– Красно дякую за квіти! Ви, мисливці за покійниками, виявляється, ще й кавалери!
Вона аж тіпається від сміху, показуючи хижі зуби. Потім дістає листа.
«Найшановніша, – хрипить вона, – поклонник вашої краси насмілюється скласти до ваших ніг ці троянди». – Ліза переводить подих. – І адреса: Цирцеї з Гакенштрассе, 5. Що таке Цирцея?
– Жінка, що обертає чоловіків на свиней.
Ліза труситься від реготу, однак вона явно задоволена. Здається, що разом з нею труситься весь будинок. Це не Ґеорґ, міркую я. Він ще не зовсім з’їхав з глузду.
– Від кого лист? – питаю її.
– Від Олександра Ризенфельда, – хрипить Ліза, – через фірму «Кроль і сини». Ризенфельд! – вона аж заходиться від сміху. – Це не той миршавий, бридкий, що був з вами у «Червоному млині»?
– Він не миршавий і не бридкий, – заперечую я. – Він чоловік у силі і дуже показний. Крім того, мільярдер.
Ліза на мить замислюється. Потім киває, ще раз махає мені рукою і зникає в кімнаті. Я зачиняю вікно і чомусь раптом згадую Ерну. Насвистуючи, я спускаюсь униз і бреду через сад до будівлі, в якій працює скульптор Курт Бах.
Він сидить з гітарою на східцях перед дверима. Позад нього біліє лев з пісковика, витесаний для пам’ятника полеглим. Лев той скидається на звичайну кішку, в якої болять зуби.
– Курте, – звертаюсь я до нього, – якби твоє бажання могло відразу здійснитись, чого б ти захотів?
– Тисячу доларів, – не задумуючись, відповідає він і бере на гітарі дзвінкий акорд.
– Тьфу! Я думав, що ти ідеаліст.
– Я й є ідеаліст. Тому й хочу мати тисячу доларів. Ідеалізму мені не треба бажати. Я й так його маю більш ніж досить. А грошей мені бракує.
Проти цього не заперечиш. Логіка в нього бездоганна.
– А що б ти зробив з грошима? – питаю я, все ще не втрачаючи надії.
– Купив би собі квартал будинків і жив би з квартирної плати.
– І тобі не соромно? – кажу я. – А втім, ти не прожив би на квартирну плату, вона дуже низька, а підвищити її ти не мав би права. Тому її не вистачило б навіть на ремонт, і скоро б довелося знову продавати будинки.
– Тільки не ті, які б я купив! Я протримав би їх, поки не скінчиться інфляція. Тоді вони знову давали б справжній прибуток, мені залишалось би лиш збирати гроші. – Бах бере ще один акорд. – Будинки, – каже він задумливо, наче мова йде про Мікеланджело. – За сто доларів сьогодні можна вже купити той, котрий раніш коштував сорок тисяч золотих марок. Скільки можна заробити! І чому в мене немає в Америці бездітного дядька.
– Це ж просто жахливо, – розчаровано кажу я. – Ти, очевидно, за ніч перетворився на нудотного матеріаліста. Домовласник! А де ж твоя безсмертна душа?
– Домовласник і скульптор. – Бах легко ковзає пальцями по струнах. Над ним стукотить молотком трунар Вільке. Він спішно майструє за підвищену ціну білу дитячу труну. – Тоді б мені не довелося робити для вас проклятих конаючих левів та орлів, що здіймаються летіти. Жодної тварини! Ніколи більше! Тварин слід або їсти, або милуватись ними. З мене їх досить. Особливо героїчних.
Він починає награвати «Мисливця з Курпфальца». Я бачу, що сьогодні з ним пристойної розмови не заведеш. Особливо такої, за якою забувають зрадливих жінок.
– В чім суть життя? – питаю я, вже йдучи.
– В тім, щоб спати, їсти й любити жінок.
Я одмахуюсь і рушаю додому. Мимохіть я крокую в такт стукоту Вільке, потім помічаю це й змінюю ритм.
У підворітті стоїть Ліза. В руках у неї троянди. Вона простягає їх мені.
– Ось! На їх! Мені такого не треба.
– Чому? Хіба ти зовсім не відчуваєш краси природи?
– Дякувати Богу, ні. Я не корова. Ризенфельд! – Вона сміється, як жінка з нічного клубу. – Скажи цьому типові, що я не з тих, кому дарують квітки.
– А що ж тобі дарувати?
– Прикраси. Що ж іще?
– А одяг?
– Одяг дарують лиш тоді, коли перебувають уже в ближчих стосунках. – Вона зиркає на мене. – Щось ти дуже сумний. Розвеселити тебе?
– Дякую. Я й так веселий. Іди сама на коктейль до «Червоного млина».
– Я маю на думці не «Червоний млин». Ти все ще граєш на органі ідіотам?
– Так, – здивовано кажу я. – Звідки тобі відомо?
– Та йдуть чутки. Ти знаєш, я б хотіла колись піти з тобою в божевільню.
– Ти й так туди скоро потрапиш.
– Ну, це ми ще побачимо, хто перший, – спокійно заявляє Ліза і кладе квіти на надгробок. – На, забирай цю пашу. Я не можу тримати її в кімнаті. Мій старий надто ревнивий.
– Що?
– Авжеж! Як бритва. А чом би й ні?
Я не знав, що бритва може бути ревнива, однак образ переконує.
– Коли твій чоловік ревнивий, то як же ти умудряєшся вечорами зникати з дому?
– Уночі він у різниці. І я вже якось улаштовуюсь.
– А коли він не в різниці?
– На такий випадок я маю місце гардеробниці в «Червоному млині».
– Справді?
– Хлопче, ти дурний, – каже Ліза, – як і мій старий.
– А одежа й прикраси?
– Кажу йому, що все це дешеве й фальшиве. – Ліза посміхається. – Всі чоловіки вірять у таке. Так от, бери цю зелень. Подаруй її якійсь теличці. По тобі видно, що ти з тих, хто дарує квіти.
– Ти погано мене знаєш.
Ліза кидає на мене через плече багатозначний погляд і рушає додому. Її гарні ноги взуті в розтоптані червоні пантофлі. Одна пантофля прикрашена помпоном, в другої він одірваний.
Троянди аж світяться в присмерку. Букет чималий – Ризенфельд не поскупився. П’ятдесят тисяч марок, прикидаю я. Боязко озираючись, як злодій, забираю їх і йду до себе в кімнату.
За вікном у голубому плащі стоїть вечір. Кімната повна відблисків і тіней. І раптом, ніби з засідки, на мене нападає самотність. Я знаю, ще це безглуздо: я не самотніший, ніж віл у стаді воліз, однак, що з того? Самотність – це не відсутність товариства. Мені зненацька спадає на думку, що, може, я вчора був надто нестриманий з Ерною. Можна ж було все спокійно вияснити. До того ж у кожному її слові звучали ревнощі. А ревнощі означають кохання, це кожному відомо.
Я втуплюю погляд у вікно. Насправді я знаю, що ревнощі – не кохання. Але що вдієш? Вечір б’є в голову, до того ж, з жінками не слід сперечатися, каже Ґеорґ. А я саме це й робив! Охоплений каяттям, я вдихаю запах троянд, який перетворює кімнату на храм Венери з «Тангейзера». І помічаю, що весь тану: я повний всепрощення, примирення й надії. Швидко нашкрябавши кілька рядків, я заклеюю конверта, навіть не перечитавши написаного, і йду до контори по шовковий папір, у якому ми отримали останню партію фарфорових ангелів. Я загортаю в нього троянди і вирушаю на пошуки Фрица Кроля, наймолодшого нащадка фірми. Йому дванадцять років.
– Фрице, – кажу йому, – хочеш заробити дві тисячі?
– Розумію, – відповідає він. – Давайте. Адреса та сама?
– Так.
Він зникає з трояндами – третя сєітла голова за сьогоднішній вечір. Всі знають, чого вони хочуть, – Курт, Ліза, Фриц, – і тільки я не маю жодного уявлення. Ерна теж не те, що мені треба, я відчув це в ту мить, коли Фрица вже не можна було повернути назад. Але що ж те? Де олтарі, до боги і де жертви?
Однак на концерт Моцарта я все-таки вирішую піти – хоч я й сам і музика змусить мене ще сильніше відчути самотність.
Я повертаюсь додому. Небо всіяне зірками. Кроки мої відлунюють у завулку. Я дуже схвильований. Рвучко відчиняю двері контори, вмикаю світло і завмираю на місці. Біля ротатора лежать троянди, мій лист, навіть не розпечатаний, і записка від Фрица: «Дама каже, щоб ви поклали їх собі на могилу. Вітаю, Фриц».
Покласти на могилу. Нічого собі жарт! Яка ганьба! Мене заливає хвиля сорому й люті. Я кидаю записку в холодну грубку. Потім сідаю на стілець і обдумую помсту. Лють переважає над соромом, як завжди, коли ти справді осоромлений і знаєш, що заслуговуєш на це. Я пишу ще одного листа, беру троянди і вирушаю до «Червоного млина».
– Віддайте, будь ласка, цей букет фройляйн Герді Шнайдер, – кажу я швейцарові. – Акробатці.
Весь обшитий галунами чоловік дивиться на мене так, ніби я запропонував йому щось непристойне. Потім велично показує пальцем через плече:
– Пошукайте собі для цього посильного.
Я знаходжу посильного і кажу йому:
– Передайте букет під час її виступу.
Він обіцяє виконати моє доручення. «Може, Ерна там і побачить букет», – думаю я. Потім довго блукаю по місту. Повертаюсь додому геть стомлений.
Мене зустрічає мелодійне дзюрчання. Кнопф саме стоїть перед обеліском і робить своє діло. Я мовчу: мені не хочеться більше сперечатись. Я беру відро, набираю води і виливаю її перед Кнопфом. Фельдфебель витріщує очі.
– Повідь, – бурмоче він. – А я й не знав, що йшов дощ.
І, похитуючись, рушає до своїх дверей.
VI
Над лісом висить багряний місяць. В парку душно і незвичайно тихо. Повз нас безшумно проходить скляний чоловік. Тепер він не боїться бути тут: сонце більше не робить з його голови запалювального скла. Однак для перестороги він усе-таки надів калоші. Може знятися буря, а вона для нього ще небезпечніша, ніж сонце. Ізабела сидить біля мене на лавці, перед корпусом для невиліковних хворих. На ній вузька льняна сукня чорного кольору і золоті черевички на босу ногу.
– Рудольфе, – каже вона, – ти знову покидав мене. Останнього разу ти обіцяв залишитись тут. Де ж ти був?
Рудольф, думаю я, слава Богу! Сьогодні ввечері я не витримав би, якщо б вона назвала мене Рольфом. Я мав важкий день і тепер почуваю себе так, ніби хтось вистрілив по мені з дробовика сіллю.
– Я не кидав тебе, – відповідаю. – Мене тут не було, але це не означає, що я тебе покидав.
– Де ж ти був?
– Гам, за муром…
«Там, серед божевільних», – ледве не сказав я, але вчасно стримався.
– Чому?
– Ох, Ізабело, я й сам не знаю чому. Людина багато чого робить, не знаючи чому і навіщо…
– Цієї ночі я тебе шукала. Тоді місяць був не такий, як тепер, – багряний, неспокійний, облудний. Ні, тоді він був інший – холодний, ясний, хоч випий його.
– Мабуть, краще було б мені бути тут, – кажу я і відчуваю, що її спокій переливається в мене. – Але як же можна випити місяць, Ізабело?
– З водою. Дуже просто. На смак він як опал. У роті не дуже чути – лиш згодом ти його відчуєш, коли він почне мерехтіти в тобі і знову засяє з твоїх очей. Однак тоді не можна вмикати світла. При світлі він згасне.
Я беру її руку і притуляю собі до скроні. Рука суха й холодна.
– Як можна випити його з водою? – питаю.
Ізабела забирає руку.
– Виставляєш уночі за вікно склянку з водою – отак. – Вона простягає руку. – І він там. Це відразу видно, склянка починає світитися.
– Ти хочеш сказати, ще там видно його віддзеркалення.
– Не віддзеркалення, а сам місяць. – Ізабела дивиться на мене. – Віддзеркалення… а що це таке?
– Відбиток у дзеркалі. Віддзеркалюватись можна у всьому з гладенькою поверхнею. У воді теж. Однак не бути в ній.
– У всьому з гладенькою поверхнею! – Ізабела ввічливо й недовірливо посміхається. – Справді? Ти глянь!
– Звичайно. Коли ти стоїш перед дзеркалом, то бачиш там себе.
Ізабела скидає черевик і оглядає ногу – вузеньку, довгу, не спотворену тісним взуттям.
– Що ж, можливо, – каже вона так само ввічливо і байдуже.
– Не можливо, а напевно. Те, що ти бачиш, – не ти, а твоє зображення в дзеркалі.
– Ні, не я. Але де ж тоді я, коли там тільки зображення?
– Ти стоїш перед дзеркалом. Інакше воно не могло б тебе віддзеркалити.
Ізабела знову взуває черевик і поглядає на мене.
– Ти впевнений у цьому, Рудольфе?
– Цілком упевнений.
– А я ні. Що ж роблять дзеркала, коли вони самі?
– Вони віддзеркалюють те, що є біля них.
– А якщо біля них нічого немає?
– Такого не буває. Що-небудь завжди є.
– А вночі? Коли немає місяця і зовсім темно, що вони тоді віддзеркалюють?
– Темряву, – кажу я, сам уже не дуже переконаний у цьому, бо ж як можна віддзеркалювати темряву? Для віддзеркалення завжди треба трохи світла.
– Виходить, вони мертві, коли зовсім темно?
– Може, вони тоді сплять, а коли знову з’являється світло – прокидаються.
Ізабела задумливо киває і щільніше закутує сукнею ноги.
– А коли вони сплять, – питає раптом вона, – то що їм сниться?
– Кому?
– Дзеркалам.
– Я гадаю, їм завжди щось сниться, – кажу я. – Цілісінький день. Їм снимось ми. Але снимось з іншого боку: наш правий бік у дзеркалі стає лівим, а лівий – правим.
Ізабела повертається до мене.
– Виходить, вони наша обернена сторона?
Я замислююсь. Хто знає насправді, що таке дзеркало?
– От бачиш, – каже Ізабела. – А ти щойно запевняв, що в них нічого немає. У них наша обернена сторона.
– Тільки поки ми стоїмо перед ними. Коли ж ми відходимо, вона зникає.
– Звідки ти знаєш?
– Це видно. Коли відійти від дзеркала й поглянути на нього збоку, то зображення там уже немає.
– А якщо дзеркала тільки ховають зображення?
– Як вони можуть їх ховати? Вони ж усе віддзеркалюють! На те вони й дзеркала. Дзеркало нічого не може сховати.
Ізабела замислено морщить лоба.
– Де ж тоді воно дівається?
– Що?
– Зображення! Обернена сторона! Відскакує назад до нас.
– Цього я не знаю.
– Не може ж воно пропасти!
– Воно й не пропадає.
– А де дівається? – допитується Ізабела. – Залишається в дзеркалі?
– Ні. У дзеркалі його більше немає.
– Ні, ще є! Звідки ти знаєш? Ти ж його не бачиш?
– Інші люди теж бачать, що його немає. Вони бачать лиш своє власне зображення, коли стоять перед дзеркалом. І більше нічого.
– Вони закривають його А де дівається моє зображення? Воно мусить там бути!
– Воно й є там, – кажу я, жалкуючи, що почав цю розмову. – Коли знову стаєш перед дзеркалом, зображення з’являється знову.
Раптом Ізабела дуже збуджується. Вона стає колінами на лавку і нахиляється вперед. Її темна струнка постать вирізняється над жовтими нарцисами, які цього жаркого вечора здаються ніби зробленими з сірки.
– Значить, зображення залишається в дзеркалі? А ти щойно казав, що його там немає.
Вона хапає мене за руку й тремтить. Я не знаю, що сказати, аби заспокоїти її. Фізичні закони тут не допоможуть: вона зневажливо відхилить їх. До того ж я й сам у цю хвилину не дуже вірю в них. Мені раптом починає здаватись, що в дзеркалах і справді є щось таємниче.
– Де воно, Рудольфе? – шепоче Ізабела, тулячись до мене. – Скажи, де воно? Чи від мене скрізь залишається якась часточка? В усіх дзеркалах, які я бачила? А я їх бачила багато, безліч! І я в усіх них розпорошена? Кожне взяло щось від мене? Тоненький відбиток, тоненьку скибочку? І дзеркала стружать мене, як рубанок шматок дерева? Що ж тоді залишається від мене?
Я беру її за плечі.
– Все залишається. Навпаки, дзеркала ще додають тобі щось. Вони роблять обличчя видимим і повертають його тобі назад – частку простору, блискучу частку самих себе.
– Себе? – Вона все ще тримається за мою руку. – А коли обличчя вже не те? Коли воно поховане в тисячах і тисячах дзеркал? Як можна його дістати назад? О, його вже ніколи не повернути! Воно пропало! Пропало! Його обтісують, як статую, у якої вже немає лиця. Де моє обличчя? Те, яке було ще до всіх дзеркал? Ще до того, як вони почали мене обкрадати?
– Ніхто тебе не обікрав, – безпорадно кажу я. – Дзеркала не обкрадають. Вони лиш віддзеркалюють.
Ізабела важко дихає. Обличчя в неї бліде. В її прозорих очах мерехтить червоний відблиск місяця.
– Де залишилось зображення? Де ми взагалі, Рудольфе? – шепоче вона. – Де все залишилось? Все мчить кудись, летить, усе тоне! Міцно тримай мене! Не впусти! Хіба ти не бачиш їх? – Ізабела пильно вдивляється в нечіткий обрій. – Он вони літають! Усі мертві дзеркальні зображення! Вони хочуть крові! Ти не чуєш їх? Сірі крила. Вони тріпочуть, як у кажанів! Не пускай їх сюди!
Вона схиляє голову мені на плече, тулиться тремтячим тілом до мого тіла. Я міцно тримаю її. Сутінки дедалі густішають. Вітер ані кине, однак темрява поволі насувається від дерев з алеї, ніби мовчазна рота тіней. Здається, вона хоче оточити нас і крадеться з засідки, щоб одрізати нам шлях.