– Які спец… Ви про що? Ви до чого це, товаришу…
– Ось-ось, товаришу. Не забувайте, громадянине: людина людині в СРСР – друг, товариш і брат. А друзі, товариші та брати не підслуховують розмов, суті яких не розуміють. Ваші документи! – повторив суворо.
– Нема при собі… Не захопив…
– А як нема при собі документів, громадянине, – нема чого встрявати. Якщо не можете нічого пред’явити, краще не розтуляйте рота. Пийте чай, їжте тістечко. Все зрозуміло?
Чоловік із борідкою розгублено кивнув, позадкував, підхопив «дипломат» і, залишивши недопитий чай на стійці, швидко забрався геть.
Запала тривала мовчанка. Їсти Ігореві зовсім розхотілося, коньяк почав поволі діяти, але шлунок усе одно капризував. Тож, неквапом зжувавши ще одну сосиску, Князевич тихо сказав Горбику:
– Вийдімо.
Той, тверезіючи просто на очах, посунув до дверей, втягнувши голову в плечі.
Коли вони вийшли з магазину, Ігор кивнув праворуч, і вони зайшли за будівлю, опинившись із боку службового входу. Там вантажник, товариш двірника, активно перекидав порожні дерев’яні ящики, сортуючи тару та відбираючи цілу від ламаної. Побачивши їх, вантажник здивувався. Але подив став іще сильнішим, коли Князевич, рвучко розвернувши за плече, притиснув Горбика до цегляної стіни, різким ударом утопив кулак у його животі. Зойкнувши, двірник осів. Спочатку смикнувшись у їхній бік, вантажник тут-таки зрозумів – нема чого влазити, і завбачливо зник усередині магазину, причинивши за собою важкі металеві двері.
– Ти все вкурив? – суворо запитав Ігор, дивлячись на Горбика згори вниз. – Якого чорта язика розпустив? Ти ж за крадіжку сидів, не за політику? А якби мене поруч не було?
– Ти ж не знаєш нічого, – прохрипів Горбик, навіть не намагаючись розпрямитися.
– Чого я не знаю?
– Нічого. Або не хочеш знати. Вам, Степановичу, такі речі знати начальство не дозволяє.
– Можеш пояснити до пуття?
– Ага, щоб ти мене знову в пузо?
– Я тобі, як треба буде, ще й табло натовчу, – пообіцяв Ігор. – Це я тебе пожалів, бо сьогодні дуже добрий зранку. Похмелитися встиг, а то б під гарячу руку, знаєш… Ну, якого хріна ти там молов про Кремль, бомбу, Рейгана, хай би він здох?
– Він-то здохне, – прохрипів Горбик. – Здохне, як усі нормальні люди. А ті, хто в Кремлі сидять, і наші… такі самі… не здохнуть ніколи. Хоч би їх, блядь, бомбою лупонули!
– Ти знову за своє? Чого тебе перемкнуло?
– Сестра в мене є. Тетяна… Танька…
– Чув уже. Далі. До чого тут сестра?
– Не в Києві живе, в Таращі. Син у неї, один. Єдиний. Довго не могла народити… Народила, богатир… Коля… Усе пишалася ним, наша порода, таке все… Богатиря в армію забрали… Афганістан… Незабаром сорок днів, як поховали. Привезли в ящику… Дерев’яному, прямокутному. У військкоматі видали.
– Ящик?
– Нє. Ящик так відкрили. Всередині – цинкова труна, запаяна. Був хтось із КДБ чи ще звідкись, мої не розбиралися… Коротше, наполегливо радили не відкривати труну. І знаєш, як ховали?
– У землю закопали, – вирвалося в Князевича.
– Правильно, в землю. Тільки перед тим гріб, цинковий, той, у якому пацана привезли, поставили в інший. Спеціально дерев’яний робили, більшого розміру. Це щоб люди зайвого не питали. Матрьошка така: у гробику гробик… Там, знаєш, іще один гробик. Дерев’яний, з останками. Його пакують у цинк. Ну, виходить, хлопець закопаний у трьох домовинах. Усе це під наглядом товаріщєй, сам знаєш звідки. І наказали мовчати, підписку взяли. Просто травмувався під час проходження строкової служби… Всі документи оформили, тільки їм що, пенсія їхня блядська потрібна чи жива людина? Скільки це ще буде? Не знаєш? Я скажу: поки вони в Кремлі, поки живуть і жеруть – усе, триндець країні. Ради на них нема… Суки комуняцькі, ненавиджу!
Князевич роззирнувся довкола, швидко прикрив Горбику рота долонею.
– Усе? Тихо, стій і мовчи. Слухай мене: йди додому, зачинися, напийся і проспися до ранку. Субота завтра, ось відлежишся. Працюєш по суботах? – Двірник кивнув. – Відгул візьми. Краще, ніж отак кричати на весь район. Думаєш, тебе візьмуть та просто посадять? Аби ж так було, гори ти вогнем, Горбику, чесно. Треба ти мені, поратися з тобою… Чого дивишся?
– А що ще зроблять? Катуватимуть, гестапо?
– Припнув би язика зовсім. Бо за гестапо вже я тебе здам, ясно? – Ігор помовчав. – Візьмуть, почнуть питати, хто навчив, із чиїх слів співаєш, із ким змовляєшся проти радянської влади. Не повірять, що сам дурний, почнуть дізнаватися, хто намовив. А язик без кісток, ляпнеш – хороші люди через тебе постраждають. І добре, як тебе в тюрмі триматимуть. А то запруть у дурку, колотимуть галоперидолом, під себе сратимеш, хочеш такого?
Горбик хитнув головою, раптом зовсім уже запанібрата поклав руку Ігореві на плече. Міцні пальці стиснули крізь тканину плаща.
– Ти чого?
Але зараз, коли Горбик стояв упритул, Князевич зміг нарешті роздивитися його уважніше, зазирнув у вічі – й остаточно все зрозумів. Двірник насправді був п’янішим, аніж здавався чи хотів здаватися. Зіниці величезні, очі скляні, в них – туман і порожнеча.
– Забери, – процідив Ігор.
Не послухавшись, Горбик вільною, лівою рукою поліз за викот своєї куртки. Пошарив, видобув із надр внутрішньої кишені обтріпану по краях фотокартку дев’ять на дванадцять, тицьнув її в обличчя Князевича – той аж сахнувся. Не відвернувся, мимоволі роздивляючись усміхнене лице жінки зі старанно накрученим волоссям та хлопця поруч із нею: широколицего, патлатого, великий комір білої в горошок сорочки старанно викладений поверх коміру шкільного піджака. Хлопець і жінка мали схожі риси обличчя, а ще він чимось невмолимо нагадував самого Горбика.
– Сестра, племінник, – із тихою люттю промовив двірник. – Таня й Микола. Тут йому вісімнадцять. Дев’ятнадцяти цій людині не буде ніколи. Ти розумієш, Степановичу, – ні-ко-ли. За яке таке щастя він поклав своє життя, скажеш мені?
– Забери, – повторив Князевич, і тепер той послухав – відпустив плече, хоча фото далі тримав перед ним. – А небіж твій не один такий.
– Мені від цього не легше. Іншим, хто ховав цинки, – теж. Країна що, воює? Хто їй загрожує – афганські дехкани чи як там їхні колгоспники називаються?
– Нема в Афганістані колгоспів, – навіщось заперечив Ігор.
– Ага, а радянська влада, значить, хоче, щоб колгоспи там були?
Не бажаючи більше стримуватись, Ігор рішуче згріб п’яного двірника за барки, притягнув до себе. Той мимоволі стиснув руки, ненавмисне жмакаючи фото, яке не випускав із п’ятірні.
– Сидів за крадіжку – сядеш за такі розмови, – просичав Князевич. – Надовго тепер, ясно? Це ще як до зони доживеш. Це раз. Газети почитай, це два. Там усе написано про інтернаціональний обов’язок радянських солдатів і офіцерів. Його треба виконувати. Знаєш, що таке обов’язок?
– Я нікому нічого не винен, – прохрипів Горбик. – Пусти, начальнику…
– Додому підеш?
– Піду.
Князевич відпустив двірника, легенько відштовхнув. Той, розправивши фотографію, так само обережно застромив її назад до внутрішньої кишені, облизав пересохлі губи.
– Не винен нікому нічого, – повторив він із п’яною впертістю. – Кому, їм? – Кивок у бік «Продуктів». – Гори-гори ясно, плакати не буду.
– Все, щезни, – втомлено відмахнувся Ігор.
Увібравши голову в плечі, двірник підтюпцем рушив геть. Провівши його поглядом, Князевич озирнувся, цикнув на вантажника, котрий визирав з дверей, обтрусив плащ, хоча ніде не забруднився.
Отак і живемо, подумалося йому. Щойно колишній крадій Горбик озвучив причину, яка утримувала від вступу в партію. Маючи партквиток, він у таких ситуаціях хоч-не-хоч мусив діяти інакше. А це була далеко не перша така ситуація. Справді, працівники міліції таки знали більше, ніж ті, кого мусили берегти.
Князевич знову закурив, збиваючи попіл під ноги. Коли докурить до самого фільтру, треба повернутися і доїсти сосиски. Шлунок далі грав марші, хоча й тихіше.
4
Ізгой
Секретарку в приймальній начальника слідчого відділу підполковника Буркова напевне попередили про появу Князевича.
І все одно вона кліпнула на нього своїми круглими очима так, ніби побачила живого мерця. Ігор підозрював: так на нього в Головному управлінні дивитимуться ще довго, навіть коли історія щасливо розв’яжеться.
А ситуація має вирішитися чимшвидше. Іншого варіанту розвитку подій ані він, ані хто інший в будинку на Богомольця навіть не розглядав. Напевне для основних фігурантів цієї справи все зрозуміло, лишається дещо підчистити. І головне – домовитися на всіх рівнях про подальшу долю самого Ігоря Князевича.
– Просив почекати хвилин п’ять, у нього хтось по внутрішньому, – сказала секретарка.
Знизавши плечима й машинально подякувавши, Ігор примостився на стільці.
…Це почалося місяць тому. На перший погляд справа була настільки нескладною, наскільки може бути позбавлене надмірних труднощів розслідування вбивства цеховика, котрий мав справу із золотом. Він працював у системі підпільної стоматології, точніше – зубного протезування. На кухні однієї з квартир старої частини Подолу зубний технік Роза Абрамівна прилаштувала стоматологічне крісло, що офіційно вважалося відпрацьованим та списаним, а насправді було новеньким, оформленим як утиль за певну суму в конверті. Пацієнт, бажаючи вставити золотий зуб і не маючи при цьому бажання місяцями, як не роками чекати своєї черги в державній лікарні, міг записатися до Рози Абрамівни лише через складний ланцюжок знайомств. Адже золото, дорогоцінний метал, надходило для потреб стоматології зі спеціального державного фонду, звідки видряпати його не міг навіть найдосвідченіший роздобудько, тоді як на кухні Рози Абрамівни все вирішувалося досить оперативно. Вона знімала зліпок зуба, посилала пацієнта в районну поліклініку видаляти його, зліпок натомість віддавала далі – до зубних техніків. Теж, зрозуміло, підпільних. Золото для зубних протезів та інших потреб вони отримували через нелегальні канали. Вбитий, чия справа потрапила до Князевича, був одним із таких зубних техніків. Його вбили з метою пограбування і напевне пограбували. Схему ж, сам того не бажаючи, здав міліції клієнт, котрий виявив труп у квартирі, куди прийшов по свій зуб, викликав міліцію і виклав усе з величезного переляку.
Підозрюваного знайшли швидко. Насильницькі злочини, тим більше скоєні професійно, із застосуванням вогнепальної зброї, в Києві траплялися не так часто, їх вважали подією надзвичайною, слідству давали «зелену вулицю», підключалася вся величезна машина МВС, в тому числі розгалужена інформаторська мережа. Дуже скоро підозрюваного затримали в підпільному борделі, облаштованому в приватному секторі на Совських ставках. Там само затримали двох його приятелів, теж надзвичайно підозрілих осіб, один з яких виявився раніше судимим.
Стаття була досить рідкісною та доволі серйозною: поширення наркотиків і утримання кубла для їх споживання. Тому затриманий одразу почав проходити в оперативній розробці під прізвиськом Наркоман. При собі він мав наркотичні препарати, з опійного маку вироблені в кустарних умовах, та кілька упаковок «катюхи» – так наркомани називали проміж себе кодеїн, який без рецепту дістати в аптеках віднедавна було доволі складно.
Крига скресла, коли Наркоман, навіть з певними урочистими нотками в голосі, повідомив, із ким «громадянам начальникам» треба домовлятися, щоб його відпустили. Інакше, мовляв, неприємності почнуться вже в них. Так у його показах прозвучало прізвище Валерія Щербицького.
Коли ім’я проблемного сина першого секретаря ЦК Компартії України спливло в неофіційних доповідних міліційного Главку останній раз, справу встигли залагодити ще, як кажуть, на злеті. Після того коридорами та кабінетами управління ходив жарт, котрий нікого не веселив: кому пощастить писати доповідну про витівки Валерія Володимировича наступного разу і як скоро це станеться. Тобто як надовго вистачить Щербицького-молодшого. Правда, минулого разу йшлося лише про п’яну бійку, хоча чутки про небайдужість «малого» до інших стимуляторів підсвідомості гуляли давненько. Тепер чутки стали більше ніж чутками – це була дійсність.
Та навіть це – півбіди. Ланцюжок, за яким у Київ ішли наркотики, з’єднував між собою такі пункти А й Б, що справа, вилучена в окреме провадження, навіть унаслідок часткової реалізації вела в такі кабінети на Печерських пагорбах і такі квартири в будинках по вулицях Карла Маркса, Рози Люксембург, Пушкінській і Леніна, що санкцію навіть на просто постукати в двері, не кажучи вже про допит, треба було узгоджувати не лише на Володимирській, у КДБ, і не лише на Орджонікідзе, у ЦК, – про подібні обставини негайно доповідали в Москву, в Кремль.
Ігор Князевич не був новачком у Системі. Працюючи в середній ланці, він радше здогадувався, ніж справді знав. Значить, провина виявилася ще серйознішою – не бажаючи нікого підставляти, але й не маючи наміру мовчати та спускати все на традиційних гальмах, він на свій страх і ризик викликав на допит одного з інструкторів ЦК. Згодом Ігор зізнався собі чесно: вибрав найнікчемнішого, на його думку, фігуранта, щоб розколоти його відразу, зненацька, на першому ж допиті, та принести в дзьобі готову справу, котра дозволить покарати тих, хто своїми ганебними діями ллє воду на млин західної пропаганди і ставить під сумнів завоювання розвиненого соціалізму.
«Ти хотів зірку на погони, – сказав Князевич кількома днями пізніше своєму спухлому від горілки віддзеркаленню. – Ти хотів стати героєм».
Дійсність же, як співав покійний Висоцький, виявилася ещё кошмарней. Нікчемний інструктор справді наговорив багато чого цікавого. Але розмова велася не під протокол, саме тому він і розійшовся. Щойно Князевич його відпустив, інструктор з першого ж телефону-автомата подзвонив куди знав, і вже за кілька годин Ігор давав пояснення в кабінеті Буркова. Це лише початок: протягом наступних днів почалася така карусель, що Князевича закрутило до цілковитої втрати всіх орієнтирів. Скінчилося це усуненням від справи, формально – за перевищення службових повноважень. Та порадили відсторонити від роботи – до з’ясування відповідних обставин. Правда, ніхто на жодному з рівнів не заперечував ані того, що малий Щербицький бавився наркотиками, ані причетності до цього всіх, на кого падала аналогічна підозра. За вживання передбачалася адміністративна відповідальність, але річ навіть не в цьому.
Особи, чиї прізвища були встановлені в процесі перевірки інформації Наркомана, включно з Валерієм Щербицьким, взагалі не повинні були фігурувати в жодній кримінальній справі – навіть як прості свідки. В кращому випадку дозволялося бесідувати з ними без протоколу, і то – здобувши масу санкцій, чого не зробив Ігор Князевич.
Рішення щодо нього самого ухвалили компромісне. Підполковник Бурков порадив використати всі відгули, що нагромадилися від минулого року, сидіти вдома від гріха якомога далі, нікому не мулити очі й чекати. Далі все відбуватиметься без нього. Якщо відгули вичерпаються, а справа ще мулятиме, Князевич напише заяву та попросить відпустку за свій кошт через сімейні обставини. Як для слідчого середньої ланки Головного управління карного розшуку Ігор знав забагато. Отже, був ризик, що його таки переведуть із міністерства в міське, а то й у районне управління. Знову ж таки, не назавжди, на певний час. Бурков назвав це штрафними роботами, хоча до останнього відкидав подібний варіант: наказ наказом, начальство начальством, та треба розуміти – Князевич цінний кадр, розкидатися такими не варто. Дати, як він висловився, лозини, після чого забути все, наче страшний сон.
Попри зовсім несподівану відпустку та вимушене неробство Ігор почувався справжнім ізгоєм. Вигнанцем з раю, не менше. Все, що вирувало в нього всередині, він не міг висловити навіть у нетверезому стані. Через те з кожним днем сидіння в чотирьох стінах починав ловити себе на таких роздумах про країну, в якій живе, котрі не лише офіцеру міліції, хай безпартійному, а й навіть рядовому громадянинові озвучувати небезпечно…
Дзенькнув телефон на столі секретарки. Відірвавшись від друкарської машинки, вона зняла трубку, зиркнувши скоса при цьому на Князевича, – так вони знову зустрілися поглядами. У секретарчиних очах читався діагноз: безнадійний невдаха.