І тут підсвідомість піднесла йому те, що він марно намагався згадати весь час після зустрічі з Сиропом: легкий повів від волосся чи то свіжим сіном, чи то ранковим степом, чимось таким, віддалено знайомим, але не міським, — одразу не згадати; ледь відчутний аромат молодого чистого жіночого тіла із домішкою солодкувато-пряних незнайомих парфумів… Запах Ленкі… Ні, не так: Леночки, Оленки, Ленусі.
14. «Супер-8» та страждання юного Баклажана
Коли «Супер» зайшов на мертву петлю, здалося, що нутрощі відірвалися від своїх місць у грудях та череві й насипом попадали кудись під горло, але наступної миті вагончики пішли донизу, земля й тельбухи стали на своє місце. Лена міцно тримала Олексія за руку й, на відміну від інших дівчат, майже не верещала.
Атракціон являв собою поїзд з десяти возиків, на два крісла кожен, що рухався по рейках. А от колії було закріплено на металевих конструкціях таким чином, щоби пасажири вповні насолодилися стрімкими віражами, крутими спусками та навіть повним обертом через голову у фігурі вищого пілотажу, притаманній радше літакам. Майже весь «п'ятак» потрапив на один заїзд: попереду, щодуху вчепившись у спеціальний поручень, для того й призначений, тріпотів гнідою гривою Сорока, поряд із ним, лементуючи при кожному прискоренні, світилася русявою головою Ксюха; за ними розмістився Шурко Шварцберг із гарненькою Галушкою; потім — красень Можайський з Оленкою Яровою; далі — Олексій з Леною, а хто позаду — їм і не видно, а під час посадки не до роздивлянь було. Там напевне сидів Котя: він кожного падіння та звиву вторив тоненькому верескові Сорочиної подруги густим басовитим «о-о-о-о-бля!», а десь поряд із ним нервово хихотів малолітній Баклажан…
Поїздка виявилася коротенькою — не більше хвилини, та, коли потяг підрулив до місця висадки-посадки, Стрілецька азартно тряхнула кучерями й весело провістила: «Клас!» Про негайне повторне катання годі було й думати: біля кас комашилася неабияка — де тільки набралася — черга іногородніх туристів з дітьми та канікулярного молодняка вкупі зі зграйками малоліток середнього шкільного віку… «Ну, правильно, — подумав Олексій. — Збиралися на четверту, поки сповзлися — чверть на п'яту, приїхали на «Супер» — рівно п'ята. Зараз, мабуть, пів на шосту… Спека спадає — люди підтягуються.»
Поки він міркував, «Супер» здійснив ще один вояж за карколомною траєкторією, визначеною йому хитромудрими забугорними інженерами, і вже висаджував нову порцію задоволених печерських пасажирів: Чабана з його миловидною Лялькою, Володю Габелію та його малу — струнку яскраву білявку Люсю, показного Леся Лук'яненка на прізвисько Лука з симпатичною Віткою, котра була хоч і не його, а взагалі нічия, але інколи погоджувалася з ним кудись піти… Промайнули перед очима Кобза та Зуб з Ліхачова, Шляпкін та Крейда з Чорної гори… Були там ще якісь чуваки й чувішки, знайомі Олексієві лише наочно: чи то «боєнські», чи з Чигоріна…
Стовбичити на сонці не було жодного резону: Чабан з Габелією повели «своїх» шаритися по схилах Дніпра, а П'ятак дружно вирішив піднятися алеєю на гору, пройти під Чортовим місткомі завалити до якоїсь кафешки. Отут думки різко розійшлися: хлопці у більшості були за «Півник» біля стадіону «Динамо», а дівчата — за «Російський чай» на Хрещатику. Вгадайте з трьох разів: у якому із закладів не було спиртного? Олексій відсторонився від дискусії на кілька метрів — покурити — і одразу відчув на собі чийсь уважний погляд. Він озирнувся й побачив кроках у двадцяти від себе, в тіні розлогого дерева, Юру Сокола, його вірного друга Саладдіна — Валька Солодька, котрий до середніх класів був Солодоном, а там вивчали історію середніх віків, і він надбав собі легендарне поганяло. Поряд нудилися кілька «чотких» хлопців із Соколової контори. Сокіл підморгнув, і тепер не підійти до нього було неввічливо: у старій школі стосунки між ними були дуже непоганими. «Я зараз», — кинув Олексій «п'ятаковим» й попрямував до тутешнього основного.
— Здрастуй, — потискаючи руку, широко усміхнувся Сокіл.
— Привіт, як справи, абітурієнте? — відповів тим же Алекс. — Подав документи?
— Я-то подав, та тут такі справи… Може, днями на оглядини прийдеться їхати до Одеси…
Юрко грав лівого півзахисника в динамівській молодіжці, такі оглядини могли означати лише одне: шанс потрапити в дубль «Чорноморця».
— Ого, — вразився Олексій.
— А то, — знов підморгнув Сокіл. — А я дивлюся: котончик-то австрійський, — одразу розгадав він таємницю нових джинсів Олекси.
«От тобі й «ніхто не викупить», — згадав Сашкові пророцтва той.
— А пошив… — намагався ще щось визначити Юрко. Олексієві це було абсолютно не в жилу:- Австро-угорський, — жартуючи, майже не погрішив проти істини він.
— Ага, — усе зрозумів бувалий у бувальцях Сокіл: за вісім років він поїздив із футбольною командою по усіх усюдах, така точно матерія була на шезлонгах на спортивній базі в Лінці. Але палити контору хавбек не став.
Більшість хлопців з «п'ятака» знали Юрка по школі й підійшли привітатися.
— Ну що, композиторе, знайшов тих чуваків? — ошелешив футболіст Сороку.
— Як їх знайдеш, якщо я їх знати не знаю? — здивувався музикант.
— Маестро, в тому-то й річ: якби знав, не шукати — ловити треба було би, — гмикнув Сокіл.
… Хоч дівчат було менше, «чайна» концепція взяла гору:
— Рулимо в «Чай», без варіантів, — постановила Ксюха й одразу приплела Сороку: — Ти ж теж за чай, Ігорьочку?
Сорока й так, як то кажуть, «менжувався»: й «сухарика» хотілося келишок вицмулити, й Ксюху не образити. Він-то був хлопець хоч куди, але й вона вважалася в його класі найкращою, найбажанішою дівчиною. Загнаний у тісний кут, він промугикав: «Ага», — і фактично вирішив справу. Одразу ж здався Шурко, котрому за великим рахунком треба було туди, куди піде Галушка; Котя негайно знайшов у тверезості об'єктивні переваги: «Ввечері тоді на мoтику поганяю»; компанійський Можайський легко пристав до думки більшості і таємно невдоволеним залишився один Баклажан, чий голос за малоліттям його власника правдивої ваги не мав. Олексій же на запитальний погляд Лени тільки усміхнувся:» Куди хочеш, туди й підемо», — а їй до сумнівного «Півника» не кортіло.
Чай був таким собі: без особливих претензій на вишуканий аромат, а от булочки з курагою сподобалися всім — гарячі, смачні, запашні, помірно солодкі, одним словом: клас! Котя взяв собі їх цілу тарілку з гіркою, — благо, вони тоді копійки коштували, — й уминав, аж за вухами лящало. Ще й вихваляв: «Оце так пундики!» Баклажан усамітнено сопів дещо збоку й, дивлячись, як провідний механік району лигає смаколики, ображено думав: «От топче… Марципанів з дустом тобі!» Він чомусь обрав саме рудого Котю винуватцем свого фіаско: якоїсь дещиці не вистачило, щоб можна було ввечері прийти до гаражів у дворі на Кудрі й похвалитися перед компанією таких, як сам, дванадцятирічних недоростків: «А я сьогодні зі старшими ходив у «Півник» сухарик пити!», — хоча, якщо чесно, він і сам не знав, чи хотів він сухого вина, бо ще ніколи його не куштував, і, головне, далеко не факт, що старші дозволили би йому випивати з ними. Ну, якось один ковточок би випросив, а для правди розповіді цього достатньо. У кафе був? Вина випив? Отож! Які ще питання? А от у пожиранні здоби в компанії мотоциклетних справ майстра, котрий для «безкінних» поки що малих не такий уже й авторитет — яка така, даруйте, звитяга? Чим похизуєшся? Баклажанові враз стало нудно: балачки старших про якихось Йена Гіллана та Оззі Осборна були незрозумілими, дівчата, крім миловидної Вітки, що сьогодні прийшла на «Супер» з Лесем Лук'яненком, його не цікавили. До старшої на три роки Вітки, котра жила з ним в одному будинку, він нерівно дихав ще з дитячого садка: був уже в підготовчій групі, коли побачив її у дворі в білому шкільному фартушку з гарненьким ранцем за плечима… Але Вітки тут не було, кудись завіялася з атракціону з тим Лукою. Вона, мабуть, єдина зі старших знала, що його звуть Сергійком, а ці весь час: «Баклажан, Баклажан». Хлопцеві закортіло встати й вийти геть, але він схаменувся: якщо так зробити, більше до цієї компанії не візьмуть ніколи. Треба терпіти, подумалося йому, хоча додому вони, скоріше за все, вирушать нескоро: забажають зараз «кинути кістки» Хрестом, потім дівки згадають, що на світі існує морозиво…
Олексій краєчком ока помітив, як вовтузився та сопів над своїми булочками Баклажан, але вирішив, що його це «не колише»: правда же, значно важливіше спостерігати за гарною дівчиною, яка, здається, от-от стане твоєю малою, аніж копирсатися в стражданнях юного Баклажана? Лена пила чай дрібними ковточками, кидала на Олексія радісні погляди, сміялася кожному його жартові, буцімто ненароком притискалася плечем та всіляко давала зрозуміти: мені поряд із тобою кльово.
Хоча, якщо чесно, то в царині жартів та баляндрасів Олексій не міг суперничати з Миколою Можайським, котрий мало того, що й класом у цій шляхетній справі вищий, так ще й був особливо в гуморі й розлягався соловейком: Ярова з Галушкою раз по раз аж заходилися сміхом, вторили їм трішки стриманіше Ксюха із Сорокою, а Котя іржав, як молодий жеребець, та примовляв щоразу: «Ну ти даєш, я мало пундиком не вдавився!» Можайський же кілька разів підморгнув Олексієві, а потім налучив момент, коли всі відволіклися на якусь Сорочину оповідку, виразно глянув на Лену й нишком показав другові великого пальця.
Прогнози малого Баклажана не справдилися: товариство вивалило з чайної, тут же, на кінцевій зупинці дочекалося одинадцятого тролейбуса й ним вирушило до Дзержинки: більшості звідти додому — шапкою докинути, а маршрут повертав у інший бік, на Сталінку.
Вирішили розбігтися по хатах, а на «п'ятак» не йти: і так уже восьма вечора…
Олексій провів Лену до парадного й думав прощатися, а вона раптом встала навшпиньки, обхопила рукою його шию й припала вустами до його губ. Поцілунок у неї вийшов напівдитячим, невмілим, без язиків, пестощів піднебіння та інших вишуканих штучок, про які вони обидва й не здогадувалися, але, Олексій це відчув, дуже ніжним. Мить — і вона відсахнулася, сказала: «Дзвони, приходь», — пірнула у двері й зашелестіла підошвами по сходах.
Радісний, з легким серцем він пішов додому, прокручуючи у пам'яті події дня й переживаючи їх знову. Він раніше гуляв з дівчатами, але саме — гуляв: ходили по вулицях, найчастіше — змішаною хлопчаче-дівчачою зграйкою, що ще не розпалася на парочки, рідше — з якою-небудь симпатичною дівулею за ручку, але те було чимось таким… необов'язково-підлітковим. Тепер у нього з'являється подруга, котра цілує його в губи. Це було новим і важливим. Цей день був вартим того, щоб його запам'ятати.
Взагалі-то, жінка, яка подарувала чоловікові перший справжній поцілунок, уже заслужила на те, щоб її запам'ятати на все життя. Але Олексієві такі речі тоді були ще невтямки.
15. Красуня й таргани
…Алекс помітив жовту буду телефону-автомата і попрямував до неї, витягнувши з пістона — маленької спеціальної кишеньки біля пояса джинсів — монетку-«двушку». Номер він запам'ятав з першого разу: «… дві цифри — як у всіх на районі, а потім шістнадцять — тридцять, пів на п'яту».
— Ой, як добре, що ти подзвонив, — зраділа Лена. — Я вже не знала, що робити: не встигаю, матуся підгрузила хатнім пахіттям… Ти почекай у дворі на лавочці — там в затінку під вишнею є, якраз навпроти мого парадного, — а я швидко, хвилин за п'ятнадцять, закінчу та вийду.
— Ми на літак не запізнюємось, звісно, почекаю, — погодився парубок. Неспішно — час же є — він зайшов до Оленчиного двору, побачив зелену скамницю в тіні великої вишні й усівся на неї.
Місто вже майже забуло, яким буває дощ: ані зливою, ані хоча би кволою мжичкою навіть не пахло тижнів зо три, стояла неймовірна спека, й асфальт у дворах та на тротуарах попри щоранковий полив зі шлангів дбайливими київськими двірниками швидко розігрівався, моментально випаровував воду й сухо та лоскотно пахнув пилом, а там, де остаточно не закам'янів від старості, ще й розтоплювався та плив під ногами. Розпечені сонцем стіни будинків аж пашіли жаром, утворюючи на вулицях формене пекло. Здавалося, все, що могло сховатися, зачаїлося десь, сподіваючись на вечірню прохолоду, і тільки неподалік на бульварі натужно гарчали вантажівки, долаючи Чорну гору, та брязкотіли тролейбуси, везучи розімлілих, знесилених спекою пасажирів. Липи слезили клейким соком просто на тротуар, а довкола їхнього незвично раннього, рясного духмяного квіту вилися фанатичні працелюбні бджоли й кілька очманілих від жаріні джмелів. Поряд хвалькувато розчепірив зелені п'ятірні молодий каштан: справжньої тіні від нього чекати — не дочекатися, так, сам перед собою випендрюється, ще не одне літо йому пиндючитися, поки хтось вирішить сховатися під ним від дощу чи нестерпного, як сьогодні, сонця.
А під старою вишнею навіть і непогано, ще й слабенький вітерець подмухує, такий собі легіт та зефір, та попри це в голові нав'язливо крутилася думка: тікати, тікати треба від асфальту подалі — на Тельбін, Труханів острів чи Довбичку!
Олексій вмостився зручніше на лавочці й став розмірковувати про відносність швидкоплинності часу. Коли на когось чекаєш, він тягнеться неквапливо й повільно, як от тепер; гірше — спроквола, геть по-черепашому він проходить, скажімо, під час уроку, коли йде опитування та конче потрібно, щоб сьогодні тебе не спитали… А двадцять хвилин великої перерви пролітають за мить…
Він раптом відчув, що на нього хтось дивиться; покрутив головою — нікого, пусто, мов у Сахарі. Взагалі-то в цьому дворі жило чимало люду зі старої Олексієвої школи: Сашко Рибак, Наталка Швець, Емма Рожнятовська, Васько Співаченко на прізвисько Василіса… Цей останній мав, до речі, неймовірну чуйку й ніколи не попадався під час шкільних облав на курців. Якщо він, грошима сім'єю не балуваний, викинув не те що не добиту до жалюгідного беника, а ледь докурену до половини цигарку й пішов геть з чоловічої вбиральні — будь певний: за кілька хвилин двері потужним стусаном розчахне завуч Євгеша (в миру? — Євгенія Володимирівна) й заволає гучним потужним пронизливим сопрано: «Курці, виходь!», — і хто тобі лікар тоді, що ти не злиняв слідом за передбачливим Василісою? От руб за сто: якби тій Євгеші відпустила доля музичного слуху хоч би вполовину від того, скільки подарувала голосу, — гриміти би оваціям на її честь не те що в «Большому», а й у Ла Скала чи у Ґранд-Опера. Та нехай їй біс: не ловитиме вона більше Олексія, закінчилася її влада над ним …
Сірники фабрики «Гомельдрев» по черзі ламалися, шипіли й, пустивши димок, згасали, а то губили свої сірчані голівки від першого ж контакту з коробкою. Якість їхня давно стала приводом для анекдотів, інших до магазинів останніми роками не завозили, а запальнички в простих смертних майже не траплялися, хіба що в причетних до закордону моряків та дипломатів, бо бензинові вийшли з моди, здавалося, остаточно, а газових пристойних в країні не було, якщо не зважати на вітчизняний «Вогник», котрий чомусь дуже швидко ламався…
Нарешті він упіймав пелюстку пломеню і з насолодою втягнув у себе ароматний дим. От недаремно чутка йшла, що «люді прілічниє курят «Столічниє» — це тобі не термоядерний Щербанюковий «вічний кашель» та й не Сявині «лучше «Вінстона» і «КІМ-а»…
Враження, що за ним спостерігають, умить зникло. Він зиркнув на годинника: бляха-муха, пройшло тільки вісім хвилин з призначеного терміну. Раптом з Оленчиного під'їзду лінивою ходою випливла гарна білявка Свєтка Закринична. Отакої, він і забув, що вона теж тут живе, а колись давно, десь рік чи півтора тому, ще в старій школі, звертав на неї увагу, навіть спробував ненав'язливо підбити клинці, але вона досить прямолінійно роз'яснила: ти, може, хлопець і непоганий, але до кола моїх уподобань не потрапляєш. Він прокоментував її рішення просто, імітуючи знаний акцент відомого футбольного коментатора Коте Махарадзе:
— «На нет і суда нет», — сказав кавказький суд, — і легко відступився, бо ніяк особливо не виокремлював її з чималої кількості гарних дівчат, що на перервах курсували шкільними коридорами. Нічого й віддалено схожого на те, що було затеплилося до Ірини, чи віднедавна зажевріло до Лени, в душі тоді й близько не відчувалося. Здоровий статевий потяг, от що то було, а вибірковість його ставлення до неї полягала в тому, що Закринична була таки далеко не з останніх представниць своєї статі. Їй достатньо було дати будь-який знак: не відповідати на загравання, чи що, і він би сам збагнув: не клює — змотуй вудки, так ні, влаштувала виховну бесіду на предмет з'ясування стосунків з сентенціями штибу: «краще одразу розставити крапки на і», «якщо одній людині подобається інша, то це ще не означає, що то навзаєм» та «не слід плекати надію там, де її нема»… Хто її знає, може, видавалася вона собі такою неземною красунею, що не хлопцеві з паралельного класу на неї зазіхати, а як мінімум — космонавтові чи центрфорвардові київського «Динамо»… Мусив вдати з себе коментатора… Хай там як, він розцінив цей її вчинок як неадекватний і такий, що певною мірою підтверджує відгуки про неї хлопців з її класу — «пиZдувата». Цим епітетом, на відміну від рішуче не схильних до цілування-зажимання «диких», юнаки нагороджували примхливих дівчат з непередбачуваною поведінкою; гіршими були тільки «пиZдуваті на всю голову», але таким рідкісним талантом були обдаровані дійсно одиниці. З тих пір Олекса вважав, що Свєтка хоч і не остаточно така, як кажуть її однокласники, але названа ознака в її характері представлена помітно. Відтоді вони жодного разу не спілкувалися, віталися при зустрічі, от і все.