– Де мешкає?
– В XVI окрузі. То що?
Корсо поглянув на годинник: ще немає одинадцятої.
– Поїдемо моєю автівкою.
8
Барбі наполягла на тому, щоб сісти за кермо. Машина помчала вздовж набережних, і вона зайшлася розповідати про шібарі. Жінка на диво добре знала Матьє Веранна, але хтозна, чи й сама не була прихильницею таких практик.
Корсо завжди хотів збагнути, що саме приваблює Барбі в сексі. Але був упевнений лише в тому, що найбільше їй подобалося порпатися в темних проявах людської природи й подекуди вона надовго в них загрузала. Вважала себе «репортером душ».
– Твій знайомий узагалі має якийсь фах?
– Він фінансист. Керує хеджевим фондом для азійських інвесторів. Розривається між Парижем, Гонконгом і Токіо.
– У нього є родина?
– Дружина та двійко діточок, здається. Але на першому місці в нього бондаж – єдина пристрасть. Він заробляє бабло, утримує сім’ю, дбає про свою справу, як кожний банкір, проте існує стіна між справжнім життям і тим, що його найбільше збуджує.
– Де саме ти з ним познайомилася?
– Під час роботи в БПТЛ, нас тоді викликали на місце події. Один із сеансів шібарі закінчився невдало: якась жіночка зірвалася з гачка на стелі й розбила собі потилицю.
Він уявив картину й ледь не розсміявся. Липневе сонце вдарялося об каміння фасадів, але світло було лагідне, пом’якшене кількома хмаринками – воно ніби стиха залицялося до міста. Цілий квартал начебто причарували.
– Він був майстром церемоній?
– Ні. Я радилася з ним стосовно можливої похибки з боку… людини, що прив’язувала потерпілу.
– А ти сама, – докинув він, – не пробувала?
Барбі лише іронічно усміхнулася за кермом, що здавалося величезним у її тендітних ручках.
В авто запала тиша – вони саме минали Великий Палац і мчали в бік Ейфелевої вежі; ані сирени, ані мигалки – ніби парочка напідпитку, що їхала в чорному обшарпаному «Фольксвагені Поло».
Корсо занурився в роздуми. Знерухомлення, таємна зброя бажання… Він сам часто-густо прив’язував Емілію (поспіхом), коли вона погоджувалася побавитися у принижену незайману діву – гидкий поліціянт, увесь у чорному, сплутав їй руки… Зі своєю колишньою він пізнав темні й незабутні хвилини насолоди, що досягає вершини, ніби перегріта ртуть у градуснику. Тієї миті в уяві поставали атоми, що рухалися майже зі швидкістю світла. Щойно атоми наближаються до небезпечної межі, вони розширяються й перетворюються на чисту енергію, стають «чимось іншим». Так само відбувалося з самою Емілією: вона звивалася під мотуззям, і йому здавалося, що довкола неї розширюється ореол світла, утворюється сірчане ядро, яке загрозливо збільшується і ось-ось підірве його самого…
Він випростався на сидінні, намагаючись позбутися спогадів. Відтак поліціянт ніколи не силувався повторити ці вправи з кимось іншим. У його досвіді це був своєрідний пролам, який він швидше хотів закоркувати забуттям, роботою, ненавистю і, чом би й ні, насиллям, що зрідка навіть закінчувалося вбивством. Але не міг відкараскатися від набридлого питання: чи був він так само навіженим, як Емілія? Або гіршим від неї? Облудником? Адже сама болгарка цілком природно сприймала свою вдачу.
Міст Ґренель. Барбі повернула праворуч, перетнула Сену, потім проїхала вздовж Будинку Радіо, щоб потрапити на вулицю Ґро. І відразу вони опинилися в сплетенні вулиць з одностороннім рухом XVI округу.
Матьє Веранн мешкав на вулиці Доктора Бланша. Будь-якому копові адреса навіювала моторошні спогади. 14 січня 1986 року саме тут відбулася поліційна облава: БПТЛ і БРШР повернули навтіки «Банду в перуках» (банк містився в будинку № 39), але згодом усе пішло нанівець: хідник усіяли трупи, грабіжники повтікали, прихопивши заручників, а тоді копи, як відомо, збурилися й узялися вимагати відставки комісара, який був винний, за їхніми підозрами, у цій бійні.
19-й номер на вулиці виявився одною з тих прямокутних споруд без зайвих прикрас, що повиростали, мов гриби, у 50-60-ті роки в Парижі, зокрема в XVI окрузі. За низькими ґратами ховалося просторе подвір’я з двома цікавинками: викладеним лазурною керамічною плиткою хвилеподібним басейном і фонтаном-скульптурою із синтетичної смоли у формі боксерської рукавиці.
Корсо обожнював споруди, що нагадували модернізм попередньої епохи. Він знизу розглядав будівлю: одинадцять поверхів, п’ятдесят помешкань, що тулилися одне до одного, немов цукерки в прямокутній коробці. Велична споруда пихато й байдуже поглядала згори на весь квартал.
Вони переступили поріг. Усе найкраще чекало на них усередині. По всій довжині хол виходив вікнами у сад – складалося враження, ніби будинок висить у повітрі. Все відблискувало: засклений вхід, що відзеркалювався у дверях, які вели в парк, блискуча мармурова долівка, поштові скриньки в алюмінієвому облямуванні…
Не знати чому, але він вбачав у цій картині добрий знак: такі вишукані, прозорі декорації, напевно, ховали в собі якесь одкровення – просвіт у пітьмі.
9
Матьє Веранн був високим і цибатим, мав близько п’ятдесяти років. Посивіле волосся, кощаве обличчя – все в западинах. Конячі зуби, очі захланні, вибалушені, уважні. Повняві губи, ніби пришиті до кінчиків рота, заклякли у вищирі. Сміявся він аж страшно: тоді всі зуби ніби вигулькували з пащі з кровожерливим і оскаженілим вигуком «уррра!».
Корсо завжди ніяковів, якщо зовнішність людини пасувала до її фаху. Він знав, що не слід цьому довіряти, та все одно йому подобалося, коли суголосність згодом виявлялася справжньою.
Матьє Веранн скидався на сатира.
Він упустив їх у простору кімнату з низькою стелею і стінами, обшитим панелями. Меблі наче й не мінялися з 60-х років, коли їх виготовили, але Корсо здогадався: насправді йшлося про автентичні речі, придбані за шалені гроші. Ніби на підтвердження високої вартості гарнітура на стіні навпроти скляних дверей висіло широке полотно за підписом Ганса Арпа.
Із загальної картини вибивалася лише японка років двадцяти, на колінах якої лежав наплічник «Eastpak». Вона сиділа на тюльпаноподібному стільці із жовтою вовняною оббивкою. Дівчина не здавалася ні гарною, ні манірною і була схожа на ученицю ліцею, що засиділася в останніх класах.
Схилившись над телефоном, – лунали гугняві звуки якоїсь гри, – вона навіть не зволила підвести очі на гостей. Веранн не вважав за потрібне її відрекомендувати.
– Чим можу допомогти? – запитав він і вмостився на шкіряному червоному дивані.
Їм довелося всістися на кріслах «Egg».
– Ви щось чули про вбивство стриптизерки клубу «Сквонк»?
– Авжеж, – мовив Веранн, схрестивши ноги й невимушено змахуючи порошину зі своїх штанів. – Знаю про такий клуб.
Безжурність, природність: господар приділив їм трохи уваги, ось і все.
– Ми ніколи не показували журналістам знімки тіла жертви. Дівчину скрутили білизною в дуже дивний спосіб.
Барбі вже виймала фотографії з місця злочину. Вона їх виклала, ніби карти, на низькому столику.
Веранн нахилився й поглянув на світлини, не змигнувши оком. Ані слова про рани на обличчі. Ані руху, який би виказав бодай якесь хвилювання. Корсо закортіло побачити його в роботі, з метрами мотузки на руках і хлистом, що шмагає по спинах молодих оголених жінок, яких підвісили до стелі.
Урешті-решт Веранн випростав ноги й узявся передивлятися знімки.
– Щось можете сказати про це?
Він зробив хтиву міну, яку ще більше увиразнили м’ясисті губи. Японка й далі сиділа собі в куточку – її цілком поглинула гра на мобільному: досі було чути набридливе «ззз-ззз».
– Трохи нагадує чи не найнебезпечнішу позу шібарі: ушіро такате коте шібарі турі.
– Що воно таке?
– Це коли партнерку підвішують зі зв’язаними за спиною руками. Можна також зашморгнути мотузкою зап’ястки та щиколотки, як на світлинах. Звичайно, треба вміло закріпити, бо кінцівки можуть не витримати ваги тіла.
– Погляньте уважно на вузли. Що ви про них скажете?
– Це мусубіме, «закриті вузли» – їх досить рідко використовують у шібарі. Надто небезпечно.
– Вибачте, але я вас не розумію.
– Закритий вузол важко розплутати. Що більше зв’язана людина ворушиться, то міцніше затягується зашморг. Натомість відкритий вузол легко розплутати, потягнувши за кінець мотузки.
– У якій галузі використовують закриті вузли?
Веранн стенув плечима.
– Тоді нам слід зазирнути в далеке минуле: у XV столітті в Японії виникло хойоюцу. У ті часи спосіб, у який зв’язували полоненого, міг багато чого розповісти про нього. Для кожного правопорушення існували відповідні прийоми. Щойно бачили покараного – вже розуміли, якою була його провина. У такому військовому мистецтві вправлялися самураї та законники. Воно називалося дзайнін шібарі («шібарі винних»).
Корсо скоса поглядав на Барбі: вона блаженно слухала. Його дратувало її захоплення, до того ж вони чимало віддалилися від суті справи.
– Згодом, – вів далі Веранн, – у добу Едо, майстерність зав’язування вузлів слугувала приємнішим речам. Перетворилася на естетичне задоволення, «васа», нарівні з краснописом або мистецтвом чаювання. В XVII столітті існувало більше п’ятдесяти різноманітних шкіл у цій царині…
Корсо перервав лекцію з історії:
– Гадаєте, вбивця дещо знається на цих прийомах?
– У наші часи достатньо пошарудіти в інтернеті, щоб навчитися правильно зв’язувати партнерку.
Поліціянт помислив про інше:
– Згідно з вашою стародавньою технікою кожний вузол означав якийсь злочин. А зашморг нашої жертви може натякати, наприклад, на якусь провину, ганебний вчинок?
– Тут я вам не зараджу. Треба читати історичні твори… Можу лише сказати, що йдеться, либонь, про страту. У будь-якій школі шібарі скручувати руки за спиною і прив’язувати їх до кісточок означало завдавати людині чи не найбільших страждань. Навіть зараз люди нерідко калічаться, коли ось так задовольняють свої примхи, але діють невміло і…
Веранн замовк. Щось привернуло до себе його увагу на знімках. Він знову схопив світлину, а другою рукою витяг окуляри з нагрудної кишені.
– Щойно побачив, – проказав він, почепивши окуляри. – Вузол-вісімка дещо незвичний…
– Поясніть, будь ласка.
Він підвів голову, як та чапля, а тоді манірно зняв окуляри.
– Зашморг, який ми обговорюємо, має форму поземної вісімки…
Він далі тримав фотографію й показав роговою оправою на вузли.
– Отже, придивіться: тут зображена ще одна вісімка, але цього разу відкрита…
Він протягнув знімок Корсо, і той насправді помітив, що за вузлом, яким скрутили зап’ястки, ніби починався ще один, незавершений…
– На вашу думку, що це означає?
– Можна снувати будь-які припущення, але поземна вісімка є символом нескінченності. Всі це знають… Тож друга вісімка, очевидно, вказує на продовження. Не хотілося б удаватися в химери, але гадаю, що зловмисник намагався переказати нам дві речі: по-перше, він щойно розпочав низку вбивств, по-друге, ніхто не зможе стати йому на заваді…
Оце несподіванка. Корсо ледь не почав розповідати йому про Баз Лайтера з «Історії іграшок», яку він дивився разом з Таде: «У безмежжя й далі…»
– Ви знайомі з цією жінкою? – спитав він і показав на мобільному портрет Ніни Віс.
– Жертва, чи не так? Бачив її обличчя на фотографіях.
– А десь іще? В садо-мазо-клубі або студії шібарі?
– Ні.
Корсо знову поклав телефон у кишеню.
– Не могли б ви надати нам список клубів, де займаються… цими практиками в Парижі?
– Певна річ. Їх не так уже й багато.
– Дякую, – проказав він, тоді підвівся, а слідом за ним і Барбі.
Матьє Веранн теж устав. Японка далі нерухомо сиділа собі в куточку. Корсо відчув, що між ними існує прихований зв’язок, не висловлений уголос, але набагато важливіший, ніж усе, про що вони говорили між собою.
Копу захотілося завершити розмову в невимушеному тоні:
– Ваша подруга, либонь, не дуже рада нас бачити, – сказав він, указуючи на німфетку Отаку.
– Це не подруга.
– Здається, вона на вас гнівається. Ви надто сильно стиснули її абощо?
Веранн поблажливо усміхнувся на брутальні слова поліціянта. Обриси губ злегка пом’якшилися, але випуклі очі лишилися холодними – справжні вирла ката.
– Вона на мене зла через те, що я її вчора добряче відшмагав.
– Ой-ой, – вимовив Корсо, який знову вдався до дешевих жартів.
Веранн посміхнувся зі ще більш відчутною зневагою – викапаний маркіз де Сад перед тюремниками Бастилії.
– Їй було боляче, але саме цього вона від мене хоче.
Веранн, очевидно, вважав його йолопом, і Корсо кивнув, ніби погоджуючись із такою роллю.
Коли вони вийшли, він зупинився біля чорної пластикової скульптури. Була майже перша – сонце стояло високо в небі, але спека не докучала. Літо просочилося під тінь прекрасних кварталів і навіювало на Корсо дивну зажуру.
– Мені шкода, – мовила Барбі. – Я сподівалася, що зустріч… що від неї буде якась користь.
– Чудес я не очікував. Треба буде старанно переглянути аматорів шібарі.
– Повертаємося в клуб?
– Ти їдь. Сідай в Убер.
– А ти?
– У мене зустріч, – коротко пояснив він. – Справи особисті.
10
Кабінет адвокатеси Карін Жано містився в просторому помешканні у VIII окрузі на вулиці Сен-Філіп-дю-Руль. Корсо почувався ніяково: борода за три дні відросла, волосся стирчить, куртка зношена – вигляд геть не пасував до вишуканого дизайну почекальні.
Він сидів тут уже хвилин десять, але йому було все одно. Міг пометикувати про довгий шлях, який привів його сюди, до червоного крісла у формі амеби.
У Корсо завжди були напружені стосунки з жінками взагалі і з сексом зокрема. Вісім років він намагався збагнути, чому так відбувається, але даремно, хоча почав снувати певні здогадки. Сталося так, що Управління соціальної допомоги дітям щоразу відправляло його до названих родин, де сповідували католицизм і де жінка уникала інтимних стосунків, а чоловікові відмовлялося в сексі. Вихователі не тиснули на нього, не сушили голову лицемірними проповідями, не мордували напучуваннями, але таки спромоглися донести те, що хотіли. Тільки-но малюк Корсо відчув перші припливи бажання, він негайно доклав усіх зусиль, аби погамувати їх у собі. Даремно.
А тоді – так він вирішив – підсвідомо зненавидів сам об’єкт жадання, тобто жінку. Відчув, що в світі фантазій його приваблює все, чим можна принизити, налякати, образити дівчат. Еротичні комікси, фільми жахів, готичні оповідання – ось що його збуджувало.
Усе відбувалося лише в уяві, окремо від справжнього життя. Але він ніколи б не зізнався приятелям, що його зовсім не цікавили їхні розповіді про те, як вони трахалися в підвалі або сором’язливо цілувалися з однокласницями, у яких закохувались. Поступово в його голові стався глибокий розкол, класичне роздвоєння, – якщо можна так сказати, – він більше не відчував бажання до тих, кого кохав, і збуджувався від тих, кого зневажав.
Насправді все виявилося ще складнішим. Його хіть могла спалахнути від наруги над ідеалом, у який він був цнотливо закоханий. Над істотою неземною, чистою й безневинною, яку можна роздягнути, зґвалтувати, принизити. Над жінкою, яку можна зіпсувати тим найгіршим, що ховається в душі.
Згодом життя внесло певні виправлення. Він підсів на наркотики. З’явився Мама, його дилер і наставник. Корсо позбавили волі… Заради кількох грамів героїну він став сексуальним рабом Мами. І лише Катрін Бомпар, Блакитна Фея, що віднайшла його в калюжі крові (біля трупа Мами), змогла повернути бідолаху до життя. Вона відправила Корсо на навчання до ліцею, а згодом – у поліційну школу, але перед тим змусила пройти курс лікування в АН, серед анонімних наркоманів.
Поволі його знову полонили призабуті еротичні химери. Панни, покусані вампірами, дівчата, зґвалтовані ковбоями, німфетки, переслідувані серійними вбивцями… Либонь, не так уже й страшно, бо все це відбувалося лише в його голові.
Аж раптом він зустрів Емілію.
Її побив чоловік, і вона принесла скаргу до центрального комісаріату в XIV окрузі, де 27-річний Корсо, власне, здобував свій перший досвід. Його причарувало ніжне лице, зовнішність учительки-амішки, він ще не здогадувався, що натрапив на втілення своєї мрії, на зґвалтованого янгола.
Поліціянт узявся самостійно розслідувати справу красуні, щоб знати, з якого боку до неї ліпше підійти. Однак не знайшов, за що зачепитися. Емілія виявилася болгаркою за походженням, французьку вивчала в рідному Слівені й так зуміла вдосконалити її, що навіть потрапила за конкурсом на факультет політології в Парижі. Навчання закінчила з відзнакою, гарно проявила себе в різних міністерствах. Дороги Емілії та Корсо аж ніяк не збігалися: вона літала високо, а він пластував по землі.