За вікном, прив’язаний до ґанку, понуро мокнув на осінньому дощі гнідий кінь Чмихалова.
У конторі було добре напалено. Чмихалов пітнів, втирався рукавом, шморгав носом і вкотре запитував голову, чому в колгоспі не провадиться збирання хліба.
– Поглянь у вікно, побачиш, – відповідав голова.
– А мені у вікно глядіти нічого, – занудно гугнявив Чмихалов. – Я дивлюся у партійні вказівки.
– О, – сказав голова і покрутив біля скроні пальцем. – Вказівки, вказівки… Вкажи дощеві, аби він перестав. Ви там, у райкомі, сидите і не знаю чим думаєте. Вперлися у свої вказівки, як барани.
– Як хто? – швиденько перепитав Чмихалов.
– Як овечки, – пом’якшив своє визначення Голубєв.
– Одразу, значить, позадкував, – Чмихалова наче підмінили, очі його заблищали. – Отже, по-твоєму, виходить, що в райкомі сидять барани?
– Ти мені політики не ший, – сказав голова, підводячись. – Я тобі кажу: дощ іде, а під час дошу збирають хліб тільки дурні та шкідники.
– Ну й добалакався! – розвів руками Чмихалов. – Отже, в райкомі сидять барани, дурні й шкідники. І, отже, вся наша партія…
Доказати він не встиг. Голубєв вискочив з-за столу, вхопив Чмихалова однією рукою за шкірки, іншою за штани і, зігнувши його в три погибелі, поволік до виходу.
Нюра Бєляшова, з’явившись о тій порі біля контори, бачила, як на мокрому ґанку, невлад махаючи ногами і руками, несподівано виник Чмихалов. На його довгому обличчі відбилися найрізноманітніші переживання. Нюра не встигла здивуватися і зрозуміти, в чому річ, як Чмихалов, змахнувши руками, наче птах, одірвався од ґанку і полетів. Поли плаща розметалися, а каптур надувся, ніби парашут. Політ був недовгим. Перелетівши через усі східці, Чмихалов торкнувся землі, підстрибнув і побіг, однак нижня його частина не змогла наздогнати верхню, і він розпластався у багні з витягнутими вперед руками, немовби ловив курку.
Підводився він поволі. Його руки, живіт, коліна і навіть одна щока були в багні. Розмазавши грязюку по щоці кулаком з затиснутим у ньому батогом, Чмихалов підійшов до коня, що покірно очікував його, одв’язав і тремтячою ногою довго не міг потрапити в стремено. Нарешті це йому вдалося, він всівся у слизьке сідло, повернув до Голубєва брудне й жалюгідне обличчя і сказав, ледь не плачучи:
– Нічого, я тобі ще покажу! – од’їхав кілька кроків, озирнувся і крикнув сміливіше, хоча й верескливо: – Покажу! Покажу-у! – і погрозливо підняв руку з батогом. Кінь з переляку рвонув. Чмихалов звалився на спину і задер ноги, але різким порухом відновив рівновагу і швидко віддалився. Голова провів його задумливим поглядом і скосив очі на Нюру.
– Ти до мене?
– З поштою, – сказала Нюра.
– Заходь.
У кабінеті голови вона виклала на стіл газети, журнал «Крестьянка», «Блокнот агитатора», чотири листи, три листівки і один товстий пакет. Голубєв схопив «Правду» і почав читати зведення Радінформбюро про становище на фронті, а коли підвів очі, Нюра все ще стояла перед ним, переступаючи з ноги на ногу. В одній руці вона тримала сумку, іншу з якимось папірцем простягала Голубєву.
– Що це? – зиркнув на папірця Голубєв.
– Тимофійовичу, підпиши, га?
Рахівник Волков сидів у сусідній кімнаті й однією рукою скручував цигарку, допомагаючи собі плечем і підборіддям.
З головиного кабінету долинав якийсь гамір. Волков послинив газетку і завмер, наслухаючи. Спочатку він почув голос голови: «Ну, ти даєш!», потім щось сказала Нюра, потім знову голова: «Не можу, і не проси, ніяк не можу. Та ти що, в тюрму мене запроторити хочеш?»
Відклавши недокручену цигарку, Волков зазирнув до голови. Він побачив заплакане Нюрине обличчя, зніяковіле обличчя Голубєва і почув його голос:
– Ти зрозумій, Нюро, я б радий, але як же я можу? Я ж голова, я не можу підписувати такі папери.
Нюра схлипувала, витираючись кінцем хустини. Голова угледів Волкова і поманив пальцем:
– Ходи сюди. Ти поглянь, що вона мені дає на підпис.
Волков підійшов до голови, взяв простягнутого йому папірця і повільно, вникаючи у зміст, прочитав:
Видана Бєляшовій Г. О. про те, що вона дійсно жила з військовим службовцем Чонкіним Іваном.
– Це ти сама писала?
– Сама. – Нюра з надією дивилася на Волкова.
– Це тобі в сільраду треба йти з цією довідкою. А ми колгосп, ми таких довідок не видаємо.
– Та й у сільраді не підпишуть, – сказав Голубєв.
– Мабуть, що не підпишуть, – підтвердив Волков, поклавши довідку на стіл.
– Ну як же не підпишуть? – мовила Нюра. – Я ж не якось там… я ж з їм по правді жила.
– По правді, по правді, ніхто ж не заперечує, – сказав голова. – Але довідки тобі ніхто не дасть. А ти ось що, – Голубєв підвівся і вийшов з-за столу, – ти йди просто в райком, до Ревкіна просто. І як у кабінет увійдеш, так сумку на підлогу кидай і сама на підлогу кидайся, очі витріщай і кричи… – Голубєв насправді витріщив очі, побуряковів і раптом, зображуючи, як має поводити себе Нюра, завищав: – «Я вагітна!»
– Ох, батечку! – Нюра зі страху аж присіла. – Перепудив як!
– Перепудив? Отож-бо! – голова підморгнув Волкову, який споглядав усе без інтересу і без живинки в очах. – Він також перепудиться. На горло його бери. Кричи: «Вагітна! Оддай мені мого Івана!» – кричи.
– Гадаєш, допоможе? – поцікавилась Нюра. Голубєв поміркував, поглянув на Волкова.
– Мабуть, що не допоможе, – знехотя визнав.
– Навіщо ж кричати?
– А так. Душу одведеш.
Нюра взяла папірець, сказала:
– Ну, добре, тоді допобачення.
Пішла до виходу, взялася вже за ручку дверей, зупинилась.
– Тимофійовичу, – мовила зніяковіло. – Але ж я й справді теє…
– Що теє? – не зрозумів Іван Тимофійович.
– Важка я, – сказала Нюра, червоніючи.
8
Дві чи три доби з перервою на ніч просиділа Нюра на лавці перед приймальнею секретаря райкому Ревкіна, котрий то виїжджав на виклик якогось начальства, то сам викликав до себе когось, то проводив якісь конференції, то готувався до бюро райкому. І хоча на дверях його висіла табличка із зазначенням днів і годин прийому, очікування Ревкіна скидалося на подорожування у поїзді, який іде без розкладу, невідь куди і невідомо, чи дійде колись до кінцевого пункту.
Райком жив напруженим буденним життям, коридорчиком діловито снували, розносячи папери на підпис, секретарки в білих кофтинках і поважно рипіли хромовими чобітьми місцеві начальники в напіввійськових, а то й у цілком військових костюмах. Іноді з’являвся й сам Ревкін, і тоді ті, що сиділи на лавці, підводили голови і дивилися на нього, як на вищу істоту, не відважуючись наблизитися. А коли хто й відважувався, то одразу ж з нічого виникала секретарка, літня жінка в окулярах, і, застосовуючи фізичну силу, кричала:
– Громадянине! Громадянине! Ви ж бачите, що товариш Ревкін дуже зайнятий. Як тільки в нього буде вільний час, він усіх прийме.
Доки вона це говорила, доки відпихала розгубленого громадянина, товариш Ревкін встигав сховатися за дверима, а вже туди пробитись до нього не було ніякої можливості.
На третю чи четверту добу всім, хто чекав під дверима приймальні, було оголошено, що протягом кількох днів товариш Ревкін прийому не вестиме, бо він готується до наступного дуже важливого засідання бюро, а замість нього усіх прийме товариш Борисов. Дехто з черги був цим розчарований, Нюра ж попервах начальників не розрізняла, для неї вони всі були на одне лице.
Скільки вона ще очікувала на свою чергу, зараз, за давністю літ, встановити вже немає змоги, але винагородою її наполегливості було те, що вона врешті-решт потрапила до кабінету, де за столом сидів чоловік, чий знудьгований вигляд виражав повну байдужість до людських справ.
Він дивився на Нюру без найменшої цікавості, ніби заздалегідь знав, що справа, заради якої вона насмілилась його потурбувати, нічого не варта, надто зараз, на тлі грандіозних подій, що відбуваються. Він сидів, мовчки дивився на Нюру, і вона, не діждавшись ніякого запитання, змушена була сказати, що прийшла клопотатися «за свого мужика».
– За якого? – Борисов уперше розтулив вуста, і стало зрозуміло, що він – не статуя.
– За Івана, – мовила Нюра і розплакалась.
Він поворухнувся, дістав кишенькового годинника і втупився в нього, чи то даючи зрозуміти, що він людина зайнята, чи то засікаючи, скільки часу Нюра проплаче. Може, Нюра плакала довше, ніж належало, – він не витримав і сказав, не підвищуючи голосу:
– Громадянко, тут сльозам не вірять.
Слова ці, вимовлені так просто, справили на Нюру відповідне враження, їй і справді одразу ж перехотілося плакати.
– Тепер, – сказав Борисов, продовжуючи дивитись на годинника, – викладайте швидко прізвище Івана, що з ним трапилось і чого ви хочете.
Вона почала викладати, назвала прізвище, він пожвавішав і швидко перепитав: «Як? Як?» Вона повторила: «Чон-кін».
– Чонкін, – замислено проказав він і записав прізвище на сторінці настільного календаря. – Отже, ви кажете, що він заарештований? Так що ж вас турбує?
– Та як же ж? – сказала Нюра.
– А що як же? – запитав Борисов. – Раз він заарештований, значить, буде суд. Якщо цей ваш Чонкін винен, його покарають, якщо ні… – Тут Борисов, можливо, хотів сказати «виправдають», але, подумавши, закінчив: – …тоді суд прийме інше рішення.
– А як же ж я? – сказала Нюра.
– А що ви?
Нюра знову заплакала і, втираючись кінцем хустини, почала плутано пояснювати, що її вважають сторонньою, а насправді вона не стороння, тому що вона з ним, тобто з Іваном, хоч і без довідки, а жила.
З’явилися ознаки того, що Борисову став уриватися терпець.
– Громадяночко, – сказав він, тарабанячи пальцями по столу, – що ви мені городите? Яке мені діло до того, з ким ви жили? Невже ви гадаєте, що райкому більше нічого робити, як займатися такими дурницями? Ідіть звідсіля!
– Куди? – крізь сльози запитала Нюра.
– Не знаю. До прокурора чи ще до когось. Ідіть!
Та Нюра не йшла. Вона стояла і плакала. А Борисов сидів і дивувався, невже ця дурна жінка не може зрозуміти, хто вона, де перебуває і перед ким стоїть. Обурений цим, він вийшов із-за столу і почав тіснити Нюру до виходу.
– Ну, досить, нічого тут рюмсати. Тут вам не це саме. Тут ми нікому хуліганити не дозволимо. Тут і не таким роги обламували.
Відступаючи під його натиском, Нюра задкувала до самих дверей і, спиною вибивши двері, вискочила з них, мов ошпарена.
9
Прокурор Павло Трохимович Євпраксеїн на тверезу голову завжди знав, що він робить і для чого. Він розумів, що багато хто не має подібних знань, і тому звично не дивувався чудернацькій поведінці людей.
Нюра, пішовши од Борисова ні з чим, дійшла висновку, що поводила себе неправильно. Тепер вона вирішила діяти так, як радив їй Іван Тимофійович Голубєв. Та одна річ вирішити, а інша – зробити. Коли вона увійшла до кабінету і побачила тілистого поважного чоловіка за великим столом під великим портретом, вона якось одразу ж знітилася і, переступаючи з ноги на ногу, навіть злегка позадкувала, але, дійшовши до порога, зупинилася.
– Ви до мене? – запитав прокурор привітно.
– До вас, – мовила Нюра так тихо, що сама своїх слів не почула.
– А в якій справі?
– Я вагітна, – сказала Нюра.
Якби вона виконала пораду Голубєва в повному обсязі, себто завищала, кинула на підлогу сумку й сама кинулася долі, можливо, це й справило б на прокурора належне враження. Але вона знітилась, почервоніла і цю фразу вимовила так тихо, що не була певна, почув її прокурор чи ні.
– Не зрозумів. Яка? – прокурор приклав до вуха долоню.
– Вагітна, – пробелькотіла Нюра, ніяковіючи ще більше.
– Голосніше.
Коли вона вимовила те ж слово втретє, прокурор нарешті її почув. Він посміхнувся і вийшов з-за столу.
– Вагітна? – перепитав і, м’яко взявши Нюру за плечі, підвів до вікна. – Якщо вагітна, вам не сюди, вам о-он куди треба.
І показав їй на обшиту дранкою будівлю з іншого боку вулиці, у якій, згідно з вивісками, був пологовий будинок та жіноча консультація.
– Ні, – сказала Нюра, – я не про те, я про мужика.
– Від фронту нікого не звільняємо, – поквапно мовив прокурор.
– Та ні, – сказала Нюра.
– А коли щодо аліментів, то ще рано. Тільки після народження дитини.
– Та я не про те, – посміхнулася Нюра. Порівняно з тим, що мав на увазі прокурор, істинна її справа видалася їй далеко простішою і легко вирішуваною. – Мужика ось мого посадили.
– А-а, – мовив прокурор. – Тепер зрозумів. І за що ж?
– А ні за що, – щиросердо сказала Нюра.
– Ні за що? – здивувався прокурор. – А ви в якій країні проживаєте?
– Як це? – не зрозуміла Нюра.
– Ну, я запитую, де ви живете? В Англії, в Америці чи, може, у фашистській Німеччині, га?
– Та ні ж, – пояснила Нюра, – я в Красному живу, в селі, звідсіля сім кілометрів, може, чули?
– Щось чув, – кивнув прокурор. – І що ж у цьому вашому Красному радянської влади немає, чи що, га?
– У Красному немає, – потвердила Нюра.
– Як, зовсім немає?
– Зовсім немає, – сказала Нюра. – Сільрада ж у нас в Ново-Клюквині, через річку. А в нас тільки колгосп.
– А, зрозуміло, зрозуміло, – дійшло до прокурора. Він узяв аркуш паперу і став на ньому щось креслити. – Ось це, значить, річка, тут, за річкою, радянська влада, ось ми її так заштрихуємо. А з цього боку, виходить, зовсім нічого. Та-а-ак, – сказав він, з інтересом розглядаючи креслення, – тоді, звичайно, зовсім інша справа. А то я вже було подумав, як це: радянська влада, і ні за що… Я особисто як прокурор, ну і взагалі, як радянська людина, про такі неподобства ніколи не чув. Ні, звичайно, бувають в нас окремі особи, котрі з дурощів чи зловмисно розпускають різні чутки, але таких людей ми, звичайно, садовимо. За наклеп на наш лад, на наше суспільство, на наш народ, але ж тут не можна сказати – ні за що. Адже так?
– Так, – погодилася Нюра.
– Ну, і чого ж ви від мене хочете?
– Так я ж про свого мужика, – нагадала Нюра.
– А я тут при чому? – розвів руками Павло Трохимович. – Я ж радянський прокурор. І влада моя поширюється тільки на радянській території. А там, де радянської влади немає, там я безсилий.
Зі сказаного прокурором Нюра не зрозуміла нічого і сиділа, чекаючи продовження розмови. Та прокурор ніякої розмови продовжувати, очевидно, не збирався. Він дістав з пластмасового футляра окуляри, посадив їх на носа і, розкривши папку з написом «Справа №…», взявся читати документи, що лежали в ній. Нюра терпляче ждала. Нарешті прокурор звів очі і здивувався:
– Ви ще тут?
– Так я ж про…
– …свого мужика?
– Еге ж, – кивнула Нюра.
– Хіба я незрозуміло пояснив? Ну, що ж, спробую інакше. Запам’ятайте і закарбуйте собі на носі, – він підвищив голос і став погрожувати пальцем, – у нас в Радянському Союзі ні за що нікого не саджають. І я як прокурор попереджую вас якнайсуворішим чином, ви такі балачки облиште. Так, так, і нічого прикриватися своєю вагітністю. Ми нікому – ні вагітним, ні всіляким іншим не дозволимо. Зрозуміло?
– Зрозуміло, – злякалася Нюра.
– Ну, ось і добре, – швидко пом’якшав прокурор. – В основному домовилися. А що стосується деталей, то їх можна й обговорити. Коли щодо вашого чоловіка були допущені окремі порушення закону, ми їх припинимо, а винних, якщо вони є, покараємо. Це я вам обіцяю як прокурор. Як прізвище вашого чоловіка?
– Чонкін, – сказала Нюра. – Чонкін Іван.
– Чонкін? – прокурор згадав, що колись підписував ордер на арешт саме Чонкіна, і потім чув, що саме Чонкін виявився отаманом якоїсь банди і що ця банда була розгромлена. – Чонкін, Чонкін, – бурмотів прокурор. – Отже, ви кажете, Чонкін? Одну хвилиночку, – він ввічливо посміхнувся. – Будьте ласкаві, почекайте мене в коридорі, я все виясню і тоді вам скажу.
Нюра вийшла в коридор і там пробула певний час. А прокурор Євпраксеїн тим часом комусь телефонував і розмовляв стоячи й пошепки, прикриваючи трубку долонею і позираючи на двері. Потім він вийшов у коридор, запросив Нюру до себе, сам сів за стіл, а вона лишилася стояти.