Починається вечірня програма. Конферансьє меле якусь нісенітницю і сердиться, що його жарти нікого не смішать. Я відсуваю стілець і ховаюсь за Ауфштайна: для конферансьє, які атакують публіку, я улюблена мішень, а через Ерну мені не хочеться сьогодні бути посміховиськом.
Все йде добре. Невдоволений конферансьє зникає за кулісами, і хто з’являється на естраді в білій весільній сукні з шлейфом? Рене де ля Тур. У мене відлягає від серця, і я знову сідаю до столу.
Рене починає свій дует. Скромно і соромливо, як молода дівчина, вона співає кілька рядків високим сопрано, потім раптом переходить на бас і відразу викликає сенсацію.
– Як вам подобається ця дама? – питаю я Ризенфельда.
– Дама непогана…
– Познайомити вас? Мадемуазель де ля Тур.
Ризенфельд витріщає очі:
– Ля Тур? Не хочете ж ви сказати, що ця безглузда гра природи і є тією чарівною істотою з вікна напроти вас?
Саме це я хочу сказати, щоб побачити, як він реагуватиме, але раптом помічаю, що його обличчя з велетенським носом засяяло ангельською посмішкою. Він мовчки показує на жінку біля входу:
– Он… он там… ото вона! Та сама хода! Таку ходу відразу пізнаєш!
Він не помиляється. До зали справді входить Ліза у супроводі двох старих шкарбанів. Тримається вона, як дама з вищого світу, принаймні за уявленнями Ризенфельда. Ліза, здається, майже не дихає, а своїх супутників слухає неуважно й гордовито.
– Хіба я не правду кажу? – питає Ризенфельд. – Хіба не можна впізнати жінок по ході?
– Жінок і поліцейських, – відповідає Ґеорґ і сміється. Однак на Лізу він теж дивиться з задоволенням.
Починається другий номер програми. На танцювальний майданчик виходить акробатка – молода, з задерикуватим лицем, кирпатим носом і гарними ногами. Вона виконує акробатичний танець з сальто, стійками на руках і стрибками. Ми далі стежимо за Лізою. Їй, здається, найбільше хотілося б повернутися і піти звідси геть, але це, звичайно, чистісінький обман: «Червоний млин» – єдиний нічний клуб у місті, всі інші – це кафе, ресторани й пивниці. Тому сюди й ходять усі, кому дозволяє кишеня.
– Шампанського! – гримить Ризенфельд диктаторським голосом.
Мене охоплює жах; Ґеорґ теж стурбований.
– Пане Ризенфельд, – кажу я. – Тут шампанське дуже погане.
В цю мить я відчуваю, що знизу хтось на мене дивиться. Я здивовано оглядаюсь. Це акробатка: вона так вигнулась назад, що просунула голову між ноги. Зараз вона нагадує карлика з величезним горбом.
– Шампанське ставлю я; – заявляє Ризенфельд, підкликавши кельнера.
– Браво! – гукає обличчя з підлоги.
Ґеорґ моргає мені. Він грає роль джентльмена, я ж маю виступати в скрутних ситуаціях. Так між нами домовлено.
Тому він каже:
– Якщо ви хочете шампанського, Ризенфельд, ми вас почастуємо. Адже сьогодні ви наш гість.
– Про це не може бути й мови! Замовляю я, і годі!
Ризенфельд сьогодні справжнісінький Дон-Жуан вищого класу. Він задоволено дивиться на золоту головку пляшки, обкладену льодом.
Багато жінок відразу зацікавлюються нами. Я теж не від того, щоб випити. Шампанське доведе Ерні, що вона надто рано викинула мене за борт. Я з задоволенням п’ю за здоров’я Ризенфельда, він урочисто відповідає мені тим же.
З’являється Віллі. Цього й слід було чекати: він тут постійний гість. Ауфштайн із своєю компанією залишає зал, і Віллі займає сусідній столик. Він одразу ж встає і запрошує до себе Рене де ля Тур. Та підходить з вродливою дівчиною в чорній вечірній сукні. Я впізнаю в ній акробатку. Віллі знайомить нас. Акробатку звати Герда Шнайдер. Вона, ніби оцінюючи, кидає погляд на шампанське і на нас трьох. Ми слідкуємо, чи не зацікавиться нею Ризенфельд: тоді б ми звільнилися від нього на вечір. Однак він зачарований Лізою.
– Як ви вважаєте, можна запросити її на танець? – питає він Ґеорґа.
– Я б вам не радив цього, – дипломатично відповідає Ґеорґ. – Але згодом ми, можливо, десь ще познайомимося з нею.
Він з докором дивиться на мене. Якби я в конторі не сказав, що ми не знаємо, хто така Ліза, все б було в порядку. Але хто міг подумати, що Ризенфельд кинеться в романтику? Тепер уже пізно щось пояснювати йому. Романтики не мають почуття гумору.
– Ви танцюєте? – питає мене акробатка.
– Погано. Я не відчуваю ритму.
– Я теж. Спробуймо разом.
Ми втискуємось у натовп на танцювальний майданчик, і нас повільно затягує вперед.
– Троє чоловіків без жінок у нічному клубі, – каже Герда. – Чому так?
– А чом би й ні? Мій друг Ґеорґ запевняє, що той, хто веде з собою до клубу жінку, запрошує її наставити йому роги.
– Котрий із них ваш друг? Отой носатий?
– Ні, лисий. Він прихильник гаремної системи. Каже, що жінок не слід показувати.
– Звичайно… А ви?
– У мене немає системи. Я мов полова на вітрі.
– Не наступайте мені на ноги, – просить Герда. – Добра мені полова. Важите щонайменше сімдесят кілограмів.
Я опановую себе. Ми саме пропливаємо з натовпом повз Ернин стіл, і цього разу вона, слава Богу, пізнає мене, хоч її голова лежить на плечі в спекулянта з перснем, і він її обхопив за талію. Який тут чорт дослухатиметься до музики! Я посміхаюсь Герді й притискаю її до себе тісніше. При цьому стежу за Ерною.
Герда пахне конвалієвими духами.
– Відпустіть мене, – каже вона. – Цим ви нічого не досягнете в дами з рудим волоссям. А ви ж саме цього хочете, хіба ні?
– Ні, – брешу я.
– Вам треба було зовсім не звертати на неї уваги. А ви натомість втупились у неї, як загіпнотизований, та ще й влаштували цю комедію зі мною. Боже, ви зовсім новачок!
Я все ще намагаюсь зберегти на обличчі вимушену посмішку; мені б нізащо не хотілося, щоб Ерна помітила, як я й тут попався.
– Нічого я не влаштовував, – слабо відпираюсь я. – Я не хотів танцювати.
Герда відштовхує мене.
– Ну й кавалер же ви! Кінчаймо! У мене болять ноги.
Я міркую, чи варто їй пояснювати, що я мав на думці зовсім інше. Хтозна, чим це може скінчитися для мене. Тому я вирішую тримати язик за зубами і, високо піднісши голову, але трохи присоромлений, іду за нею до столу.
Тим часом там уже відчувається дія алкоголю. Ґеорґ і Ризенфельд перейшли на «ти». Ризенфельд став просто Алексом. Він скоро почне й від мене вимагати, щоб я звав його на «ти». Завтра вранці, звичайно, все це забудеться.
Я сиджу похмурий, злий і чекаю, поки Ризенфельд стомиться. По танцювальному майданчику пливе людський натовп, повільний потік гамору, почуття тілесної близькості й стадності. Ерна теж з викликом пропливає повз самий наш столик. Мене вона ігнорує. Герда штовхає мене в бік.
– Волосся пофарбоване, – каже вона.
В душу закрадається огидне почуття, що Герда хоче мене втішити.
Я киваю головою і помічаю, що вже досить-таки п’яний. Нарешті Ризенфельд кличе кельнера. Ліза пішла, тому він теж не хоче тут більше залишатися.
Минає ще деякий час, поки ми розраховуємось. Ризенфельд справді платить за шампанське: я думав, що він залишить нас тут із тими чотирма пляшками, які замовив сам. Ми прощаємося з Віллі, Рене де ля Тур і Гердою Шнайдер. Уже все одно кінець: навіть музиканти лаштуються йти. Всі збиваються біля виходу і гардеробу.
Я раптом опиняюсь поруч з Ерною. Її кавалер розмахує своїми довгими руками, добуваючи їй пальто. Ерна міряє мене крижаним поглядом.
– Ось де я тебе спіймала! Ти, мабуть, не сподівався?
– Ти мене спіймала? – спантеличено питаю я. – Навпаки, я тебе!
– Із ким! – веде вона далі, ніби не чуючи моєї відповіді. – З дівками з кафешантану! Не торкайся до мене! Хтозна, чого ти вже від них набрався!
Ніхто й не думав доторкатися до неї.
– Я тут у справах, – кажу. – А ти? Як ти потрапила сюди?
– У справах! – глузливо сміється вона. – У справах! Хто ж помер?
– Опора держави, дрібний вкладник, – відповідаю я, гадаючи, що сказав дуже дотепно. – Його ховають тут щодня, але за надгробок йому править не хрест, а мавзолей, що зветься біржею.
– І такому марнотратникові ще довіряють! – невгаває Ерна. Моїх слів вона знову ніби й не чула. – Між нами все скінчено, пане Бодмер!
Ґеорґ і Ризенфельд проштовхуються до гардеробу, щоб одержати свої капелюхи. Я помічаю, що в захисті мені не щастить, і переходжу до нападу.
– Слухай! – кажу. – Хто мені ще сьогодні після обіду брехав, що не може виходити з дому, бо страшенно болить голова? І хто ж відразу опинився тут з товстим спекулянтом?
Ерна аж полотніє.
– Осоружний віршомазе! – шипить вона, ніби бризкає отрутою. – Ти, мабуть, думаєш, що коли вмієш списувати вірші в померлих, то й сам чогось вартий? Навчись спочатку заробляти доволі грошей, щоб міг вивести на люди свою даму! А то вже остогид з своїми прогулянками на лоно природи! «До шовкових стягів травня!» Ой держіть мене, а то впаду!
«Шовкові стяги» – це цитата з вірша, якого я послав їй сьогодні після обіду. У мене все аж кипить усередині, але я посміхаюсь:
– Не викручуйся, – кажу їй. – Хто йде звідси додому з двома солідними комерсантами? А хто з кавалером?
Ерна вражено дивиться на мене.
– То я повинна вночі сама йти вулицею, як проститутка? За кого ти мене вважаєш? Думаєш, мені хочеться вислухувати кожного йолопа? Так ти гадаєш?
– Тобі взагалі не треба було приходити сюди.
– Так! Гляньте на нього! Він ще й наказуватиме мені! Забороняє виходити з дому, а сам вештається всюди! А ще чого бажаєш? Щоб я тобі штопала шкарпетки? – Вона в’їдливо сміється. – Сам п’є собі шампанське, а для мене вистачить і зельтерської води та пива чи дешевого молодого вина!
– Шампанське замовляв не я, а Ризенфельд.
– Ну звичайно! Ти завжди невинний! Невдалий класний наставнику! Чого ти ще тут стовбичиш? Між нами все скінчено! Не набридай мені більше!
Я такий розлючений, що ледве можу говорити. Підходить Ґеорґ і подає мені капелюха. Ернин спекулянт теж з’являється біля неї, і вони виходять.
– Ти чув? – питаю Ґеорґа.
– Дещо чув. Навіщо сперечатися з жінкою?
– Я не хотів сперечатися.
Ґеорґ сміється. Він ніколи не буває п’яний, скільки б не випив.
– Не доводь себе до такого. Завжди програєш. Навіщо ти хочеш бути правим?
– Справді, – кажу я, – навіщо? Певно, тому, що я син німецької землі. Ти ніколи не пробував переконувати жінку?
– Звичайно, пробував. Однак це не заважає мені давати іншим добрі поради.
Прохолодне повітря діє на Ризенфельда так, наче його хтось злегка стукнув по голові.
– Переходьмо на «ти» – пропонує він мені. – Ми ж брати. Нахлібники смерті. – Він заливчасто сміється. – Мене звуть Алекс.
– Рольф, – відповідаю я, не маючи наміру називати своє справжнє ім’я для цього п’яного брудершафту. Для Алекса цілком досить і Рольфа.
– Рольф? – перепитує Ризенфельд. – Яке бридке імя! Тебе завжди так звуть?
– Я маю право зватись так у високосні роки і після роботи. Алекс теж не дуже гарно.
Ризенфельд похитується.
– Ну, нічого, не велике горе, – великодушно каже він. – Хлопці, давно я не почував себе так добре. У вас є ще кава?
– Звичайно, – відповідає Ґеорґ. – Рольф уміє готувати її, як ніхто.
Похитуючись, ми проходимо у затінку церкви Божої Матері по Гакенштрассе. Спереду дибає, як лелека, самотня постать і завертає в наші ворота. Це фельдфебель Кнопф, що повертається з свого рейду по міських пивницях. Ми йдемо слідом за ним і наздоганяємо його аж біля чорного обеліска, де він, як завжди, зупиняється в своїх справах.
– Пане Кнопф, так не годиться! – кажу я.
– Вільно! – не обертаючись, командує він.
– Пане фельдфебель, так не годиться! – повторюю я. – Це свинство! Чому ви не робите цього у себе в квартирі?
Він швидко повертає голову.
– Щоб я в своїй кімнаті мочився? Ви збожеволіли?
– Не в кімнаті. У вас у квартирі є чудовий туалет. Користуйтесь ним. Невже ви не можете пройти ще якихось десять метрів?
– Дурниці!
– Ви забруднюєте символ нашої фірми! Крім того, робите блюзнірство. Це ж надгробок. Свята річ.
– Він стане надгробком аж на цвинтарі, – каже Кнопф, рушаючи до дверей. – На добраніч, панове.
Він кланяється нам і стукається при цьому головою об одвірок. Потім, сердито бурмочучи, зникає в сінях.
– Хто це такий? – питає Ризенфельд, коли ми заходимо в кімнату.
– Ваша протилежність. Абстрактний п’яниця. П’є без будь-якої фантазії. Не потребує ніякої допомоги ззовні. Жодних картин, які б розпалювали його бажання.
– Зрозуміло! – Ризенфельд вмощується біля вікна. – Горілчана бочка. Людина живе мріями. Ви цього ще не знаєте?
– Ні. Для цього я ще надто молодий.
– Ви не надто молодий. Просто ви продукт війни – емоційно недозрілий, але вже досвідчений у вбивстві.
– Мерсі, – кажу я. – Як вам подобається кава?
Хміль, очевидно, вже втрачає силу. Ми знову перейшли на «ви».
– Як ви вважаєте, та дама, що напроти, вже дома? – питає Ризенфельд Ґеорґа.
– Мабуть, дома. Адже там не світиться.
– Це може також означати, що вона ще не повернулась. Ви не хочете почекати кілька хвилин?
– О, будь ласка!
– Може, ви тим часом покінчите із справами? – кажу я. – Договір треба тільки підписати. А я поки що принесу свіжої кави з кухні.
Я сходжу вниз, даючи Ґеорґові час обробити Ризенфельда. Такі справи краще влаштовувати без свідків. Я сідаю на східцях. В майстерні трунаря Вільке хтось собі спокійно хропе. Це, мабуть, все ще Генріх Кроль, тому що Вільке тут не ночує. Комерсант-патріот добряче перелякається, коли прокинеться в труні. Я міркую, чи не збудити мені його, але я надто стомлений, і, крім того, вже світає – тому нехай цей переляк буде для безстрашного воїна цілющою купіллю, котра зміцнить його і покаже, чим завжди кінчається прославлювана ним війна. Я зиркаю на годинник, чекаючи Ґеорґового сигналу, дивлюся в сад. З квітучих дерев, наче з білого ліжка, тихо встає ранок. В освітленому вікні на першому поверсі напроти видно фельдфебеля Кнопфа у нічній сорочці. Він допиває з пляшки горілку. Об мої ноги треться кішка. Слава Богу, думаю я, неділя скінчилася.
V
Якась жінка в траурному одязі заходить у ворота і нерішуче зупиняється на подвір’ї.
Я виходжу з контори. «Це з тих, що купують найдешевші пам’ятники», – вирішую я і запитую:
– Хочете оглянути нашу виставку?
Вона киває, але відразу ж заперечує:
– Ні, ні, поки що не треба.
– Можете спокійно оглядати товар. Не обов’язково щось купувати. Якщо бажаєте, я залишу вас саму.
– Ні, ні! Це… Я тільки хотіла…
Я чекаю. В нашій справі квапити не годиться.
За хвилину жінка додає:
– Це для мого чоловіка…
Я киваю й очікую далі. Потім повертаюсь до ряду маленьких бельгійських надгробків.
– Ось тут дуже гарні пам’ятники, – кажу нарешті.
– Гарні, тільки…
Жінка знову замовкає і дивиться на мене майже з благанням.
– Я не знаю, чи взагалі дозволять… – видушує вона з себе.
– Що? Поставити пам’ятник? Хто може не дозволити цього?
– Могила не на церковному кладовищі…
Я вражено дивлюся на неї.
– Пастор не хоче, щоб мого чоловіка було поховано на церковному кладовищі, – одвернувшись, швидко і тихо каже вона.
– Чому не хоче? – здивовано питаю я.
– Він… тому, що він наклав на себе руки, – скрикує жінка. – Заподіяв собі смерть. Не міг більше витримати.
Вона дивиться на мене витріщеними очима, ще перелякана тим, що сказала.
– Вони вважають, що через це його не можна ховати на церковному кладовищі? – питаю я.
– Так. На католицькому, в освяченій землі, не можна.
– Але ж це безглуздя! – сердито кажу я. – Його треба поховати в двічі освяченій землі. Ніхто не накладає на себе рук без причини. Ви цілком певні, що так вирішено?
– Еге ж. Пастор так сказав.
– Пастори кажуть багато чого, це їхня робота. Де ж тоді його ховати?
– За огорожею кладовища. Не на освяченій землі. Або на міському цвинтарі. Але ж цього не можна. Там таке безладдя!