і вони з ним обговорювали відкриття, зроблені біля ущелини Олдувай.
– Чи рекомендували ви, щоб Маґеба одержав стипендію Стервесанта на подорожі, докторе?
– Чи знали ви, що він подався до Китаю й пройшов там підготовку як керівник партизанської війни?
– Чи підписували ви замовлення на двадцять сім ящиків сукновальної глини, яку мали доставити з Гонконга, докторе, і ці митні декларації?
То були стандартні інститутські форми, і я також упізнав через стіл свій підпис на митних деклараціях. Проте я не пам’ятав, чи цей вантаж надійшов.
– Чи знали ви, що з цим вантажем надійшло сто п’ятдесят фунтів пластикової вибухівки, докторе?
– Чи впізнаєте ви ці тексти, докторе?
Памфлети на дванадцятьох африканських мовах. Я прочитав перший рядок одного з них. Терористична пропаганда. Заклики вбивати, спалювати й руйнувати.
– Чи відомо вам, що вони надруковані у вашій інститутській друкарні, докторе?
Запитання надходили нескінченно, я стомився, я був спантеличений, я суперечив сам собі. Я показав рани на своїй голові, сліди від мотузок на зап’ястках і ногах, але запитання все надходили. Голова моя пульсувала, мій мозок почувався як розтовчене желе.
– Ви впізнаєте ці речі, докторе?
Пістолети-автомати, боєприпаси.
– Так! – заволав я. – Дула таких пістолетів впиралися мені в голову, в мій живіт!
– А ви знали, що вони надходили в ящиках для книг, адресованих на ваш інститут?
– Коли ви здобули поліційний дозвіл на виліт «дакоти», докторе, ви заявили…
– Вони схопили мене після телефонного дзвінка. Я це пояснював дванадцять разів, нехай вам чорт!
– Ви знали Маґебу протягом дванадцятьох років. Він був вашим протеже, докторе.
– Ви хочете сказати, що Маґеба ніколи не намагався поговорити з вами? Що ви ніколи не розмовляли з ним про політику?
– Я до них не належу! Присягаюся… – Я пригадав кров, яка бризнула на дах кабіни, гостру крицю, що впиналася мені в голову, плювок, що прилип до мого волосся. – Ви повинні повірити мені, благаю вас! О Боже, повірте мені, повірте!
Либонь, у цю хвилину я знепритомнів, гаряча темрява накрила мені голову, і я сповз зі стільця на підлогу.
Я прийшов до тями в лікарняній палаті, між чистими хрусткими простирадлами – і Лорен Стервесант сидів біля мого ліжка.
– О, дякувати Богові, це ти, Ло.
Мене опанувало почуття полегкості, від якого я мало не задихнувся. Лорен тут, і тепер усе буде гаразд.
Він нахилився наді мною без усмішки, його вродливе обличчя було холодне й тверде, наче вилите з бронзи.
– Вони думають, ти належав до банди. Що ти все це організував, що ти використав інститут як штаб для терористичної діяльності.
Я витріщився на нього, а він провадив із безжальною невблаганністю:
– Якщо ти зрадив мене й мою країну, якщо ти перейшов до наших ворогів, тоді не сподівайся пощади від мене.
– Ти також, Ло. Не думаю, що я зможу це витерпіти.
– Це правда? – запитав він.
– Ні, неправда! – Я похитав головою. – Ні! Ні!
І зненацька з очей у мене потекли сльози, і я затремтів і заплакав, наче дитина. Лорен нахилився до мене й міцно вхопив мене за плече.
– Гаразд, Бене. – Глибока лагідність і жалість пролунали в його голосі. – Усе гаразд, партнере. Я все залагоджу. Усе скінчилося для тебе, Бене.
Лорен не дозволив мені повернутися до свого парубоцького помешкання в інституті, й мене поселили в апартаментах для гостей Клайне Шуур, резиденції Стервесанта.
У першу ніч Лорен розбудив мене від кошмару, в якому я бачив кров і глузливі чорні обличчя. Він у спальному халаті з золотавими кучерями, розкошланими після сну, сидів на краєчку мого ліжка, й ми говорили про добрі, здорові речі, які ми зробили разом, і про ті речі, що їх ми зробимо разом у майбутньому, аж поки я нарешті провалився в спокійний, нічим не потривожений сон.
Я прожив у Клайне Шуур десять ледачих ідилічних днів, мене розпещувала Гіларі, поряд вовтузилися діти, і я був цілком захищений від голодної на новини преси, а також від реальностей і тривог зовнішнього світу. Синці посходили, струпи загоїлися й облупилися, й мені було дедалі важче відповідати на крики дітей: «Розкажіть нам історію!» чимось новим. Вони хором викрикували найцікавіші місця з моєї розповіді й поправляли мене в подробицях. Для мене настав час повернутися в потік реального життя.
На сесії публічного розслідування, яка тривала протягом дня, я розповів історію свого викрадення і зустрівся з пресою всього світу. Потім Лорен перекинув мене на північ, до Місячного міста.
Дорогою я розповів йому про свій намір знайти кар’єр, із якого брали камінь для будівництва, і могили стародавніх жителів міста.
Коли він усміхнувся й сказав мені: «Ну, ти справжній тигр – ходи туди, хлопче, й розкопай там усе до самого дна!», я зрозумів, що, певно, виявив забагато емоцій та ентузіазму. Я пригадав, як старий Ксаї намагався наслідувати Сонячного Птаха – притискав свої руки, якими надто вимахував, до колін.
У Місячному місті мене зустріли, як героя. Вони стежили за моїми пригодами по радіо, але тепер відкрили цілий ящик пива «Віндгок» і всілися навколо мене кружка, поки я знову розповів їм свою історію.
– Цей Тимоті завжди справляв на мене дивне враження. – Саллі знову показала своє дивовижне вміння заднього бачення. – Я хотіла сказати тобі, що в ньому є щось сумнівне. – Потім вона підійшла до мене й поцілувала мене в лоб у присутності всіх, і я густо почервонів. – Хай там як, а ми раді, що ти тепер у безпеці, Бене. Ми дуже турбувалися за тебе.
Наступного ранку, відвізши Лорена до злітної смуги й подивившись, як він відлітає, я пішов відшукувати Рала Девідсона. І знайшов його на дні траншеї, де він вимірював розміри плити з пісковику. Стрункий і підтягнутий, він був у шортах, які майже нічого не прикривали, пасмо скуйовдженого волосся майже повністю закрило риси його обличчя, а шкіра засмагла на сонці в колір червоного дерева. Тепер він дуже мені подобався. Ми сіли на краю траншеї, гойдаючи ногами над її стінкою, і я розповів йому про свою ідею про каменоломню.
– Чудово, док! І чому я не подумав про це раніше? – з ентузіазмом вигукнув він.
Того вечора ми накреслили приблизний план: щодня розширювати район пошуку, просуваючись уперед по спіралі. Команду Рала тимчасово звільнили від розкопок на території храму й озброїли мачете для штурму грубої колючої рослинності, яка вкривала вершини скелястих пагорбів.
Увесь пошук був спланований, як військова операція. Я помирав від бажання знайти застосування раціям, якими Лорен наділив нас, хоч ми й не просили його про це. Ми з Ралом випробували ці апарати, викрикуючи один одному: «Де ти там?», «Я тебе зрозумів!», «Переходжу на прийом!» і таке інше.
Пітер Вілкокс щось пробурмотів про бойскаутів, але я думаю, він заздрив нам і в такий спосіб висловлював невдоволення, що його не запросили взяти участь у пошуку. Проте Леслі й Саллі пройнялися нашим ентузіазмом і постачили експедицію достатнім запасом їжі та питва, щоб ми були ситими та п’яними протягом тижня. Вони попідхоплювалися зі своїх ліжок удосвіта й іще в піжамах та халатах, а Леслі з волоссям у бігуді, проводжали нас і бажали нам успіху. На чолі команди прихильників, навантажених харчами й обладнанням, трохи почуваючи себе Скоттом або хоробрим Кортесом, я вів їх до розколини в скелі, яка стала нашою регулярною дорогою до вершин – а через десять годин, залитий потом, брудний, подряпаний шпичаками, покусаний ґедзями та мухами, обпечений сонцем і в препаскудному гуморі, я знову приводив їх униз.
Ця рутина тривала протягом наступних десятьох днів, а на десятий вечір, коли ми зупинилися напівдорозі в ущелині пагорба трохи перепочити, Рал несподівано подивився на круті схили ущелини і сказав голосом, у якому пролунав подив:
– Ви тільки гляньте, докторе! Та ось же воно.
Протягом десятьох днів ми користувалися сходинами, які стародавні люди видовбали, щоб ходити у каменоломню. Густі зарості накрили тераси, з яких вони випилювали червоний камінь. Ми знайшли кілька наполовину обтесаних блоків для мурування ще на тому місці, звідки їх випиляли, майже не ушкоджених негодою в цій добре захищеній улоговині. Сліди від пилок на них були ще свіжі, так ніби робітники відклали свої інструменти вчора, а не дві тисячі років тому. Були там і блоки, вирізані грубо й відрихтовані лише наполовину. Інші були завершені, готові до транспортування, а ще інші вже транспортувалися, покинуті то там, то там на дні улоговини.
Ми розчистили чагарі навколо них і дістали тоді можливість простежити за кожним дивовижним етапом процесу їхнього виготовлення. Усі наші працівники прийшли нам на допомогу. Вони раділи цьому новому успіху, бо всіх засмучувала цілковита відсутність поступу в наших останніх дослідженнях. Ми замальовували свої знахідки, наносили їх на мапу, вимірювали й фотографували, сперечалися й теоретизували, й можна було говорити про очевидне відродження ентузіазму в усіх нас. Відчуття, що ми зайшли в глухий кут у наших дослідженнях, розвіялося. Я маю фотографію, зняту одним із десятників банту, яким здавалося, що ми всі збожеволіли. Ми блазнюємо, позуючи на одному з великих блоків для мурування. Пітер стоїть у позі Наполеона, застромивши руку за лацкан куртки. Рал скривив волохате обличчя в дикунській гримасі й із лютим виразом убивці підняв киркомотику над головою Пітера. Леслі манірно тримає в руках солодку ватрушку, і її поза лякає не менше, аніж люта гримаса Рала, бо, дивлячись на її ноги, доходиш висновку, що одним своїм копняком вона спроможна вбити слона. Я сиджу на колінах у Гізер, смокчучи свій великий палець. Саллі начепила на ніс окуляри Пітера, мій капелюх насунула на самі вуха. Вона намагається здаватися бридкою, але її спіткала невдача. Ці світлини ілюструють настрій, який опанував нас у ті дні.
Усі інші, після того як їхня допомога стала непотрібною, повернулися до своїх завдань із подвоєною енергією. Рал і я залишилися в каменоломні. Я приніс теодоліт, і ми стали обраховувати кількість та обсяг каменів для мурування, видобутих із неї. Акуратно виміряти обсяг матеріалу, який видобувався нерегулярно, було неможливо, проте ми таки прикинули, що звідси видобули близько півтора мільйона кубічних ярдів скельної породи.
Потім, вивчаючи метод добування каменю й використовуючи обсяг покинутих блоків як дуже приблизний указівник, ми дійшли висновку, що відношення оброблених блоків до змарнованого матеріалу приблизно дорівнювало 40:60. Зрештою ми визначили обсяг каменю, використаного на будівництво мурів, у шістсот тисяч кубічних ярдів.
Досі ми працювали з відносно фактичними цифрами, але тепер нам довелося поринути в океан припущень.
– Принаймні це не менша точність, ніж намалювати динозавра за його слідами, – захищав нас Рал, коли ми за мапою фундаментів храму в поєднанні з підрахунком обсягу використаного будівельного матеріалу робили спробу реконструювати повну висоту зниклого Місячного міста.
– Ну ж бо, дай мені зробити це! – Саллі, спостерігаючи мої зусилля протягом десятьох секунд, роздратовано вихопила в мене з рук пензель.
– Я думаю, нахил мурів у тебе трохи надмірний, – критично промурмотів Пітер, спостерігаючи, як вона малює, – коли порівняти їх із мурами еліптичної будівлі в Зімбабве…
– Авжеж, але подивись на храм у Тарксієні на Мальті, – втрутилася до розмови Гізер. – Або на головні мури Кноського палацу.
І перш ніж Рал і я встигли цьому перешкодити, наш проект перетворився на групове фантазування замість тих висновків, до яких ми прийшли учора ввечері у вітальні.
Кожен доклав до загального обговорення власний досвід, набутий на розкопках, та свої спеціалізовані знання, й у такий спосіб ми створили цілу серію картин нашого міста.
Масивні червоні мури, орнаментовані шевроном хвиль, що зробили Фінікію великою. Червоні мури, які ловили на себе промені призахідного сонця, вечірнє благословення великого сонячного бога Ваала. Високі башти, символи плодючості й процвітання, які здіймалися над темно-зеленим листям мовчазного гаю. За ними – вертикальна розколина у скелях, яка через таємний прохід вела до таємничої печери. Це знову ж таки був символ розмноження, місце, безперечно, посвячене Астарті – карфагеняни мали звичай поклонятися їй під ім’ям Таніт – богині землі та місяця, й тому процесія одягнених у біле жерців ішла через гай, проминала башти й заглиблювалася в таємничу печеру.
Ми знали, що фінікійці приносили людські жертви богам і богиням. У Старому Заповіті описано, як немовлят кидали у вогненне черево Ваала, й ми намагалися вгадати, які жахливі ритуали бачив наш мирний смарагдовий басейн, малювали в своїй уяві жертву, одягнену в золото й пишні шати й поставлену на край басейну, а верховний жрець підіймав над нею жертовний ніж.