– Оглядини? – Фердинанд Грау підвів голову. – А чом би йому не піти на оглядини? – Він аж пожвавішав і, повернувшися до мене, сказав – Іди собі, Роббі, спокійнісінько! Ти ще не пропащий для цього. Бо для кохання потрібна хоч якась наївність. А ти її маєш. Бережи її. Це – дар Божий. Утративши, ніколи вже її не набудеш.
– Не бери того близько до серця, – вишкірився Ленц. – Народитися дурним не ганьба. А от умерти дурнем – сором.
– Помовч, Готфріде. – Одним рухом свого могутнього лаписька Грау ніби відкинув його геть. – Ідеться не про тебе, задвірковий романтику. Тебе й не шкода.
– Давай говори, Фердинанде, – сказав Ленц. – Виговоришся, то й на душі полегшає.
– Ти ледар, – промовив Грау, – та ще й пишномовний.
– А ми всі такі, – усміхнувся Ленц, – ми живемо ілюзіями і в кредит.
– Слушно, – сказав Грау й по черзі оглянув нас усіх з-під своїх кущуватих брів. – Живемо ілюзіями з минулого та в кредит на майбутнє. – Потім він знов звернувся до мене – Наївність, так я сказав, Роббі? Тільки заздрісні люди звуть її глупотою. Не журися тим. Це не вада, це – хист.
Ленц хотів був щось сказати, але Фердинанд вів далі:
– Ти ж розумієш, про що йдеться. Про наївну душу, не зіпсовану скепсисом та надмірною інтелектуальністю. Парсіфаль був дурний. Бо якби він був розумний, то ніколи не став би здобувати чашу святого Грааля. У житті перемагає тільки дурень, а розумний бачить усілякі перешкоди, і поки ще до діла, а він уже вагається. У скрутні часи наївність – найдорогоцінніший скарб, чарівна мантія, що приховує від тебе небезпеки, на які, наче загіпнотизований, наражається надто розумний.
Він відпив ковток, глянув на мене своїми величезними блакитними очима, що, наче клаптики неба, сяяли на його поораному зморшками обличчі.
– Ніколи не прагни знати надміру, Роббі! Що менше знаєш, то легше жити. Знання – це воля, але це й нещастя. Ходи-но сюди, випий зі мною за наївність, за глупоту й за все з ними пов’язане: за кохання, за віру в майбутнє, за мрії про щастя… Отож – за божественну глупоту, за втрачений рай!
Обважнілий, неповороткий, він раптом ніби поринув у самого себе й у свою сп’янілість – самотня могилка незбутньої туги. Життя його було потрощене, він знав, що ніяк стулити його докупи. Він закопався в своїй великій майстерні, жив зі своєю економкою. То була жінка груба, вдачу мала круту, а Грау – навпаки, дарма що був огрядний, – чутливу й непогамовну. Позбутися цієї жінки він не міг, та йому це вже, мабуть, було байдуже. Йому вже минуло сорок два роки.
Хоч я й розумів, що це наслідок сп’яніння, а проте щоразу, коли я бачив його таким, мені ставало моторошно. Приходив він нечасто, пив майже завжди на самоті у себе в майстерні. А це найшвидше руйнує людину.
По обличчю в нього промайнула усмішка. Він тицьнув мені чарку.
– Пий, Роббі! І рятуйся! Не забувай того, що я тобі сказав!
– Не забуду, Фердинанде!
Ленц накрутив грамофон. У нього була ціла купа платівок із записами негритянських пісень, він поставив кілька з них – про Міссісіпі, про збирачів бавовни та про жагучі ночі на берегах синіх тропічних річок.
VI
Патриція Гольман жила в одному з великих жовтих будинків, що протяглися на цілий квартал і відмежовувалися від вулиці вузеньким газоном. Перед під’їздом стояв ліхтар. Біля нього я й спинив «кадилак». Світло мерехтіло, і машина скидалася в ньому на величезного слона, що поблискував чорною шкірою.
Я причепурився: до краватки придбав іще новий капелюх і рукавички, до того ж на мені було ще й демісезонне Ленцове пальто, розкішне сіре пальто з найтоншої шотландської вовни. Прибравшись отак, я мав на меті звести нанівець перше враження, що я справив на дівчину, коли був добре-таки напідпитку.
Я посигналив. Умить, наче ракета, спалахнуло світло у вікнах сходової клітки всіх п’яти поверхів. Задзижчав ліфт. Було видно, як він плавно рушив униз – світле цебро, що ніби спускалося з неба. Патриція Гольман відчинила двері та швидко збігла по сходах. На ній був короткий коричневий хутряний жакет і вузенька коричнева спідничка.
– Привіт! – Вона простягла мені руку. – Я така рада, що вийшла надвір. Цілісінький день просиділа вдома.
Мені сподобалось, як вона подає руку – потиск був сильніший, ніж можна було сподіватися. Я терпіти не міг людей, що подають руку розслаблено, наче дохлу рибину.
– Чому ви не сказали про це раніш? Я міг би заїхати по вас ще вдень.
– Хіба у вас так багато вільного часу?
– Не дуже… Та я б уже якось звільнився.
Вона глибоко зітхнула.
– Чудове повітря! Пахне весною.
– Якщо хочете, можемо поїздити на свіжому повітрі скільки завгодно, – сказав я, – можемо поїхати за місто, в ліс – я на машині. – І я так недбало махнув рукою на «кадилак», наче це був якийсь старенький «форд».
– «Кадилак»? – Вона здивовано глянула на мене. – Це ваша машина?
– На сьогоднішній вечір – моя. А взагалі вона належить нашій майстерні. Ми її відремонтували, а тепер сподіваємося заробити на ній, як ніколи досі.
Я розчинив дверцята.
– Чи не поїхати нам спершу до «Виногрона» повечеряти? Як ви гадаєте?
– Попоїсти можна, але чому саме у «Виногроні»?
Я остовпіло глянув на дівчину. То був єдиний відомий мені фешенебельний ресторан.
– Правду кажучи, я не знаю нічого іншого. І до того ж я вважаю, що «кадилак» нас до чогось зобов’язує…
Вона засміялась:
– У «Виногроні» завжди бундючна й нудна публіка. Давайте поїдемо кудись в інше місце!
Я стояв цілком безпорадний – мої серйозні наміри розвіялися, як дим.
– Тоді запропонуйте ви щось… В інших ресторанчиках, де я інколи буваю, публіка трохи грубувата. Це – не для вас.
– А чого ви так думаєте?
– Та видно ж…
Вона кинула на мене швидкий погляд.
– Можна ж, нарешті, спробувати…
– Гаразд.
Я рішуче відкинув усю свою попередню програму.
– Тоді в мене є одна пропозиція… Якщо ви не з лякливих… Їдьмо до Альфонса!
– Альфонс – це вже звучить непогано. А сьогодні ввечері я справді нічого не боюся…
– Альфонс – це хазяїн пивнички, Ленців добрий приятель.
– У Ленца, мабуть, скрізь є приятелі, – сказала вона, сміючись.
Я кивнув на знак згоди:
– Він швидко їх знаходить. Ви ж бачили, як він заприятелював із Біндінгом…
– Їй-богу, правда, – відповіла вона, – у них це вийшло блискавично…
Ми поїхали.
Альфонс був огрядний, лагідний чолов’яга. Випнуті вилиці. Очі маленькі. Рукава сорочки закасані. Руки – як у горили. Кожного небажаного клієнта він сам викидав за двері. Навіть спортсменів з товариства «Вірність батьківщині». На випадок ускладнених конфліктів у нього під прилавком завжди лежав молоток. Пивничка стояла на вигідному місці – поруч з лікарнею. Отож Альфонс заощаджував на транспортних видатках…
Хазяїн провів волохатим ручищем по столику з світлого ялинового дерева.
– Пива? – спитав він.
– Горілки й чогось попоїсти… – відповів я.
– А для дами? – спитав Альфонс.
– Дама теж вип’є горілки, – сказала Патриція Гольман.
– Сила, сила, – промовив Альфонс. – Є бігос – свинячі реберця з кислою капустою.
– Сам заколов кабана? – спитав я.
– Авжеж, сам!
– Але ж дама, певно, схоче на закуску чогось легшого, Альфонсе…
– Казна-що ви говорите, – сказав Альфонс. – Ви спершу погляньте на бігос!
Він гукнув офіціантові, щоб той показав нам бігос.
– Знаменита була льоха! – вів Альфонс далі. – Медалістка! Дві перші премії!
– Ну, проти цього й справді ніхто не встоїть, – на мій подив заявила раптом Патриція Гольман так упевнено, ніби вона роками вже вчащала до цього шинку.
Альфонс підморгнув:
– Отже, два бігоси?
Вона кивнула.
– Добре! Піду сам виберу!
Він подався на кухню.
– Я даремно побоювався, що вам тут не сподобається, – сказав я. – Ви вмить скорили Альфонса. Сам пішов вибрати страву! Він робить це тільки заради постійних відвідувачів!
Повернувся Альфонс:
– Додав вам іще й свіженької ковбаси.
– Непогано! – зауважив я.
Альфонс приязно подивився на нас. Принесли горілку. Три чарки. Одну – для Альфонса.
– Ну то будьмо! – сказав він. – Щоб у наших дітей були багаті батьки!
Випили. І дівчина випила, а не просто пригубила.
– Сила, сила, – знову промовив Альфонс і почвалав до свого прилавка.
– Ну, як горілка? – спитав я.
Дівчина пощулилась.
– Трохи заміцна. Але ж мені не можна було осоромитися перед Альфонсом…
Бігос був на славу! Я з’їв дві великі порції, та й Патриція Гольман з’їла значно більше, ніж я від неї сподівався. Мені дуже подобалось, що вона так просто й невимушено поводиться в компанії й почувається в шинку, як удома. Без церемоній вона випила з Альфонсом ще чарку горілки.
Альфонс непомітно підморгнув мені, мовляв, усе йде гаразд. А Альфонс був знавець! Він не так знався на красі та культурі людини, але, скорше, на суті, на змісті.
– Якщо вам пощастить, то ви взнаєте Альфонсове вразливе місце, – сказав я.
– Хотіла б дізнатися, – відповіла дівчина. – Подивитись на нього, то не скажеш, що він може мати хоч якесь вразливе місце.
– Має! Он гляньте! – я показав на столик біля прилавка.
– Як?! Грамофон?!
– Не грамофон. Хор! Альфонсова пристрасть – хорові співи. Не танці, не класична музика, а тільки хор – чоловічий, змішаний… Усі оті платівки – то все хорові співи. Та ось і він іде…
– Ну як? Смакує? – спитав Альфонс.
– Як дома в рідної матінки, – відповів я.
– А як сподобалось дамі?
– Ніколи не їла такого смачного бігосу, – сміливо заявила дама.
Альфонс задоволено кивнув.
– Зараз я поставлю вам свою нову платівку. Ви такого ще не чули.
Він пішов до грамофона. Зашурхотіла по платівці голка – і в залі загримів могутній чоловічий хор, дужі голоси заспівали «Лісову тишу». Це була з біса гучна тиша.
З першого ж такту в пивничці залягла тиша. Не виказати благоговіння до Альфонсових хорів було просто небезпечно. Він стояв, спершись волохатими руками на прилавок. Під впливом співу обличчя його змінилося, стало замріяним – яким лишень здатне бути обличчя горили. Хорові співи мали над Альфонсом незбагненну силу. Під їхнім впливом він ставав лагідним, як ягня. Він міг встряти в колотнечу, та коли в розпалі бійки лунав чоловічий хор, він одразу ж кидав битися, ніби до нього доторкнулися чарівною паличкою, починав слухати й уже ладен був замиритися. Колись, як він був іще запальніший, дружина завжди тримала під рукою його улюблені платівки. Тільки-но, бува, ситуація почне розпалятися й Альфонс дістає вже з-під прилавка молоток, як вона швиденько ставить голку на платівку – й він одразу ж кидає молоток, слухає і заспокоюється. Тепер потреба в цьому відпала: дружина його померла, її портрет – дарунок Фердинанда Грау, який за це міг харчуватися в пивничці безкоштовно, – висів над прилавком, та й сам Альфонс постарів, і запал його згас. Платівка скінчилась, Альфонс підійшов до нас.
– Чудово! – сказав я.
– Особливо перший тенор, – додала Патриція Гольман.
– Слушно, – сказав Альфонс і вперше за весь вечір пожвавішав, – а ви розумієтеся на таких речах! Перший тенор – то співак високого класу.
Ми розпрощалися з хазяїном.
– Вітайте від мене Готфріда, – сказав він. – Скажіть, нехай заходить!
Ми стояли на вулиці. Перед будинком росло старе гіллясте дерево, плями світла й тіні від ліхтарів неспокійно бігали по дереву аж до густої крони. Гілки вже вкривалися легеньким зеленим пушком, у тьмяному хисткому світлі дерево виглядало могутнім і високим, здавалося, що крона його губиться в сутінках десь там угорі – так наче велетенська розчепірена рука з незмірною тугою поривається до неба.
Патриція Гольман скулилась.
– Вам холодно? – спитав я.
Вона підняла плечі й засунула руки в рукава свого хутряного жакета.
– Скоро зігріюсь. У приміщенні було досить жарко.
– Ви надто легко одягнені. Вечори іще холодні.
Вона похитала головою.
– Не люблю важкої одежі. Та й хочеться, щоб нарешті потепліло. Не терплю холоду. Принаймні тут, у місті.
– У «кадилаку» тепло, – сказав я. – Про всяк випадок я взяв із собою плед.
Я допоміг їй сісти в машину й поклав їй на коліна плед. Вона підтягла його вище.
– Розкішно! От тепер чудово. А то холод навіває сум.
– Не лише холод… Проїдемося трохи? – спитав я, сідаючи за кермо.
Вона кивнула:
– З приємністю.
– А куди?
– Так просто, потихеньку вулицями… Однаково куди…
– Гаразд…
Я запустив мотор, і ми повільно поїхали містом просто так, навмання. Це була година пік вуличного руху. Майже нечутно посувалися ми вулицями – так тихо похуркувала машина. Здавалося, що наш автомобіль – це корабель, який безгучно лине барвистими каналами життя. Повз нас пропливали вулиці, освітлені під’їзди будинків, вогні, ряди ліхтарів, солодка, ніжна схвильованість цього вечора, лагідний трепет осяяної вогнями ночі, а над усім цим, поміж дахами, свинцево-сіре глибоке небо, що поглинало зняту містом заграву.
Дівчина мовчки сиділа поруч мене, світло й тіні падали крізь шибку їй на обличчя, перебігали по ньому. Час від часу я поглядав на неї збоку; я знову згадував той вечір, коли вперше побачив її. Обличчя її посерйознішало, здавалося чужішим, аніж щойно перед цим, але вродливішим – те саме обличчя, що так схвилювало мене тоді й глибоко запало мені в пам’ять. У ньому ніби прозирав якийсь таємничий спокій, властивий природі – деревам, хмаринам, звірам, а інколи – й жінці.
Ми їхали тихими вулицями передмістя. Вітер дужчав, і здавалося, ніби він жене поперед себе ніч. На великому майдані, круг якого у садочках дрімали невеличкі будиночки, я спинив машину.
Патриція Гольман наче прокинулась зі сну.
– Так гарно, – промовила вона. – Якби в мене була машина, я б щовечора їздила собі отак потихеньку. Щось фантастичне є в тому, коли усе отак безгучно пропливає повз тебе. Усе наяву й водночас ніби уві сні. Як на мене, то такого вечора й ніяке товариство не потрібне…
Я витяг із кишені пачку сигарет.
– А взагалі хочеться, щоб увечері хтось був поруч, правда?…
Вона кивнула:
– Увечері – так. То щось незбагненне… Коли настає темрява.
Я розкрив пачку.
– Це – американські сигарети. Подобаються вам такі?
– Так. Більше, ніж будь-які інші.
Я підніс їй запалений сірник. На якусь мить тепле і близьке світло сірника осяяло її обличчя й мої руки, і в мене раптом промайнула шалена думка, ніби ми з нею давно вже належимо одне одному.
Я опустив шибку, щоб витягало дим з машини.
– Хочете трохи самі посидіти за кермом? – спитав я. – Це буде вам за розвагу.
Вона обернулася до мене.
– Звичайно, хотілося б… Але ж я не вмію.
– Справді не вмієте?
– Ні. Ніколи не вчилась.
Я відчув у цьому свій козир:
– Адже Біндінг давно міг би вас цього навчити.
Вона засміялась:
– Біндінг надто закоханий у свою машину. Він до неї нікого не підпускає.
– То вже просто безглуздя, – заявив я, задоволений, що можу дати ляпаса товстому Біндінгові. – Я дозволю вам це без усякої підготовки. Ось давайте!
Відкинувши всі Кестерові застереження, я виліз із машини, щоб пустити дівчину до керма. Вона розхвилювалась:
– Та я ж справді не вмію.
– Умієте, – заперечив я, – умієте. Ви просто цього й самі не знаєте.
Я показав, як запускати мотор, як переключати швидкість.
– Ось так… – закінчив я, – а тепер рушаймо!
– Одну хвилинку! – Вона показала на автобус, що самотньо їхав вулицею. – Може, нехай проїде…
– У жодному разі! – я швидко ввімкнув мотор, дав швидкість.
Вона вхопилась за кермо й напружено вдивлялась у дорогу.
– Господи! Ми їдемо занадто швидко!
– Ми їдемо із швидкістю двадцять п’ять кілометрів, – сказав я, глянувши на спідометр, – а насправді це тільки двадцять. Непогана швидкість для бігуна на далекі дистанції…