Шизґара - Батурин Сергій

Сергій БатуринШизґара

Дійові особи

Олексій Дем'яненко — «чоткий» парубок.

Сашко Шварцберг — друг Олексія, «чоткий» парубок.

Оленка Ярова — гарна дівчина, стріляє за Можайським.

Галушка — гарна дівчина, подобається Шварцбергу.

Микола Можайський — друг Олексія та Сашка, «чоткий» парубок.

Рудий Котя — галабурдник, механік по мотоциклах.

Ігор Гамзєєв (Сорока) друг Олексія, грає на барабанах в рок-гурті.

Ксюха — «мала» Ігоря, вважається найгарнішою дівчиною в своєму класі.

Вітько Заєць (Белс) — старший парубок.

Серьога Омельчук (Ом) — друг Олексія.

Олена Стрілецька — гарна дівчина.

Ірина — гарна дівчина.

Чабаненко Микола — «основний» парубок з бульвару Лихачова.

Габелія Володимир — «чоткий» парубок.

Сява Фортуна — гітарист, маестро.

Лев Оскарович Шварцберг —

батько Сашка, модельєр.

Бела Ісаківна — мати Сашка.

Толян Сєров (Сироп) — суворовець.

Вітько Зуб — однокласник Олексія.

Юрко Соколов (Сокіл) — старший парубок, «основний» з «Супера».

Кузькіна-Мать (Лариса Іванівна) —

злостива вчителька укр. мови та укр. літ.

Віталій Щербанюк — старший парубок.

Саладдін — старший парубок.

Баклажан — малолітка, стріляє за Віткою.

Вітка — симпотна чувіха.

Лука — парубок, стріляє за Віткою.

Демон — Віталій Демчук, хуліган-беспрєдєльщик.

Свєтка Закринична — симпотна герла з нестандартною поведінкою, зовні схожа на шведську кінозірку

Вовка Шмульський

Персонажі.

Лідія Сергіївна Соколова

Андрій Кобза

Уманський

Шляпкін

Крейда

Іванча

Дроба

Студенюк

Андрющенко

Марат

Вітя Калач

Натаха з болонкою

Соловець

Дьоміна

Єгор Нехлюйко

батьки Нехлюйка

Андрій Заєць, малолітка, брат Белса

Наталка Швець

Сашко Рибак

Емма Рожнятовська

Пролог

Уже кілька років Олексій Володимирович їздив в громадському транспорті досить рідко — час од часу. Бо зазвичай на колесах, а без них — куди? Але минулого тижня у «Фіаті» ні сіло ні впало почала барахлити коробка передач, і через раз вмикалася четверта, тож з понеділка він загнав свого бойового коня на станцію технічного обслуговування та поїхав на роботу на метро. Йому поталанило: потрапив у той дуже нетривалий проміжок часу в самому кінці вранішньої години пік, коли основний натовп вже схлинув, а потяги ще йдуть досить часто, і у вагонах хай і не вільно, але нема тієї жахливої тисняви, яка, здається, стає нормою в столичній підземці.

Він зайшов до вагону — місця, щоб сісти, не було, тоді Олексій відшукав, де приткнутися, взявся за поручень і тут усвідомив, що сорок хвилин поїздки йому абсолютно нема чого робити. Відвик за кермом, що дорогою можна щось почитати. Знічев'я він взявся розглядати пасажирів, що дружно втупилися в свої айпади, смартфони, планшети, електронні книжки та інші пристрої, здатні нести інформацію в цифровому вигляді.

Прямо перед ним сиділа жінка приблизно його віку — невисока, гарна, доладна, темноока, з каштановим блискучим волоссям — і читала щось з електронного рідера. Професійна цікавість журналіста, що пише на теми культури, перемогла: Олексій зазирнув в екран, очікуючи зустрітися там із Джеймсом Паттерсоном, Стівеном Кінгом, Джоном Грішемом або ще кимось з цієї когорти. Але в її планшеті вирувала буря мечів Джорджа Мартіна. «Дивний вибір для дорослої жінки», — подумав він і раптом звернув увагу на її руки: шкіра ніжна й доглянута, а нігті вміло пофарбовані темно-вишневим лаком. Жінка читала й усміхалася, і усмішка у неї була променяста якась, чи то так здалося. А парфум — легкий, прозорий, невагомий, із ледь вловимою делікатною присутністю… Господи, когось вона мені нагадує — став придивлятися до читачки чоловік. Маленька родимка над бровою, неслухняний вихор над чолом. Невже Ірина?

А та раптом кинула на нього погляд, потім ще один, зробила незадоволений вираз обличчя, який добре вміють демонструвати привабливі жінки: мовляв, набридли ви, чоловіки, своєю постійною увагою, — і знову опустила очі в екран.

«Очевидно, не Ірина, якщо я сумніваюся і вона мене не пізнає — визначився Олексій. — А так схожа.» Він змусив себе відвести очі й більше не дивитися на неї. Схожа, ну то й що? Трапляється. Це ж не привід роздивлятися впритул сторонню жінку.

Незабаром звільнилося місце якраз навпроти незнайомки, він сів, ще раз мимоволі глянув: шкода, що не вона — приблизно так мала би виглядати тепер Ірина.

Коли ж це було? Майже ціле життя тому. Скільки років він взагалі нічого не згадував, а тут пам'ять заходилася послужливо підносити, здавалося, задавнені й збляклі, а, виявляється, такі яскраві й живі спогади…

1. Фортуна та «п'ятак»

Справжні фірмові джинси, — які-небудь «Лі», «Ренґлер» чи «Супер-райфл», — коштували до ста вісімдесяти карбованців. Така сума видавалася Олексієві не те що непід'ємною — несосвітенною, і віддавати її за робочі штани, хай навіть і з генуезької парусини та з моднячими лейблами, він вважав чистим безумством. Напівкустарні ж псевдоковбойські панталони «техаси» з братніх країн в молодняка абсолютно не котирувалися й презирливо звалися «чухасами». Мало того, що геть усі ті чухаси: і польські «Odra», і індійські «Miltons», і решта — шилися не зі справжньої цупкої джинсової тканини, а з легкої х/б, так вона, з великого розуму виробників, була пофарбована стійкими барвниками, так що чухаси ще й не «терлися», тобто, не мали ані форми, ані вигляду. Вовку Шмульського, котрий один-єдиний раз наважився вийти на люди в подібного штибу витворі болгарського легпрому, довго й уперто дражнили індіанцем з племені «Ріла». Щоправда, й бійцем Вовчик був тоді посереднім, якщо не сказати — абияким, та справи це не міняло: гострий вуличний поговір не милував нікого, і яка тобі різниця, що ти — не Шмульський, що кепкуватимуть здебільшого поза очі, якщо ти точно знаєш: усе одно — шкіритимуться. Бути посміховищем для всього району явно не кліматило. Для урочистих виходів та променадів були в Олекси кльові брюки, шиті в ательє, але повсякденної проблеми це не знімало.

Рішення з'явилося саме собою, коли двоє козирних хлопців — Микола Чабаненко й Вовка Габелія — з'явилися на «п'ятаку» в чорних котонових «белсах», вразивши компанію наповал. «Бомба», — у захваті визнало товариство. Якби хтось і хотів, усе одно не зміг би сказати нічого поганого: крій виявився надзвичайно вправним, а холоші запрасовані «під дзвін» просто майстерно.

Лише Сашко Шварцберг, чорнявий спортивний парубок, з котрим Олексій дружив ще з дитсадка, промовчав. Уважно роздивившись ці витвори швацького мистецтва, він потім цілий вечір мовчки покурював свій «БТ», подумки прораховуючи якусь геніальну ідею. Хлопцем він був видним: вдягався так, що й фарца заздрила, знав піврайону, був грошовитим і ніколи не жмотився, коли компанією скидалися на поліпшення дозвілля. Звісно, його відчужену замисленість обов'язково помітили би, але причовгав зі своєю гітарою Сява Фортунатенко на логічне прізвисько Фортуна. Від Дзержинки до Печерського мосту між Чорною горою та Тверським завулком було чимало вправних гітаристів, але всі вони першенство визнавали за Фортуною. Та й інструмент у Сяви був — не які-небудь чернігівські дрова за п'ятнадцять п'ятдесят, — ні, грав він на концертній «Кремоні» зі сріблястими струнами, а носив її в чорному чохлі з югославського шкірозамінника.

Не знаю вже, що сказали би про його гру достойники на кшталт Джиммі Гендрікса чи Річі Блекмора, та коли в дванадцять років Сява змінив пріоритети, віддавши хард-року перевагу над звичайним «пекарем» та дворовим «дир-диром», стіни його кімнати прикрасили спочатку портрети саме цих корифеїв, потім до них додалася Сюзі Кватро в шкіряному комбезі, а невдовзі місця вільного там не залишилося. Незабаром Фортуна десь розжився львівським, яскраво-вишневого кольору, інструментом, на верхній деці котрого замість центрального отвору — розетки — обабіч струн були, як на скрипці, прорізані фігурні ефи.

Ясна річ, відтак для хлопця набули сенсу лише одні уроки — гри на шестиструнній гітарі, — а шкільні, обтяжені домашніми завданнями, перейшли до розряду важких повинностей. Хто був у Фортуни першим наставником і гуру в царині виконавської майстерності, історія звично замовчує, та вже за рік він не просто добре грав — майстерно шпарив усі соляри з нового альбому темно-лілових «In Rock», а про вітчизняну естраду — й базару нема: легко — все, що завгодно!

А тепер Сяві виповнилося шістнадцять, він був на районі першим віртуозом, котрий у межах досяжного простору конкурентів просто не мав. Щоправда, хлопці з порубіжної вулиці Підвисоцького базікали, що десь там, у суміжних кварталах, чи то на Німанській, чи то на Кіквідзе, жив начебто якийсь Зельц, що закінчив музичну школу по класу гітари, й буцімто саме він якраз і міг би конкретно позмагатися з віртуозним Фортуною. Але на власні очі цього крутого маестро ніхто із завсідників «п'ятака» ніколи не бачив, а тому за загальною мовчазною згодою визнаний він був непідтвердженою легендою, вигаданою невдатними сусідами заради власного їхнього марнославства.

Так от, з'явився Фортуна зі своєю «Кремоною», сів на лавці між Оленкою Яровою та (Шварцберг ледь помітно поморщився) Галушкою й неспішно та ревно закурив свою улюблену київську «Приму». Цей сорт сигарет останнім часом помітно зіпсувався, запах їхнього диму що далі, то менше нагадував шляхетний аромат сортового тютюну, радше — горілу солому; дівчата аж носики збрижили, але в місті традиційно проголошувалося, що «наша києвская «Пріма» лучше «Вінстона» і «Кіма», а от лаяти її вважалося несмаком та моветоном на межі із кугутством.

… Сява шалобаном відстрелив недопалка в бік урни, обережно розчохлив «Кремону», перевірив стрій, підкрутив трішечки одного кілка й заграв «Venus and Mars» з недавньої — минулорічної — платівки Пола Маккартні.

У технічному аспекті пісня ця, мабуть, не становила для Фортуни жодної проблеми, але як же він її грав! Гітара неголосно й мелодійно, лагідно й довірчо розповідала про кохання ліверпульського хлопця до його прекрасної білявої Лінди, про Сяву, про Шурка, про всіх закоханих на Землі. Виконавець не співав — за нього це робили струни. І хоча всі, хто хоч трішечки розумів англійську, точно знали, про що в пісні цій говориться, гітара-то вела своє…

Музикант завершив композицію ефектною кодою, і до слухачів за мить повернувся навколишній світ. Виявляється, зовсім поруч неслися бульваром Дружби народів легковики, торохтіли чеські тролейбуси, натужно гули, видираючись на Чорну гору, жовті «Ікаруси». Хотілося помовчати хоч би хвилинку, але… Сьогодні Сява! з гітарою! з'явився на Броді (так, скорочено від Бродвей, прозвався бульвар)! За великим рахунком слово Брод було рудиментом пишного колись сленгу стиляг кінця 50-х — початку 60-х, тобто тих билинно-незапам'ятних часів, коли щойно побудована німецькими військовополоненими вулиця офіційно звалася ще Автострадою, а не бульваром Дружби народів.

Знаєте, Сява жив на іншому кінці району, на Броді з'являвся й так нечасто, а з гітарою — тим паче, а до «п'ятака» не доходив майже ніколи. Перехоплювали. Тому доводилося користатися моментом на повну. Взагалі-то Фортуна співав тільки «Шизгару», котру під такою назвою всі й знали, хоч направду була вона «Венерою»:

«A Goddess on a mountain top.

Was burning like a silver flame

The summit of Beauty in love

And Venus was her name

She's got it yeah, Baby, she's got it

Well, I'm your Venus, I'm your fire

At your desire!»

А зіграти він міг будь-яку.

— Славуню, зіграй щось з «АББи», — подарувала музикантові сонцесяйний погляд Оленка.

2. Наука рахувати гроші

Легендарний диск «Arrival», котрий восени того року, партизанськими стежками діставшись на терени Союзу, порвав на шмаття всі танцмайданчики та молодіжні вечірки країни, в липні ще тільки дописувався десь у Швеції на студії «Polar Music», а ті з попередніх, що знали в СРСР, — «Waterloo» та «АВВА», — вразили, в основному, палких любителів погоцати, ставши в коло, тому парубки, поведені на більш важкій музиці, до «АВВА» наразі ставилися зверхньо, і Олексій помітив у компанії певну «движуху»: публікою помандрувала Котіна військова панама, до котрої сипали карбованці та «срібло» — хто скільки міг. Олекса кинув «рваного», а Шурко — цілого трояка. Дівчата могли не давати на вино, — звичай не вимагав, — але здебільшого давали. Лишень коло замкнулося, Котя на правах ініціатора обвів поглядом парубків: хто піде? Як на гріх, в компанії всі були приблизно рівні. Чабаненко (він же в побуті — Чабан) та Габелія були хоч і з цього району, але тусувалися як правило на Ліхачова, а тут були начебто в гостях — не їм же… Сява відпадав як маестро. Залишалося традиційне — тягти сірники.

Несподівано озвався Шурко:

— Алексе, ходімо? — і ошелешив цією пропозицією все товариство. Навіть Фортуна забув грати на гітарі. Слова «спонсор» у вжитку тоді ще не було, але де ж це бачено, щоб той, хто завжди здійснює найбільшу фінансову підтримку товариства, сам до лавки по бухло ходив та ще й кликав із собою авторитетного парубка? А от звернення до Олексія на закордонний манер нікого не здивувало: після недавніх щовечірніх «Юстас — Алексу» з серіалу про миттєвості весни Олексіїв та Олександрів так досить часто іменували.

— А що, мені для народу не в падло, — несподівано погодився той. — Тільки ти злічи прилюдно, скільки там громадського бабла.

…Гроші рахувати Шурко навчився давно й робив це добре, про що достовірно відомо з гарантією рубль за сто. Уперше цей дар проявився в нього за вісім років і два місяці до того вечора, коли він на лавці під бузковим кущем публічно ревізував вміст вицвілої панами, що її так завбачливо пустив по колу рудий Котя.

Ще з дитячого садка в Шури й Олексія був друг — Микола Можайський.

Їх двох, Сашка й Миколку, батьки хлопців, не змовляючись між собою, повели до першого класу англійської спецшколи аж на Федорова, а Олексій пішов до звичайної, в мікрорайоні. Через цю обставину — різні навчальні заклади — він і не став учасником історії, до якої втрапили його англомовні друзяки.

… Хто із заможних київських дам за часів «дорогого Леоніда Ілліча» не знав Льва Оскаровича Шварцберга, Шуркового батька, відомого київського закрійника? Того самого, що давав свої моделі до журналу «Краса та мода», суперничаючи з провідними київськими модельєрами? До котрого в ательє на Русанівці жіночки по півроку в черзі стояли — аби пальто своє неповторне пошити?

Кияни, спитайте про нього в старих закрійників жіночого верхнього одягу, а ліпше — в своїх матерів та бабусь, бо хто знає, чи потамували за десятиліття віртуози ножиць ревнощі до видатного колеги? Решті ж прийдеться повірити на слово: майстер був непересічний. З діда-прадіда. З фамільними секретами й дерев'яними старовинними лекалами, відполірованими руками багатьох поколінь вправних Шварцбергів. А де ви бачили, щоб родина модного кравця потерпала від безгрошів'я?

…Одного разу наприкінці першого класу Сашко знайшов у бабусиному комоді під білизною сто п'ятдесят повноцінних радянських карбованців. От не чіпати би йому тієї грошви, але, як на гріх, у декого з дітлахів у дворі завелися прекрасні сріблясті далекобійні китайські ліхтарики…

— Дивись, що в мене є, — показав він після уроків купюри Миколі.

— Ого! — здивувався той.

— Хочеш, поділюся?

Розподіл відбувся в чоловічому туалеті спорожнілого першого поверху школи.

— Тобі червона і мені червона, — розкладав на підвіконні на два стосики купюри Сашко. — Тобі синя — мені синя, тобі зелена і мені, тобі синя, а мені — червона: моя ж бабуся!

Незабаром обидва стали щасливими власниками неймовірних скарбів: у кожного з'явився блискучий нікельований циліндричний міні-прожектор з Піднебесної!

Розплата настала того ж вечора: решту своєї частки — шістдесят два керебе з полтиною — Микола шляхетно віддав батькам, пояснивши просто: «Знайшов на вулиці». Ті, радянські інженери із зарплатнею сто п'ять карбованців нуль-нуль копійок на руки за місяць, ніколи такої суми просто на київському асфальті не нашукували, а тому глибоко засумнівалися: «Як це — знайшов?»

Розколоти першокласника, що росте в родині, де брехати не заведено, не так уже й складно: за кілька хвилин Можайські, додавши до «знайденої» суми витрачені на ліхтарик два-п'ятдесят, усі троє вирушили до сусіднього будинку, де мешкали Шварцберги.