– Ну, як? – спитав пошепки Колекціонер, киваючи головою в бік портьєри. – Вибрали для себе щось цікаве?
У цьому питанні я вчув натяк на свій дукач, сягнув рукою в кишеню, обмацав його і зрозумів, що мені дуже не хочеться його віддавати.
– А мені принесли обіцяне для мого музею? – не чекав моєї відповіді Колекціонер.
– Ви знаєте… забув, іншим разом… – затинався я, та допоміг мені той музей! Як парадно назвав він свою колекцію. – Як ви сказали – музей? – Іронія допомагала мені здолати зніяковіння.
– А хіба ні? Якби ви побачили!..
– У тім-то й річ, що вашого скарбу ніхто не бачить… То швидше комора…
– Вас муха вкусила. – Ображена гримаса перекосила інтеліґентне обличчя Колекціонера. – Ви пригадайте, скільки в минулому пропало б скарбів, якби не особисті колекції аматорів і меценатів! А тут усе пропаде, пропаде, стара з дня на день чекає смерті, на вторговані гроші гробівець на цвинтарі будує…
Мені стало тоскно: гробівець! Вона – гробівець, а він – комору… Я тепер згадав: за Колекціонером водилася сумнівна слава, я тому всьому не надавав ваги, не надто вірив і тепер, та враз спливли мені на думку слова славного у нашому місті Охоронця скарбів: «Хто шукає чистих слідів історії, сам мусить бути чистий» – мені захотілося негайно йти геть звідси.
Я подався до ліжка, на якому стояла, приперта до узголівної спинки, куплена щойно картина; Колекціонер побачив мою покупку і, намагаючись випередити мене, теж поквапився до ліжка, та враз спинився: у проймі дверей стояла господиня.
– Добридень, добридень, – підійшов він навшпиньках до старої, нагнувся, щоб поцілувати їй руку, очима ж пас картину.
Мені згадалася розповідь Охоронця скарбів про те, як в одному гірському селі невіруючий Колекціонер падав на коліна і бив поклони перед старовинною іконою, щоб виманити її в довірливих релігійних селян, – правда це чи чиясь вигадка, тільки щось схоже – блазнівське і фальшиве – було в цьому прикладанні до руки старої; знову всезнаюче посміхнувся савояр, і чому саме тут, у цій затхлій кімнаті, сплив він у моїй пам’яті?
Колекціонер позадкував від старої, спинився біля картини і прикипів-таки до неї поглядом; нав’язливий шарманщик лукавим прижмуром нагадав мені ще одну небилицю про Колекціонера – як його били гаварецькі гончарі, коли він, ревно молячись у сільській каплиці, крав з аналоя старовинні підсвічники; а що, коли це правда, і я ось зараз стою з ним, мов рівня, у домі, де торгують народними цінностями… Я знову відчув бажання чимшвидше вийти звідси, але він заступив собою картину і, закусивши губу, буквально поїдав її очима.
Тоді я відтіснив його плечем, пильніше приглянувся до картини і тут спіймав себе на думці, що мені звідкись знайомий цей елегійний сюжет. Я перебрав у пам’яті все, що запам’яталося з виставок Ермітажу, Лувру, гаванського Капітолію, та не пов’язав жодної із бачених колись картин з цією, а впертий савояр дивився тепер з тугою, заздрістю і скепсисом на втечу двох закоханих від світу юдолі й печалі в країну мрій і примарного щастя.
Колекціонер, який у своїй домашній, захованій від людського ока колекції мав, кажуть, цінні картини, ікони, свічники, шати, ґердани, кахлі, хрести, монети, дукачі, непогано знався на мистецтві, він міг допомогти згадати, звідки мені знайома ця пара, зображена на картині; з притаєною надією – ану ж я купив за безцінь вартісну річ! – і з острахом, щоб часом її тут не втратити, напружено чекав, що скаже Колекціонер, а в душі ворушилося гнітюче каяття, що зв’язався з ним.
Я ще нижче нагнувся над картиною, і раптом мене приголомшив вигук Колекціонера:
– Ватто! «Відплиття на острів Цітеру».
Шляхетне старече обличчя жінки стало враз плюсклим, подібним до меблевої політури, поїденої червоточиною, воно покрилося синюватими, аж фіолетовими плямами, очі її зблиснули, вона не зрозуміла значення слів Колекціонера, але надривний його вигук дав їй відчути, що картина коштує набагато більше, ніж вона отримала від мене. Стара потягнулася рукою до ліжка, викрикнувши: «Куплена, куплена!», та спинив її чемний смішок:
– Куплена? Це ви, сценаристе, встигли?.. Боже, яка дешева підробка! – Колекціонер хихикнув. – І скільки ви за неї взяли, добродійко? П’ятдесят?.. Що ж, для відомого сценариста п’ятдесятка – марниця, рамки ж добротні, пригодяться йому… Чи не можете принести мені щось для огляду?
Стара потупцювала на місці, не наважуючись виходити, та вираз обличчя Колекціонера був холодно-байдужим, вона врешті зникла за портьєрою, а тоді мій знайомий припав до картини.
Часто дихаючи від хвилювання, він шнарив пальцями вздовж рамки, його пучки, певне, чутливі, мов у хірурга, обмацували кожен рельєф, горбинку і врешті щось-таки намацали. Колекціонер послинив пальця, та згадавши, що картина намальована олійними фарбами, вийняв з кишені плящину, розкоркував і, намочивши палець у розчиннику, повів ним по горизонтальному горбикові у лівому кутку рамки. Довго приглядався, а потім повернув до мене голову і, не встигнувши пригасити жадібного полиску в очах, зблідлий і з опалими щоками, прохрипів:
– Я куплю її у вас… Ви ж книжки збираєте… Я дам вам сто… двісті…
Він виглядав жалюгідно, мені стало його шкода, я сказав:
– Облиште, не будьте смішні… Я бачив «Відплиття на острів Цітеру» в Луврі.
– Авжеж, авжеж, – лепетав Колекціонер. – Але я дуже люблю Ватто, навіть бездарні копії… Я дам триста… – Розпростерши руки, мов до Розп’яття, він заслоняв собою картину.
Тоді я згадав: щось він там мазюкав пальцем, силою відсторонив Колекціонера, схилився над картиною і на смужці, прокладеній розчинником, прочитав: «Wаtео».
Фраґмент. Ескіз. Заготовка до картини… Ориґінал!
Я схопив у руки картину за верхній край рамки, Колекціонер – за нижній, ми засіпали кожен у свій бік, я ще не знав, що буду з нею робити, але скарб є скарбом, я озвірів так само, як і мій суперник, мене палив сором, що тепер цілком зрівнявся з ним – я вже не сумнівався в тому, що про нього говорили, але поступитися не мав сили, ми готові були вгризтися один одному в горло, та сколихнулася портьєра, і він опустив руки.
Вийшла стара з двома картинами й подала їх Колекціонерові. Він глянув на них, заахав і попросив:
– Залиште нас, добродійко. Я мушу приглянутися. Це буде довго…
І коли стара знову зникла, Колекціонер підсунув до мене крісло, сам сів на друге і мовив примирливо, витираючи росу з чола:
– Погодьмося… Що хочете. Гроші… Будь-яку річ з мого музею. Навіщо вам – ви ж книжки… Я вам дарую той дукач, який ви мали мені віддати…
Колекціонер удруге нагадав мені про те, що я теж колекціоную, він брав мене у спільники, пропонував нечистий гендель, і я чув, як мене облипає незримий бруд, від якого важко вивільнитися: я навіть у думці оцінив вартість дукача, і він здався марницею в порівнянні з можливою вартістю картини. Мені в цю мить недоречно згадався ганебний випадок у Неаполі під час останньої моєї подорожі за кордон… Такий інтелектуальний, з гарною зовнішністю інженер не повернувся на теплохід, ми чекали на нього півдня, і даремно – він попросив притулку. Я і тоді, і зараз думав про те, що зрадником він став не відразу, мусило воно з чогось започаткуватися – а може, він колись не зумів скинути з себе перший налип бруду, як оце тепер я… Безцінна картина, яка дісталася мені за марницю, дивилася на мене, я не міг її покинути тут і взяти теж не міг: благання Колекціонера присмоктувалися до мене, мов поліпи.
Я не підводив голови, а нашепти про гроші заповзали у мої вуха, мов черв’яки, заповзали у мозок, квота чимраз збільшувалася, названі суми подумки матеріалізувалися в речі.
– Тисяча… півтори… дві… п’ять… десять!
Спочатку я розбагатів перським килимом, потім імпортними меблями, далі – машиною, врешті – дачею; всього цього я не мав, усі свої заробітки від сценаріїв я проциндрив на подорожі за кордон, ці ж гроші дали б мені волю для творчості, я не мусив би щодня з’являтися на роботу – працював би на дачі, в будинках творчості; фраґмент картини Ватто, який мені врешті-решт не потрібен, дозволив би відплисти на свій острів Цітеру, і ця втеча окупилась би новими моїми творами, потрібними людям.
Я вагався, хоч розумів, що саме це вагання є злочинним… Я подумав про Охоронця скарбів, який жив у дуже скромній квартирі, а володів замками не гіршими, ніж колись князь Костянтин Острозький; але той урятував від явної загибелі тисячі скарбів і всі віддав людям, нині сущим і тим, які прийдуть, а цей, з яким я веду торг, замкнув у тюрму духовні багатства, без яких хтось із його внуків, ним же обкрадений, може стати не захисником своєї землі, а відступником, бо не матиме на чому виховати в собі гордість за багатство духа предків… А може, той інженер, який став зрадником у Неаполі, може, він був обкрадений ще до свого народження або ж сам колись віддав бабусин талісман, як непотріб, за дріб’язкову вигоду і став безродним?.. Усе це я розумів, а сам сидів і слухав, як засипають мене гроші, дуже багато грошей…
Я ще раз глянув на картину, а згадав ту, яку бачив у Луврі: люди пориваються до корабля, що стоїть біля причалу, море розбурхане і тривожне, а там десь спокій, і радість, і багатство, тільки одна – не ця, що на фраґменті, – жінка, збентежена, сидить збоку і сумнівається, напевне, так само, як я тепер, – сиджу і прислухаюся до пісеньки савояра:
Окраєць хліба такий великий, аж не вміщається в мою свідомість; пропоновані суми з речей враз перемінилися в товстелезну пачку банкнотів, пачка росла, росла – «п’ятнадцять тисяч… двадцять!» – гора банкових білетів загрожувала звалитися на мене й задушити; я прокинувся, мов з кошмарного сну, і побачив перед собою розпалені гарячкою очі Колекціонера. З напіввідслоненого вікна, з-за штори, падало на нього смужкою денне світло, його різночинська борідка стала сивою, гуцульський чорний сардачок збляк від гарячки, мені хотілося глянути на нього від голови до ніг, немов ще раз бажав скласти йому остаточну ціну, та ніг не побачив: він стояв переді мною на колінах так, як колись перед іконою в гуцульській хаті.
Я спитав упалим голосом:
– Ви маєте такі гроші? Звідки?
– Я маю велику колекцію, вона вартує більше!
– І готові віддати її всю за оцю ось картину?
– Так, так, я дуже люблю Ватто! – повзав переді мною Колекціонер, а мені згадалася ще одна билиця про нього: він до крові побив свого сина, який з цікавості відчинив відмикачкою двері до комори з коштовностями… І тепер готовий їх віддати?
– Як ви віддасте мені свою колекцію? – спитав я.
– Разом з хатою. Жінка мене покинула, син геть пішов… Через нотаріуса, як купівлю-продаж, все буде чисто…
– Ну, а самі?
Він мовчав, дивився благально на мене і ждав мого слова, мов вироку, а савояр наспівував:
По дворах? З картиною Ватто? В ім’я чого? Я поволі вибирався з трясовини, в яку упхав мене своїми нашептами Колекціонер, сахнувся від хисткого трапа, на який мало що не ступив однією ногою, щоб відплисти на острів Цітеру, я так недалеко стояв над проваллям; купа грошей зматеріалізувалася у свій первісний вигляд – у скарби, награбовані в історії і замкнуті в тюрму, і в мене зблисла думка, що я врятую цей скарб, віддавши його Охоронцеві. Проте все це здавалось мені мізансценою з якоїсь комедії, бо що може чинити Колекціонер з картиною Ватто? Дивитись на неї буде? Продасть? Але кому? Таж навіть Ермітаж не заплатить йому стільки, скільки пропонує він мені. Який для нього сенс?
І враз усе для мене стало ясним: мені знову згадався інтеліґентний з вигляду інженер, який попросив притулку в Неаполі. Я побачив порожні багетові рами, картина – вирізана, захована в подвійне дно у валізі, Колекціонер-турист виїжджає в якийсь круїз, просить притулку десь в Афінах, Парижі або ж у тому-таки Неаполі і стає мільйонером… В одну мить я навіть зрадів такій перспективі: хай утікає негідник на свій острів, моє місто очиститься від нього, а його колекція опиниться в руках Охоронця скарбів, але тут же спіймав себе на думці, що візьму участь у злочині; ні, я повинен цю картину, яка належить світові, віддати…
А тоді мій погляд упав на автограф великого французького художника, я знаю трохи французьку мову, – і аж здригнувся від реготу савояра або ж самого Ватто. Затулив долонею рота, бо це засміявся я сам.
Колекціонер дивився на мене блідими, нічого не розуміючими очима, на мій сміх увійшла стара.
– Що тут робиться? – прошамкала.
– Скажіть, цю картину тримав хтось, крім нас, у руках? – спитав я.
– Так, так, якось приходив реставратор, може, ви його знаєте… – Плюскле обличчя жінки витягнулося, вона раз у раз переводила сторожкий погляд з мене на Колекціонера. – Такий, знаєте, ну… Він довго тут сидів над нею з фарбами, різними пляшечками… Але не купив…
– Він погано знає французьку орфографію, жарт не вдався. Художник підписувався не Wateo, а Watteau.
– Фальшива?! – зойкнув Колекціонер.
– Усе тут фальшиве. Тут усе призначене для гробу. І ви…
Колекціонер тер долонею обличчя, перелякано дивився на мене, врешті прошепотів:
– Ви… ви нікому не розповісте про нашу розмову?
– А що це дало б? Доказів нема… Хіба що напишу сценарій. Та так, щоб вас упізнали…
– Уб’ю!.. – засичав Колекціонер.
– Ну, ви на таке нездатні, – сказав я і, не глянувши на картину, вихопився з цього дому, мов з чаду, з радістю торкаючись пальцями в кишені піджака безцінного скарбу – важкого бабусиного дукача.
На перевалІ
Братові Євгенові
Їхали мовчки. Від яруги, до якої Нестор під’їхав заблукавши, а потім над нею майже дві години розвертався машиною, до перевалу залишалося не більше десяти кілометрів.
Машина виповзла з бакаїстого путівця на асфальт, він брався ожеледдю, а туман порошив білим борошном, – Нестор мусив вести машину обережно, поволі. Час ніби уповільнився; у мовчанні, довколишній темноті й тихій їзді – кожен мав змогу відшукувати в собі іншого, ніж він був тільки що над проваллям, і сама пригода з хвилини на хвилину ніби втрачала свою значимість. Несторові здалося навіть, що на перевалі, в колибі, де ждуть на них голодні артисти, він розповідатиме про випадок над прірвою з недбалою посмішкою, як про щось зовсім незначуще.
Бажання звільнитися від щойно пережитого діймало й Леоніда. Та бо й справді, страхи які – переднє колесо повисло над урвищем! Ще ж і не таке пережилося. Режисер Нестор, наприклад, стояв під стінкою в гестапівській катівні; інженер Степан, який сьогодні консультував зйомки на буровій, живцем горів, коли вибухнула свердловина… І актриса Адріана, і він, сценарист Леонід, навіть його скромна дружина Нілочка – всі задовго до нинішнього випадку пройшли важчі випробування.
За спинами, біля заднього скла, дзеленькали пляшки з горілкою, в машині запахло хлібом і ковбасою, всі були голодні й у думці раділи, що незабаром у товаристві артистів, які виїхали з бурової раніше, підкріпляться, розважаться й забудуть прикрий випадок.
Перед машиною по осклизлому асфальту в світлі фар вилася змійка снігової пороші. Кожен бачив її, хотів бачити, вона відволікала нав’язливі думки, будила віддалені асоціації, та снігова змійка виводила друзів з-над темного провалля на величний перевал, притягала, манила – ще мент, і всі вивільняться від пережитого. І враз це млосне очікування спокою обірвалося зовсім недоречною фразою: