Таких брехунців у себе в хаті вона тримати не збиралася. Холодильник іще придасться, хоча в неї льох є, як в усіх сільських хатах, і то досить прохолодний. Жили ж люди раніше без холодильників…
І без більшовиків вони теж колись жили.
Десь навіть тепер живуть, ось тільки в тих краях баба Галя ніколи не була. І навряд чи колись буде.
Жінка неквапно йшла лісом, пильно придивляючись перед собою. У гриби Галина Дорош ходила, скільки себе пам’ятає, зі своєю бабою спочатку, потім – із мамою, нині сама вибирається. Інакше не можна, вона з цього живе. Не тільки з цього. Проте гриби дають бабі Галі змогу не просто зводити кінці з кінцями, як багато хто по довколишніх селах: живе вона значно краще, ніж навіть деякі передові колгоспники з їхнього колгоспу імені Паризької Комуни.
Знаючи всі грибні місця в лісі, котрий вважала за свій другий дім та могла ходити ним із заплющеними очима, Галина Дорош, утім, завжди з початком грибної пори вибиралася на тихе полювання найпершою. Якщо для решти грибників це все ж таки вважалося забавою, відпочинком та можливістю хоч на певний час урізноманітнити убоге меню совєцького колгоспника, для баби Галі дари лісів з певного часу стали чи не єдиними годівниками.
Старою вона ще не була, в наступному, вісімдесят другому році, їй виповниться лише шістдесят. Чоловік помер давно і в такому місці, про яке Галина Таназіївна згадувати не любила: за згадку про ці місця вголос запросто могли якщо не заарештувати, то затримати й привезти до міліції – напевне. Діти, дві доньки, давно роз’їхалися. Старша в Києві, одружена з військовим, чоловік нещодавно дістав підполковника, і донька дуже з цього тішиться. Менша закінчує навчання в Тернополі, комсомольська активістка, тож напевне соромиться матері, про яку писали в обласній газеті, і то не раз. Дочка навіть поквапилася вискочити заміж за першого-ліпшого Соколова: надто часто в неї питали, чи не має вона якогось стосунку до Галини Дорош, тієї забитої відьми, статтю про котру обговорювали в них на комсомольських зборах як показову.
Погляд зачепився за мухомор із ядучо-червоною круглою шапкою. Поруч виткнувся ще один, менший, проте такий самий яскравий. Щоразу зустрічаючи в лісі мухомори, баба Галя не стримувала кривої посмішки: газета писала, що вона в своїй релігійній забитості дійшла до того, що сушить мухомори, їсть їх і впадає в релігійний транс. Ні, не так – автор статті, позаштатний кореспондент «Ровесника», худий патлатий хлопчина в окулярах із грубими скельцями, просто побачив у неї на столі кілька мухоморів, нічого не запитав, потім дав волю фантазії.
Те саме – з відьмою. Справді, Галину Дорош не лише в рідному селі, а й навіть у сусідніх районах називали саме так. Але відьмою вона була для лекторів товариства «Знання» чи, наприклад, дітей – так називала баба Галя студентів Тернопільського педагогічного. Там навчалася її менша донька, і вона, аби не клювали, так само записалася до якогось Клубу Войовничих Атеїстів. І лектори в сірих піджаках із червоними партквитками, дбайливо захованими до внутрішніх кишень, і студенти разом з акторами обласного муздрамтеатру з початком навчального року починали колесити по клубах і школах області, розповідаючи про священиків, цих шуцманів у рясах, науковий атеїзм та релігію як знаряддя пропаганди буржуазного націоналізму.
Добре, що меншій доньці стало розуму не їздити з такими лекціями до рідного села. Скільки ще житиме, Галина Дорош не знала. Та хай скільки б лишилося їй, до кінця життя пам’ятатиме, як малá – так вона називала меншу доньку – телефонувала Тоньці на сільпо з переговорного пункту. Знала, що Антоніна для її матері довірена особа з того часу, як баба Галя вилікувала її від безпліддя, без жодних аптек та медицини, своїми, тільки їй знайомими методами. Власне, через здатність лікувати людей там, де офіційна медицина або розводила руками, або кивала на брак ліків і радила шукати препаратів за кордоном, через знайомих, Галину Дорош і прозвали відьмою. Це партійні з комсомольцями, ті ж, хто довіряв їй, називали просто – бабою, бабкою, іноді бабцею…
Уздрівши великий мурашник неподалік компактно розкиданих у траві мухоморів, баба Галя осміхнулася до себе: ось воно, знайоме місце. Присівши, понишпорила рукою з затиснутим у правиці ножиком у траві, задоволено гмикнула – є перший на сьогодні білий гриб. Мухомори поруч із мурашниками – особлива прикмета, орієнтир, маячок. Поки не спала роса, гриби треба шукати, і вони будуть. Чого будуть – є, ось вони, міцні білі ніжки, оксамитові коричневі капелюшки. Перший, другий, трошки далі – ще пара. Встигай тільки кланятися.
Отже, вкотре пригадалося бабі Галі, дочка через Тоньку з сільпо попросила в матері допомоги. Пояснила ситуацію вже не дівочу, суто жіночу… Антоніна говорила: дівка сльози ледь стримувала, голос у трубці бринів. Часу не так багато було, та Галина Дорош знала, як треба діяти. Ніколи подумати не могла, що донька зважиться на такий крок і попросить матір про те, про що сама навіть думати боялася. Рейсовий автобус на Кременець ходив через їхнє село тричі на тиждень, і бабі Галі пощастило – вже завтра можна було передати через водія доньці невеличкий пакунок. Він візьме та віддасть на автовокзалі іншому, який їхатиме на Тернопіль, такий канал зв’язку працював давно і певно. Жінка часто просила шоферів, її знали всі і з різних причин не відмовляли. Кожен або сам хоча б раз звертався до баби Галі з Гайворона, або це робили їхні родичі та знайомі. Тож водій торбочку взяв, передав далі, донька зустріла.
Нічого мати їй не пояснювала, жодної записки не передавала. Дівчина просто була донькою своєї мами. Сама розібралася, що робити з порошком, котрий матір старанно загорнула у вирваний із зошита в клітинку аркуш та задля певності перетягнула гумкою. Вже наступного дня донька пішла в студентську поліклініку, її обстежили, не зрозуміли, від чого так заболів живіт, про всяк випадок взяли тест на вагітність, переконалися – усе в нормі і дали звільнення від усього на цілий тиждень. Ось так донька змогла відсидітися вдома, коли агітбригада з Клубу Войовничих Атеїстів поїхала до Гайворона боротися з релігійним дурманом.
А той хлопчина в окулярах навіть у страшних снах не міг побачити, що Галина Дорош робить із сушеними мухоморами. В аптеках міських такого точно нема. Але жіночі хвороби лікує давно та надійно, ще ніхто не скаржився. Особливо допомагають її «мухоморні» ліки жінкам у певні дні. А один дядько аж із Кременця досі їй дякує з оказією: жінку тепер може порати будь-будь, та ще й, каже по секрету, не одну… А були ж і в нього сумні для мужчин часи в досить молодому ще віці. Робота нервова, спробуйте собі викладати науковий комунізм…
Нині мухомори бабу Галю не цікавили. Крім неї, тут їх ніхто не бере, і її мухомор від неї не втече. Більша потреба була саме в білих грибах та бабках. Дільничний Козуб звик із початком сезону отримувати кілька баночок маринованих грибочків. Він узагалі призвичаївся мати щось із Галини Дорош, закриваючи очі на те, що вона лише записана на папері прибиральницею в школі, аби одержувати шістдесят рублів на місяць, – єдина можливість мати хоч якусь зарплату.
В колгоспі баба Галя ані дня не працювала.
Спочатку ще чоловік прикривав, маючи службу. Потім, коли його забрали і він помер у божевільні, треба було щось думати, щоб не мозолити очі радянській владі. Козуб міг би прикривати її просто так, баба Галя вилікувала його тещу, не давши розвинутися повною мірою раку шийки матки. Та радянський міліціонер не був би радянським міліціонером, якби не користався зі службового становища. Тим більше – тут, у сільській глушині, куди не всяка машина заїде, а рейсові автобуси восени та навесні можуть часом не заїхати, грузнуть у багнюці.
Ось і урочище Сиве.
Хто й чому його так назвав, не знала навіть баба Галя. Скільки себе пам’ятала, це місце визначали саме так, і тут, в урочищі Сивому, водилися не лише білі, а й хрящі та моховики. Цих грибів майже ніхто не брав. Або лінувалися щось із ними робити, або просто не вважали за їстівні гриби.
Вона ж чудово давала їм раду, і Тонька, найдовіреніша особа, часом навіть приторговувала ними, передаючи разом із висушеними біляками на спецзамовлення до кількох тернопільських ресторанів і закритих їдалень для партійного керівництва. По селах у ягідні та грибні сезони їздили непоказні кур’єри, переважно на позашляхових оранжевих «Нивах». Вони знали, куди їхати, до кого, скільки треба платити і на що ці гроші списати. Антоніна взялася за посередництво між ними та бабою Галею, бо до неї вони точно не ризикнули б заявитися навіть неофіційно: репутація дорога.
Почепивши луб’янець на руку за велику зручну ручку, Галина Дорош обережно спустилася в урочище Сиве некрутим схилом. Вона боялася послизнутися, роса на високій траві ще трималася, під ногами було мокро. Завершивши спуск, віддихалася, поправила хустку, край якої трошки збився на очі, пошукала очима замашну палицю – озброївшись такою, гриби знаходити легше, від частих нахилянь їй уже починала боліти спина, треба пролікуватися зміїною отрутою…
Жінка зачепилась очима за потрібну палицю.
Тоді побачила людину.
Чоловік лежав під дубом долілиць і, здавалося, спав.
Та вдосвіта тут, у лісовій глушині, на самому дні урочища, просто так спати ніхто не буде. Випадково сюди ніхто не заходить, і баба Галя раптом дуже захотіла, щоб це був хтось із знайомих грибників. Хтось, хто з доброго дива вирішив прилягти зрання на вологу від роси серпневу травичку, подрімати на свіжому повітрі. Але, навіть не наблизившись, Галина Дорош чудово розуміла: це не так.
Коли підійшла ближче та навіть обережно гукнула, чоловік не ворухнувся. Не було поруч із ним і кошика. Та й одягнений він був не для лісової мандрівки.
Раптом немолоду жінку охопив страх. Вона, знаючи це урочище й цей ліс уздовж і впоперек, боялася – ось зараз хтось недобрий вийде з-за дерев і вона не встигне навіть слова сказати, опиниться долі поруч із цим незнайомцем. Та жах тримав її недовго. Мотнувши головою і перехрестившись кілька разів, Галина Дорош обережно поставила кошик на траву, нахилилася до лежачого, поклала руку на плече. Трошки зусиль – і ось чоловік лежить на спині.
Мертві очі дивилися просто в ранкове небо.
За своє життя Галина Дорош уже бачила трупи. Застала війну в досить дорослому віці. Ховалася по лісах від бомбових дощів, тікала від вивезення на роботи до Німеччини. Згодом її родина чи не єдина на все село була повірила повстанській листівці, знялася та втекла від переселення до Сибіру. Воєнні й повоєнні роки привчили юну Галину до того, до чого дівчата звикати не мусять, – дивитися на вмерлих наглою смертю без трепету та переляку, лише з покірним смутком.
Але, зазирнувши у ці мертві очі й тільки тепер упізнавши того, кого знайшла в урочищі, жінка зробила крок назад, не втрималася, сіла на землю.
І закричала.
2
Делон
Вікна його однокімнатної квартири виходили на продуктовий магазин.
Саме цей краєвид став вирішальним, коли Князевичі після розлучення та розміну двокімнатної, отриманої Ігорем на службі саме з нагоди весілля, тобто – три роки тому, визначалися, хто де буде жити. Колишня хотіла бачити з вікон дерева, тож обрала собі Дарницю, де вікна такої самої «хрущовки» – іншого їм ніхто навіть не пропонував за двокімнатну в «спальнику» за дві зупинки від метро – виходили на зелений сквер. Солом’янка ближче до центру, але жінка не хотіла щоранку бачити з вікна гастроном і алкашів біля нього.
Такого видовища, вколола вона Ігоря, їй і вдома вистачало.
Дві кімнати в новому будинку на Оболоні вдалось обміняти досить швидко, лише підключивши його зв’язки. Князевич не приховував, що певною мірою зловживає службовою інформацією, хоча зв’язків із чорними маклерами не афішував. Одна справа, коли користуєшся їхніми послугами тихцем, і зовсім інша – коли контакти офіцера міліції з фактичними порушниками закону обговорюють колеги та просто знайомі.
Загалом Ігор Князевич визнав: розлучення дало йому більше користі, ніж подружнє життя.
Невдале сімейне життя несподівано поставило під сумнів його кандидатство в члени партії, і начальство відчепилося на якийсь час. До того його постійно довбали – працівник міліційного Главку, якщо хоче зростати над собою і сам претендувати на керівні посади, мусить мати партквиток і бути комуністом. Якось Князевич пожартував на свою голову: ось загину від бандитської кулі – тоді прошу вважати мене комуністом. Підполковник Бурков, його безпосередній начальник, на коротку мить замовк, немов перетравлюючи почуте, пожував губами, потім мовив, як відрубав: «Нікому ніколи так більше не кажи».
Згодом він намагався повернутися до цієї розмови. З іншого боку тиснула молода дружина, котрій було не досить того, що Ігоря Князевича вважали одним із найкращих молодих сищиків Главку МВС Української РСР і на нього навіть облизувалися в Москві – засидить, мовляв, у провінційному Києві, втратить кваліфікацію, тут же нема куди далі рости. Та Князевичу чомусь не хотілося переїжджати зі знайомого буквально до кожної зачовганої вулиці Києва в непривітну, величезну та чужу Москву, хай вона і столиця з більшими перспективами. Втім, кандидатом у члени Комуністичної партії він усе ж таки стати міг, навіть серйозно збирався – не так через делікатні підштовхування керівництва, як роблячи чергову поступку жінці, котра пиляла його за брак здорових амбіцій що далі, то сильніше.
Усе вирішив випадок. Найбанальніший у світі, нецікавий та прісний, як бородатий анекдот про чоловіка, котрий повернувся додому раніше, ніж треба. Лише чотири дні тому вони з колегою з МУРу пили горілку в нього вдома, і ось цей самий колега прийшов сюди, коли господаря, як він точно знав, бути вдома не повинно. Але в Князевича змінилися плани, плюс дружина явно зацікавилася перспективнішим за Ігоря москвичем…
Словом, спочатку могло обійтися без мордобою.
Це вже потім, коли москвич пішов, чомусь застібаючи штани на ходу, дружина виступила соло: от уже й мужик, це ж так себе не поважати, за руку з молочним братом попрощався. Цього разу навіть знайшла, чим замінити непристойне слово, хоча ніколи не червоніла від матюків. Навпаки – сама могла загнути в тему та доречно, що попервах приваблювало в ній Князевича.
Вдарив він жінку тоді лише раз. І то – демонструючи самоповагу. Не їй, звісна річ, – собі, коханому. Але синець у неї залишився добрячий.
Наступного дня побігла жінка до його начальства, показала синець, поскаржилася в партійну організацію. Та власне парторг покарати Ігоря Князевича не міг ніяк: по партійній лінії безпартійного продерти неможливо. Хіба віддалити термін його кандидатства в комуністи, від чого перспектива отримати партквиток у найближчому майбутньому ставала нереальною. Виходить, Князевич навіть пляшку мусив поставити і московському міліцейському майорові, і навіть дружині своїй, колишній правда. Як же, вони дали його занудному начальству формальний привід відчепитися від нього з членством у партії.
Чи надовго – ніхто не знає.
Мабуть, у світлі останніх подій – таки надовго.
Стоячи біля вікна та прочинивши кватирку, Ігор дивився на ранню осінь і докурював другу на сьогодні сигарету. Давненько перейшовши на болгарські «Родопі», котрі після цьогорічного подорожчання коштували вже п’ятдесят копійок за пачку, він усе одно тримав на підвіконні червону упаковку «Прими». Народні цигарки набагато нижчого класу, ніж вироблені в братській Болгарії, мусили нагадувати йому про тлінність усього сущого. Заодно – про те, що в разі як нинішня ситуація не розкрутиться хоча б із нульовим для нього рахунком, йому доведеться працювати на іншій посаді, одержувати іншу платню і, відповідно, курити «Приму» та «Ватру».
Можна, звісно, кинути палити і при цій зарплаті. Але такого розвитку подій Князевич навіть не припускав. Так само як не думав одного разу почати рідше випивати чи, крий Боже, зав’язати з цим ділом узагалі. Міцні напої вже другий тиждень тримали його нервову систему та психіку врівноваженою після останніх подій. Хоча вже котрий ранок Князевич, закурюючи першу після вчорашнього сигарету, подумував – пора як не зупинитися зовсім, то принаймні трошки пригальмувати.