– Міський цвинтар набагато кращий за католицький, – кажу я. – І там теж поховані католики.
Вона хитає головою:
– Так не годиться. Він був побожний. Його треба… – Її очі раптом наповнюються слізьми. – Йому, певно, навіть на думку не спадало, що його не дадуть поховати на освяченій землі.
– Він, мабуть, взагалі про це не думав. А ви не сумуйте через свого пастора. Я знаю тисячі дуже побожних католиків, яких поховано не на освяченій землі.
Вона швидко обертається до мене.
– А де?
– На полях боїв у Росії та Франції. Вони лежать разом у братніх могилах, католики, євреї і протестанти, і мені здається, що Богові це байдуже.
– То зовсім інше. Вони загинули на війні. А мій чоловік…
Жінка вже не стримує плачу. В нашій роботі сльози – звичайна річ, але ці сльози не такі, як завжди. До того ж ця жінка – як пучок соломи: здається, вітер може дмухнути і понести її.
– Може, він в останню мить ще покаявся? – кажу я, аби не мовчати. – І за це йому буде все прощено.
Жінка дивиться на мене. Бідоласі так хочеться, щоб хтось хоч трохи розрадив її!
– Ви справді так думаєте?
– Авжеж. Священик, звичайно, про це не знає. Це знає тільки ваш чоловік. І не може вже про це сказати.
– Пастор запевняє, що гріх самогубства…
– Шановна пані! – перебиваю я її. – Бог набагато милостивіший за священиків, повірте мені.
Тепер я знаю, що її мучить: не так неосвячена могила, як думка про те, що її чоловік приречений за самогубство вічно горіти в пеклі і що він, може, був би врятований і відправлений тільки на кількасот тисяч років у чистилище, якби його поховали на католицькому кладовищі.
– Це сталося через гроші, – каже жінка. – їх було покладено в ощадну касу строком на п’ять років, тому чоловік не міг їх забрати. Це посаг моєї дочки від першого шлюбу. Він був опікуном. Коли ж два тижні тому гроші, нарешті, забрали, вони виявилися нічого не вартими, і наречений відмовився од весілля. Він сподівався, що в нас є за що купити добрий посаг. Два роки тому ми справді могли б його купити, але зараз гроші вже нічого не варті. Дочка дуже плакала… Чоловік не витримав. Він вважав, що це його вина: йому треба було бути обережнішим. Але ж гроші було внесено на певний термін, бо так процент вищий, і ми не могли забрати їх раніше.
– Як він міг бути обережнішим? Таке зараз трапляється на кожному кроці. Він же був не банкір.
– Ні, бухгалтер. Сусіди…
– Хай вас не турбує, що кажуть сусіди. Це завжди злісні плітки. А в усьому іншому покладіться на Бога.
Я відчуваю, що мої слова не дуже переконливі, але що можна сказати жінці за таких обставин? У всякому разі не те, що я думаю насправді.
Вона витирає очі.
– Я не повинна була вам розповідати цього. Що вам до нього? Вибачте мені. Але часом не знаєш, куди…
– Нічого, – втішаю я її, – ми до такого звикли. Сюди приходять лише люди, котрі втратили своїх близьких.
– Звичайно, але не так…
– І так теж. В ці сумні часи таке трапляється частіше, ніж ви думаєте. Тільки за останній місяць сім випадків. Завжди є люди, які потрапляють у безвихідь. Значить, порядні люди. Непорядні викручуються.
Жінка не зводить з мене погляду.
– Ви вважаєте, що можна буде поставити надгробок, коли його поховають не в освяченій землі?
– Якщо у вас є дозвіл на могилу, то можна. А на міському кладовищі – без сумніву. Якщо хочете, можете вибрати пам’ятник зараз, а коли все буде в порядку, вам залишиться тільки забрати його.
Вона оглядає надгробки, потім показує на третій за розміром серед найменших і питає:
– Скільки коштує отакий?
Завжди те саме. Бідні ніколи не питають відразу, скільки коштує найменший, вони не роблять цього ніби з якоїсь дивної поваги до смерті і до мертвих. Вони не хочуть відразу ж питати про найменший, а що потім доведеться брати саме його, то вже інша річ.
Я нічим не можу їй допомогти: цей камінь коштує сто тисяч марок. Її стомлені очі злякано дивляться на мене.
– Ми не можемо стільки заплатити. Це набагато більше, ніж…
Я й сам розумію, що це набагато більше, ніж у них залишилось від спадщини.
– Візьміть тоді оцей маленький, – пропоную я. – Або просто плиту, а не пам’ятник. Ось цю, дивіться, вона дуже гарна. Плита коштує всього тридцять тисяч марок. Адже вам тільки хочеться, щоб було відомо, де похований ваш чоловік, а на це плита так само годиться, як і пам’ятник.
Жінка оглядає плиту з пісковика.
– Так, але…
У неї мабуть ледве вистачить грошей, щоб заплатити наступного місяця за квартиру, однак вона все-таки не хоче купувати найдешевший надгробок – наче бідоласі тепер не все одно. Якби вона замість цього краще розуміла його раніше і менше рюмсала з дочкою, він, напевне, був би ще живий.
– Ми можемо позолотити напис, – кажу я. – Тоді плита матиме цілком пристойний, благородний вигляд.
– За напис платити окремо?
– Ні, його ціна входить у загальну суму.
Це неправда, але я нічого не можу з собою подіяти: жінка така безпорадна в своєму чорному одязі. Якщо вона зараз захоче довгої цитати з Біблії, то я пропав: напис коштуватиме більше, як сама плита. Але жінка просить поставити лиш прізвище і дати: 1875–1923.
Вона витягає з кишені купу пом’ятих, але старанно розправлених і перев’язаних пачками асигнацій. У мене аж подих перехоплює – розрахунок наперед! Такого вже давно не траплялось. Жінка сумлінно відраховує три пачки. В неї майже нічого не залишається.
– Тридцять тисяч. Перевірите?
– Немає потреби. Пораховано вірно.
Мусить бути вірно. Вона, напевно, не раз рахувала їх.
– Я хочу вам щось сказати – не витримую я. – Ми дамо вам ще цементоване обрамлення на могилу. Так вона матиме дуже пристойний вигляд.
Жінка злякано дивиться на мене.
– Безкоштовно, – додаю я.
Її обличчя на мить освітлює ледь помітна посмішка, сумна посмішка.
– Це вперше, відколи сталося лихо, я бачу ласку від людей. Навіть моя дочка… Бона каже, що ганьба…
Жінка витирає сльози.
Я дуже збентежений: мені здається, ніби я поводжусь, як артист Гастон Мюнх із міського театру, коли він грає графа Таста в «Честі» Зудермана. Щоб заспокоїтись, я наливаю собі, коли жінка виходить, чарку горілки. Потім згадую, що Ґеорґ ще не повернувся з переговорів із Ризенфельдом, і відчуваю недовір’я до самого себе: може, я все це зробив для жінки, щоб підкупити Бога? Один добрий вчинок за інший – обрамлення на могилу і напис за те, що Ризенфельд прийме вексель строком на три місяці і дасть добру партію граніту. Ця думка так витвережує мене, що я випиваю ще одну чарку. Потім, виглянувши у вікно, помічаю на чорному обеліску сліди фельдфебеля Кнопфа і, голосно лаючись, набираю відро води, щоб змити їх. А Кнопф тим часом спить у себе в кімнаті сном праведника.
– Тільки на шість тижнів, – розчаровано кажу я.
Ґеорґ сміється.
– Векселем на шість тижнів теж не слід нехтувати. Банк на більше не хоче давати. Хтозна, який тоді буде курс долара. Крім того, Ризенфельд обіцяв за чотири тижні заглянути до нас знову. Ми тоді зможемо укласти ще одну угоду.
– Ти віриш у це?
Ґеорґ знизує плечима:
– А чому б і ні? Може, Ліза знову приманить його сюди. Він і в банку мріяв про неї, як Петрарка про Лауру.
– Добре, що він не бачив її вдень.
– Це стосуться не тільки Лізи, – Ґеорґ дивиться на мене трохи збентежено. – А чому ти кажеш так про неї? Вона ж зовсім не погана.
– У неї зранку бувають добре помітні мішки під очима. І, крім того, вона аж ніяк не романтична. Груба, як двірник.
– Не романтична! – Ґеорґ презирливо посміхається. – Яке це має значення! Є багато видів романтики. Грубість теж має свою принадність.
Я пильно дивлюсь на нього. Невже й Ґеорґ заглядається на Лізу? Він якось підозріло не говорить про свої особисті справи.
– Ризенфельд, безперечне, під романтикою розуміє пригоду у вищому світі, – кажу я, – а не інтрижку з жінкою різника.
Ґеорґ махає рукою.
– Хіба не все одно? Вищий світ часто поводиться вульгарніше за різника.
Ґеорґ у нас знавець вищого світу. Він одержує «Берлінер Тагеблатт» і читає її головним чином для того, щоб слідкувати за новинами мистецтва й вищого світу. Він прекрасно інформований у цьому. Жодна артистка не вийшла заміж так, щоб він про це не знав, кожне важливе розлучення в аристократичних колах ніби алмазом вкарбовується в його пам’ять. Ґеорґ не сплутує їх навіть тоді, коли то вже третє чи четверте розлучення. Він знає всі театральні постановки, читає критичні статті, знає про життя на Курфюрстендамм.[3] І не тільки це: він стежить за міжнародним життям, за великими зірками кіно й королевами вищого світу – читає журнали з кіномистецтва, а якийсь знайомий з Англії присилає йому часом «Тетлер» та інші модні видання. Тоді він наче перероджується на кілька днів. Сам Ґеорґ ніколи не бував у Берліні, а за кордоном – тільки солдатом, коли воював у Франції. Він ненавидить свою професію, однак після смерті батька йому довелось узяти на себе управління фірмою, бо Генріх був надто дурний для цього. Журнали й ілюстрації допомагають Ґеорґові трохи забути розчарування – це його пристрасть і його відпочинок.
– Вульгарна дама з вищого світу годиться для справжнього цінителя, – зауважую я, – а не для Ризенфельда. Цей чавунний диявол має соромливу уяву.
– Ризенфельд! – Ґеорґ презирливо кривиться. Для нього власник оденвальдських заводів зі своїм поверховим захопленням французькими дамами – тільки жалюгідний вискочка. Що знає цей міщанин, який казиться з нудьги, про пікантний скандал із розлученням графині Гомбург? Або про останню прем’єру Елізабет Бергнер? Він навіть не чув такого прізвища! А Ґеорґ знає аристократичний довідник і довідник діячів мистецтв майже напам’ять.
– Нам слід було б послати Лізі букет квітів, – каже Ґеорґ. – Вона, сама того не знаючи, допомогла нам.
– Зроби це сам, – відповідаю я, знову запитливо поглядаючи на нього. – Скажи мені краще, чи Ризенфельд вписав у замовлення пам’ятник, полірований з усіх боків?
– Аж два. Другий – завдяки Лізі. Я обіцяв йому поставити пам’ятник так, щоб вона завжди могла його бачити. Він, здається, надає цьому якесь значення.
– Поставимо його тут, у конторі, біля вікна. Вранці, коли Ліза вставатиме, освітлений сонцем, він справлятиме на неї велике враження. Я можу ще й написати на ньому золотом «Memento mori!»[4] Що сьогодні в Едуарда на обід?
– Німецький біфштекс.
– Тобто січене м’ясо. Чому січене м’ясо зветься німецьким?
– Тому що ми войовничий народ і навіть під час миру січемо собі обличчя в бійках. Від тебе пахне горілкою. Чи не через Ерну?
– Ні. Тому що всім нам судилось померти. Мене це часом ще пригнічує, хоч я давно вже про це знаю.
– Похвально. Особливо в нашій професії. Знаєш, чого б я хотів?
– Звичайно. Хотів би бути матросом на китобійному судні, або торговцем копрою на Таїті, або тим, хто відкриє Північний полюс, дослідником Амазонки, Ейнштейном, шейхом Ібрагімом з гаремом із двадцяти жінок різних національностей, серед них черкесок, котрі, певно, такі гарячі, що їх неможливо обняти без азбестової маски.
– Авжеж. Крім того, я ще хотів би бути дурним, безмежно дурним. Це найбільший дар у наш час.
– Дурним, як Парсіфаль?
– Не таким самозреченим. Просто віруючим, мирним, здоровим, буколічно дурним.
– Ходімо, – кажу я. – Ти голодний. Наша хиба в тому, що ми ні по-справжньому дурні, ні по-справжньому розумні. Десь посередині, як мавпи між гілками. Це нас стомлює і часом засмучує. Кожен повинен знати, до якої категорії він належить.
– Справді?
– Ні, – передумую я. – Люди осідали б тоді на одному місці і обростали б жиром. Але чи не піти нам сьогодні ввечері на концерт, щоб компенсувати «Червоний млин»? Гратимуть Моцарта.
– Я сьогодні ляжу рано спати, – заявляє Ґеорґ. – Це мій Моцарт. Іди сам. Мужньо й самітно витримай наступ добра. Воно досить-таки небезпечне і завдає більшого спустошення, ніж скромне зло.
– Так, – відповідаю я і згадую жінку, що приходила вранці.
Скоро вечір. Я читаю в газетах сімейні новини і вирізую повідомлення про смерть. Це повертає мені віру в людей, особливо після вечорів, коли нам доводиться пригощати своїх постачальників чи агентів. З цих повідомлень виходить, що людина, власне, не має жодних хиб. Там є лиш чудові батьки, бездоганні подружжя, зразкові діти, безкорисливі, готові на жертви матері, всіма оплакувані дідусі й бабусі, комерсанти, проти яких сам Франціск Асизький був би черствим егоїстом, безмежно добрі генерали, людяні прокурори, майже святі фабриканти зброї – одне слово, землю, коли вірити цим повідомленням, населяв цілий натовп безкрилих ангелів, про котрих тільки ніхто нічого не знав. Любов, яка в житті насправді дуже рідко трапляється непорочною, після смерті аж сяє чистотою і майже тільки такою й буває. В повідомленнях кишить надзвичайна доброчесність, щира турбота, глибока побожність, безкорислива самопожертва; родичі теж знають, якими їм належить бути: вони пригнічені горем, їхня втрата незамінна, вони ніколи не забудуть померлих. Читаючи таке, як не вирости у власних очах і не відчути гордості, що належиш до раси, яка має такі благородні почуття.
Я вирізую повідомлення про смерть пекаря Нібура. Його там змальовано як доброго, люблячого чоловіка й батька, що завжди щиро піклувався про свою сім’ю. Я сам бачив, як фрау Нібур з розпущеним волоссям тікала з хати, а добрий Нібур біг слідом, шмагаючи її паском, і бачив руку, яку батько, що піклувався про сім’ю, зламав своєму синові Роланду, викинувши його в шаленстві із вікна. І коли цей кат сконав від апоплексичного удару в своїй пекарні, пригнічена горем удова повинна була б тільки радіти. Але вона раптом стала думати зовсім інакше. Все, що за життя витворяв Нібур, смерть стерла з її пам’яті. Він став ідеалом. Людина завжди має дивовижний хист до самообману й брехні, а коли йдеться про померлих, то самообман і брехня не мають меж, і вона зве це пошаною. Але найдивовижніше те, що людина скоро сама починає щиро вірити в те, що каже.
Фрау Нібур зазнала цього магічного перетворення, коли негідника пекаря, який щодня лупцював її, притягли сходами до кімнати. Замість того, щоб упасти на коліна і подякувати Богові за звільнення, в ній відразу ж почалося очищення смертю. Плачучи, вона кинулась до мертвого, і відтоді її очі ежє не висихають. Своїй сестрі, яка нагадала їй про щоденні побої і про Роландову руку, що неправильно зрослася, вона обурено відповіла, що все це дрібниці і в усьому винна духота в пекарні; Нібур, невтомно піклуючись про сім’ю, надто багато працював, і піч часом діяла на нього, як сонячний удар. Тому вона вигнала сестру з кімнати і заголосила знову. Взагалі фрау Нібур твереза, чесна, роботяща жінка, яка розуміє, що трапилось, – однак тепер вона раптом побачила пекаря таким, яким він ніколи не був, і щиро повірила в це. Людина, власне, не тільки вічно бреше, а й вічно вірить; вона вірить у добро, красу й довершеність, навіть якщо їх зовсім немає, або є лише натяк на них – і це ще одна причина того, що читання оголошень втішає мене і робить оптимістом.
Я кладу повідомлення про смерть Нібура до інших семи, які сьогодні вирізав з газет. У понеділок і вівторок їх завжди трохи більше, ніж звичайне. Винен у цьому кінець тижня: люди святкують, їдять, пють, сваряться, хвилюються і серце, артерії та голова, нарешті, не витримують. Повідомлення фрау Нібур я відкладаю для Генріха Кроля. Ця справа саме для нього. Він людина пряма, без почуття іронії, і поки фрау Нібур не замовить надгробок, вважатиме так само, як і вона, цілком природним, що смерть очистила покійника. Йому буде легко говорити про дорогого, незабутнього небіжчика, тим більше, що вони обидва були постійними відвідувачами ресторанчика «Квітка».
Сьогодні моя робота закінчена. Ґеорґ Кроль уже зник у своїй кімнаті, захопивши свіжі номери «Берлінер Тагеблатт» та «Елеганте Вельт». Я міг би ще домалювати кольоровою крейдою ескіз пам’ятника полеглим, однак на не вистачить часу й завтра. Я закриваю друкарську машинку і відчиняю вікно. З Лізиної квартири чути грамофон. Вона з’являється біля вікна, цього разу одягнена, і розмахує величезним букетом червоних троянд, посилаючи мені рукою поцілунок. «Ґеорґ! – думаю я. – Встиг-таки, проноза!» Я показую на його кімнату. Ліза вихиляється з вікна і каркає через вулицю своїм хрипким голосом: