У сюжетній рамці наприкінці твору По виводить нас з-під влади Демонових чар, змінивши як тон оповіді, в якій з’являються відверто іронічні нотки, так і ракурс зображення, змушуючи нас згадати, що відтворив цю красиву фантазію для нас не Демон, а той, хто сидів у затінку надгробного каменя поруч з ним. Виникають нові літературні алюзії, і не стільки на готичну прозу з її розкритими могилами, скільки на так звану поезію «ночей і гробниць», відому також під назвою «цвинтарної»; у ній ідеться про швидкоплинність життя, марність сподівань й інші філософські речі, навіяні спогляданням «решток колишньої величі». Тож чи не є Демон породженням уяви оповідача (чи його поетичною вигадкою), а все нам викладене – роздумами на кладовищі? Утім, від подібної поезії, зазвичай елегійної і медитативної, основну частину «Тиші» відрізняє підвищена емоційність і драматизм, чим вона скоріше нагадує Байронову. Власне, задум твору часом і пов’язують саме з Байроном, в одному з листів якого йдеться про «демона тиші» неподалік від згадки про «поетичну самотність» (його По добре знав і любив), що, зрештою, підтверджує правильність висновків щодо «Тиші» як драми людської душі. На байронічні алюзії вказує й тип героя – загадкового, самотнього й гордого (як у «Східних поемах»), а його розпач не може не навести на згадку про «світову скорботу», важливу складову байронізму.
В останніх рядках твору По вводить образ, який, безперечно, має символічний зміст, але прояснити його важко (те саме ми мали й у «Гордоні Пімі», опублікованому майже водночас із «Тишею»). Йдеться про рись, яка втупилася в обличчя Демонові. Ця тварина часто алегоризує підступність й таким чином може сприйматися як віддзеркалення підступності Демона. А може, мають рацію ті, хто вбачає в її погляді всеперемагаючу силу іронії – у тому числі й стосовно до Демона? Тоді справді цей «філософський» погляд рисі опосередковано стає на захист гідності людини, яку мучить Демон, точніше – демони, про яких ідеться у багатьох творах По, хоча там вони зазвичай не персоніфікуються.
Новели «Серце виказало» й «Барильце амонтильядо» побачили світ у періодиці відповідно 1843 і 1846 рр. і належать до кращих й найвідоміших психологічних новел письменника, які він писав протягом 1840-х рр. (схожого типу новели «Бісеня суперечності» й «Чорний кіт»). У цих новелах максимально повно отримав художній вираз інтерес письменника до аномальних психічних станів, спричинених хворобою, сп’янінням, маніакальною зосередженістю на якійсь думці, крайнім емоційним напруженням і т. ін. По вивчав прояви божевілля, тож знав, як виявляє себе шизофренія в її початковому стані, параноя, роздвоєння особистості, інші аномальні психічні стани і виробив систему художніх засобів для їхньої передачі. На особливу увагу серед них заслуговує манера оповіді. Раніше окрім героя з певними психічними аномаліями По зазвичай уводив оповідача, що втілював психічну норму (як у «Падінні дому Ашерів»). Згадані новели 1840-х рр. побудовані у вигляді монологу, адресат якого невідомий. На ознаки нервових чи психічних розладів у нього вказують не лише (а часом і не стільки) його дії, несумісні зі здоровим глуздом, а й стиль оповіді з характерними нервовими інтонаціями, хизуванням, наполегливим запевненням у власній психічній спроможності тощо. З особливою повнотою усе це виявляє новела «Серце виказало».
По вправно використовує потенціал, закладений в оповіді від першої особи, яка уможливлює не лише щирість (свідому чи мимовільну), але й гру у відвертість, замовчування, приховування і загалом маніпулювання свідомістю слухачів – у даному випадку нас, читачів. При цьому він враховує, що ці інтенції можуть реалізовуватися героєм-оповідачем як осмислено (скажімо, щоб виправдати себе), так і несвідомо (приміром, щоб уникнути психологічної травми, яку може завдати адекватне розуміння скоєного). Так само він знає, що межа між тим, що вважається психічною нормою і відхиленнями від неї рухлива, крихка, часом важко вловима. Тож однозначно діагностувати стан психіки героїв По буває доволі важко, тим паче, що певна ірраціональність загалом притаманна, на його думку, людині. Про це йдеться у новелі «Бісеня суперечності» («Impt of Pervese»), де схильний до самоаналізу герой-оповідач не може опиратися бажанню розповісти про здійснене ним вбивство саме тому, що цього робити не варто. «Потреба чинити наперекір закладена у нас природою,… у ній першопричина усієї поведінки людини», – стверджує і загрузлий в алкоголізмі, але теж не чужий самоаналізу герой новели «Чорний кіт».
При певних спільних інтенціях, «Серце виказало» й «Барильце амонтильядо» – твори різні, як і психічні явища, в них оприявлені. Оповідання «Серце виказало» демонструє більшу визначеність щодо хворобливого стану його неназваного героя, злочинові якого з точки зору здорового глузду бракує мотивації, адже він наполягає на приязному ставленні до своєї жертви. Сліпе око старого він сприймає як щось окреме від нього, що може бути виявом психічної хвороби (уточнювати діагноз залишимо знавцям), або підсвідомого бажання виправдати своє вбивство переносом ненависті з цілого на його частину (що теж не є свідченням психічної норми). Наявність прагматичних спонук до злочину викликає сумніви, хіба що монолог – вправна симуляція, в такому випадку його адресат (чи адресати) – представник (представники) правосуддя; утім, це малоймовірно. Герой наполягає на обдуманості усього ним скоєного й рішуче відкидає звинувачення в божевіллі, хоча в його ситуації акценти варто було б розставляти інакше, – тож чи не в божевільні знаходиться він, а його слухач чи не лікар? Утім, займатися пошуком звичайної логіки в словах і поведінці такого типу персонажа, ймовірно, й не варто. А що варто, так це зосередитись на тому, як майстерно вибудовує його оповідь По, яким чином він досягає ефекту неоднозначності й водночас визначеності в оцінці читачами його психічного стану. Містика в новелі відсутня: те, що чує герой, може бути витвором його уяви, биттям власного серця, а може, таким чином дається взнаки загнане в підсвідомість почуття провини. До слова, звучання назви оповідання англійською передає биття серця: «The Tell-Tale Heart».
На відміну від неназваного героя «Серце виказало», Монтрезор з «Барильця амонтильядо» нібито має причину ненавидіти Фортунато: «тисячі образ» і приниження, яких, як він каже, він від нього зазнав, дають йому для цього підстави – та чи дійсно це так, ми не знаємо. «Барильце амонтильядо» – одна з найтонших і водночас найбільш «театральних» новел По. Монтрезор розігрує перед нами спектакль, ним самим режисований, натомість Фортунато в його карнавальному вбранні відведена роль актора в п’єсі, сценарій якої відомий лише її постановнику. Вбивця грає з жертвою, як кішка з мишеням, сипле дотепами, похмурий зміст яких зрозумілий лише йому самому, розсипається у двозначних люб’язностях, вправно маніпулює нещасним. Дія у «Барильці амонтильядо» відбувається під час карнавалу, ймовірно, знаменитого венеційського, що посилює театральну атмосферу твору. Й водночас становить контраст подіям у новелі: на відміну від карнавальної, смерть Фортунато справжня, й виглядає трагічною навіть в очах убивці, свідомість якого полонила нав’язлива ідея помсти.
В обох новелах відтворений стан граничного психологічного напруження, але події розвиваються неквапно, оповідь ведеться методично, із затримками. Крок за кроком ми наближуємось до чогось жахливого, причому цей рух у «Барильці амонтильядо» «топографічно» фіксується переліком приміщень, якими проходять герої. Але понад усе в цих новелах жахає невідоме, що може критися за виявами приязності, «нічний» бік людської свідомості, схований під «денними» масками. Дія в них відбувається в обмеженому просторі, доволі прозаїчному у «Серце виказало» й скоріше екзотичному в «Барильці амонтильядо», але це той самий позачасовий і позагеографічний простір, що й у «Тиші», й так само зір По сфокусований на людині, душу якої мучать нею ж породжувані демони.
Наталія Білик
Оповідь Артура Гордона Піма
Передмова
Кілька місяців тому, коли я повернувся до Сполучених Штатів, переживши в Південному океані та деінде багато дивовижних пригод, про які розповім далі, випадок привів мене у невеличке товариство джентльменів з Ричмонда, штат Віргінія, і вони виявили глибокий інтерес до всього, що стосувалося країв, де я мандрував, наполягаючи, щоб я видав свою розповідь друком. Проте я відмовлявся це зробити, і то з кількох причин: були серед них і причини суто особисті, – вони стосувалися одного мене, – і причини іншого характеру. Скажімо, мене стримувало таке міркування: оскільки протягом більшої частини своїх мандрів я не вів щоденника, то чи зумію я, спираючись лише на пам’ять, викласти події так докладно і так зв’язно, щоб вони й здавалися не менш правдивими, ніж були (тут не йдеться про цілком природні й неминучі перебільшення, до яких ми залюбки вдаємося, коли розповідаємо про миттєві випадки, які справили на нас незабутнє враження і глибоко схвилювали нашу уяву). Друга причина: події, про які я мав розповісти, видаються настільки незвичайними і чудесними (та й ніхто, з огляду на обставини, не міг би підтвердити правдивість моїх слів, крім хіба одного свідка, але й той напівіндіанець), що я міг би сподіватися лише на віру з боку своєї родини та тих друзів, котрі, знаючи мене все життя, не мають підстав сумніватися в моїй правдивості, тоді як широка публіка найімовірніше поставилася б до моєї щирої оповіді як до безсоромної, хоч і мудрованої вигадки. Проте чи не найголовнішою причиною того, чому я не здався на умовляння доброзичливців, була невіра у свої таланти.
Серед віргінських джентльменів, які виявили надзвичайний інтерес до моїх розповідей, а надто тих, де йшлося про мої вимушені мандри в Антарктичному океані, був містер По, якого незадовго до нашої з ним зустрічі призначили редактором «Південного літературного вісника»,[1] щомісячного журналу, який видавав містер Томас У. Уайт у Ричмонді. Він, як і інші, наполегливо радив мені приготувати повний звіт про все, що мені довелося спостерегти й пережити, і покластися на проникливість та здоровий глузд читачів – і він переконливо доводив, що хай би як невміло виклав я свої думки, сама невправність автора, якщо така матиме місце, забезпечить книжці більше шансів бути прийнятою як правдива оповідь про дійсні події.
Та попри його наполегливі умовляння, я так і не зважився зробити, як він мені радив. Згодом він запропонував (переконавшися, що я затявся на своєму), щоб я дозволив йому описати мої найперші пригоди – він, мовляв, ґрунтуватиметься на викладених мною фактах і надрукує їх у «Південному віснику» як художню повість із вигаданим сюжетом. Я не бачив підстав не погодитись і поставив тільки за умову, щоб у повісті було використане моє справжнє прізвище. Отже, два уривки з цієї нібито художньої повісті з’явилися друком у січневому та лютневому номерах «Південного вісника» за 1837 рік,[2] і для того, щоб ніхто не засумнівався в белетристичності згаданого твору, в змісті журналу біля вищеназваних уривків було вказане прізвище містера По.
Читачі сприйняли цю літературну хитрість зовсім не так, як я собі припускав, бо, незважаючи на видимість вигадки, якою так майстерно була замаскована розповідь про деякі з моїх пригод, надрукована у «Віснику» (причому жоден факт не був змінений чи спотворений), я виявив, що читачі зовсім не схильні сприймати її за вигадку, і на адресу містера По надійшло кілька листів, де висловлювалася тверда переконаність у протилежному. Звідси я дійшов висновку, що саме за своєю природою факти моєї розповіді містять у собі достатньо доказів своєї правдивості, і мені не слід аж надто остерігатися недовіри з боку моїх читальників.
Після наведених вище роз’яснень неважко буде зрозуміти, яка частина з поданого нижче належить власне мені; навряд чи хто засумнівається й у тому, що на кількох сторінках, які написав містер По, не змінено й не спотворено жодного факту. Навіть тим читальникам, які не гортали «Вісника», немає потреби вказувати, де закінчується його частина і починається моя; різниця в стилі відразу впадає у вічі.
А. Г. Пім
Нью-Йорк, липень, 1838 р.
Розділ перший
Мене звуть Артур Гордон Пім. Мій батько був шанований купець – він торгував морським начинням у Нантакеті,[3] де я й народився. Мій дід по матері служив повіреним у справах і мав велику практику. Йому в усьому щастило, і він нажив чимале багатство, успішно вкладаючи гроші в акції Едгартонського Нового банку, як тоді його називали. Вдавався він і до інших вигідних оборудок, з усього маючи добрий зиск. До мене він прихилився явно більше, ніж до будь-кого зі своїх родичів, і я мав тверду надію успадкувати більшу частину його багатства. Коли мені виповнилося шість років, дід послав мене до школи старого містера Рікетса, однорукого джентльмена з ексцентричними манерами – його добре знав чи не кожен, хто бував у Нью-Бедфорді.[4] Я навчався там до шістнадцяти років, а потім перейшов у «академію» містера Е. Рональда, що стояла на вершині пагорба. Тут я потоваришував із сином морського капітана Барнарда, який служив у корабельній компанії Ллойда та Реденберга, – містера Барнарда теж добре знають у Нью-Бедфорді, а в Едгартоні, я певен, у нього чимало родичів. Його сина звали Огастес. Старший років на два від мене, він уже ходив із батьком на китобійний промисел на «Джоні Дональдсоні». Огастес любив розповідати мені про свої пригоди на півдні Тихого океану.
Я часто бував у нього вдома і проводив там цілі дні, а іноді й ночі. Ми вмощувалися вдвох на ліжку Огастеса, й він докладав усіх зусиль, щоб не дати мені заснути до світанку, розповідаючи про дикунів з острова Тініан[5] та з інших островів, де він побував під час своїх мандрів. Я не міг не захоплюватися його оповідками і поступово відчув неподоланне бажання самому вирушити в морські мандри. Я мав вітрильника, що називався «Арієль», вартістю в сімдесят п’ять доларів, з невеличкою каютою і споряджений як шлюп, – яка була його тоннажність, я не пам’ятаю, але десятеро людей поміщалися на ньому без тисняви. На тому човні ми мали звичай здійснювати найбожевільніші виправи, і, згадуючи про них, я дивуюся, що досі живий.
Замість вступу до головної й набагато розлогішої частини своєї оповіді я розкажу про одну з таких шалапутних пригод. Одного вечора в капітана Барнарда відбувалася гульня, і ми з Огастесом добряче нализалися. Як завжди в подібних випадках, іти додому мені не хотілося, і ми вдвох уклалися на його ліжку. Він, як мені здалося, заснув дуже мирно, не сказавши на свою улюблену тему жодного слова, – коли пиятика закінчилася, була майже година ночі. Минуло, може, з півгодини відтоді, як ми лягли, і я вже почав дрімати, коли Огастес раптом підхопився на ноги і, вибухнувши страшною лайкою, заприсягся, що жоден Артур Пім із тих, які існують у християнському світі, не примусить його спати, коли з південного заходу віє такий чудовий бриз. Я був здивований, як ніколи в своєму житті, бо не знав, чого йому треба, і думав, що він геть утратив тяму від випитого вина та інших трунків. Одначе далі мій друг заговорив цілком розважливо. Мовляв, я вважаю, що він п’яний як чіп, але він тверезісінький. Йому просто обридло, провадив Огастес, валятися в ліжку, немов ледачий пес, у таку дивовижну ніч, і зараз він одягнеться й поїде прогулятися на човні. Не знаю, що зі мною сталося, але не встиг мій приятель вимовити ці слова, як я відчув неймовірне збудження й радість, і його безумний намір видався мені найрозумнішим і найдотепнішим у світі. Надворі завивав майже штормовий вітер, і було дуже холодно – наближався кінець жовтня. Одначе я підхопився з ліжка в пориві справжнього екстазу і заявив, що я теж не з полохливих, і мені обридло валятися в ліжку, як ледачому псу, і заради розваги я готовий утворити яку завгодно вихватку, і жоден Огастес Барнард із Нантакета не звинуватить мене в боягузтві.