У загорожі, де паслася кобила, набираючи сил після ожереблення, теж пахло все її животом і вим’ям; вориння, витерте її боками, масно полискувало; на цвяхах, якими були прибиті жердки до стовпців, сріблилася довга волосінь з хвоста; від землі їдко тягло послідом, і це теж був мамин запах; навіть конюх, котрий вранці виводив їх обох із стайні в загороду, теж пахнув кобилою – весь світ для тонконогого лошачка був ще цілісним, він не знав, та й не міг знати, що йому, крім кобилячого живота й вимені, крім загороди й просяклого кінським потом конюха, уготовано щось більше.
А нині конюх вивів кобилу із стайні, та не провів її, як завжди, попри лісничівку з великими вікнами через подвір’я й дорогу – до молодого дубового гайочка, обгородженого воринням; звичний шлях кобилі й лошачкові, що терся мордочкою біля маминого крупа, заступив двоколісний повіз із двома дишлами, з’єднаними дугою, а поруч лежала ремінна збруя. Конюх тпрукнув, зупинив кобилу, потім увів її між дишла під дугу, немов у дуже вузьку загорожу, в якій не було місця для лошачка; реміння обплутало її всю, по зубах скреготнули вудила й застрягли в морді, мама їх пожувала, та, скосивши поглядом на конюха, перестала жувати і стала мов укопана. Лошачок ще не бачив маму такою: вона не помахувала хвостом, не пофоркувала, навіть не повернула голови, коли Тонконогий оббігав повіз і протискався то попід одне, то попід друге дишло до її задніх ніг.
Така чужакуватість кобили вельми стривожила лошачка, він уклякнув на передні ноги і таки пропхався до маминого живота, конюх виштовхав його з-під дишла, це ще дужче злякало Тонконогого, адже досі він знав тільки ласку, а тепер добрий конюх ще й прикрикнув на нього, а очі в мами були сторожкі й холодні, наче вона враз забула про свого сина.
З лісничівки вийшов охайно одягнений чоловік, він був чужий і пахнув зовсім інакше, ніж конюх і кобила; поплескав лошачка по морді, Тонконогий чмихнув від цього іншого запаху; чоловік виліз на сидіння, біля нього сів конюх, зловісно цьвохнув батіг, і мама побігла не озираючись, потягнувши за собою повіз. Лошачок заіржав і побіг слідом, гнаний відчуттям тривоги перед широким світом, який враз вихопився з-під теплого живота кобили й постав перед ним досі не відомими предметами, розлився довкола дивовижними, незнайомими запахами.
Відтепер Тонконогому довелося виконувати перший в його житті обов’язок: за те, щоб зрідка допасти до маминого вим’я і заспокоїти голод, який постійно його мучив і викочував з морди клубки піни, він мусив бігти і доганяти. Спочатку це було втомливо, та в постійному русі тонкі лошачкові ноги зміцніли й стали цупкими, як молоді дубчаки в загороді, і небавом Тонконогий перестав відчувати втому, до того ж було дуже цікаво. Він високо тримав голову і бачив над собою глибоке небо або ж зелене лісове склепіння, він міг вільно вибрикувати й вихвицькувати задніми ногами, його весь час манили до себе левади й поля, та мусив бігти за візком, тож не міг собі дозволити приглянутися зблизька до тих полів і левад.
Та одного разу дивно знайомий запах донісся із темно-зеленого лану, лошачка заносило боком-боком, він супроти своєї волі опинився по коліна серед соковитого трилистого зела з круглим кашкуватим цвітом, над тим цвітом кружляли круглі волохаті комахи, які гуділи, ніби сварилися на когось. Забувши про візок, що покотився польовою доріжкою, лошачок якийсь час полохливо приглядався до буркотливих отих комах, але трилисте темно-зелене зело з бордовим цвітом надто звабливо пахло чимось дуже знайомим; лошачок ухопив губами тієї зелені, приємна терпкота розлилася у щелепах, він хапнув ще і ще, та враз згадав, що мама з візком від’їхала вже, мабуть, досить далеко, тоді вдарив копитцями і пустився стрімголов наздоганяти. Застав її біля якогось будинку випряжену, допав до вим’я, а тоді зрозумів, що те смачне зело пахло маминим молоком.
За це звідання смаку терпкого зела довелося лошачкові розплатитися: кобила, обнюхавши Тонконогого, мордочка якого пахла свіжою конюшиною, коротко заіржала, немов чимось ураз зраділа, злегка зігнула задню ногу в коліні й відштовхнула лошачкову голову від вим’я, він зайшов з другого боку, але й цього разу був відштовхнутий; кобила їла з опалки і раз у раз оглядалася, ігікала, кликала, поки Тонконогий таки не підійшов і не почав їсти разом з нею те саме скошене смачне зело, якого він тільки що скуштував на заджмеленому лану.
Відтоді лошачок потроху почав забувати про теплий і пахучий мамин живіт, хоча інколи ще й тягнувся до нього; тепер він усе рідше залишався позаду, мав уже право йти поруч з мамою, бо ж їдять вони з однієї опалки, він з гідністю йшов чи підбігав – як цього хотіли конюх і той чужий охайний чоловік; йому подобалося чути, як за ним, а не перед ним торохтить візок, це додавало гордості: став-бо він ніби рівноправний з мамою, хоч ще і не впряжений до діла.
Тонконогого почала цікавити мамина упряжка, оздоблена мусянжевими бляшками, і велична дуга над обома дишлами, під яку мала право зайти тільки мама; йому не раз хотілося, коли конюх виводив їх із стайні на подвір’я, першому влізти під дугу, якось навіть спробував це зробити, та конюх вивів його з-поміж дишел і завів туди таки маму – змирився з цим Тонконогий і далі йшов поруч з кобилою, тручись об неї і часто заважаючи. Спочатку лякав його ляскіт батога, та швидко він переконався, що нема чого боятися: конюх добрий, він тільки вицвьохкує ним у повітрі, певне, з причини тої самої радості, від якої лошачкові хотілося раз у раз іржати.
А то трапилося пізньоосінньої днини на переброді, коли краї ріки вже бралися хрустким льодом. Перебрід був грузький, колеса стрягли, а на другому боці тракту мчали один за одним наввипередки грузовики й автобуси; кобила, звична до зарічної лісової й польової тиші, лякалася гуркоту й не хотіла йти до другого берега, лошачок боявся ще дужче за неї, тулився до мами й заважав. Ласкавий конюх, розсерджений на норов кобили і на Тонконогого, який зі страху залазив під дишло, вдарив лошачка батогом по спині. Від пекучого удару аж почервоніло лошачкові в очах, він не відразу збагнув, звідки впав на нього такий біль, рвонув уперед і, перебігши річку, помчав навмання трактом.
Спочатку біг з переляку, а потім усвідомив, що це його вдарив конюх тим самим батогом, яким досі тільки з радості ляскав у повітрі, вдарив люто, зі злості; Тонконогий зрозумів, що батіг призначений не тільки для втіхи, а й для спонуки, що він обізветься на його спині не раз, коли його впряжуть замість мами у візок…
Ображений і зляканий мчав так, щоб не вертатися більше. Та образа минула швидко, як і прийшла; в серці лошачка заскімлила туга за матір’ю, а ще й огортав страх перед великим метушним світом, в якому він опинився самотній і беззахисний. Біль миттю минув, Тонконогий зупинився і почав розглядатися за візком, на якому сидів конюх, що пахне мамою, і чужий охайний чоловік, до запаху якого лошачок теж уже став звикати, почав шукати очима мами, запряженої між два дишла з дугою, але на тракті їх не було. Він вернувся назад до ріки, але там котилися лише холодні баранці і брався хрустким льодом берег; по тракту мчали екіпажі – швидко, шалено, всі вони чимсь нагадували конюхів повіз, і всі були інакші, та ось один зупинився на краю дороги, і лошачок побіг до нього.
Він біг і впізнавав: так само люди обернені спиною, як конюх і чужий охайний чоловік, екіпаж цей, щоправда, був більший і критий, але ж там, попереду, напевно, впряжена між дишла його мама; Тонконогий прудко помчав, щоб переконатися в цьому, та екіпаж з оберненими до нього людськими спинами раптом рушив.
Лошачок побіг слідом. Цей повіз був таки більший, масивні колеса не підскакували на вибоїнах, вони ніби втискали під себе дорогу, але ж більшим став і він, Тонконогий; йому згадався той час, коли він ще не куштував конюшини і біг ззаду за маминим візком; лошачкові стало жаль, що він згарячу знову поставив себе в роль малого – треба чимшвидше обігнати повіз і з гідністю піти поруч з мамою, бо там тепер його місце.
Екіпаж був гарний, білий, ну, набагато кращий, ніж лошачок бачив його досі, він, правда, трохи інакше пахнув, та це ще більше зацікавило Тонконогого – хтось новий, напевне, підсів до конюха й охайного чоловіка; лошачок радісно заіржав і збитошно вихвицьнув задніми ногами, він біг і думав, що ось-ось спинить конюх маму, яка на рівній дорозі надто розпустила крок, тоді підійде до опалки, і вони вдвох їстимуть запашну конюшину, і батіг конюхів здавався тепер марницею.
Та діялося щось незрозуміле: екіпаж усе більше набирав швидкості, лошачок теж почав бігти швидше, та це не допомагало, віддаль між ним і екіпажем збільшувалась, лошачок із гіркотою подумав про конюха, який з доброго став раптом злий, бо і його сьогодні вдарив, і маму немилосердно підганяє, та все одно не боявся більше його – лякала самотність.
Тонконогий тривожно ігікнув і вже побіг скаком, він ковзався на ожеледі і падав на передні коліна, піна клаптями вилітала з його морди, він почував себе зрадженим – та як це так, що мама втікає від нього? Розпачливо заіржав, а тоді екіпаж стишив хід, і лошачок заспокоївся – це конюх почув його голос – він таки добрий, спиняє віжками кобилу, тільки чомусь не оглядається, сховався в буду на повозі, і видно лише його спину.
Лошачок підбігав уже тихою риссю й віддихувався, екіпаж котився все повільніше й повільніше. Тонконогому стало добре, він розглянувся довкола і глибоко вдихнув пізньоосіннє повітря, в якому вловив духмяний запах, він ще не бачив сіна, та відчув, що ці пахощі призначені для нього – дорослого; ось тільки б обігнати цей повіз і піти з мамою в одній упряжці…
Екіпаж зупинився. Тонконогий підвів угору довгу шию, тихо ігагакнув – так він завжди озивався до матері, коли до нього напливала радість від усвідомлення, що вона є на світі; лошачок обходив повіз – тепер дивний і їдкий запах повоза насторожив його, надто був він чужий; вискочив уперед і з дива та ляку аж присів на задні ноги – повіз не мав ні дишла, ані дуги, не було тут мами, не було й сидіння з конюхом і чужим охайним чоловіком, тільки з буди дивилися на нього незнайомі люди й чомусь тривожно вигукували. Тонконогий ще не міг повірити, що він так жорстоко обманутий, заскиглив, безпорадно озираючись, він згадав про біль, завданий йому конюхом, каявся, що з образи утік від нього, готовий був тепер витерпіти стократ більше, аби лише побачити маму і конюха, і рідний повіз, і того охайного чоловіка, який уже не здавався чужим.
Але їх не було. Для певності обнюхав автобус і поволі, крок за кроком, подався назад. Чужий екіпаж тим часом рушив, лошачок навіть не оглянувся, він навмання кудись ішов; широко роздутими ніздрями вдихав повітря, щоб вловити в ньому рідні запахи – маминого живота, конюшини, опалки, конюхової одежі, навіть рук охайного чоловіка, та осіннє холодне повітря, видно, заморозило ті пахощі, і лошачок не міг піти по їх сліду.
Збоку тракту шуміла ріка, вона була безмежно довга, на ній не залишилося сліду від маминих ніг і коліс повоза – вода їх понесла, і скрушно подумав лошачок, дивлячись уздовж ріки, що йому довго треба буде йти і йти, щоб віднайти своє, а то хто й зна, чи віднайде…
Відплиття на острів Цітеру
У цю кімнату із заслоненим важкою шторою вікном, умебльовану в стилі бароко, я зайшов утретє. Дівчина, яка мене впустила, зникла у темному боковому коридорчику, я зупинився посеред кімнати і ждав. Тримав руку в кишені піджака, пересовуючи в пальцях важкий дукач із зображенням австрійської цісарівни Марії Терези, пучками впізнавав знайомий з дитинства барельєф. Цього дукача, що мені подарувала колись моя бабуся як талісман, я повинен був віддати відомому в нашому місті Колекціонерові за те, що показав сюди дорогу. Старовинних речей я не збирав, мене цікавили виключно книги, тому наче й не жаль було втрачати цей раритет, проте я чомусь і сьогодні зрадів, що не застав тут Колекціонера: бабусин талісман був ніби кладкою між моїм нинішнім днем і далеким минулим, і цей зв’язок мав назавжди обірватися.
Переді мною світліла пройма дверей, завішана портьєрою, портьєра хитнулася, на порозі стала стара жінка і проказала, як минулого й позаминулого разу:
– А-а, сценарист…
Однією рукою вона взялася за узголівну спинку ліжка, другу заклала назад, наче притримувала портьєру, щоб я, бува, не прослизнув повз неї в ту кімнату, звідки вона виносила призначені для продажу речі: старі книги й картини.
Якийсь час стояла мовчки, потім простягнула з-за спини руку й подала мені невелику картину у важкій багетовій рамці.
Я внутрішньо аж зіщулився, мене ж цікавили старі книги, історичні, а вона ось утретє виходить до мене то з Біблією, яку я давно маю, то з бульварними французькими романами, перекладеними в кінці минулого століття на польську мову, я ж добре знав, що за тією портьєрою, куди стара мене ні разу не впустила, незважаючи на мої чемні й настирливі прохання, розміщена чимала й цінна бібліотека, успадкована, як картини й меблі, хтозна по кому.
Мені хотілося вийти й не приходити сюди більше ніколи, я навіть зрадів такій можливості, бо в кишені залишався бабусин дукач, до якого я, попри весь свій реалізм, відчував дивний сентимент. Проте добре виховання не дало мені цього зробити, я простягнув руку, взяв картину і, ввічливо посміхнувшись, показав на вікно. Стара зрозуміла й відсунула штору – саме настільки, щоб світло впало на полотно.
На тлі блідо-бузкових хвиль стояв обличчям до моря молодий чоловік, одягнений в коротку делію, з голими литками і ціпком у руці, він обняв за талію пишноволосу даму в розкішній сукні – кликав кудись; дама відхилила голову, наче опиралася спокусі.
Я поставив картину на ліжко, приперши її до узголівної спинки, і придивлявся. Щось елегійно-пасторальне, а разом з тим надірване й сумне було в поставі цієї пари; я не міг визначити вартості картини, вгадати автора, – а може, це й зовсім дешевизна, проте мені сподобалася ця річ. Чим саме – не міг збагнути, а я ж не бозна-як знаюся на мистецтві, – можливо, тією душевною надломленістю в обличчі жінки; я дивився на картину, і чомусь зовсім недоречно згадалася мені загадкова, ніби заздрісна до чужого щастя, а разом з тим скептична усмішка савояра з однойменної картини Ватто, що в Ермітажі, і пісенька Бетховена про савояра проталаніла у вухах; мені на мить здалося, що я сам став тим бродячим музикантом, який ходить з шарманкою й бабаком по заміських дворах, спостерігаючи людське життя і навіть відсутність життя – як ось у цій квартирі.
Я спитав, скільки коштує картина. Стара заправила п’ятдесятку, і я виклав гроші. У цю хвилину задзеленчав шнурковий дзвінок на вхідних дверях, жінка зникла за портьєрою.
Знову – тихі кроки з бокового коридора, рип дверей, легко стукнули чиїсь скинуті черевики, почулося чемне, аж запобігливе «добридень», хтось скрадливо зайшов до кімнати. Я повернув голову й зустрівся очима з Колекціонером.
Рвучко пішов йому назустріч, наче боявся, щоб він не побачив картини, яка мені сподобалася. Колекціонер інтимно, майже по-змовницьки потиснув мене за лікоть і поклонився, і я почув тепер вагу дукача, який обтягав мені ліву кишеню піджака.
Я приглянувся до мого знайомого, ніби вперше його уздрів: інтеліґентне обличчя обрамлене різночинською2 борідкою, одягнений у гуцульський сардачок з червоними кутасами; я ніколи не був пуританином чи консерватором, у далеких подорожах сам не раз відпускав бороду, а для своєї Нілочки пристарав стилізовану гуцульську свиту, проте в зовнішньому вигляді Колекціонера ніби навмисне підкреслювався борідкою його інтелект, а сардачком – зв’язок з народом. Може, це мені тільки так здалося, та чомусь у моїй пам’яті знову зринув ваттівський савояр зі скептичною посмішкою на губах: шарманщик прискіпливо оцінював прибулого, і раптом спісніла його посмішка…