– Отже, ви кажете – Чонкін? – запитав прокурор. – А ваше як прізвище?
– Бєляшова, – неохоче мовила Нюра, розуміючи, що це запитання поставлено їй неспроста.
– Вірно, – сказав прокурор. – Бєляшова. Ви з цим Чонкіним не одружені. Так? Так. Тобто, власне кажучи, ви до цього Чонкіна, якого, до речі, жде суворе покарання, ніякого стосунку не маєте.
– Та як же, – заперечила Нюра, – я ж вагітна.
– Тим паче, – впевнено сказав прокурор. – Навіщо ж вам пов’язувати свою долю і долю майбутньої дитини з цим злочинцем?
Тут він почав плести якісь нісенітниці і промовляти від імені такої собі множинної особи, якою або частиною якої він начебто був.
– Ми, – сказав він, – не маємо сумніву, що ви хороший працівник і справжня радянська людина і що ваш зв’язок з цим Чонкіним був цілком випадковим. Саме тому ми вас і не притягуємо до відповідальності. Але саме тому ви повинні від цього Чонкіна рішуче відмежуватися…
Далі пішла взагалі якась тарабарщина: важкі часи… складна міжнародна обстановка… протиборство двох світів… не можна сидіти між двома стільцями… необхідно визначитися, з якого боку барикад…
– І тому, – закінчив він свою думку, – для вас було б правильним не захищати вашого Чонкіна, а навпаки, розірвати з ним найрішучішим чином. Було б доречно заявити навіть письмово, що я, така-то і така-то, увійшла в інтимний зв’язок з Чонкіним випадково і необачно, не знаючи його звірячої суті, про що шкодую. Га? Як ви вважаєте, можна так написати? – Прокурор глянув на Нюру і побачив її очі, повні сліз.
– Дядечку, – мовила Нюра, шморгаючи носом, – він же ж, Ванько, хороший.
– Хороший? – прокурор спохмурнів і одвів очі. – Цікаво, за що ж його заарештували, раз він хороший?
– Та ні за що ж, – сказала Нюра.
– Ні за що? – сердито перепитав Євпраксеїн. – Ну, що ж, Бєляшова, ви, я бачу, не просто помиляєтесь. Ви затята у своїх помилках. Я бачу, для вас час, проведений з цим Чонкіним, не минув дарма. Я бачу, він добре встиг вас обробити.
Думаючи, що прокурор має на увазі її вагітність, Нюра кивнула і погодилася крізь сльози:
– Встиг.
10
Звичайно, зараз у Долгові вже мало хто пам’ятає прокурора Павла Трохимовича Євпраксеїна, хоча за тих часів важко було уявити, що його взагалі колись зможуть забути. Тоді слава його була міцною, гриміла на весь район, а інколи навіть виходила за межі. Всі знали й казали, чи, швидше, шепотіли, що прокурор Євпраксеїн – це звір. Що до нього потрапиш – живим не вийдеш. Що спуску нікому не дає, і ні сльозою його не проймеш, ні хабарем не підмажеш. І вигляд у нього був звірячий, і поводився він по-звірячому, і ніхто б тоді не повірив, що насправді був він людиною загалом доброю, але надто вже заляканою. І від того, що був заляканим, він до смерті боявся, що його доброту хтось розгадає, роздивиться і розкусить. І, щоб цього не трапилося, Павло Трохимович день у день приховував свою справжню сутність, і приховував настільки вміло, що деякі слабодухі люди від одного лише прокурорського погляду мало не втрачали свідомість.
Звичайно, серед прокурорів зустрічалися різні люди. Розповсюджений між ними був тип і справді жорстокої істоти, якій однаково, людина чи муха. Але такий жорстокий, знаючи свою жорстокість і тому не ризикуючи бути викритим, міг якусь жертву і проґавити через забудькуватість, після пиятики або з корисливих міркувань.
А от Євпраксеїн, відчуваючи в собі схильність до чогось доброго, дуже боявся, що і пронюхають, і довідаються, і тому не пропускав нічого й нікого.
Та була в нього одна слабкість, поширена навіть серед прокурорів, – він любив випити. І коли випивав, розкривався.
Того дня, після розмови з Нюрою, він зайшов у чайну, з кимось там зустрівся, з кимось там випив і повертався додому пізно увечері. Пальто на ньому було розхристане, шарф стирчав з рукава, а шапку він забув у чайній.
Прокурор ішов непевним кроком, хилитався із боку в бік, зашпортувався, зупинявся і розмахував руками.
– Дурепа! – казав він уявній співбесідниці. – Подумаєш – я вагітна. Я, може, також вагітний. А коли вагітна, так що ж, на руках тебе носити? Вагі-і-ітна! Теж мені дивина, ха-ха, вагітна. Так тебе ж ніхто не саджає. З тобою по-хорошому. До тебе гуманізм проявляють. Відречися від нього – і все, і ніхто тебе не зачепить. Так ні ж бо. Дядечку, він хороший. А що в ньому хорошого? Та мені, коли б дозволили, я, може, ще кращим був би. Але не можу, тому що я хто? Я прокурор. Так, прокурор, – він змахнув рукою, і перед очима в нього майнула пістрява стрічка. – «Змія!» – здогадався Павло Трохимович. – Змія! – закричав він не своїм голосом і з усієї сили кинувся бігти. Спіткнувся, упав, вдарився головою об дорогу. На щастя, о тій порі вулиці міста Долгова ще не мали твердого покриття. Зараз, щоправда, багато чого змінилося. А втім, твердого покриття немає, здається, й дотепер. Ну, а тоді, якби було покриття, то одним прокурором могло б стати менше. А прокурорів треба берегти. Ви скажете, а навіщо їх берегти, їх багато. Це, звичайно, так. Але все таки шкода й прокурора.
Вдарившись головою, прокурор Євпраксеїн лежав ницьма на дорозі і не подавав ніяких чітких ознак життя. Згодом, отямившись, він чув, як хтось підійшов, хтось нахилився над його розпластаним тілом. Прокурор застогнав.
– Ви живі? – співчутливо запитав незнайомий чоловічий голос.
– Не знаю, – Євпраксеїн намагався підкласти під себе руки, аби зіпертися, і знову побачив, що до нього повзе щось довге.
– Знову змія! – сказав він пригнічено, і голова його упала.
– Що ви, громадянине, яка змія? Це ж ваш шарф.
– Шарф? – прокурор розплющив одне око, посмикав рукою, і те довге також смикнулося. – Ти диви, шарф! А я думав – змія. А я змій не люблю. Я їх боюся. Ти думаєш, що я нічого не боюся? Ні, боюся. Тому що я жива істота, а все живе боїться.
З допомогою незнайомця він звівся на ноги й хилитався, не зважуючись рушити з місця.
– Спасибі, друже! – бурмотів він. – Спасибі! Не знаю навіть, чим тобі віддячити. Що для тебе зробити?
– Припалити не знайдеться? – запитав незнайомець і витяг з-за вуха цигарку.
– Зараз, – заквапився прокурор. Його переповнювала вдячність, і йому дійсно хотілося зробити щось хороше для цієї незнайомої, але, безумовно, доброї людини. – Одну хвилиночку. – Він поліз до лівої кишені, для цього йому довелося чомусь розвернутися на триста шістдесят градусів ліворуч. У лівій кишені сірників не виявилося. Тоді він поліз до правої кишені і знову зробив повний розворот довкола своєї осі праворуч. Знайшов у правій кишені пачку, відкрив і почав діставати сірники, розсипаючи їх по землі. Нарешті виловив одного сірника і, замахуючись ним, як шаблею, спробував чиркнути по пачці.
– Дайте, я сам, – запропонував незнайомець.
– Ні-ні, – сказав прокурор. – Я хочу проявити нова… пова… вагу.
Руки тремтіли, сірники ламалися. Нарешті один із них зашипів і спалахнув. Євпраксеїн підняв його до рівня свого обличчя. Незнайомець з цигаркою потягся до вогню, глянув на Євпраксеїна, здригнувся й відсахнувся.
– Ви прокурор? – запитав він схвильовано.
– Прокурор, – кивнув Євпраксеїн. Легким подувом вітру задуло сірника. Прокурор дістав іншого, чиркнув і побачив, що незнайомець швидко віддаляється від нього.
– Та куди ж ти? – розгубився Павло Трохимович. – На, припали! Чуєш, друже? Братику! Зупинися!
Він навіть пробіг кілька кроків за незнайомцем, але потім махнув рукою, зупинився і, сказавши «от дурень!», сплюнув.
Потім витягнув з рукава шарф, намотав його поверх коміра пальта і пішов далі, просторікуючи сам із собою:
– Теж мені, боягуз жалюгідний, прокурора злякався. І правильно робиш, що боїшся, – казав Павло Трохимович, звертаючись до телеграфного стовпа, що трапився йому на дорозі. – Правильно! Ти гадаєш, людина людині хто? Друг? Товариш? Братик? На, понюхай! Людина людині люпус ест! Людина людині – вовчище з ось такими іклами. Так, звичайно, я – прокурор. Я прокурор! – повторив він і побрів далі. – Я комуніст. Я солдат партії. Я не маю права на м’якодухість. Ось поб’ємо німців… Ось комунізм збудуємо, і тоді всім за потребою… Тоді будемо кожного по голівці… гладити. А зараз не час… – він зупинився, поміркував. – І вчора був не час. – Він ще поміркував і озирнувся. – І завтра буде не час. – І знову підвищив голос. – А та все одно! Я боєць! Я солдат!! Я кат!!! Я вбивця!!!! Я наволоч!!!! – вереснув він і вдарив себе кулаком у груди.
Азалія Митрофанівна, або просто Аза, дружина прокурора, сиділа перед дзеркалом і розтирала на вилицях крем. Було пізно. Діти, Оленка і Трохимко, давно полягали спати. Тарілка репродуктора ледь деренчала, передаючи легку музику. За дверима почулися кроки. Аза насторожилася. Двері розчинились, і на порозі в розстебнутому брудному пальті з’явився Павло Трохимович.
– Господи! Знову? – вжахнулася Аза.
– Знову, – кивнув Павло Трохимович. – А ти все цеє? – він потер під очима, ніби також розмащував крем. – Хочеш бути молодою? Не допоможе. Ні. Життя кого хочеш зморщить, навіть жінку прокурора.
– Пашо! – сказала вона докірливо.
– А що «Пашо?» Що «Пашо»! – він погладив пальцем її халат. – Халатик, бач, шовковий.
– Ну, Пашо, ти ж сам купив мені його до дня народження.
– Так, звичайно. – Крокуючи по кімнаті, він робив чудернацькі рухи руками. – Я купив. До дня народження. А за які гроші? А за віщо мені ці гроші платять? А гроші мені платять за те, що я людей… – він наблизив до неї побуряковіле обличчя і різко видихнув: – …убиваю.
– Пашо! – закричала вона. – Подумай, що ти верзеш?
– Ха-ха! – засміявся він. – Подумай. Давно подумав. А що вдієш? У мене сім’я, і всі ви жерти хочете.
– Пашо! – сказала вона з докором. – Ти ж дітей розбудиш.
– А, дітей! – він увірвався в дитячу і, відпихаючи повислу на руці дружину, заволав: – Ану, вставайте, паразити! Я хочу вам оголосити, що ваш батько – кат і вбивця!
Вони не спали. Семикласниця Оленка і п’ятикласник Трохим сиділи кожен на своєму ліжкові, натягнувши до підборіддя ковдри і тулячись до стіни.
– Оленко! Трохимку! – широко розкинувши руки, мати відгороджувала їх від батька. – Не слухайте татка. Татко п’яний.
– Так, я п’яний. І тому кажу правду.
Він вийшов у передпокій і на аркуші, видраному з Оленчиного зошита, тримаючи ручку в кулаці, розбризкуючи чорнило, написав:
Я, прокурор Євпраксеїн П. Т., перебуваючи при здоровому глузді і тверезій (закреслено), зізнаюся у своїй співучасті і оголошую про свій вихід з. Я знаю, на що йду, але в мене більше немає сил, і мій вчинок продиктований моєю громадянською совістю і
На цьому він скінчив і, не поставивши ні крапки, ні часу, ні дати, розписався. І щедрим жестом простягнув папірця дружині:
– На, віднеси!
– Кому?
– Їм.
– Гаразд, – сказала вона покірно, – я віднесу. Ти роздягайся і відпочинь, а я однесу.
– Віднесеш? – він підхопився. – Посадити мене хочеш? – загримів, торжествуючи. – Дай сюди! – Він вирвав папірця з рук дружини й пошматував. – Я знаю, що ти така, що тільки й ждеш, як би позбутися. Ось до мене сьогодні приходила… проста російська жінка… навіть не розписана, а готова заради нього… А ти-и!.. Під розстріл мене хочеш? Сволота! Не діждеш. Я сам…
І тут повторилося те, що траплялося не раз. Він зірвав зі стіни дубельтівку й закричав:
– Виходь!
– Пашо, – сказала вона сумно, наперед знаючи, що її слова не подіють. – Ти хоча б дітей посоромився.
Колись діти кидалися до батька, хапали його за ноги і кричали «таточку». Тепер вони сиділи в своїй кімнаті і злякано стежили за подіями крізь відчинені двері.
– Виходь! – квапив прокурор.
– Зажди, я хоч чоботи надіну.
– Авжеж, ще чоботи бруднити. І так славна будеш.
Босу, покірну, в самому халаті, надітому на голе тіло, він вивів її до нужника. Було зимно, але світло, місяць уповні виринув з-за хмар і байдуже освітлював місце майбутньої страти.
– Іменем Російської Радянської Федеративної… – урочисто виголосив прокурор, зводячи рушницю.
Раніше, коли траплялося таке, вибігали сусіди. Тепер же не було нікого. Лиш одне вікно розчинилося, і жіночий голос запитав:
– Що там таке?
А інший, також жіночий, відповів:
– Прокурор знову Азалію на розстріл вивів.
Вікно одразу зачинили. Прокурор мимоволі озирнувся на сторонні звуки, а коли повернувся знову, Азалії поблизу нужника вже не було. Тут і місяць закотився, стало зовсім темно.
– Азо! – гукнув прокурор у темряву. – Виходь! Не перешкоджай виконанню вироку.
Азалія не відгукувалась. Павло Трохимович обігнув нужника, зазирнув в обидві його половини, втелющився в купу, накладену перед входом, вилаявся і з рушницею напереваги пішов додому. Але вдома двері виявилися замкненими зсередини. Прокурор гамселив у двері кулаками й ногами, кричав: «Азо! Відчини! Іменем закону! Я більше не буду!» – та, не діждавшись ніякої відповіді, ліг спати на постілку біля дверей.
Вранці він, як завше, повзав перед дружиною на колінах, хапав її за ноги, благав простити і обіцяв викинути рушницю на смітник або продати.
Затим, почасти прощений, напившись міцного чаю, подався на роботу і виконував свої обов’язки твердо, як належить.
11
Нюра йшла та й ішла довгими коридорами установ, які злилися для неї в один безконечний коридор з брудною підлогою, вичовганими лавами. На тих лавах у несміливих, очікувальних позах сиділи прохачі, себто люди, котрі ще чогось бажали від цього життя, шукачі правди, борці за справедливість, кляузники, принижені й ображені в подертих куфайках, в лахмітті, в личаках, у чунях, в калошах голобіски, а то й зовсім босі, діди й баби, жінки з дітками, молодий хлопчина на милицях, літній матрос з перебинтованою головою, дід в суконному пальті, по якому табунами бродили бліді воші, рахітичний малюк, що жував хліб у брудному полотняному вузлику.
Блідий неголений чоловік з гарячковим блиском в очах розповідав Нюрі, як слідчий відбивав йому нирки, пояснюючи свої дії ідеологічною війною і складністю міжнародної обстановки.
– Перед самою війною, – казав цей чоловік, – мене звільнили, але я тепер ні на що не здатен.
Він показував Нюрі свою довгу заяву, в якій пропонував внести статус інваліда ідеологічної війни, а йому особисто дати першу групу з правом безкоштовного проїзду в громадському транспорті.
Була тітка, що загубила картки. Вона ходила по інстанціях, казала, що в неї троє дітей, що вони помруть з голоду. Їй відповідали: «Тут не богадільня. Про дітей треба було думати раніше. У нас немає спеціальних фондів для роззяв». Один вельми непрезентабельного вигляду громадянин став на шлях боротьби геть через дрібниці. Якось йому знадобилося перекрити дах, і він звернувся до директора радгоспу з проханням виписати йому скількись там соломи. Директор відмовив на тій підставі, що прохач недостатньо активно проявляв себе в громадському житті, тобто не відвідував самодіяльність, не випускав стінгазету, не ходив на збори, а коли й ходив, то не ліз на трибуну і пасивно брав участь у загальних оплесках.
Замість того, щоб просто вкрасти цю солому (як робили одні) або дати директорові трояка (як робили інші), соломо-прохач вирішив діяти законним чином, писав скарги усім, включаючи Калініна. Відповіді поверталися до тих, на кого він скаржився, двічі (один раз в дирекції радгоспу, один раз у міліції) його було бито, три місяці його лікували в божевільні, однак остаточно, мабуть, не вилікували.
Усі люди, котрих стрічала Нюра в цьому безконечному коридорі перед безконечною шеренгою дверей, сиділи тут іноді цілодобово, як на вокзалі. Час від часу викликалося прізвище когось із тих, хто сидів, і він, заздалегідь стягнувши шапку і кланяючись, входив у довгождані двері, щоб через хвилину вилетіти звідтіля з каламутним поглядом, а то й з вигуком, наче з кабінету зубного лікаря.
За тими дверима сиділи поважні особи. Усі вони працювали без наркозу. Вони кожного відвідувача сприймали, як гідру, котра конче бажає щось вхопити у нашої робітничо-селянської держави. Самі не виробляючи нічого, окрім непотрібних паперів, вони докоряли кожному, хто входив, ніби саме він і живе на шиї у держави, ніби й так отримав занадто багато, а тепер ще прийшов по зайвину.
У цьому безконечному коридорі, осяяному постійним присмерковим світлом, завше вогкому й холодному, наче тут не бувало зміни дня і ночі і пір року, текло розмірене, аж мовби потойбічне життя.