Там справи виявилися кепськими: Шурко встиг зводити до магазину культтоварів мало не половину сусідських хлопчаків та обдарувати їх ліхтариками.
…Старші сиділи на дивані й пили каву: вони зналися не перший день — до одного ж дитячого садочка синів водили — та приятелювали. Малолітні розкрадачі сімейного бюджету Шварцбергів стояли посеред кімнати й рюмсали.
— Ну, гаразд, — сказав Лев Оскарович. — Микола купив ліхтарика, а решту приніс батькам. А ти ж, Сашко, куди подів свою частину грошей?
— У мене було сто п'ятдесят, — почав свої обчислення той. — Шістдесят п'ять я дав Миколі, лишилося вісімдесят п'ять. Я купив собі ліхтарик — стало вісімдесят два — п'ятдесят. Два ліхтарики по два п'ятдесят я купив Володі та Петькові; у мене стало сімдесят сім з полтиною. Там ще продавалося морозиво по двадцять вісім копійок — залишається сімдесят сім — двадцять дві. Зустрів Мишка та Віталіка — ще два ліхтарики: залишилося сімдесят два — двадцять дві. Ну, за двадцять дві я купив Світланці морозиво…
— А чому собі за двадцять вісім, а дівчинці — лише за двадцять дві? — суворо перервала хлопцеві бухгалтерські екзерсиси його мати Бела Ісаківна. — Зажмотився, чи що? Неінтелігентно якось…
– Їй яка різниця: воно теж в шоколаді, а мені в обрахунках на ціле число треба було вийти… — аргументував син і повів облік далі. — Значить, тепер у мене стало сімдесят два рівно.
Лев Оскарович раптом переможно огледів решту дорослих і з погордою заявив:
— Ви чуєте, яка в нього усна лічба? І це в першому класі! Ви тільки подивіться, яка талановита дитина! І що ж? — удавано насупився він у бік Сашка. — Ця талановита дитина замість прийти до тата й таки сказати, що в неї немає ліхтарика, цупить, як останній шлімазл, гроші в рідної бабусі!
Тут він зрозумів, що малі от-от ридма заридають, і вирішив припинити екзекуцію, не переводячи її в стадію голосного ревіння: «Ми більше не будемо!»
— Ви все зрозуміли? — грізно подивився на малюків, уже ледь стримуючи усмішку, й гримнув наостанок: — Геть з-перед очей, гицлі!
… Отже, грошові обрахунки підкорилися Шуркові давно, й суму з Котіної панами він перерахував завиграшки:
— Десять-сімдесят п'ять! Що ж брати?
Чабан, Вовка, Сява й Котя одним духом промовили «бецман», а Фортуна, прикинувши чисельність товариства, ще й додав: ««Бомби три, не менше», — на що Оленка з Галушкою покривилися. Бецман — кріплене вино «Біле міцне» — був найбільш ходовим і вживаним напоєм з огляду на співвідношення «ціна — якість»: це вам — не шмурдяк якийсь плодововигідний штибу «грушки-яблучка», але й не зарозумілий обмедалений марочний портвейн за три з гаком! Мало того, що весь район повторював слоган, що його авторство приписувалося старшому парубкові Борці Дігтяреві: «Біле міцне» — дуже смачне!», — так і коштував бецман всього карбованець і двадцять дві копійки, й така ціна була молоднякові цілком по змозі…
— Ну, гаразд, подивимось, що там буде, — взяв до уваги нюанси дівочої міміки Сашко, витяг з кишені полотняну торбу з набитим олійною фарбою трафаретом «Slade» й запропонував Алексові. — Ходімо.
Коли вони відійшли від товариства так, щоб там не було чутно їхніх розмов, Шварцберг-молодший сказав як про щось давно вирішене:
— Я пошию тобі джини, ліпші за Чабанові.
Олексій не очікував такої заяви й навіть трішечки розгубився:
— Так мені треба десь котон дістати…
— Не треба нічого діставати — в мене є, — заперечив Сашко. — Щоправда, не чорний, а коричневий, зате цупкий. Австрійський. Розкроїти батя допоможе. Прийдеш завтра по шостій вечора, ми знімемо мірки.
— Скільки це коштуватиме? — поцікавився Олекса.
— Ніскільки. Я що, тобі за гроші шитиму? — обурився друг.
— А за котон?
— А він у баті років п'ятнадцять на антресолях лежав. Я забрав — хотів собі белси пошити, а мені з Америки «райфли» прислали. Я за нього не платив — чого ж ти мусиш? Так ти зрозумів? По шостій.
— Теж белси шитимеш?
— Мабуть, ні, — остаточно ошелешив Олексія Шурко. — Скільки вже вони в моді? — спитав і сам же й відповів. — Давно. Спочатку були — кльош від коліна, тепер — і вже довго — від стегна. Що це означає?
Олекса, не надто втаємничений в тонкощі моди, не знав, як відповісти. Та й то: в Шварцбергів вдома — купи журналів мод: і радянських, і з-за кордону родичами надісланих. Вони, так би мовити, в курсі нових повівів… А в невтаємничених же як: аби не гірше, ніж у людей…
— А те, — не дочекався відповіді юний знавець, — що вони незабаром відійдуть! Їх що, в Європі носять чи в Штатах? Вони давно болт з лівою різьбою поклали на белси. Треба шити прямі штани. Ну, я тобі каталоги дам — сам подивишся. У мене й фурнітура є: зіпер, лейбли, ґудзик — я ж собі шити хотів, і машина в нас німецька, шов дає — з нашими не порівняти! Та ми тобі такі штани забацаємо — ніхто від фірмИ не відрізнить…
До гастронома залишалися лічені кроки, та от спокуса бухнути винця зі спантеличеного Алекса кудись випарувалася.
Коли гонці, затарені «Кримською фетяскою» за два сорок — для дівчат і трьома звичайними, по нуль-п'ять, «бецманами» для решти, а ще — ковбаскою, батоном, сирками «Дружба» та шоколадкою для тих-таки дівчат, поверталися на «п'ятак», Сява грав, а Оленка Ярова дзвінко виводила, точно по нотах:
«A Goddess on a mountain top
Was burning like a silver flame
The summit of Beauty in love
And Venus was her name
She's got it yeah, Baby, she's got it
Well, I'm your Venus, I'm your fire
At your desire!»
Заради справедливості треба завважити, що існував досить популярний стьобно-вуличний псевдопереклад тексту цієї пісні:
«Я йду по пиво в магазин,
Дивлюсь — стейсовий лімузин,
А там — америкнськая Венера,
І манить мене в лімузин.
Не надо
мені нічого не надо,
Бо я за пивом, шоколадом, лимонадом!»,
— але цю пародію Сява люто не поважав і ніколи не виконував.
3. Історія про старовинні лекала
Лев Оскарович, — міцний енергійний чоловік середніх літ, — ретельно обміряв Олексу, звів очі до стелі, щось вираховуючи, і кинув Сашкові:
— Принеси відріз.
Змірявши жовтим швацьким сантиметром пласт, — інакше й не назвеш, — неймовірно цупкого коричневого котону, наказав синові:
— Дай лекал!
— Котрий? — перепитав той.
— Середній, — уточнив батько.
Олексій не вперше чув, як старший Шварцберг, якого він, до речі, звик звати попросту дядьком Левком, — знав-бо з дитинства, — титулував цей швацький прилад словом чоловічого роду. Чому — він здогадався значно пізніше: польською ця необхідна для кравецького ремесла кривуля зветься krzywik, і майстер просто підсвідомо переніс граматичну форму з однієї мови до іншої. А про історію цих фамільних лекал довідався не так давно від Сашка, але заговорити на цю тему з дядьком Левом він ніколи б не наважився.
… Династія єврейських кравців Шварцбергів походила з польських земель. Віками в своєму замку на горі жили тамтешні пани: не надто родовиті, але маєтні, загонисті та ґонорові, — які-небудь чи то Пшитульські, чи то Запшеченьські, — а попід горою розкинулося містечко, де й стояв добротний будинок, в котрому народилися всі Шварцберги із Львом Оскаровичем включно. І вони повік-віків, скільки сягала пам'ять їхніх родинних переказів, обшивали упшеймих власників замку, шанованих членів їхніх родин, челядинців, навіть — лакеїв укупі з підпанками й нахлібниками-дармоїдами. А пани, — спочатку в кунтушах та жупанах, потім — у фраках чи сюртуках, — швендяли світами: то до Варшави їм було треба, то — аж до Відня ба й до самого Парижа, — і не завстидалися там жодного разу через власне вбрання чи одяг почту.
Століттями збиралися Шварцбергами секрети фамільного ремесла, а носії тих таємниць ретельно стежили, щоб не вийшли їхні надбання за межі родини. Кожне покоління щось додавало до того мистецтва: хто — довершений прийом розкрою, а хтось — унікальне саморобне лекало. Деякі з тих лекал були старшими навіть за прізвище Шварцберг!
…У дев'ятнадцятому столітті вуйко цісар, котрому тоді належала провінція, де мешкав клан віртуозів голки, вирішив, що для його володінь традиція євреїв не мати прізвищ нікуди не годна й наказав цим підданим родовими іменами негайно позаводитися. Наказано — куди подітися? Взялися вигадувати прозвання — хто на що здавсь. Той став Вайсманом, цей — Розенблатом, отой он — Гольдштейном, один навіть Гольдманом зажадав бути, а Борух, пра-пра-прадід Сашка, не переймався: подивився на гору, увінчану панським замком, і став Шварцбергом.
Коли відгуркотіла гарматами Перша світова й цісарці пішли собі геть на виступці, до міста повернулася довгоочікувана польська влада, а пан Томаш, тодішній власник палацу на пагорбі, швидко вибився в якесь начальство й переїхав до столиці воєводства. Та шив одяг він усе одно в «свого» кравця, дотепного Ушера, котрий, для зручності сусідського слов'янського населення, поза родиною звався Оскаром. Нікого не здивувало, коли Оскар спритно надбав, крім достойників із замку, незліченну клієнтуру з учителів, бухгалтерів, повітових урядовців і місцевого лікаря, а згодом поширив сферу свого впливу й на їхні посемейства: мало того, що костюм чи сукня виходили в нього ліпші й дешевші, ніж у склепі, що були добротнішими, — змодельований ним одяг приховував недоліки фігур замовників. До того ж він мав неабиякий нюх на моду й часто-густо вигадував нові фасони незгірш від паризьких колег і напевне ліпше за варшавських.
А п'ятої весни по відновленню польської влади доля дала Оскарові сина Ар'є-Лейба, котрого з відомих вже міркувань поза родиною звали Левком. Хлопець удався в батька: з восьми років допомагав у майстерні, у дванадцять управлявся із «Зінґером» нарівні з татусем, а до шістнадцяти й крій засвоїв так, що Шварцберг-старший передав йому частину своїх постійних замовників — не найгрошовитіших, але менш з тим!
Шістнадцять Левкові виповнилося в червні тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року, а у вересні почалася війна з німцями. Та що хлопцеві було до того: вік у нього непризовний, німці, казали дорослі, такі самі, як австріяки, а тих старші добре пам'ятали: культурний європейський народ. Значно більше за розмир з германцями хвилювала й бентежила Левка сусідська Зоська — вилицювата білява юнка з великими сірими очима. Здавалось би, разом росли, все життя була дівка як дівка, нічого не те що визначного — вартого уваги: худе, цибате та ще й язикате. В дитинстві цукерками пригощала, потім чіпляла й дражнилася, а останніх років зо три геть не помічала, не здоровкалася навіть. І раптом цієї весни — коса з руку завтовшки, густі опахала вій, тонкий над округлими ладними стегнами перехват, — двома долонями, здається, обхопиш, — а під сорочкою — виразні півкулі молодих пружних грудей. А сама очима поблискує: «Здрастуй, Левцю!» — той одразу раків пече. Вона ж кине півусмішку — не йому навіть, а так, між іншим — і йде собі, гожим задком ледь погойдуючи. Оскар хитро позиркував, підсміювався буцімто про себе й підморгував синові, змушуючи Левка ніяковіти ще більше, а мати, теж зауваживши таку новину, якось за обідом почала:
— Ти вже став дорослий: он на дівчат заглядаєшся… Ти ж май голову на плечах: дивись, не приведи в хату не те, що нам треба…
Від несподіванки старший Шварцберг аж захлинувся й закашлявся. Жінка заходилася ляскати його по спині, він невдоволено махнув рукою, щоб припинила, відклав убік ложку та вперся в неї довгим уважним поглядом мигдалевидних, трішечки вирячкуватих очей.
— Що ти на мене витріщився, мов ксьондз на пейси рабина? Я що, вже не можу сказати? Ти бачиш, як він на неї дивиться?
Оскар незворушно мовчав, і це заводило його дружину ще більше:
— Ти що, не вгледів, як вона перед ним дупою крутить?
Чоловік знову — анітелень, і тоді вона кинула найвагоміший, як їй здавалося, аргумент:
— Я — мати, і я краще знаю, що моїй дитині треба!
– Ідо, — нарешті озвався кравець. — Він уже завтра зібрався когось привести, що ти такий геволт здійняла? А на кого йому ще задивлятися, як він зранку до ночі за машинкою, по гулянках не швендяє, а по сусідству, крім Зоськи, жодної молодої дівки нема? І я тобі таки скажу: моя мати теж краще за всіх знала, що мені треба, та якби я її послухався, зараз тут рейвах вчиняла би не ти, а таки Циммерманова старша донька Лія.
Факт наявності в неї два десятиліття тому суперниці із заможної родини неприємно вразив Іду, але вона була не з тих, хто швидко здає свої позиції в спірках із власним чоловіком:
– І ти думаєш, що вона зараз сказала би тобі щось інше? А ти, може, не знаєш, що Лія та Зоська — не одне й те саме? Порівняв — єврейку та шиксу!
Оскар, не доївши свого улюбленого колте буречкіс, підвівся, підійшов до буфету, витягнув пляшку «Виборової», котра стояла там не знати з яких часів, відкоркував, набулькав собі в кухоль мало не половину, одним махом проковтнув, повернув горілку на поличку, гмикнув і пішов геть з кімнати. У його домашніх мову відібрало: батько такого ніколи не робив, він взагалі був практично непитущим, хіба що заради великого свята міг вицмулити маленького келишка… На порозі кравець зупинився, озирнувся, кинув присутнім:
— Я сьогодні більше не працюватиму, — і вийшов на подвір'я.
Ні, він таки добре знав, що Лія та Зоська — не одне й те саме, що віра й традиція вимагають від єврейських чоловіків брати шлюб виключно з одноплемінницями-одновірками. Відав і ще одне: не хотів він замолоду ані сракатої багатійки Лії, ані стрункої пишноволосої Іди — позирав захоплено на Зосьчину тітку Марисю, вилицювату русяву красуню з великими сірими очима, з важкою — з руку завтовшки — косою, з тонким, — здається, двома долонями обхопиш, — станом. І їй він також явно подобався, а такого в невеличкому містечку не приховаєш. Та її батько, Зосьчин дід, перестрів його якось на вулиці й твердо сказав:
— Ти, парубче, на нашу дівку марно не заглядайся: хоч і достойні ви, Шварцберги, люди, та й майстри на все воєводство перші, а за жида я її не віддам: не хочу, щоб мої онуки були ні те, ні се. У вас нація — по матері, у нас — по батькові, таких дітей ані ваші своїми не визнають, ані поляки.
Невдовзі Марисю видали заміж десь — чи не від гріха подалі — аж в Радом, а за рік по тому Оскар взяв за себе привабливу Іду.
Звісно, думав він, знати про те дружині й дітям необов'язково, і не здогадувався, що довгоязикий містечковий поголос давно вже доніс не лише до Іди, а й до Левка, переповідання про ту давню історію.
…Польське військо запекло відбивалося, але виходило в нього кепсько: німецька армія, чисельніша, більш вправна й значно ліпше озброєна, неупинно просувалася з боями на Схід. Сусіди базікали, що вона вже взяла Краків і навіть Львів, а до них, мовляв, досі не прийшла лише тому, що в містечку ніякого гарнізону вже років двісті нема. І як доказ наводили, що обидва місцеві поліціянти щезли: вже доби зо три — як у воду впали. Що правда, те правда: останніми днями їх дійсно ніхто не бачив.
Але Левка те все не обходило: почалася осінь, і треба було збирати врожай на городі за околицею. Звісно, Шварцберги вже давно могли обійтися без власної картоплі та різних там гарбузів-помідорів — статки дозволяли; та й скільки там зиску з тієї городини — мороки більше, але мудрий Оскар постановив, що мати клапоть землі й не обробляти його означає бути шлепарем й останнім ледащем, що неповага до землі — гріх не менший, ніж споживання сала в піст напередодні Пуріму. Усі йому притакували — а чому би їм не погодитися, бо хто піде працювати на город? Сам батько, котрий не розгинаючись заробляє з ранку до ночі? Мати, на котрій весь дім, чи ці дві малі кози — сестри Рівка із Софкою? І щоб ви не сумнівалися: таки так, це буде саме Левко.
Того ранку мати зібрала йому в торбу окраєць хліба, кілька варених яєць та велику пляшку кислого молока, він відшукав у коморі лопату, порожні лантухи й замислився: скільки ж їх брати?
— Ти що, боїшся, що Войцехова шкапа перетрудиться, якщо привезе назад кілька порожніх зайвих мішків? — розвіяв синові сумніви Оскар. — А що ти робитимеш, як тобі не вистачить? Другий раз підеш копати й знову проситимеш сусіда, щоб він тобі привіз з городу твою картоплю?
Якби Войцех, батько привабливої Зосі, знав ідиш і почув ці слова, на таку неповагу до свого коня він би образився, не зважаючи на давнє — з дитинства ще — приятелювання з Оскаром: він же не називає сусідський «Зінґер» тріскачкою! А, взагалі-то, вони жили дружно й допомагали один одному: чи привезти щось, чи пошити — усе безвідмовно й по-сусідському безкоштовно.
Літо тридцять дев'ятого в Польщі видалося сухим та спекотним, картопля вродила дрібна, знати б — так і марудитися не варто: у добрі роки на цій землі майже з кожного куща — мало не відро, а тут з трьох — трохи за половину. Та Левко тим не засмучувався: молоде сильне тіло вимагало руху, і він раз по раз вивертав із землі з-під сухого бадилля невеликі, трішки більші за добру сливу, бульбаки. Піщаний ґрунт батькового городу вже давно забув дощ і пахнув пилом.