…За кілька місяців, що Олексій не бачив Закриничної, вона стала ще кращою: перехват потоншав, ноги з просто рівних стали точеними, груди випиналися більш рельєфно… Шкіра її сяяла нетутешньою морською засмагою, а волосся вигоріло геть на білий колір й було забрано на потилиці в зачіску «дуля», скріплену шпильками-невидимками. Легкий коротенький сарафанчик підкреслював стрункість її ладної фігури. Вона якось незбагненно подорослішала й уже виглядала не юнкою — цілком сформованою дуже молодою жінкою. Так вона ж і була на рік старшою за своїх однокласників — чомусь згадалося йому. Виходить, що, хоча вони й училися колись на одній паралелі, Свєтка на рік старша і за нього…
Вона навіть не роззиралася на всі боки, не вдавала, що от випадково помітила Олексія, а цілеспрямовано простувала до лавочки під старою вишнею.
— Прив-і-і-і-іт, — томно й вкрадливо муркотнула й з природною невимушеною пластикою пантери з відомого мультику про Мауглі підсіла до парубка. — Як справи?
За всіма канонами він мав відповісти: «Справи в прокурора», — хлопцеві, так точно; дівчині, обізнаній зі звичаями вуличної етики — також; але Свєтка, по-перше, була напівдомашньою, по-друге, «пи…» хм… ну, добре, з деякими забаганками, і могла або попросту не знати тонкощів мовного політесу, або й свідомо їх іґнорувати, тому Льошка відповів у тон:
— Справляємось…
Він зробив повну смачну затяжку, згадав раптом, що вона завжди кривилася на курців і взагалі була з числа гонительок паління, демонстративно випустив дим просто в небо й спитав, задля годиться, аби не мовчати:
— На морях була?
— А що, помітно? — кокетливо зиркнула Закринична. Краще би їй було не робити цього: раніше вона завжди нагадувала йому Брітт Екланд, довго зблизька Олексій бачив її лише раз під час тієї пам'ятної розмови, а це був геть не такий випадок, щоб розглядати деталі. Так от, у шведки, — Льошка знав точно, бо помітив на величезному яскравому кольоровому плакаті, що висів у кімнаті в Миколи Можайського, — були ніжно-голубі, майже бірюзові очі, а в цієї любительки розставляти крапки над літерами — сіро-водянисті. «Бляха-муха, як вода в калюжі», — промайнула думка, остаточно вбиваючи залишки колишньої симпатії.
— Важко не помітити, — сказав, а сам подумав, що, мабуть, то Свєтка стояла на балконі й витріщалася на нього, і він від того відчував дискомфорт, котрий тепер, коли вона всілася поряд, лише збільшився: от зараз з'явиться «мала» й побачить його зі Свєткою… Нічого такого, але… самі розумієте. Та з під'їзду на ганок вийшла не Лена, а його колишній однокласник Сашко Рибак з порожньою авоською. Він розгубився, побачивши парочку на лавці під вишнею, видав цілу чергу пострілів очима: на нього — на неї — на нього — на неї, потім помахав рукою в стилі «дорогий Леонід Ілліч на Мавзолеї» — лікоть притиснутий до тулуба, долоня на рівні обличчя, що, мабуть, мало означати «загальний привіт», і затюпав у бік продуктового на Філатова. На Рибакові були саме чухаси «Miltons», панічно небажані з Олексієвої точки зору. Ні, десь на городі в них попрацювати, на крайній випадок з батьками до лісу чи на дачу поїхати — ще так-сяк, чухаси і є абсурдно-безпонтовим одягом для брудних робіт під час непарадних виходів за межі цивілізації, а вже по хліб мотнутися — западло, бо містом. Сам же Рибак чітко знав різницю між джинсами й чухасами, але батьки — інженерно-технічні працівники — сказали: «Коли сам зароблятимеш, куплятимеш, що схочеш»; такого друга, як Сашко Шварцберг у Олексія, він не мав, і тому змушений був змиритися.
— А ти чого сидиш в нашому дворі? — спитала Закринична.
«А от зараз подивимося: на всю голову чи частково», — промайнула шалапутна думка в хлопця. Він чітко розумів: якщо на всю голову, то може учинити будь-яку сцену: кому ж приємно втрачати симпатика, навіть попри те, що ще вчора він потрібний був лише для того, щоб перед ним розіграти виставу театру одної актриси «Не плекай надії даремно».
— А що, не можна? На одну дівчину чекаю, — як про щось самоочевидне сказав він.
— А на яку? — вела вона своє, начебто крім неї ще якоїсь іншої дівчини, що заслуговує на увагу хлопців, в цьому дворі просто бути не могло. — Невже на Стрілецьку? Ну-ну. Так це правда, я думала здуру теревенять, що ви зустрічаєтеся?
— А ти здивована? — хмикнув Олекса.
— Відверто кажучи, так. Приїхала оце з моря, а тут такі новини…
«Інформаційне агентство «Одна баба сказала», — подумав він та іронічно глянув на неї.
— Ну, гаразд, поки що зустрічайтеся, а там подивимось, — холодно зі значенням сказала білявка, звелася на свої рівні та стрункі й повільно пішла собі — чомусь теж в бік магазина. Здавалася, від неї аж віяло гордовитою зневагою.
«Подивитися ти зможеш лише з балкону, як оце допіру», — мовчки з цинічною посмішкою підморгнув він презирливій спині й зробив остаточний висновок. — «Бач, як на неї заглядався, так не входив до кола її інтересів, а як іншу вподобав — одразу потрапив. Очевидно, таки не на всю голову, але зі своїми тарганами, причому такими, що ой-ой! Дихлофосом тільки й труїти…» Те, що новину переповіли Закриничній, його не здивувало: районні пліткарі й плетухи з огляду на брак новин у канікулярно-відпускний період, продовжували активно перемивати їм з малою кісточки.
Лишень Закринична зникла за рогом, з під'їзду вийшла Лена:
— Привіт, про що задумався?
— Про тарганів, — ошелешив її він.
— ??? — німо витріщилася на Олексу дівчина.
— Розумієш, трапляється так інколи: дивишся — буцімто нормальна людина, а в неї в голові таке коїться… До речі, ти купальника прихопила? Може, зблотуємо народ мотнутися десь скупатися? На Золотий чи ще куди…
— Уже на мені, я як знала, що ти схочеш…
16. Про аварію та дзю-до
Але купатися не довелося: не встиг П'ятак зібратися в основному складі, як примчав захеканий Котя й повідомив жахливу новину:
— Сява Фортуна вчора розбився на мотоциклі.
Німу тишу, що впала зненацька на компанію, хрипко розірвав Сорока:
— На якому ще мотоциклі? В нього не те що мoтика — мопеда нема!
— А на Чабановому, — сказав обізнаний на всіх новинах Котя. — Гітарист його в розстрочку купив.
Це було схоже на правду. Чабаненко мав досить новий «Мінськ», і районом давно гуляли смутні чутки, що він хоче його продати, Фортуна ж марив мотоциклами. А були хлопці однокласниками — могли й домовитися.
— Хоч не на смерть? — жахнулася Оленка Ярова.
— Та ні, — зітхнув Котя. — Нога поламана, два ребра, струс мозку. Що характерно: на задньому сидінні з ним Бєца їхав — так на ньому — ані подряпини.
Якби цей Бєца не потрапив у аварію разом із Фортуною, не бути би йому в нашій історії ні за що: гидотник, схильний до чвар скнара. Не цікавий він був нікому. Не те, що Сява.
— Тут же як вийшло? — вів тим часом своє рудий механік. — Вони по Кудрі вниз гнали, а з Чигоріна на «копійці» якась мадама виїздила… А там же кущі — видимість обмежена, вона висунула капота — вони й впилялися.
— Так вона в усьому й винна! — пристрасно заявила гаряча шанувальниця таланту Фортуни Ярова.
— Якщо по совісті, то вона: наші-то їхали по головній, а вона — по другорядній, та от яка оказія: у Сяви прав нема. От чує моє серденько: зроблять його винним…
— А в якій він лікарні? — не вгавала Оленка.
— Кажуть, до Жовтневої повезли…
Одразу виникла ідея їхати всім натовпом провідувати музиканта. Чи потрібні вони там на другий день по аварії — нікому в голову не запало. Купили на лотку вишень й поїхали: п'ятнадцятий тролейбус від Печерського мосту до самої лікарні ходив.
…
— Куди такою оравою? — рішуче запротестувала бабка в білому халаті, що охороняла вхід до хірургічного корпусу. — Та ще й без халатів?
З'ясувавши, що до чого, охоронниця заявила:
— Одного пущу. От його, — вибрала вона Сороку. — Ось тобі халат, йди, синку, неси передачу й привіт від усієї компанії.
Тоді — не зараз, зайти до лікарні без перепустки, виданої хоча б завідувачем відділенням, було дуже непросто, чесно кажучи, Сороці поталанило, сподобався, чи що…
— А чого ви саме його вибрали? — поцікавився Котя, коли Сорока пройшов усередину.
— А кого? — здивувалася бабця. — Тебе? Ти, рудий, шалапут шалапутом — по замашках видно, а в того — очі добрі.
Це було правдою, проти якої не попреш: Ігор Гамзєєв на прізвисько Сорока вирізнявся погідним добрим характером.
Він незабаром з'явився, витративши на побачення з Фортуною не більше десяти хвилин:
— Люди добрі, всім від Сяви привіт! У нього все тіп-топ: нога в гіпсі, пика подряпана, через поламані ребра сміятися й кашляти не може, але сказав, що на мотоциклі все одно їздитиме.
…Коли повернулися на «п'ятак», вирішили, що час згаяно й слід без зайвого мудрування скупатися у себе в Глинці — тоді в цьому озері ще можна було купатися…
Ввечері, коли Олексій вже провів Лену додому, у її дворі його перестрів Сашко Рибак і повідомив:
— А тебе збираються бити…
— Хто це? — здивувався Олекса.
— А з Лісового масиву.
— З якого це дива? — не в'їхав Алекс.
— Та тут приїхав один, питає: як, мовляв, Свєтка Закринична, вільна чи з кимось ходить… Він, бач, з нею на морі познайомився… А я ж бачив, що ви з нею…теє… Ну, кажу: «Та ні, зайнята, Олексій Дем'яненко з нею гуляє». А він: «Ну, нічого, приїдемо з конторою з Лісового, вломимо як слід — більше не гулятиме». Так що отакі справи.
— Так а що за чувак, як хоч звуть?
Рибак тільки знизав плечима: не спитав, мовляв.
— А нащо ти йому сказав, що я — з нею? — допитувався Алекс.
— Ну, той… щоб не претендував… Що дівчина вже зайнята…
— А, це ти нас сьогодні побачив та й собі вигадав… Так затям, — криво посміхнувся Олексій, — що до Закриничної мені діла нема, гуляю я зі Стрілецькою, а приїдуть битися — що ж, будемо битися, не забздимо. Не того нас тренери вчили!
…У Києві в ті часи одним із найпопулярніших єдиноборств було дзюдо. Кілька років тому мешканці високих московських кабінетів вирішили повернути після тридцяти п'яти років забуття цю японську боротьбу, не надто вдаючись у подробиці, чому та як саме в тридцять сьомому році це бойове мистецтво раптом ураз зникло з неосяжних теренів від Москви до «самих до окраїн». І одразу ж, щоправда, із тридцятилітнім запізненням, розпочав свою тріумфальну ходу кінотеатрами СРСР фільм «Геній дзюдо» великого Куросави.
Для боротьби — не якийсь там килим, як у самбістів, ні — татамі, сучасний синтетичний нащадок рисової циновки! Не просто спортивна форма — дзюдогі, котре невтаємничені звуть кімоно, хоча це зовсім інакший одяг; команди «Хаджіме», «Мате»; оцінки: «Коко», «Юко», Ваза-арі», Іппон» — це все прийшло з іншого життя… От тільки невтямки було майбутнім геніям, що те дзюдо, котрому їх навчатимуть у київських залах, є спортивною, скороченою до конспективної, версією шаленого мистецтва самозахисту, яке демонстрував їм з екранів чорно-білий Сугата Сансіро.
Десь там, на дуже віддалених підступах, була ера «відаків» та контрабандних касет з фільмами про карате й кунг-фу, котрі поки що означили свою присутність в Ю-Ес-Ес-А або у вигляді неймовірних легенд («Один японець голою п'ятою гранітну брилу розбиває»), або чуток про те, що в місті менти розгромили чергову підпільну школу, а тамтешнього сенсея посадили років на десять.
А секції дзюдо були абсолютно легальними й безкоштовними всі до одної, із найкрутішою динамівською включно, хоч там працював найвідоміший тренер Ярослав Волощук, а його учні Новіков і Двойников вигравали тоді переважну більшість міжнародних чемпіонатів.
Процедура запису до секції дзюдо в «Динамо» була дуже простою: «Покажи довідку від лікаря, шкільного щоденника й скільки разів ти можеш відтиснутися від підлоги», — казав тренер. Якщо все побачене він вважав прийнятним, тебе зараховували. Олексій займався там два роки, але останнім часом завзяття почало потроху згасати: тренер його із загальної маси не надто виділяв, кози в золоті не показував, а тим часом в житті з'являлося що далі, то більше цікавенних речей, жертвувати котрими заради синиці в небі бажання потроху зникало. Поки він на всю губу кайфував від особливо солодкої свободи останніх шкільних канікул, від зустрічей з Леною, від можливості хіпувати (тоді це слово означало — вдягатися модно) в нових джинах.
Якби йому хоч раз сказали, ба й натякнули, що в ньому бачать не якогось посереднього спортсмена та пов'язують з ним певні плани… Кількох на збори до спортивного табору на літо взяли, а його — ні. Розпустили разом із рештою секції: гуляй, босото, до першого вересня, до нового навчально-тренувального року. Та чи ходитиме він туди надалі — Олексій остаточно не вирішив, тим паче, що вже надбаних навичок для вуличного бою вистачало з головою.
Рибак подумав: а раптом направду приїдуть — зрозумів, що упоров лажу й вжив заходів: назавтра Олексій побачив у Лениному дворі весь П'ятак. Але з Лісового ніхто не приїхав ані завтра, ані післязавтра — вони не приїхали ніколи, мабуть, був той парубок шнурок і базікало.
17. Легенди великого міста
— На Гідропарк не піду! — рішуче запротестував рудий Котя, аж підскочив і руками замахав. — Куди завгодно, тільки не туди!
— Чому це? — здивувався Сорока.
Гідропарк вважався одним із найбільш пристойних київських пляжів: з питною водою, туалетами, виносною торгівлею, прокатом човнів та навіть з дерев'яними лежаками. Щоправда, займати їх треба було зранку, мало не на світанні, бо потім, як завжди: приходили якісь ловкачі й захоплювали по п'ять штук одразу, накривши їх великими банними махровими рушниками. Хто знає, були це спритники, які займали місце для своїх, чи пляжна мафія, завданням котрої була окупувати всі зручні лежаки, щоб потім поступитися ними на користь особливо нужденних, не забувши при тому справити собі на чай лепту не надто велику… Якщо ти приходив раніше або разом з ними та займав кілька місць, вони, як правило, нічого не говорили, пляж-то був комунальний, і, за великим рахунком, ніякого права на ті топчани, крім нахабної пики, жоден з них не мав.
Хіба що добиратися з Дружби народів на Гідропарк було не надто зручно… Тролейбусом, трамваєм, а тоді ще — через Дніпро — метрополітеном. Або пішки через міст, якщо п'ятака шкода… Та шкурка за чиньбу явно ставала, надто вже переважав цей пляж своїх конкурентів. Але Котя затявся, стояв рішучий, як Давід, що вийшов на бій проти самого Голіафа:
— Якщо ви туди — не піду, навіть з місця не зрушу, хоч стріляйте.
— Тю, блін, Котю, хрін тобі за пазуху й два на ум пішло! — висловив незадоволення Сорока. — Ти що, блін, з дуба рухнув? З якого це ти хера корчиш з себе двадцять дев'ятого панфіловця?
Разюча правда про те, що подвиг двадцяти восьми героїв, котрі мужньо зупинили німецькі танки на Волоколамському шосе біля роз'їзду Дубосеково ціною власних життів, є від початку й до кінця літературним вимислом кореспондентів «Красной звєзди», була відома тоді хіба що архіваріусам Головної військової прокуратури СРСР, та й в тих роти були позашивані підписками про нерозголошення… А мізки якісно промивали з дитячого садка: «Іх било только двадцать восємь,/ а за спіной била Москва!», — тому всіх дещо покривило від такої Сорочиної неповаги до історії…
— Що, мля, «корчиш»? — аж сіпнувся рудий.
— Та хулі ти? — сторопів барабанщик. Дівчата ж навпаки: оговталися від першого вибуху емоцій механіка й усім виглядом показували, як їм не подобається обраний хлопцями словесний пласт.
— А хулі-люлі, алаверди! — видав Ігореві останній залп Котя й перевів вогонь на прекрасну стать. — Що ви тут кривитеся? Ви знаєте, що на Гідропарку людей топлять?
— Та ну, — не повірив Олексій. — Не вигадуй.
— Хто, я? — заблищав очима Котя. — Друг мого батька сам бачив, а він тобі неабихто — військовий моряк, офіцер!
— Та ну? — гмикнув Шурко. — Сам на власні очі?
— А то! — впевнено підтвердив Котя й змовницьки знизив тон. — Там же як було? Той друг сам киянин і приїхав минулого літа зі своїми товаришами по службі до Києва у відпустку. Вони, знаєте, на Північному флоті служать, їм що Крим, що Київ — усе Південь. Пішли, значить, на Гідропарк… Купаються, значить, загоряють, пивком душу виніжують — не без того, у відпустці люди. А один серед них був — здоровань такий, накачаний — Гойко Мітічу й не снилося, все до буйків плавав — красиво так, туди — кролем, назад — батерфляєм! Виходить з води — шкіра блищить, мускулатура на ньому так і грає, так і перекочується! Жінки на нього заглядаються: котрі з чоловіками або з дружками — тишком-нишком, решта — відверто й захоплено. Ну, мужикам це, звісно, не подобається, ще б пак: нарисувався — хрін зітреш, кінь з яйцями!