Таємне джерело - Кокотюха Андрей Анатольевич

Андрій Кокотюха

Таємне джерело

Передмова

До останнього часу Андрій Кокотюха був мало не єдиним в Україні послідовним представником, захисником і промоутером літератури «масової» (себто такої, в якій є фабула, герой, конфлікт, інтрига, зіткнення й несподіваний фінал, частіше за все, хепі-енд), та й нині він не пасе задніх.

Кокотюха – це стабільна марка, або, як тепер кажуть, бренд. Я цим хочу сказати, що нецікавих книжок у нього не буває. А ще Кокотюха – американець. Знову ж таки, в переносному сенсі, бо насправді більшого українця як за зовнішністю, так і за характером, не кажучи вже про автентичну мову, годі шукати. Але помічено, що зазвичай наш пересічний письменник творить мало, повільно, довго працює над задумом, а якщо вмикає продуктивність, то відразу виходить халтура. Кокотюха ж оре цю ділянку вже майже п’ятнадцять років, і простоїв у нього не спостерігається, як заведено в професійних письменників там, де це не лише забавка, а й індустрія. Чим, до речі, дає плідний матеріал для літературознавчого аналізу, оскільки Кокотюха не застиг у розвитку, знайшовши один раз золоту жилу – сподіваймося, що колись вона стане-таки золотою…(Так, переважно на дослідженні творів Кокотюхи побудувала свою докторську дисертацію доктор філологічних наук Софія Філоненко.)

Почавши на межі «нульових» із класичного «вестернізованого» кримінального роману, він повсякчас розширює межі жанру, додаючи до класичної схеми різний набір спецій, від «побутовщини» до ґотики (саме так визначила його стиль згадана дослідниця). Торік він зовсім збив з пантелику своїх шанувальників, спарувавши детектив як такий, авантюрний роман та історичне дослідження на пекучу тему. Його книжка «Червоний» – розповідь про непереможного ватажка УПА – стала правдивим бестселером і, як це буває з вигадкою по-справжньому захопливою, багатьом розкрила очі на реальні трагічні події, щодо яких досі не склалася спільна думка.

Нинішня прем’єра – роман «Таємне джерело» – теж пропонує сюрприз. Це ретро, повернене в епоху, яка внаслідок природних дефектів колективної пам’яті сприймається мало не як золота доба. Це часи пізнього «розвиненого соціалізму» – кілька маразматичних років між початком Афганської війни й успінням нещасної втомленої ляльки, яка виконувала роль лідера найнебезпечнішої держави світу. І знову автор плутає сліди, дурить читачеві голову, кидаючи йому час від часу дозовані натяки на те, що ось зараз розповідь рушить шляхом фольклорної містики, потім наукової фантастики, потім політичного трилера, потім ліричної мелодрами, повертаючись урешті-решт до цілком раціонального психологічного детективу, гідного пера, точніше, пер братів Вайнерів. Але є в тексті й додаткова принада: смачна, гостро схоплена й детально передана густина міцно забутого побуту, причому як міського, так і зовсім невідомого сільського, саме напередодні краху тієї божевільної системи й держави. Ну й, нарешті, те, з чого варто було почати: герой – у міру мужній, у міру слабкий, у міру чесний, у міру компромісний, який зрештою знаходить себе, а це, тобто розвиток характеру, і є справжнім змістом будь-якого сюжету.

Проте почати слід було з того, з чого я, власне, й почав: у Кокотюхи нецікавих книжок не буває.

Юрій Макаров

Казка

Був, хоч де був, жив собі десь на світі один хлопець.

У хрещенні дали йому батьки ім’я Адамек.

Мала його родина дуже багато дітей, і всі бідували. Братики та сестри Адамека часто не доживали до юного віку. Тож батьки віддавали дітей у панські слуги.

При панському дворі можна було завжди отримати щось із багатого столу – не мав тамтешній пан вигоди від того, щоб його слуги хворіли та помирали з голоду. Та якщо раптом котрийсь із них хворів, того не лікували. Для чого, якщо сих слуг пан міг брати до свого маєтку коли захотів? У тих краях він був єдиним сильно заможним багачем, а простий люд міг жити, лише слугуючи панові, ніяк інакше.

Завів тамтой пан ось який порядок. Коли хворів служник, юний хлоп або дорослий муж, вірні панські слуги завозили його далеко в лісову хащу, припинали до дерева і там лишали на поталу дикому звірові. Зможе зостатися живим – значить, обдурив долю. Ну, а не зможе, то теж судьба його така. Відтак рідним нещасного про се не говорили. Казали звичайно: забрали, мовляв, вашого батька, сина, чоловіка чи брата на війну за королівським наказом. А що не повернувся назад, так на те вона й війна. Варто ж хворобі взяти молоду дівку чи дорослу жінку, з нею чинили так само. Лиш мовили родичам: узяли вашу доньку, сестру, дружину чи маму до покоїв королівни, би-сь довічно там слугувати. І то велика честь є, раз сама королівна запрошує.

Та люди аж такими дурними не були. Здогадувалися, що насправді сталося з їхніми синами й доньками, сестрами та братами, мужами та жонами, батьками й матерями. Лиш ніхто про це голосно ніколи не повідав. Бо пан теж дурним не був: розумів, яку надію залишає людям. Мовляв, нехай вони більше своїх близьких ніколи не побачать живими чи мертвими, зате знатимуть – мужчини за великого короля поклали голову на полі грізної битви та за край свій, за батьківщину, а жінки живуть при королівському дворі, все в них є, усе добре, і для чого пам’ятати щасливицям злиденний рідний дім.

Ось у що вірили люди в тому краї. Але все одно як чули, що котрогось забрали до королівського війська, а котрусь – до покоїв королівни, серце падало мало не до п’ят, у грудях усе холонуло, світ перед очима робився темним. Відтак однаково ніхто не міг нічого вдіяти. Такі порядки завів тамтешній пан, і всі довкола вважали його мудрим, чесним та благородним.

Скоро чи не скоро, спіткала страшна доля й Адамека. Побачив пан, що його слугу вже вітер хилитає, щоки бліді, очі запали, дихання важке, мов у побитого собаки, – звелів одного дня своїм вірним поплічникам взяти Адамека та завезти подалі, в Чорний ліс. Довго йшли кати разом із хлопцем, аж під вечір вийшли туди, де рідко сонце пробивається крізь дерева, де завжди холодно та вогко, де виють дикі голодні звірі й повзають по землі потворні слизькі отруйні гади. Розгледіли вірні панські слуги, що Адамек зовсім поганий, та й рішили навіть не в’язати його до дерева. Просто кинули в колючі кущі, повернулися та й пішли собі.

Усю ніч, до ранку лежав бідний Адамек під кущем, поворухнутися не міг, до смерті готувався. Та котрий хижак до нього підійде, носом понюхає, лапою торкнеться, той повертається і йде геть. Не схожий був Адамек на живу істоту, не видавався звірам ласою здобиччю. Як підповзала до хлопця яка гадина, то переповзала через нього, мов через безтілесну зогнилу колоду, та й повзла далі.

На ранок пробилося крізь хащі сонячне проміння. Прогнало світло страхи нічні. Розплющив Адамек очі, зрозумів – живий. І додало це йому сили. Вирішив хлопець не чекати далі смерті. Як міг, підвівся спочатку на чотири, потім – на дві та й посунув уперед, куди очі бачили. Чи довго, чи недовго йшов він так, але вийшов нарешті на невелику галявину. Уздрів посеред неї джерельце. Струміло воно просто з-під землі, вода вабила своєю свіжістю, а коли Адамек припав до струмка спраглими губами, виявив: вода ся крижана, аж зуби змикало, та неймовірно чиста й смачна, навіть трохи солодкувата. Багато спраглих ковтків зробив Адамек, ніяк напитися не міг. По тому напився нарешті – і тут-таки, біля джерельця, заснув міцним сном.

Довго чи ні спав він отак, але, коли розплющив очі, відчув – знову сили прилили до його тіла. Де й поділася недуга! Усе бачив перед собою ясно, темрява з очей зникла, руки-ноги вже не тремтіли, хворобою розбиті. Легко скочив Адамек на рівні, і таке його враз охопило, мов на світ заново народився. Чув у собі неймовірну силу, готовий був гори зрівняти, ріки осушити, Чорний ліс викорчувати, на його місці своїми руками велику кам’яницю звести. Ось так одужав Адамек.

Вирішив він тоді не повертатися назад. Раз поховали його – хай так і йде. Власноруч спорудив собі недалеко від джерельця хижу, почав жити в ній самотнім відлюдником. Усе, що для життя треба, ліс йому давав. А спрагу завжди невсипуще джерело тамувало.

Чи багато так часу спливло, чи ні, приходить якось до Адамека вночі марево не марево, сон не сон, видіння не видіння. Ніби прокидається хлопець на своєму лежаку, вкритому свіжими гілками, а в ногах стоїть старий чоловік. Сивий як голуб, борода біла, до колін. Кучма сріблястого волосся краями до плечей дістає. Одяг теж увесь білий. І говорить дідо таке:

– Бачу, хлопче, лишився ти живий у тяжку для себе годину. Знай: вдячний будь цьому джерелу. Не кожен здатен знайти до нього шлях. Але багато хто хоче, бо вода в цьому джерелі цілюща. Хворих лікує, рани затягує, друге життя дає. І то не лише людині, а й усякій живій тварі. Воду таку називають живою. Багато років я був хранителем цього таємного джерела. Тепер твоя черга. Гляди, Адамеку, жива вода мусить допомагати людям.

Сказав так – і ніби розчинився в темряві. Злився з нею, наче й не приходив ніколи. Коли Адамек розплющив очі, довго не міг збагнути: сон він бачив чи білий дідо справді приходив? Надто дивним видалося хлопцеві це чарівне видіння.

Подумав-подумав Адамек – захотів перевірити почуті вночі слова старого. Розрізав собі пальця гострим каменем. Кров заюшила по руці з глибокого порізу. Скропив Адамек рану водою зі свого джерела – о диво, вона зразу ж затягнулася, просто на очах. Став палець мов новий, ніби ніколи до того часу його каменем не шкодили.

Ще подумав трохи Адамек, зробив так: змайстрував пращу, заклав туди камінь, прицілився в пташку, збив її з дерева. Каміння влучило пташці точно в голову, майстерно навчився хлопець полювати на дичину. Приклав Адамек пташку до вуха: не дихає, швидко холоне тільце. Скропив тоді хлопець мертве тіло джерельною водою – о диво, враз пташка затріпотіла, розтулила дзьоба. Як влив хлопець у той дзьоб трошки води, пташка змахнула крилами, вирвалася з рук, ширнула вгору, піднялася вище від верхівок дерев, заспівала голосно та радісно.

Зрозумів тоді Адамек: вода в цьому таємному джерелі справді жива. Сивий дідо йому не привидівся. Став тепер хлопець хранителем джерела.

І знаходили до нього потаємні стежки різні люди. Не часто, але все ж доходили. З різних місць приходили вони, кожен хотів собі міцного тіла та довгого, як не вічного життя. Дві лиш умови говорив щасливцям Адамек: із собою живої води не брати, а шлях сюди без великої потреби нікому не відкривати – людина сама мусить стати сильною, тільки коли зовсім погані справи, зовсім не в змозі хто сам собі раду дати, тоді стежка до таємного джерела їй відкриється. А також довший час біля таємного джерела не лишатися. Не терпить воно багатьох хранителів.

Скоро чи не скоро, а прийшов одного дня до Чорного лісу по живу воду змарнілий немолодий чоловік. Тіло ранами вкрите, одна рука скалічена, по всьому – старий вояк. Назвався Матеєм, розказав, як довго і трудно шукав путь до таємного джерела, припав до живої води та й заснув мертвим сном. Довго так лежав, а коли розплющив очі, побачив Адамек, як загоїлися рани Матеєві, як зміцнів та навіть помолодшав старий вояк за короткий час, як заблищали його очі спрагою до нових ратних подвигів. Низько вклонився Матей хранителеві джерела, ще кілька разів припав до нього та й пішов собі геть.

А ще за якийсь час навіть до відлюдника Адамека в Чорному лісі докотилася лиха слава про Матея. Як повернувся він назад, одразу зібрав велике військо та пішов війною чи не на весь світ. Не брали Матея ні куля, ні шабля, тому, зачувши про нього, знані полководці воліли опору не чинити, а самі виносили йому ключі від міст, котрі взялися обороняти. В захоплених без бою містах чинили Матей і вояки його страшні погроми, безчинства та насильства. Хто з людей не корився, помирали від руки Матея в страшних муках. І дуже скоро захопив жорстокий Матей як не весь світ, так велику його частину.

– Лихо мені! – закричав Адамек. – Це ж я сам відкрив йому таємне джерело! Це ж на моїх очах він набув нелюдської сили! На моїх очах дістав нове вічне життя! Що мені робити, Господи? Через мене гинуть цілі міста і села, народи через мене кров’ю вмиваються!

Впав згорьований Адамек на землю перед джерелом, зомлів, закляк непорушно. Довго так лежав чи не довго, аж раптом приходить до нього білий дідо. Борода нижче від колін сягає, срібне волосся краями плечей торкається. Став у головах Адамека й промовляє:

– Не картай себе, чоловіче. Не можеш ти знати, з яким наміром хто до цього джерела приходить. Ти допоміг напівживому пораненому воякові, а той відчув у собі велику силу та став чудовиськом у людській подобі. Знати цього, чоловіче, ти ніяк не міг.

– Що робити? – самими губами проговорив тоді нещасний Адамек. – Невже треба взяти кайло та закопати це джерело назавжди? Хай лихі люди не шукають його, а помирають своєю смертю, якщо ніхто інший не здатен позбавити від них світ!

– А як же ті, кому джерело справді потрібне, аби продовжити справи добрі? – суворо й хитро водночас мовив до нього білий дідо. – Ні. Відтепер буде так. Хто прийде до таємного джерела з добрими намірами та світлими думками, кому життя потрібне для гарних корисних справ, для того вода лишиться живою. Але для того, хто замислив чорне й недобре, вода перетвориться на мертву. І помре лиходій страшною смертю, щойно чорний намір зайде в його підступну голову.

Сказав так старий – і розчинився в темряві. Коли Адамек розплющив очі, побачив довкола залиту сонцем галявину. Почув дзюркіт джерела. Не зміг утямити, правдою се було чи ввижалося йому. Бо нічого довкола не змінилося.

Жив собі Адамек хранителем таємного джерела далі. Багато часу спливло чи ні, а прийшла до джерела немолода вже жінка, сіра з лиця. Пожалілася – хворіє, змарніла та постаріла передчасно. Муж перестав кохати, зовсім уваги не звертає, навіть погляду кривого не кине. Як припала до води, вклякла біля джерельця. Коли отямилася, побачив Адамек – змінилася жінка, повернулася до неї колишня врода, уся вона сяяла, отримавши нове життя. Вклонилася жінка хранителю низенько, пішла собі геть. Та лиш краю галявини дісталася, як повалилася долілиць, завмерла. Наблизився до неї Адамек, глянув, торкнув рукою – а вона нежива.

Підказало Адамеку щось ізсередини: хотіла ця жінка свого чоловіка за зраду вбити. Разом із ним – усіх молодих дівчат, на яких той оком накидав. Щойно подумала про це, відчувши життєдайні сили, як перетворилася жива вода на мертву і забрала життя тієї, котру опанували враз чорні думки та лихі наміри.

Тепер зрозумів Адамек: джерело дасть життя людям добрим, кому воно справді потрібне, і забере в людей злих. Згодом дійшло до лісового відлюдника: знайшлась і на жорстокого Матея гідна сила. Здолали його, розбіглося його чорне військо, мертве тіло Матея спалили на великому вогнищі, а люди з радощів палили такі багаття по всьому світі й танцювали круж них, перемогу святкуючи.

Зробив тоді Адамек таке: кожному, хто знаходив стежку до таємного джерела, розказував, коли ця вода стане живою й цілющою, а коли – мертвою та вбивчою. Розлетілися з часом чутки про живу і мертву воду, що тече з одного джерела.

Ось так люди й дізналися цю казку.

1

Грибна пора

Щойно зайшла в ліс, гумові чоботи стали вологими від збитої вранішньої роси.

Чоботи баба Галя заправила в сині трикотажні спортивні штани, здуті на колінах. Натягнула спортивки на грубі колготи – Тонька, продавчиня з сільпо, принесла їй тиждень тому, сказала – великий дефіцит, тільки для своїх притримує. Коли баба Галя полізла по гроші, Тонька замахала руками, мов розганяла довкола себе бджіл: як можна, ви що, ми ж свої люди, якось уже розберемося. Вкотре пообіцяла посигналити, коли в сільпо телевізор закинуть чи холодильник.

Телевізор, навіть чорно-білий, бабі Галі не був потрібен. Вона вважала це гріхом. Правда, не сам телеприймач. Його люди придумали, плоди людського розуму слід поважати. Як об’ємна прямокутна коробка, начинена різними мудрими деталями, телевізор нікому й нічим зашкодити не міг. Так само як радіо: стоїть собі біла пластмасова точка з дірочками, навіть для краси можна, якщо зовні прилад зроблений зі смаком. Ні, баба Галя вважала не просто шкідливим – навіть гріховним те, що лунало по радіо та з телевізора.