Тим більше – сьогодні, після несподіваного дзвінка підполковника Буркова.
Але в той самий час Ігор із усією відповідальністю міг сказати: в такому стані, як зараз, він до жодної серйозної розмови не готовий. Тож гастроном із невибагливою назвою «Продукти № 117» тягнув магнітом.
Докуривши до фільтра й вистріливши недопалком за кватирку, Князевич вирішив таки поголитися.
Коли глянув на себе в дзеркало після розмови з Бурковим, подумав – а отак, із триденною неголеністю, заявитися до начальства в кабінет у його становищі непогано. Зрештою, в нього відпустка, нехай навіть позапланова. Може робити що схоче. І на службу його поки що ніхто терміново не викликає. Навпаки – капітана Князевича, слідчого карного розшуку Головного управління внутрішніх справ, дуже швидко зафутболили у відпустку, згадавши: відгулів набралося на два тижні плюс торік не догуляв, укупі – чистий місяць, краще відсидітися вдома, бажано носа не витикати. Як кажуть, від гріха подалі. Нехай усе, що він накоїв, уляжеться за цей час саме собою. У такому розв’язанні проблеми зацікавлені навіть у будинку на Орджонікідзе [1]. Ну, а як не розсмокчеться – хто знає, куди переведуть працювати капітана міліції Князевича. Добре, якщо до київського Главку. Гірше – коли затасують у районний відділок. Чи взагалі кудись у Бровари чи Білу Церкву.
Щоправда, що довше Ігор чекав, поки верхи вирішать його долю, то гостріше кортіло, аби справді перевели куди подалі. Попри свої тридцять три він уже встиг заморитися від усього цього: непомірні кар’єрні апетити колишньої, робота, де останнім часом частіше спускають вказівки ловити тільки «правильних» злочинців, тобто – жодним боком не пов’язаних із партійним та радянським керівництвом, країна, про невидиме життя якої знав більше, ніж треба знати пересічному радянському трудівникові…
І все ж таки Князевич вирішив поголитися. Правда, вдягнеться не як офіцер, викликаний керівництвом на напевне важливу розмову, а як вільний відпускник, якому не важить, що про нього подумає високе начальство. Ігореві вдалося цього разу навіть не порізатися, хоча руки зрадницьки гуляли. Щедро освіживши лице одеколоном «Саша», він витяг із шафи чисту, але пожмакану сорочку з великим коміром, критично оглянув її, рішуче повернув її на поличку, взяв сіру водолазку – давненько не прана, але ще досить чиста. З-поміж брюк, які треба було ще прасувати, та куплених у перекупників джинсів, зроблених у Чернігові під фірмý, Ігор вибрав останні. Туфлі тернув щіткою, щедро наваксувавши її, і тісний передпокій відразу сповнився запахом мастики.
Свого зоряного часу на вішаку чекав іще один предмет одягу – піджак із натуральної м’якої шкіри, дуже дорогий, подарований колишньою дружиною на його тридцять перший день народження, коли вона ще виношувала стосовно новоспеченого чоловіка перспективні плани. Та вирішив без піжонства, накинув легкий темно-синій плащ, підняв комір, вкотре спробувавши зробити себе схожим на Алена Делона, яким він його бачив у фільмі «Тегеран-43». Власне, Ігор Князевич не був схожим на жодного з акторів ані французького, ані американського, ані польського, ані радянського кіно. Він узагалі не вирізнявся оригінальною зовнішністю, вважаючи себе подібним до сотень тисяч перехожих і, за великим рахунком, тішачись із цього: гадав, що людина його професії повинна зливатися з натовпом, вирізняючись зовсім іншими, професійними, якостями. Та все ж таки Ігор не хотів мати надто безбарвний вигляд, отож стежив за модою, дивлячись іноземні фільми. Хоча погоджувався: всі вони доходили до Союзу зі значним запізненням, тож на момент, коли той же киянин купував квиток, на батьківщині стрічки це все вже давно проїхали.
А проте, Ігореві Князевичу просто подобалося, як кіношний Ален Делон носив довгий плащ.
По волоссю він пройшовся не гребінцем, а вологою п’ятірнею. Стригся зовсім недавно, тож цього виявилося досить, аби дати зачісці відносний лад. Живіт вкотре за ранок нагадав про себе голодним бурчанням, і Князевич поквапився в «Продукти»: там поєднає приємне з корисним.
А перед зустріччю з начальством упорядкувати своє загальне здоров’я набагато корисніше, ніж кинути до шлунка кілька сосисок.
3
«Продукти» і Рейган
Годинник показував по дев’ятій. Магазин уже благополучно відчинився.
Знайомі мужички в однаково заношених болонієвих куртках, один у синій, другий – у зеленій, привітались і чемно попросили закурити. Ритуал був знайомий, і Князевич, витрусивши з пачки одну «родопину», простягнув тому, хто стояв ближче. Дядько в синій куртці взяв цигарку, артистично підняв кепку з жовтого вельвету на знак подяки. Цей працював у магазині вантажником, його товариш – двірником у їхньому ЖЕКу, влаштувався через можливість жити в окремій малесенькій «готельці». Іншого виходу він не мав: рік як звільнився, відсидів за крадіжку, поки сидів – жінка виписала з квартири. Привела на його місце вчителя з інституту фізичної культури, і лиш особисте втручання Ігоря врятувало двірника від інвалідності, а педагога – від слідства та суду.
Поки пригощав мужиків цигаркою, привіталися ще кілька чоловіків. Князевич міг упевнено сказати: у мікрорайоні його впізнавали. Знали, де працює. Але не боялися, навпаки – поважали саме тому, що заходив у «Продукти» не з оперативної необхідності, як, наприклад, тутешній дільничний чи опери з райвідділку. Тут, у закутку, розмістився невеличкий відділ під назвою «Соки. Води». Поруч із ним альтернативно розташувався за ґратчастими дверима відділ з продажу алкогольних напоїв. І пересторога «Приносити та розпивати спиртні напої суворо заборонено» саме цього віддаленого закутка магазину не стосувалася. Бо приносити справді було не можна, зате ніхто не забороняв спраглим купити, попри наявність в асортименті марочних кримських вин, дешевого плодово-ягідного чи горілки, взяти по склянці соку, порцію тоненьких відварених сосисок із хлібом, котрий лиш недавно перестав бути безкоштовним додатком до них, та влаштуватися за грибоподібною стійкою в кутку.
Ще рік тому, до чергового і навіть звичного вже подорожчання горілки, з пияцтвом та алкоголізмом якось боролися, не надто вітаючи таке публічне, неприховане розпиття. Проте майже відразу після початку нового року й, відповідно, нового десятиліття звичайна пляшка «Русской» підскочила більше ніж на карбованець. І ставлення до цього процесу помітно змінилося.
Так, Ігор Князевич прекрасно знав: варто почати разом із соками продавати варені сосиски та «вокзальні» – шоколадні тістечка з глазур’ю на поверхні й промазані тонким шаром кислого варення – закуток «Соки. Води» вже перетворюється на кафе. Формально це означає: в кафе розпивати алкоголь дозволено. Якщо, звісно, купити його тут, поруч, а не приносити з собою.
Попит на горілку та інший міцніший за плодово-ягідне алкоголь не могла змінити навіть вкотре виросла ціна. Але факт, що можна пити не за найближчим рогом, на дитячому майданчику чи в підворітті, де сто відсотків замете міліційний наряд або налетять пильні дружинники, а в більш-менш цивілізованих та безпечних умовах, свою справу робив. Більше того: тут, у «Продуктах», віднедавна почали практику продавати в розлив. А це рятувало ті спраглі душі, котрі не в змозі були знайти таких самих, аби скинутися по два рублі і взяти на трьох. З появою напоїв у роздріб мужик, котрому вдома видали один карбованець на обід, міг собі дозволити, не чекаючи компанії, витратити ці гроші на поправлення здоров’я швидше, ніж колись.
Бар у «Продуктах» працював на межі легальності, фактично на грані фолу. Та його не закривали з простої причини: закуток «Соки. Води», як і загалом п’ятачок біля магазину, служив для довколишньої міліції безцінним місцем зі збору потрібної оперативної інформації. Князевич, оселившись у будинку навпроти, заходив сюди без жодної службової необхідності. У них на Богомольця [2] давно забули, що значить працювати «на землі». Цю роботу виконували працівники інших, нижчих ланок. Ігор завжди заходив сюди як приватна особа, мав ті самі потреби, що постійний контингент, за що місцеві аборигени його поважали. Зі свого боку, вони вкрай рідко зверталися до Князевича, щоб той допоміг вирішити своїми шляхами якусь проблему. Історія з двірником – швидше виняток, ніж правило, Ігор втрутився сам, за власним бажанням.
За двома високими скляними конусами, перевернутими гострям донизу та наповненими соками, томатним і яблучним, бовваніла Василівна – жінка, чий вік ніхто не ризикнув би визначити. Вона постійно мала однаковий вигляд: білий халат, хустка, схожа на головний убір санітарки, зачіска «хімія» та густо нафарбовані дешевою циганською помадою губи. За нею на стінці поруч із не новим, проте завжди актуальним плакатом «Пьянству – бой!» із зображенням алкоголіка з червоним носом, котрий скоцюрбився на денці пляшки з-під портвейну із написом «Вино», недавно з’явився новіший, актуальніший та злободенніший: «Нет нейтронной бомбе!». Художник зобразив у сіро-чорних тонах бомбу, схожу здаля на ананас, як його малюють у книжечках про лікаря Айболита. Цей ворожий «фрукт» перекреслювали навхрест дві жирні червоні смуги. У кутку на підвіконні бубоніла радіоточка.
Зазвичай неговірка, Василівна кивнула Ігореві, запитально глипнула на нього, не стрималася від оцінкового погляду:
– Красавець. Відпустка ще?
– Гуляю, – підтвердив Князевич.
– Та бачу. – Досвідчена в таких справах Василівна скривила кутик губ, що означало посмішку. – Що давати?
– Три сосиски, – замовив Ігор, тут-таки ж виправився: – Чотири давай. Томатний сік, сто «Русской».
– Коньяк є, – ніби між іншим мовила жінка.
– О! З яких див?
– Завезли ящик недавно. Директор у міськторзі вибив. План, знаєш…
– Знаю. Не кінець же місяця.
– А він на кінець місяця й вибивав. Тільки завезли аж тепер. Не тримати ж таке добро. В розлив пустили, дорожче виходить.
– Беруть?
– Не смішіть гусей, Степановичу. То, може, коньячку?
Князевич машинально кивнув, і на пластиковому шинквасі перед ним негайно виник чистий гранчак, куди Василівна точно на око, без мірки, налила рідини бурштинового кольору. Рука стисла стакан, та враз завмерла:
– Розбавляємо? Тільки чесно?
– Вам – ні. Хотіли ж чесно.
– І то добре.
Відійшовши з соком та коньяком до однієї з трьох одноногих стійок, щось згадав, повернувся з соком назад, витягнув чайну ложечку зі склянки з рожевою водою, черпнув солі з круглої мисочки, розмішав, занурив ложку назад. Коли повернувся, з протилежного боку вже стояв двірник у зеленій куртці.
– Не проти, Степановичу?
Так Ігоря називали тут усі знайомі. Спочатку Горбик – таким було прізвище вчорашнього крадія, нині двірника, – намагався звертатися до Князевича «громадянин начальник». Але дуже хутко передумав: на начальника, мовляв, ти тут не тягнеш. Ігоря подібні розклади цілком влаштовували.
– Місце не куплене, – знизав плечима. – Що, зрання на посту?
– А я вже відзамітався, – пояснив Горбик, у голосі зовсім не чулося ноток виправдання. – Коньячком розминаємося? Ще десятої нема…
– Ти давно таким правильним став?
– Та я хіба що… В Багдаді все спокійно, можна і коньячку… Приймеш до компанії?
– За який хрін пригощаєшся, Горбику? – суворо запитав Ігор, і зараз ця суворість не була вдаваною.
– Аванс учора був.
– Дивись мені.
– Та годі.
– Сосиски візьміть! – гукнула від шинквасу Василівна.
– Принесу, – жестом зупинив Горбик, відійшов.
Ігореві дуже хотілося привести себе у форму коньячком, але тепер чоловіча солідарність вимагала дочекатися знайомого. Поки двірник товкся біля соків, підійшов іще один відвідувач, незнайомий Князевичу високий товариш із акуратною борідкою, в костюмі, при краватці, в легенькій куртці та з пластиковим «дипломатом» у руці. Досвідченим оком Ігор визначив: цей мав у «Продуктах» зовсім інші бажання та потреби. Так і обернулося: коли Горбик відійшов, тримаючи в одній руці склянку з горілкою, в другій – тарілку з його сосисками та шматком булки, солідний чолов’яга попросив чаю. Його тут наливали з великого довгастого металевого бачка, схожого на великий термос, куди сам ріденький чайок наливали з невеличкого емальованого відерця в міру готовності. До чаю солідний взяв три сосиски і традиційне «вокзальне» тістечко.
– Будьмо. – Горбик легенько гойднув стійку.
– Давай. Бути добру.
Хоч як Князевичу хотілося влити в себе відразу все, Ігор стримався, зробивши лише один ковток, видихнув, запив соком. Проходячи в цей самий час повз них, солідний товариш кинув косий погляд, ледь помітно скривився. З очей Князевича тим часом потекли сльози, він швиденько витер їх тильним боком долоні, квапливо відкусив половину сосиски, вмочивши її перед тим у розбавлений томатний соус, який обтікав политу ним же страву. Горбик не поспішав, пив із гідністю, видно, заходив сюди раніше, першу ранкову похмільну потребу задовольнив. Ігор кивнув на сосиски, двірник хитнув головою, помовчав, запитав:
– Що там кажуть, Степановичу?
– «Там» – це де?
– У вас. Ви ж більше знаєте.
– Про що?
– Про війну… Про що…
Ігор прожував другу половину сосиски, знову відпив соку.
– Яку війну?
– З Америкою. Он же ж Рейган, бач, бомбу заковбасив. – Двірник кивнув на протестний плакат.
– Тобі-то що до Рейгана? – щиро здивувався Князевич. – І коли ще ту бомбу зроблять. Там, Горбику, ще кінь не валявся.
– Думаєш, нічого в Рейгана не вийде?
– Дався тобі той Рейган.
– Ні, ти скажи: вийде в американців нейтронна бомба?
– Не знаю, – стенув плечима Ігор. – Ніколи над цим не думав.
– А я думаю. – Двірник, не запрошуючи співбесідника в компанію, допив свою горілку до денця. – Думаю я. Хай би хоч Америка, хоч би хто по них влупив. Не снарядом, так бомбою.
Ігор ледь не захлинувся соком.
– По кому влупив?
– По них. – Горбик мотнув головою кудись собі за спину, і тільки тепер до Князевича дійшло, який він уже від самого ранку п’яний, – виказало нездорове блищання очей. – Прямою наводкою по червоних зірках. Київ не чіпатимуть, Києву нічого не буде. Що вирішує Київ про той же Афганістан? Нічого Київ не вирішує, і ти, Степановичу, краще за мене це знаєш. – Він говорив голосним шепотом. – Увалити по Кремлеві чи де там Політбюро сидить. І все, капут.
– Чого це тебе понесло? – Ігор зовсім не сподівався почути таке від двірника, ще менше хотілося йому підтримувати такі розмови.
– Чого понесло? Я тобі скажу, чого понесло. Сестра в мене є, знаєш, ні?
Горбик не договорив – поруч, мов гриб після дощу, виріс чоловік із борідкою. Він був на голову вищим за кожного з них. Князевич зціпив зуби: він зовсім не хотів ні в що встрявати, тим більше – тут, у «Продуктах».
– Слухаю вас, – якомога ввічливіше мовив він.
– Це я вас слухаю. – Солідний бородань говорив навмисне голосно. – Слухаю, товариші, і думаю, коли мені міліцію викликати: зараз чи потім, коли ви добалакаєтеся до того, аби передати вас далі.
– Далі – це куди? – поцікавився Князевич.
– Куди слід. Туди, де вам пояснять, що таке антирадянська агітація і що таке тероризм. Заодно буде з ким поговорити про Рейгана.
Ігор зітхнув. Махом допив коньяк, розуміючи – настрій йому зіпсували з самого ранку і винен він у цьому сам: смикнув же його лихий похмелятися тут і тепер. Солідний товариш далі пашів благородним гнівом, привертаючи увагу вже не тільки Василівни, а й решти працівників магазину. Точно розрахувавши, що така його поведінка на короткий час застопорить бороданя, Князевич неквапом поліз у внутрішню кишеню плаща, витягнув та розгорнув перед незнайомцем червоне службове посвідчення.
– Вважайте, міліція вже тут. Ваші документи.
– Мої? – Високий зробив крок назад.
– Ваші. – Коли треба, в голосі Князевича дзвенів метал. – Ви підслуховуєте чужі розмови. І добре, що випадково проявили себе працівникові міліції. Хто вас знає, для чого ви ходите по радянських громадських закладах та підслуховуєте приватні розмови громадян. Виявляєте незадоволених, аби потім вербувати за завданням іноземних спецслужб?
Тепер Ігор уже кричав. Продавчиня винно-горілчаного відділу завбачливо зачинила ґрати свого закутка, причепивши табличку-виручалочку «Переоблік». Василівна ніби між іншим відвернулася. Решта жінок у білих халатах активно поринули у свої справи, нечисленні в цей час покупці швиденько розсмокталися, Горбик втупився в стійку.