– А мені здається, що всі вісімдесят…
За кілька хвилин вона здолала страх. Ми їхали широкою прямою вулицею. «Кадилак» ледь похитувався з боку на бік, наче його заправили замість бензину коньяком, часом він мало не наїздив на тротуар, але поступово все пішло як слід, і сталося так, як я й передбачав: ми раптом стали вчителем і ученицею, я дістав перевагу, а таку ситуацію можна було використати.
– Увага! – сказав я. – Онде стоїть поліцай!
– Спинитися?
– Тепер уже запізно!
– А що буде, як він мене застукає? Я ж не маю прав…
– Нас обох заберуть до в’язниці.
– Господи! – Вона злякано шукала ногою гальма.
– Газуйте! – гукнув я. – Газуйте! Натискайте на педаль! Треба гордо та швидко промчати повз поліцая. Найкращий засіб проти закону – нахабство!
Поліцай не звернув на нас аніякої уваги. Дівчина полегшено зітхнула.
– Я не знала досі, що вуличні поліцаї можуть бути страшніші за вогнедишних драконів… – сказала вона, коли ми від’їхали вже на кількасот метрів.
– Вони страшні тільки тоді, коли на них наїдеш, – сказав я, повільно переключаючи ручне гальмо. – Ось чудова бічна вулиця, зовсім безлюдна. Отут ми й потренуємось як слід. Насамперед – як рушати з місця і як зупинятися.
Патриція Гольман кілька разів підряд глушила мотор. Вона розстебнула хутряний жакет і сказала:
– Аж зігрілася! Але ж треба навчитись!
Сидячи за кермом, вона старанно й уважно спостерігала все, що я їй показував. Потім, хвилюючись, навіть стиха скрикуючи, вона зробила на машині перші повороти. Вона лякалась зустрічних фар, як чортів, радіючи, коли вони благополучно минали нас. І невдовзі в маленькій кабіні, тьмяно освітленій щитком керування, запанувала та товариська атмосфера, що так швидко виникає під час спільної роботи, в технічних та інших справах. І коли ми за півгодини помінялися місцями, щоб їхати назад, ми вже заприязнилися краще, аніж коли б розповіли одне одному про все своє життя.
Неподалік од Ніколаїштрасе я знову спинив машину. Над нами виблискувала вогнями червона кінореклама. Асфальт під нею тьмяно відсвічував бляклим пурпуром. На обочині лисніла велика чорна пляма від мастила.
– А тепер, – сказав я, – ми чесно заробили, щоб перехилити по чарці. Де б нам це зробити?
Патриція Гольман хвилинку подумала.
– Ходімо знову до того чудового бару з вітрильниками, – запропонувала вона.
Мене враз охопило хвилювання. У тому барі безперечно сидів тепер останній із романтиків. Я навіть уявив собі, яке в нього буде обличчя…
– Ет, – швиденько відказав я, – що в ньому особливого? Є набагато приємніші ресторанчики…
– Не знаю… Мені там так сподобалося…
– Справді? – розгублено спитав я. – Вам там сподобалося?
– Авжеж, – відповіла вона, сміючись, – навіть дуже сподобалось!..
«На тобі таке, – подумав я, – а я ж так себе сварив за це!»
– Але мені здається, що зараз там дуже завізно, – ще раз спробував я урятувати ситуацію.
– Можна ж подивитися…
– А справді. – Я розмірковував, як мені бути.
Під’їхавши, я швиденько вискочив з машини.
– Швиденько гляну, як воно там… Зараз же вернусь.
Крім Валентина, знайомих у барі не було.
– Скажи-но, – спитав я його, – Готфрід уже був тут?
Валентин ствердно кивнув.
– Був. І Отто з ним. Півгодини тому пішли.
– Шкода, – відповів я, полегшено зітхнувши, – хотів з ними зустрітися.
Повернувшись до машини, я сказав:
– Можна спробувати, сьогодні тут випадково не так уже й людно.
Проте для обережності я поставив «кадилак» за рогом вулиці, в найтемнішому місці.
Але не минуло й десяти хвилин, як жовточуба Ленцова голова з’явилася біля прилавка. «Бий тебе лихий, – подумав я, – от і влип! Краще б уже це сталося десь тижнів за два…»
Готфрід, здавалося, зайшов на хвилинку. Я вже подумав був, що небезпека минула, аж тут Валентин показав Ленцові на мене. Не треба було брехати, ніби я хотів з ним побачитись! Готфрідове обличчя, коли він нас угледів, було чудовим взірцем для кіноактора, що старанно опановує свій фах. Очі полізли на лоба, нижня щелепа мало не відпала – я аж злякався. Шкода, що цієї миті в барі не було якогось режисера; я певний, що він тут-таки запросив би Ленца на якусь роль. Приміром, на роль моряка, перед яким після аварії корабля з морської безодні виринає й сичить велетенський змій.
Готфрід швидко опанував себе. Я кинув йому погляд, яким настирливо благав його вшитися звідси геть. Він відповів на це підступною усмішечкою, обсмикав піджак і пішов до нас.
Я знав, що на мене чекає, і тому зараз же перейшов у наступ.
– Ти вже відвіз фрейлейн Бомблат додому? – спитав я, щоб одразу ж нейтралізувати його.
– Так, – відповів Готфрід, не змигнувши й оком і нічим не виказавши, що мить тому він навіть гадки не мав про якусь там фрейлейн Бомблат. – Вона тебе вітає і просить, щоб ти їй зателефонував завтра вранці.
Це був добрий контрудар! Я кивнув.
– Зателефоную. Сподіваюся, що вона купить-таки машину.
Ленц знову відкрив був рота, та я стусонув його в голінку й так на нього подивився, що він, усміхнувшись, замовк. Ми випили по чарці. Я пив тільки коктейль «Сайд-кар» з лимонним соком. Боявся, щоб знову не збитися на слизьке.
Готфрід був у чудовому гуморі.
– Тільки-но заходив до тебе, – сказав він. – Думав, що підемо кудись разом. Тоді зайшов у містечко розваг. Там нова чудова карусель. Давайте підемо туди, га? – Він глянув на Патрицію Гольман.
– Ходімо швидше! – відповіла вона. – Я страшенно люблю карусель!
– Тоді ходімо зараз же! – сказав я, радіючи, що ми підемо з бару – на вулиці все було простіше.
Шарманщики – перші форпости містечка розваг. Меланхолійні ніжні звуки. На потертих оксамитових килимчиках, якими звичайно вкривають шарманки, сидить часом папуга або змерзле мавпеня в червоній сукняній курточці. Пронизливо лунають голоси торговців. Вони продають клей для порцеляни, склорізні алмази, шербет, повітряні кульки, тканини. Від карбідних ламп розливається холодне синювате світло та специфічний запах. Ворожки, астрологи, ятки з медовими пряниками, човни-гойдалки, павільйончики з атракціонами й нарешті – гучна музика, різноколірні барви, блиск – освітлені, наче палаци, кружляли башти каруселей.
– Нумо, дітки! – Ленц із розмаяною чуприною кинувся до «американських гірок».
Тут грав найпотужніший оркестр. З укритих позолотою ніш павільйончика, по шестеро з кожної, виходили фанфаристи, поверталися на всі боки, сурмили, салютували фанфарами й відступали назад. То було грандіозне видовище!
Ми сіли у велику гондолу з головою лебедя і помчали вгору та вниз. Навколишній світ мерехтів і мчав повз нас, погойдувався і провалювавсь у чорний тунель, крізь який ми пролітали під стук барабанів, а тоді виринали назустріч блиску й фанфарам.
– Далі!
Готфрід метнувся до «летючої каруселі» з дирижаблями й аеропланами. Ми взяли на абордаж цепелін і зробили на ньому три кола.
Засапані, ми знову опинилися на землі.
– А тепер до чортового колеса! – заявив Ленц.
Чортове колесо – це велике і гладеньке, трохи опукле кружало, що обертається все швидше й швидше, і треба зуміти вдержатись на ньому! На кружало стало щось чоловік із двадцять. І Готфрід із ними. Він бігав, як навіжений, і публіка аплодувала йому. Під кінець він лишився на кружалі тільки вдвох із якоюсь гладкою куховаркою. Побачивши, що їй уже не вдержатися, ця хитруха просто сіла посередині кружала, а Готфрід гасав навколо неї. Інших усіх уже поскидало. Нарешті, ця ж сама доля спіткала й останнього з романтиків – він поточився просто в обійми куховарки й разом із нею скотився з кружала. Готфрід підійшов до нас, ведучи куховарку під руку, називаючи її просто – Ліна. Ліна ніяково посміхалася. Готфрід спитав, чим її можна почастувати. Ліна відповіла, що пиво добре втамовує спрагу. Обоє зникли в баварському павільйончику.
– Ну, а ми? Куди ми тепер підемо? – спитала Патриція Гольман: очі її блищали.
– До лабіринту привидів, – відповів я, показуючи на великий павільйон.
Шлях через лабіринт був сповнений несподіванок. Тільки-но ми ступили кілька кроків – і ось уже під нами захиталася підлога, чиїсь руки мацали нас у темряві, якісь страшні пики вистромлялися з кутків, завивали привиди. Ми сміялись, але раптом дівчина сахнулася назад, перелякавшись освітленого зеленого черепа. На якусь мить вона опинилась у мене в обіймах, я відчув на обличчі її віддих, а на устах – її волосся, але вона зараз же знову засміялась, і я випустив її з рук.
Я випустив її з рук, але щось у мені самому не випускало її. Ми давно вже вийшли з лабіринту, а я все ще відчував її плече у своїй руці, її м’яке волосся, ледь уловний персиковий запах її шкіри. Я уникав дивитися на неї. Вона відразу ж стала для мене якоюсь іншою.
Ленц уже чекав на нас. Він стояв сам.
– А де ж Ліна? – спитав я.
– П’є, – відповів він, киваючи головою на баварський павільйончик. – З ковалем.
– Співчуваю! – вимовив я.
– Дурниці, – сказав на те Готфрід, – давай-но краще візьмемось до серйозної чоловічої роботи.
Ми пішли до павільйону, де кидали на гачки кільця з твердої гуми й вигравали таким чином усілякі речі.
– Що ж, – промовив Ленц, звертаючись до Патриції Гольман, збиваючи капелюх на потилицю, – зараз ми здобудемо вам гарний посаг.
Він кинув перший і виграв будильник. За ним кинув я і здобув плюшевого ведмедика. Власник павільйону, передаючи нам наші виграші, голосно розхвалював їх, щоб принадити інших клієнтів.
– Скоро ти прикусиш язика, – усміхнувся Готфрід і підчепив сковороду. А я – ще одного плюшевого ведмедика.
– Оце-то щастить! – сказав власник павільйону, передаючи нам речі.
Він іще не знав, що його чекає. Ленц найкраще з усієї нашої роти кидав гранати, а взимку, коли нічого було робити, ми цілі місяці тренувалися, щоб накидати наші капелюхи на найрізноманітніші гачки. Порівняно до тих вправ накидати отут кільця було дитячою забавкою. Далі Готфрід без якихось зусиль виграв кришталеву вазу для квітів. Я – півдесятка грамофонних платівок. Хазяїн атракціону мовчки підсунув нам наші виграші, а тоді перевірив свої гачки. Ленц націлився і виграв сервіз для кави, другий приз! Коло нас зібрався вже натовп глядачів. Я швидко накинув аж три кільця на один і той самий гачок. Результат – «Покута святої Магдалини» у золоченій рамі.
Хазяїн павільйону скривився, як середа на п’ятницю, і відмовився давати нам іще кільця. Ми вже хотіли були покинути гру, та глядачі зняли галас, вимагаючи, щоб господар не заважав нам веселитися. Вони хотіли побачити, як пустять з торбами власника павільйону. Найбільше галасувала Ліна, що з’явилася раптом зі своїм ковалем.
– Кидати мимо – то це можна, га? – репетувала вона. – А як влучати, то ні?!
Коваль щось і собі бурчав, підтримуючи її.
– Гаразд, – погодився Ленц, – кожен іще по разу.
Я кинув перший і виграв таз, глек та мильницю. Тоді підійшов Ленц і взяв п’ятеро кілець. Швидко накинув чотири з них на один і той самий гачок. Перед п’ятим зробив паузу, як справжній митець, дістав сигарету. Аж троє чоловіків потяглися до нього з запаленими сірниками. Коваль поплескав його по спині. Ліна так хвилювалась, що гризла свій носовичок. Готфрід прицілився і кинув легенько, щоб не відскочило, останнє кільце на чотири попередніх. Вона повисло на гачку. Глядачі схвально заревли – Ленцові дістався головний виграш: дитячий візок із рожевою ковдрою й мережаними подушечками.
Проклинаючи все на світі, власник павільйону викотив візок. Ми поклали туди все, що виграли, і рушили до іншого павільйону. Ліна котила візок. Коваль кидав з цього приводу такі дотепи, що я змушений був іти з Патрицією Гольман трохи позаду. У сусідньому павільйоні накидали кільця на пляшки з вином. Якщо кільце попадало на шийку – ви вигравали пляшку. Ми виграли шість пляшок. Ленц поглянув на етикетки й подарував вино ковалеві.
Була іще одна халабудка на зразок попередніх. Але власник уже пронюхав, що діється, і, коли ми підійшли, заявив, що вже зачинено. Побачивши, що тут можна вигравати пляшки з пивом, коваль хотів зняти галас, та ми відмовилися: хазяїн павільйону не мав однієї руки.
У супроводі цілого почту ми пішли до «кадилака».
– Що ж його тепер робити? – спитав Ленц, чухаючи потилицю. – Краще не придумаєш, як припасувати дитячий візок ззаду й так везти його.
– Авжеж, – сказав я, – але тобі доведеться сісти в нього й кермувати, щоб він не перекинувся.
Патриція Гольман запротестувала, її непокоїло, що Ленц і насправді так зробить.
– Гаразд, – сказав Готфрід, – тоді давайте ділити. Обох плюшевих ведмедиків неодмінно вам. Грамофонні платівки теж вам. А що робити зі сковородою?
Дівчина похитала головою.
– У такому разі переходить у власність майстерні, – проголосив Готфрід. – Бери її собі, Роббі, ти ж давній мастак смажити яєчню… А сервіз для кави?
Дівчина хитнула головою в бік Ліни.
Куховарка зашарілася. Готфрід передав їй усі предмети з сервізу урочисто, наче видавав премію. Потім дістав таз для умивання.
– А ця посудина? Панові ковалеві, правда ж? Вона йому знадобиться. Та й будильник теж. Бо ж ковалі сплять міцно…
Я подав Готфрідові вазу для квітів. Він вручив її Ліні. Вона намагалась, пробелькотівши щось, відмовитись. Її очі прикипіли до «Покути святої Магдалини». Вона подумала, що коли візьме вазу, то картина дістанеться ковалеві.
– Я страх як люблю мистецтво, – вимовила вона нарешті. Зворушлива у своїй жадібності, вона стояла перед нами і схвильовано гризла свої червоні пальці.
– Шановна фрейлейн, що ви на це скажете? – спитав Ленц, поважно повертаючись до Патриції Гольман.
Дівчина взяла картину й віддала куховарці.
– Це дуже гарна картина, Ліно, – сказала вона.
– Повісь її над ліжком, і нехай вона тебе надихає, – додав Ленц.
Ліна схопила картину. На очах їй виступили сльози. Вона так була вдячна, що аж заїкатися почала.
– Ну, а тепер ти, – замислено звернувся Ленц до дитячого візка.
Ліна, забувши, що тільки-но милувалася з портрета Магдалини, знову жадібно прикипіла очима до візка. Коваль висловив думку, що, мовляв, ніколи не знаєш, коли така штука раптом стане в пригоді, і так розреготався з цього приводу, що впустив пляшку з вином. Та Ленц уважав, що з них досить.
– Стривайте-но, я он там щось спостеріг… – сказав він і зник. За кілька хвилин він повернувся, узяв візок і кудись його покотив. Повернувся вже без візка та сказав:
– Усе гаразд!
Ми сіли в «кадилак».
– Як на Різдво! – сказала Ліна, ощасливлена подарунками, і простягла нам на прощання свою червону лапу.
Коваль відкликав нас убік.
– Слухайте-но! – сказав він. – Якщо вам треба буде когось відлупцювати, я живу на Лейбніцштрасе, 16, у дворі, ліворуч, на третьому поверсі. Якщо їх буде кілька, то й я прийду зі своїми хлопцями.
– Домовилися, – відповіли ми й поїхали.
Виїхавши з містечка розваг, ми звернули вбік, і тут Готфрід показав кудись крізь віконце машини. Ми побачили наш дитячий візок, а в ньому справжнє немовля; біля візка стояла бліда жінка, що й досі не могла отямитися від збентеження – вона все ще роздивлялася подарунок.
– Правда ж, добре? – сказав Готфрід.
– Віддайте їй ще й плюшевих ведмедиків! – вигукнула Патриція Гольман. – Там їхнє місце!
– Хіба що одного, – сказав Ленц. – А другий нехай лишиться вам.
– Ні, віддайте обох!
– Гаразд.
Ленц вискочив з машини, тицьнув плюшевих звіряток жінці в руки і, перш ніж вона встигла щось сказати, помчав назад, так наче за ним хтось гнався.
– Ну, от, – засапано сказав він, – тепер мене аж у млость кинуло від власного благородства. Підвезіть мене до «Інтернаціоналю». Мені неодмінно треба випити коньяку.
Він виліз, а я відвіз дівчину додому. Усе було не так, як минулого разу. Вона стояла в дверях, і по її обличчю перебігало світло ліхтаря. Вона була прекрасна. Я страх як хотів залишитися з нею.